Категорії «Історіографія»

Діловодчі акти козацьких органів влади як джерело до історії міст Гетьманщини другої половини XVII–XVIII століть

Значний комплекс джерел до історії Гетьманщини в ці¬ло¬му та міст, зокрема, складають документи, породжені, функціонуванням місцевих адміністративних установ: магістратів і ратуш, полкових і сотенних канцелярій, а також Генеральної Військової Канцелярії та Генерального Військового Суду. Діловодчі акти місцевих органів управління, як зазначають автори підручника з джерелознавства, “є первинними джерелами, в яких міститься велика кількість фактів і деталей, які не знаходять відображення в матеріалах центральних установ, дозволяють проникнути в “кухню” державного апарату і краще побачити саму дійсність” [1, С.203]. В даній розвідці розглядаються документи лише тих органів влади, котрі виникли в ході і після Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст.

Журнал “Основа” та історико-антропологічно орієнтовані підходи в українознавстві другої половини ХIX – початку ХX століття

Серед багатьох науково-дослідницьких напрямків, які вивчалися авторами “Основи” (1861–1862) одне з важливих місць займало пізнання минулого і сучасного українського народу з точки зору реконструкції його світогляду, повсякденного життя, побутової поведінки, етнічної психології, тобто з точки зору таких методологічних засад, які у ХХ ст. отримали назву “історико-антропологічних”. Слід відзначити, що М.І.Костомаров, П.О.Куліш, А.Свидницький, В.Б. Антонович, реалізувавши у власних дослідженнях потенціал наукової парадигми доби романтизму в історіографії, з притаманним останньої інтересом до вивчення народу і взагалі наданням йому “статусу” центральної аксіологічної та наукової категорії [1, С. 316-317], виступили піонерами історико-антропологічно орієнтованих підходів в українознавстві ХIХ ст. Відповідно до списку українознавчих публікацій, надрукованих у другої чверті ХIХ ст. у “Чтениях общества истории и древностей российских”, під редагуванням О.М. Боденського [2, С.92-93], майже всі вони присвячені висвітленню питань політичної історії України XVI-XVIII ст. Взагалі, добі наукового романтизму в україністиці властиві скоріше тенденції до накопичення фактичного матеріалу, ніж до створення узагальнюючих концепцій з української історії. О.В.Тодійчук вказує, що у першій половині ХIХ ст. наукові інтереси членів Общества… були зосереджені на первинній науковій обробці матеріалів з нумізматики, археології, географії, етнографії [3, С.15]. “Основа” виконала роль “системного перетворювача” у просторі українознавства другої половини ХIХ ст., трансформувавши неупорядкований світ окремих фактів у систему, сукупність концепцій, які пояснювали особливості та закономірності історичного розвитку України.

Внесок О.М.Лазаревського у діяльність історичного товариства Нестора-літописця

Історичне товариство Нестора-літописця (далі – ІТНЛ) було одним із перших наукових осередків в межах України, яке спрямувало свою основну діяльність на вивчення вітчизняної історії та публікацію історичних джерел, що стосувалися окремих її аспектів. Засноване воно було ще в 1872 р. при Київському університеті Св. Володимира й продовжувало свою діяльність до 1931 р., коли в процесі реорганізації ВУАН та фактичної ліквідації громадського сектора науки, що існував при ній, припинило своє існування. Слід зазначити, що наведена вище дата заснування товариства не підтримується одностайно всіма дослідниками його діяльності. Так, наприклад, в “Енциклопедії українознавства” датою його заснування вказано 1873 р. [8,с.886], а сучасний український дослідник М.Колесник, хоч і не в категоричній формі, висловився за те, що “справжня історія Товариства розпочалася з початку 1874 р., коли затверджене ІТНЛ та відхилене урядом КТІСЛ [Київське товариство історії, старожитностей і літератури при Київському університеті, проект створення якого був запропонований М.О.Максимовичем, але відхилений урядом – В.В.] злилися в єдине “товариство Нестора Літописця, що перебуває при Імператорському Університеті Св. Володимира для розробки російської історії, археології та літератури” [15,с.52]. Цікаво, що 25-річчя ІТНЛ відзначалося саме в 1899 р., коли на ювілейному засіданні було зачитано доповідь тодішнього його голови М.Дашкевича з оглядом діяльності товариства за весь попередній період від часу заснування (згодом вона була опублікована окремим виданням) [6].

Проблеми політичної історії Великого князівства литовського у науковій спадщині С.М.Соловйова

В наш час, коли йде процес становлення новітньої вітчизняної історіоґрафії, однією з найбільш нагальних потреб є створення сучасної концепції історії України. Проте здійснити це можливо, лише розглядаючи історію нашої країни в нерозривному зв’язку із загальноєвропейським історичним процесом і, насамперед, історією Центрально-Східної Європи.

До питання про закономірності розвитку історіографічних концепцій

Питання про закономірності розвитку історіографічних концепцій є досить дискусійне в кількох площинах. По-перше, є дискусійна теза про наявність таких закономірностей узагалі. По-друге, існують давні дискусії щодо напряму та, особливо, характеру розвитку історіографічних концепцій. По-третє, і це частково випливає з другого пункту, зовсім непевною для багатьох фахівців уявляється можливість прогнозування розвитку історіографічних концепцій. Перш за все йдеться про визначення не загального напряму розвитку історіографії, а етапів зміни одних історіографічних уподобань та стереотипів іншими.

Романтизуюча постмодерна історіографія Е. Доманської

Відома представниця познанського центру польських методологів історії Ева Доманська у своїй програмній книзі «Мікроістоірії (Зустрічі у міжсвітах)» [1], що побачила світ на рубежі нового тисячоліття, торкається мотивуючих питань історії як невід\’ємної потреби людської екзистенції, її настрій змушує згадати Боеція чи «Сповідь» св. Августина в сукупності з іншими «ідеологічними» текстами.Месіанський характер праці історика для пані Еви є безсумнівний. Він для авторки «герой нашого часу», пророк і деміург, спрямований у майбутнє

Еволюція образу малоросійської історичної науки середини XVІІІ – початку XIX століття в українській історіографії

Цілком розвинена модерна українська історіографія сформувалася на початку XX ст. як один з наслідків культурного історії національного розвитку попереднього століття [1]. Але процес вироблення української національної ідентичності та становлення української історії як дисципліни були тісно пов`язані з початками нового часу. Особливий інтерес у зв`язку з цим викликає епоха середини ХVIII – початку XIX ст., котра ознаменувалася змінами в усіх сферах суспільного життя, що з одного боку, виявилося у втраті політичної автономії та процесах інтеграції українських земель до Російської імперії, з іншого – у зародженні національної культури, мови, близької до сучасної, та нових форм самоусвідомлення. За цих умов саме історіографія, як найбільш придатна форма для висловлення національних уподобань, акумулювала в собі різноманітні громадсько-політичні та ідейні програми (це дозволяє говорити про історіографію як одну з найбільш репрезентативних сфер вітчизняної культури).

Схема історії України Антона Синявського

У травні 1891 року в галицькій “Зорі” [№ 11. – С. 215-217; №12 – С.235-236] за підписом А. Катран з`явилася рецензійна стаття на “Ілюстровану історію Руси від найдавніших до нинішіх часів…” Олександра Барвінського, яка пройшла повз увагу тодішніх істориків і тривалий час залишалася невідомою сучасним дослідникам. Хоча резонанс від неї мав би бути значним. Адже автор рецензії вперше в українській історіографії зробив спробу сформулювати і запропонувати науково обґрунтовану синтетичну схему історії України [1].

Віктор Барвінський, історик Гетьманщини.

Барвінський Віктор Олександрович – один із найзначніших дослідників соціально-економічного устрою Лівобережної України XVIII cт., архівіст. В статі розглядаєть діяльність історика