Категорії «Історія України»

Взаємовідносини Московської держави та Війська Запoрізького низового в контексті інтеграційних перетворень в кінці XVII – на початку XVIII ст.

Кінець XVII – початок XVIII ст. став часом всеохопливих змін в житті Московського царства. Активно беручи участь з середини XVII ст. в боротьбі за домінування в Балтійсько-Чорноморському регіоні, Московська держава одночасно увійшла у фазу внутрішньої трансформації, зумовленої модернізаційними заходами, що проводили представники нової династії Романових [25, c. 47]. Особливо дані процеси далися в знаки за доби царювання Петра I. Останній, відмовившись від поміркованих темпів модернізаційних перетворень своїх попередників, розпочав радикальну реформу в середині держави. Її наслідком, як відомо, було перетворення Московського царства на вестернізовану Російську імперію.

Імітація монаршої поведінки в “дивних” вчинках Богдана Хмельницького на початку 1649 р.

Увага до постаті Богдана Хмельницького як на фаховому, так і на дилетантському рівні не вщухає вже, навіть попри періодичні офіційні чи неофіційні заборони, протягом трьох з половиною століть. Політичні та ідеологічні чинники, як можна спостерігати останні півтора десятиліття в Україні та, частково, у Польщі, регулярно посилюють інтерес до біографії гетьмана, його вчинків, наслідків діяльності, супроводжуючись, як нерідко трапляється в аналогічних ситуаціях, створенням зі складної, протирічливой, трагічної постаті Б.Хмельницького національного ідола, усі дії якого набувають містичного, пророчого, апріорно історично-виправданого характреру.

Гетьман Юрій Хмельницький та його наступники у турецьких планах завоювання Центрально-Східної Європи (1676 – 1699 рр.)

Османська імперія, яка після завоювання Константинополя претендувала на спадщину римських і візантійських імператорів, у другій половині ХVII ст. переживала нелегкий час. Зважаючи на внутрішні проблеми, політична еліта імперії намагалась надати нового поштовху ідеї “священної війни з невірними”, призупинивши тим самим кризові явища всередині країни. Антитурецький за своїм характером Андрусівський договір 1667 р. між Річчю Посполитою і Московською державою докорінно змінював розстановку сил у Східній Європі і був небезпечний для геополітичних планів Османської імперії і залежного від нього Кримського ханства, зважаючи на можливе об’єднання воєнної потуги двох тогочасних “супердержав”.

Щербінінська Комісія та скасування слобідських полків 1762 – 1764 рр.

Доба модернізаційних змін завжди загострює проблематику попереднього розвитку. Для історика джерела цієї доби є істотним чином найбагатшими на історичні відступи. Потреба скасування або збереження тих чи інших суспільних звичаїв загострюється на рівні полемічних зауважень, урядових постанов та історичних творів. Модернізація нищить традиційні відносини, маскуючи певною мірою сутність скасованого гучними заявами, або й навіть наголошенням вірності традиціям.

“Лебедина пісня” видатного історика Вернера Конце

Верне Конце (1910-1986) – професор історії Гайдельберзького університету, один з найвидатніших німецьких істориків післявоєнного часу. Насамперед, він відомий завдяки своїм дослідженням з соціальної (структурної) історії, як історії всеоб`ємливої, яка охоплює як духовні цінності, так і економічні відносини. В. Конце ще на початку наукової кар`єри захопився славістикою та проблемою відносин німців зі “сходом”.

Держава Богдана Хмельницького і Переяславська Угода в працях В`ячеслава Липинського

Серед дослідників Хмельниччини В. Липинський займає поважне місце. Це пояснюється в першу чергу тим, що він був головним ідеологічним батьком ідеї нового державницького історіографічного напрямку. А саме в ці часи постала Українська козацька держава. Сам же видатний вчений вважав добу Б. Хмельницького найважливішою епохою, коли предки наші працювали над створенням власної держави.Перед Б. Хмельницьким, коли він розпочав повстання, було, на думку В. Липинського, два шляхи: або спрямувати всю національну енергію народних мас на зміну внутрішнього державного устрою в межах Речі Посполитої, або ж, порвавши зовсім з Польщею, збудувати власну державу. Гетьман протягом тривалого періоду (1648-1654 рр.), який дослідник називає добою козацького автономізму, не міг зробити рішучого вибору. Цим пояснюються спроби Б. Хмельницького зміцнити монархічну владу польського короля, щоб вгамувати магнатсько-шляхетську сваволю і посадити на польський престол некатолика (семигородського князя Ракоці або московського царя Олексія Михайловича), вирішивши таким чином і релігійне питання.

Хам чи Яфет: В`ячеслав Липинський і українська революція

Коли недавно я почав роздумувати про тему своєї статті, то, повинен признатися, далі ще був під впливом прочитаного десь у 15-річному віці есе “Хам чи Яфет”. Чар слова В`ячеслава Липинського захоплював мене не раз – і коли я читав “Україну на переломі” (читав так одним подихом два дні), і коли перечитував “Листи до братів-хліборобів”, інші його праці – про покликання варягів (що цілком не стосувалося справжніх варягів), наприклад, або писані буквально кров\’ю серця останні публіцистичні виступи.

Монархізм Богдана Хмельницького в оцінці В`ячеслава Липинського: критична інтерпретація

В`ячеслав Липинський був першим дослідником, котрий на науковому ґрунті розвинув теорію монархізму в Україні пізнього середньовіччя під впливом так званої Краківської історичної школи (Юзеф Шуйський, Міхал Бобжинський та ін). Сам переконаний монархіст, вчений шукав історичні підвалини своїх поглядів у добі Хмельниччини. Він вважав, що ідеї абсолютизму були властиві Богданові Хмельницькому і зародилися в нім під впливом діяльності Владислава IV, направленої на позбавлення залежності державної влади від надмірного самоврядування шляхти. Такі наміри польських королів В. Липинський прослідковував від часів Стефана Баторія. У дальшому періоді життя українського гетьмана (від 1649 р.) монархічні ідеї Б. Хмельницького в рамках Речі Посполитої дослідник пристосовує до історичних умов в Україні і виводить їх на високий щабель [1]. Однак можливості реалізації цих ідей, особливо у перший період (“допереяславський”), були надзвичайно обмежені. Причиною цього стало протистояння між монархічно-державною ідеологією гетьмана, що починала формуватися, та ідеологією народних мас, котрі сприймали монарха поза Україною. Така ситуація не давала гетьманові можливості повною мірою впроваджувати ідею незалежності та абсолютизму, тому його політика в той період носила характер “конспірації”.

Gente Ruthenus natione Polonus – зміст і еволюція поняття у баченні В`ячеслава Липинського

Вислів Gente Ruthenus natione Polonus, як відомо, вперше прозвучав у середині XVI ст., первісно пов`язуючись з іменем видатного польського публіциста, русина з Перемишльщини Станіслава Ожеховського (Оріховського)-Роксолана. Sensu stricto шляхта України-Русі дещо пізніших часів дослівно себе так не називала, але словесний штамп на означення її політичної і національної самоідентифікації виявився настільки влучним, що крилату фразу публіциста-русина підхопили нові часи, і нині, здається, вже неможливо обминути її, звертаючись до історичної долі руської (української) родової еліти. У працях Януша Тазбіра, Яреми Мацішевського, Френка Сисина, Терези Хинчевської-Геннель, Мирослава Чеха, Анджея Камінського та ін., написаних упродовж останніх двох десятиліть, уже чимало розмірковувалося над ідеологічним і суспільним змістом стереотипу шляхтича-русина, у свідомості котрого, з одного боку, було міцно закорінене відчуття свого “руського” походження і споріднення “з нашою Руссю”, “нашим народом Руським”, а з іншого – не піддавалася сумніву власна приналежність до “польської політичної нації”, іншими словами – до держави, у якій провідну роль відігравали польський етнос і польська культура. Проблема “етнічного русина політичного поляка” у багатьох своїх аспектах і надалі лишається спірною, бо спосіб її тлумачення чималою, як не головною, мірою залежить від майже столітньої дискусії польських та українських істориків про характер колонізаційних процесів в Україні кінця XVI – середини XVII ст.: насильствених – з українського пункту бачення, логічно-цивілізаційних – у трактуванні польському.

Зовнішньополітичні погляди та діяльність В`ячеслава Липинського

При аналізі літератури, присвяченої творчості та політичній діяльності видатного українського історика, політолога, громадського діяча В. К. Липинського, звертає на себе увагу недостатній ступінь дослідженості його поглядів на зовнішню політику і самої його постаті як дипломата. Після здобуття Україною державного суверенітету гостро постало завдання формування самостійного зовнішньополітичного курсу як невід`ємної складової частини будь-якої незалежної державності. У зв`язку з цим варто враховувати як певний попередній досвід міжнародних відносин українських держав періоду 1917-1923 рр., так і оригінальні погляди на цю проблематику визначних українських інтелектуалів та політиків того часу, і, зокрема, В. Липинського, тим більше, що деякі з них не втратили своєї актуальності і зараз.