Українські козаки потрапили Москві на око доволі рано, принаймні вже в 10-х рр. XVI ст. Настільки ж рано вони стали чинником (спершу опосередкованим, а далі й посутнім) московських інтересів у Полі та на кримсько-турецькому напрямі. До 10-х рр. XVI ст. можна віднести початки торування українським козацтвом шляху до локалізованої міжріччям Сіверського Дінця та Дону частини Поля, до власне Дону (переважно Нижнього). Ближче до середини XVI ст. козаки відкривають для себе Поволжя, спорадично з`являючись тут, але особливо активними стають в козакуванні на Нижньому Подонні, де переважають серед приходьків, з маси яких поступово формувалася низова гілка донського козацтва [1]. У Полі ж українські козаки започатковують понад столітню добу свого розбійництва «на великій дорозі» і водночас стають для московської політики підхожим людським ресурсом у справі колонізації степової «украйни». Усе це в кінцевому рахунку фокусувалося на кримсько-московських стосунках. Москва, на відміну від Польсько-Литовської держави, швидко збагнула, наскільки важливо обернути на свою користь стихійне закозачення Дону й Волги. Так само Москва дала собі раду в необхідності нав\’язати тісні контакти з українськими козаками. Укупі з централізованими заходами щодо залюднення Поля, налаштування козацтв Дону, Волги, пізніше Яїка на свою хвилю, встановлення прийнятних стосунків з українськими козаками опотужнювало московську поставу не тільки супроти Криму й Ноґаїв, а також і супроти західних сусідів, формувало передумови для перелому на її користь ситуації в Полі, цьому стратегічному, як на стосунки з ханатом, реґіоні
Читати далі