Петро Калнишевський та його доба

Збірник документів та матеріалів

Петро Калнишевський та його доба

Вступне слово

Петро Калнишевський та його добаОстанній кошовий Запорозької Січі Петро Іванович Калнишевський (1690–1803) є в українській історії однією з тих непересічних постатей, які завжди привертали до себе увагу і політчних еліт, і дослідників-науковців, і широкого суспільного загалу. Адже він був не просто очільником запорозького козацтва в останні роки існування Січі, він став символом, віддзеркаленням образу героя-мученика, котрий відстраждав у соловецькій в’язниці за всі три століття, що відгуляла козацька вольниця. У такому сим­волічному контексті його життя та діяльність сприймалися у часи українського національного відродження другої половини ХІХ — початку ХХ ст. Це героїзовано-символістичне сприйняття було успадковано після відновлення української державності у 1991 р., а його логічним довершенням стало оголошення Петра Калнишевського Українською православною церквою святим великомучеником.

Однак для того, щоби збагнути велич людини, недостатньо простої констатації того, що ця людина була видатною і надзвичайною. Потрібно розуміти контекст її діяльності, її цілі і прагнення, котрі — і це цілком природно — не завжди співпадають з нашими уявленнями про героїзм і мучеництво. З висоти погляду сучасного українського націотворення, Петро Калнишевський передусім бачиться першим, хто запровадив повномасштабне землеробство на степовому просторі Південної України. На початку 60-х рр. ХVIІІ ст., коли влада на Січі зосередилася в його руках, були скасовані всі обмеження, що існували на Запорожжі стосовно української селянської колонізації і господарського освоєння краю. Кошовий отаман запровадив ефективну систему захисту кордонів, що убезпечило запорозькі землі від руйнівних татарських набігів і грабунку з боку гайдамацьких ватаг. Підвищення рівня безпеки на степовому порубіжжі сприяло припливу на Запорожжя землеробського люду; створилися сприятливі умови для вирощування збіжжя і продажу його за межі Запорозьких Вольностей. Цьому сприяли відсутність кріпацтва, запровадження рівномірного й економічно виваженого оподаткування, ефективний захист майнових та особистих прав козаків та посполитих. Звернімо увагу, що попередник Петра Калнишевського на посаді кошового отамана, Григорій Федорів (Лантух), запевняв російських урядовців: «Військо Запорозьке з давніх літ і донині хліба не вирощує, та й в цих степових місцях його мало родить». Однак за кошівства Калнишевського на Запорожжі стали говорити так: «Як був кошовим Лантух — не було чого всипати у лантух, а як став кошовим Калниш, то з’явились паляниця, корж і книш».

Таким чином, завдячуючи економічній політиці П. І. Калнишевського, Україна стала справжньою «житницею Європи» і такою залишається й понині. Та найголовніша заслуга Петра Калнишев­сько­го перед Україною полягає в тому, що він своєю діяльністю сприяв українській колонізації причорноморських степів, а відтак — саме він визначив входження регіону до єдиного етнокультурного комплексу України. Наголошу: те, що зараз зветься Південною Україною — не Новоросією чи якоюсь іншою назвою, — завдячує, саме Петру Калнишевському.

Працюючи над створенням цього збірника, ми прагнули всебічно, безпристрасно і об’єктивно висвітлити життя та діяльність останнього кошового отамана — не приховуючи темних і надміру не увиразнюючи світлих сторін. Головним для нас було побачити крізь документальні і наративні свідчення людину, котра діяла, прагнула, жадала і мислила у контексті своєї доби, використовуючи при цьому засоби, відпущені самою ж добою. І не варто дорікати йому за те, що він міг здійснити, та, на жаль, не здійснив. Легко бути провидцем, споглядаючи події з висоти більш ніж двохсотлітньої дистанції — таким собі «карликом на плечах велетня», як говорив середньовічний мислитель Ульріх Страсбурзький. Справді, ми перебуваємо вище і бачимо ширші горизонти лише тому, що можемо зіпертися на плечі велетня.

Для підготовки збірника Всеукраїнським благодійним фондом імені Петра Калнишевського були залучені знані фахівці з історії запорозького козацтва, котрі не один рік плідно працюють на ниві наукових досліджень південноукраїнської проблематики. Ними було пророблено величезну евристичну роботу в архівах України, Росії і Польщі, опрацьовано десятки архівних фондів і сотні справ. І от — результат: видається фактично перший великоформатний збірник архівних і опублікованих документів, що відбиралися за критерієм насиченості інформаційного змісту стосовно висвітлення життя та діяльності останнього кошового отамана.

Впевнений, що поява цієї публікації не лише сприятиме подальшо­му вивченню історичного значення постаті Петра Калнишевського, але й дозволить широкому загалу українства краще зрозуміти те, що без Петра Кал­нишевського Україна була б іншою. Якою? Щонайменше — іншою за територіальними обширами і господарською спеціалізацією, не маючи ні найкращих у світі степових чорноземів, ні причорноморських портів.

Тож, погортаймо сторінки цього збірника, ці промовисті свідчення української минувшини, аби краще зрозуміти себе і наше сьогодення.

І. М. Рішняк,
голова Всеукраїнського благодійного фонду
імені Петра Калнишевського,
кандидат економічних наук.

Передмова упорядників

Підготовка цього збірника ґрунтувалася на проведенні масштабної евристичної роботи у центральних та регіональних архівосховищах України, Росії та Польщі, де відклалися документи урядових і адміністративних установ Війська Запорозького, Гетьманщини, Російської імперії, прикордонних служб Речі Посполитої, з якими так чи інакше був пов’язаний Петро Калнишевський як запорозький старшина і кошовий отаман. Підлягали відбору як опубліковані, так і неопубліковані документи, а також наративи, фіксація та інтерпретація яких здійснювалася науковими засобами. Опубліковані документи відбиралися за критерієм виключної унікальності розміщеної у них інформації та відсутності доступу до оригіналу або тогочасної копії в архівних зібраннях.

Першорядним за інформативністю комплексом джерел щодо життя та діяльності П. І. Калнишевського, безумовно, є документи Запорозької Січі, що зберігаються у фонді 229 Центрального державного історичного архіву України у м. Києві (ЦДІАК), що представлені у цьому збірнику найбільше. Вміст справ №№ 52, 63, 67, 72, 84, 96, 101, 120, 122, 142, 175, 215, 234, 253, 256, 257, 259, 267, 268, 275, 278, 280, 320, 326, 344, 356, 476 демонструє величезний документальний масив з різноплановою інформацією щодо внутрішнього управління, господарства, адміністративної мережі, демографічних характеристик, воєнних дій і пов’язаних з ними мобілізаційних заходів, сторожової служби, забезпечення комунікації, нарешті — обстоювання автономії та територіальної цілісності Війська Запорозького за кошівства Петра Калнишевського (1762, 1765–1775); детально відображає його участь у запорозьких депутаціях до імператорського двору, приватне листування, що, крім власне просопографічних аспектів, дозволяє з’ясувати мережу приватних зв’язків та міру їхнього використання для управління Військом Запорозьким. Зважаючи на те, що публікація доку­мен­­тів Архіву Коша Нової Запорозької Січі становить окремий видавничий проект Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, в рамках якого опубліковано п’ять томів, (охоплено з 1 по 28 справи), включені у них документи не публікувалися у цьому збірнику, однак широко використані для написання біографічного нарису про Петра Калнишевського, що передує публікації документів.

У Збірнику представлені документи, зосереджені в архіві Колегії іноземних справ Російської імперії, якій підпорядковувалася Нова Запорозька Січ; на теперішній час вони зберігаються в Архіві зовнішньої політики Російської імперії при відомчому архіві Міністерства закордонних справ Російської Федерації, м. Москва (АЗПРІ). Колегія іноземних справ відстежувала ситуацію на Запорожжі головним чином через звітну документацію київських генерал-губернаторів (котрим, у свою чергу, звітували коменданти Новосіченського ретраншементу і фортеці Св. Єлизавети), повідомлення перекладачів зазначеної колегії, що з 1754 р. резидували при перевозі у містечку Микитине (див. ком. до док. № 49), а також спеціальних уповноважених, що приїздили на Січ для врегулювання прикордонних питань, зокрема проведення комісій з розгляду взаємних претензій запорожців та підданих Османської імперії. У збірнику використано документи АЗПРІ фондів 123 і 124, у яких представлені копії рапортів кошового отамана стосовно ситуації на порубіжжі (оригінали зазвичай надсилалися до київського генерал-губернатора), листи П. Калнишевського до імператриці Катерини ІІ стосовно безпеки на кордонах та поведінки південних сусідів — кримських татар і ногайців, а також опротестування загарбань запорозьких земель, що відбувалися як відповідно санкції російського уряду, так і поза нею. Значна частина документів Колегії іноземних справ, що стосувалися запорозького козацтва, була опублікована Д. І. Яворницьким [1]. З його збірки джерел нами були відібрані документи, що відбивають відносини останнього кошового з російськими центральними та регіональними владними структурами напередодні ліквідації Війська Запорозького (док. №№ 19, 20, 91, 93, 153, 161, 162, 163, 164, 165, 182, 183).

Значний масив джерел про П. Калнишевського, використаний для підготовки цього збірника, зберігається у Російському державному архіві давніх актів, м. Москва (РДАДА), де зосереджені документи Сенату і сенат­ських установ (фонд 248), Держархіву (фонд 7), Соловецького монастиря (фонд 1201), а також інших центральних та регіональних владних інституцій, що містяться у фондах 13, 10, 16, 20, 248, 342. Надзвичайною інформативністю відзначаються документи фонду 7, де зберігаються листи, повідомлення, рапорти архімандрита Соловецького монастиря, архангель­ського цивільного губернатора, документи, що подавалися на розгляд імператорові Олександру І, і ті, що з’явилися як наслідок ліквідації Таємної канцелярії та, у контексті такої, — імператорської резолюції щодо звільнення П. Калнишевського з соловецького ув’язнення.
Документи Військової колегії Російської імперії, що зберігаються в Російському державному військово-історичному архіві, м. Москва (РДВІА), дозволяють простежити військовий аспект діяльності П. Калнишевського під час російсько-турецької війні 1768–1774 рр. Запорозька Січ не була підпорядкована зазначеній колегії, залишаючись у віданні Колегії іноземних справ, гетьмана К. Розумовського (до 1764 р.) та Малоросійської колегії (з 1764 р.), котрі, у свою чергу, були підзвітні Урядуючому Сенатові. Однак під час війни запорозькі військові підрозділи підпорядковувалися командуванню Другої російської армії, їхні окремі частини перебували під керівництвом командира Першої армії графа П. О. Рум’янцева. Крім того, граф Рум’янцев залишався президентом Малоросійської колегії, себто одним із найближчих «кураторів» Запорожжя з широким колом повноважень. Особливий інтерес для вивчення діяльності П. Калнишевського становлять зосереджені у РДВІА документи власне Військової колегії, а також особові фонди графа Рум’янцева (фонд 44), командувача Другої армії П. І. Паніна (фонд 112) і віце-президента Військової колегії Г. О. Потьомкіна (фонд 52). Як уже зазначалося, Запорожжя не було підпорядковане Військовій колегії, незважаючи на те, що при її канцелярії існувала спеціальна Козача експедиція, у віданні якої перебували козацькі війська Російської імперії. Втім, і через Козачу експедицію (фонд 13) проходив документообіг, пов’язаний із запорозьким кошовим отаманом, зокрема — справа про нагородження його разом із запорозькою і донською козацькими старшинами золотими медалями (див. док. №№ 140, 141, 144). У колекціях Воєнно-ученого архіву (ВУА), зокрема у фонді 464 зосередилися документи, відібрані оригінали і виготовлені у ХІХ ст. копії для вивчення воєнної історії Росії, зокрема війни 1768–1774 рр.; у документах цього фонду відображена участь запорожців та їхнього кошового у воєнних діях, а також репресивні санкції катерининського уряду щодо Січі (зокрема копія маніфесту про її ліквідацію). Документи фонду Г. О. Потьомкіна (№ 52) відзначаються величезним вмістом інформації про урядові заходи, спрямовані на обмеження автономії та урізання територіального обширу Війська Запорозького, реакцію на це запорозького козацтва та, зокрема, кошового отамана, хід ліквідації Січі та козацького устрою на Запорозьких Вольностях, складовими елементами якої були арешт, конфіскація майна і ув’язнення вищого керівництва Коша (док. №№ 43, 179, 196, ). Важливими для розуміння ролі Григорія Потьомкіна у долі Петра Калнишевського є публікація документів, відібраних Н. Ф. Дубровіним, [2] котрі також включені до цього Збірника (док. №№ 175, 177, 188, 191).

Архів Соловецького монастиря, в якому перебував в ув’язненні і провів останні роки свого життя останній кошовий отаман, на теперішній час не існує як цілісний документальний комплекс. Монастирські документи були вивезені з Соловків у кілька етапів упродовж 1917–1923 років. Зараз його розпорошені частини зберігаються в Архіві Санкт-Петербурзького відділення Інституту Історії РАН (фонд № 123), значний масив — у РДАДА (фонд 1201), у Рукописному відділі Державних музеїв Московського Кремля, деяка частина документів монастирського архіву та адміністративних установ Архангельської губернії залишилася в Державному архіві Архангельської області (ф. 878 та інші) [3]. Певне уявлення про архів Соловецького монастиря дають свідчення Д. І. Яворницького, котрий оглянув його під час перебування на Соловках у 1887 р. і опублікував фрагменти документів, що стосувалися ув’язнення П. І. Калнишевського (копія з указу Катерини ІІ про ув’язнення Калнишевського в Соловецькому монастирі від 10 червня 1776 року, «Полугодовая черновая ведомость о монашествующих и содержащихся арестантах» за № 121) [4]. З огляду на те, що протягом останніх років праці Д. І. Яворницького, де викладався зміст цих документів, неодноразово видавалися у репринтах [5], а крім того, публікація зібрання праць знаного дослідника козацтва становить окремий видавничий проект Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, опубліковані ним фрагменти соловецьких документів не були включені до цього збірника.

Важко переоцінити значення для вивчення останнього періоду життя П. І. Калнишевського документів Державного архіву Архангельської області (ДААО), що в м. Архангельськ, Російська Федерація. Виявлені і підготовлені для публікації документи зосереджені у фонді 1 ДААО «Канцелярія архангельського цивільного губернатора» у справах 12024, 12552 11778 (опис 1 том 6) і 271 (опис 3). Справа 12024 має заголовок «Д­ло по сообщенію Государъственной военной коллегіи канторы об отсылке для со­держанiя в Соловецкой монастырь кошеваго Петра Колнишевского». Вміще­ні в ній документи охоплюють проміжок з 11 липня по 2 вересня 1776 р. і міс­тяться на 44 аркушах. Переважну більшість матеріалів справи ми публі­куємо у цьому Збірнику, залишаючи осторонь ті документи, які прямим чином не стосуються перебування в соловецькому ув’язненні П. Калнишевського або дублюють інші документи, зокрема — витяг з протоколу архангельської губернської канцелярії з викладом рішення архан­гельського губернатора щодо найму судна купця Вороніхіна для перевезення Петра Калнишевського до Соловецького монастиря (арк. 2), документація щодо відрядження секунд-майора О. Пузирєвського у зворотний шлях з Архангельська до Москви (арк. 22-25, 27-27 зв.), службова звітність нижніх армійських чинів і дані їм окремі розпорядження, подорожні листи тощо (арк. 29, 35-39), чернетки листів архангельського губернатора до Військової колегії та Новоросійської губернської канцелярії з відомостями про допит П. І. Калнишевського з приводу векселя Михайла Кованки, витяг з протоколу рішень архангельського губернатора (арк. 41-42), що дублюють повідомлення соловецького архімандрита Досифія від 2 вересня 1776 р. (док. № 228).

Справа 12552 — «Д­ло о выдаче порционных денег находящемуся в Соловецком монастыре кошевому Запорожской Сечи Кальнишевскому» — починається з документу, датованого 18 липня 1777 р., останній документ датований липнем без зазначення числа. Обсяг цієї справи — 4 аркуші. Ми не готували до публікації чернетки повідомлення архангельського губернатора Є. А. Головцина правлінню Соловецького монастиря, а також ордер цього ж губернатора казначею Архангельської губернської канцелярії Романовському про передачу порційних грошей на утримання П. І. Калнишевського через капітана Барашкова (арк. 3-4), оскільки вміщена в них інформація вповні дублюється у двох попередніх документах.

У збірнику також подано документи Російського державного історичного архіву (РДІА), м. Санкт-Петербург, зокрема фонду Ради при імператорському дворі (№ 1146), а також фондів 796 (док. №№ 199, 202, 229), де головним чином викладені урядові розпорядження щодо ув’язнення кошового отамана і старшини у віддалених монастирях.

Крім того, використано матеріали архівів Польщі — Бібліотеки Чарторийських у Кракові (док. № 52), що дозволяють з’ясувати ставлення польських прикордонних урядовців до кошового отамана як до свого союзника у боротьбі з гайдамаками та в здійсненні заходів щодо стабілізації кордонів. У збірнику розміщено публікацію фальшивої «Золотої грамоти» (за П. Мірчуком [6]), що приписувала П. І. Калнишевському виконання вигаданого указу Катерини ІІ, котрий буцім санкціонував Коліївське повстання (док. № 56), а також показано, як вона використовувалася одним із очільників Коліївщини — Максимом Залізняком (док. № 57).

У збірнику документи згруповані за тематично-хронологічним принципом, що дозволяє прослідкувати етапи політичної кар’єри Петра Калнишевського, з’ясувати внутрішні та зовнішні ресурси здобуття і утримання влади кошовим отаманом у останній період існування Запорозької Січі, висвітлити його індивідуальний стиль управління, приватні зв’язки, комер­ційні та господарські справи (відтак окрема увага надається приватному листуванню), також його особисту роль у процесах стабілізації кордонів з Османською імперією і Кримським ханством, у поступі української коло­нізації та господарського освоєння південних степів, пов’язані з цим кон­флікти з російськими центральними та регіональними адміністративними установами, способи обстоювання автономії Війська Запорозького. У цьому широкому контексті у хронологічній послідовності подаються документи, що дозволяють простежити еволюцію ставлення російського уряду до Запорозької Січі, що прямувала від позиції поетапного обмеження автономії Війська Запорозького до його повної ліквідації.

Документи публікуються популярним способом, букви, котрі на початку ХХ ст. вийшли з ужитку (­, r, u, t, j, h, q та інші), не використовуються; звуки, що позначалися ними, передаються засобами сучасних українського і російського алфавітів. Публікація документів, написаних мовою росій­ського діловодства ХVІІІ — початку ХІХ ст., не викликає особливих труднощів, оскільки буква ­, що у старослов’янській і церковнослов’янській мовах позначала дифтонг -іе-, на той час чітко вказувала на звук -е-, себто адекватно передається сучасною російською літерою е. Складніше з українськими текстами, зокрема з документами Архіву Коша Нової Запорозької Січі, де буква ­мала традиційне прочитання як і. Однак через помітний вплив російської мови [7], особливо — характерних для канцелярського стилю виразів і словосполучень, з’явився лексичний масив, що потребує не українського, а власне російського прочитання. Ми не маємо певності у тому, чи вимовляли запорожці благод­тель як благодітель, однак передача, наприклад, слова изв­стие як извістіе (див. док. № 28) дала б нам словотвір, не притаманний ані українській, ані російській мовам. У той час як вираз «Бог в­сть» передбачає українське прочитання як «Бог вість» (док. № 32). Так само у випадках: в­рный–вірний, д­ло–діло, хл­б–хліб, нын­–нині є відносна впевненість щодо мовлення, близького до сучасного українського. Маємо більшу певність стосовно вимови типово українських слів: превелебн­йший–превелебнійший (док. № 115), доброд­ю–добродію (док. № 116 та ін.). Безперечна українська вимова стосується і назв запорозьких куренів: Кущівського, Платніровського, Дядківського і Пластунівського, що також писалися через ­ (док. № 128). Не виключено, що тісне співіснування українських і російських слів у одному тексті спричиняло появу певних синтетичних (симбіотичних?) форм, на кшталт: посылающегося–посилаючогося. Тож, аби уникнути модернізації текстів (так би мовити, «інфікування їх вірусом сучасності»), а з іншого боку — не загубити звучання типово українських слів (що часто відбувається при застосуванні популярного способу публікації) та витримати певну послідовність і систематичність при передачі українських текстів ХVІІІ ст., ми зважилися взяти за основу сучасний російський алфавіт, однак з використанням української літери і у тих випадках, коли буква ­використовувалася при написанні типово українських слів. При передачі типово російських слів або текстів документів, що видавалися центральними та регіональними адміністративними установами, ­ передається виключно через е. Використання російського алфавіту як основи дає нам підстави уникнути дискусійних питань щодо використання сучасних українських літер ї, є, ґ при відтворенні текстів ХVІІІ ст., так само й звільняє від необхідності пояснювати відповідність тогочасних ы, и, і сучасним російським літерам, адже подальша дета­лізація завела б нас у проблематику, далеку від заявленої у назві цієї книги.

У світлі зазначеного, безумовно, залишається простір для довільного поводження дослідника із текстом. Однак за умов, коли не існує детально розроблених і затверджених науково-методичних рекомендацій щодо особливостей передачі українських текстів ХVІІІ ст. засобами, передбаченими популярним способом публікації, такий підхід вважається нам припус­тимим.

Пунктуацію текстів ми прагнули максимально привести у відповідність до норм сучасного синтаксису, зберегти особливості написання власних імен, прізвищ, назв установ, предметів тощо. Однак власні імена, прізвища, назви географічних об’єктів, котрі досить часто подаються в оригіналі з прописної літери, зазначено з великої літери. Титул «Ея Императорское Величество» чи «Ваше Императорское Величество» передано абревіатурою ЕИВ і ВИВ відповідно.

Звісно, ми далекі від того, щоби зараз охопити увесь потенційно існуючий масив документів, який висвітлює життя та діяльність Петра Калнишевського [8], однак пропонований збірник є максимально повним зібранням актуалізованого комплексу джерел, більшість з яких уперше вводиться до наукового обігу.

В. В. Грибовський,
головний упорядник

1 Эварницкий Д. И. Источники для истории запорожских козаков. — Т. ІІ. — Владимир, 1903.

2 Бумаги князя Григория Александровича Потемкина-Таврического. 1774–1788 гг. / Сост. акад. Н. Ф. Дубровин. Издание Военно-Ученнаго комитета Главнаго штаба. — СПб.: Военная типография, 1893.

3 Либерзон И. З. Деятельность Археографической комисии по спасению архива Соловецкого монастыря // Вспомогательные исторические дисциплины. — Т. XVIII. — Л.: Наука, 1987. — С. 325-332.

4 Эварницкий Д. И. Последний кошевой атаман Петр Иванович Калнишевский. Відбиток з журналу «Дон». — Новочеркасск, 1887.– С. 1-15.

5 Еварницький Д. І. (Яворницький Д. І.) Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. — Ч. ІІ. — К.: Веселка, 1995. — С. 386-390; Яворницький Д. І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. — Ч. ІІ. — Дніпропетровськ: Арт-Прес, 2005. — 496 с.; Коцур В. П., Коцур А. П. Від Сули до Білого моря: шлях через три століття (До 200-річчя від дня смерті останнього кошового отамана Запорозької Січі П. І. Калнишевського). — Київ — Переяслав-Хмельницький: Книги-ХХІ, 2004. — С. 82-83, 97-98; Грибовський В. В. «Последний кошевой атаман Петр Иванович Калнышевский» Д. І. Яворницького в історії вивчення постаті Петра Калнишевського // Козацька спадщина: Альманах Нікопольського регіональ­ного відділення Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України. — Вип. 3. — Дніпропетровськ: Пороги, 2006. — С. 6-15.

6 Мірчук П. Гайдамацьке повстання 1768 р. — Нью-Йорк: НТШ, 1973. — С. 134.

7 Фаріон І. Правопис — корсет мови? Український правопис як культурно-політичний вибір. — Львів: Свічадо, 2006. — С. 21.

8 Поза нашою увагою залишилися фонди ЦДІАК № 51 — Генеральна військова канцелярія, № 59 — Київська губернська канцелярія, № 269 — Канцелярія гетьмана Кирила Розумовського, а також Відділу рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського: фонди полково-сотенних канцелярій та фонд IX — Архів фортеці Святої Єлизавети.