Українська економіка: незалежність чи неозалежність?

Передчасне відкриття національних економік зіграло злий жарт з багатьма державами. Результатом цього стали структурні шоки в низці галузей, які не змогли вчасно пристосуватися до вимог міжнародної конкуренції. Структурні зміни у таких непідготовлених економіках відбуваються практично некеровано та часто не відповідають стратегічним інтересам і потребам не тільки розвитку, а й економічної безпеки. Україна поповнила ряди таких інфантильних країн. Досвід нових індустріальних країн та Японії — діаметрально протилежний. Тут ефективне включення до світової економічної системи забезпечувалося стратегією поступового, плавного допуску іноземних конкурентів на внутрішні ринки. Паралельно відбувалися галузеві протекціоністські заходи і активний розвиток власних експортних виробництв. Як Україні знайти свій шлях у сьогоднішніх умовах? Для початку озвучимо діагноз — це консервування структурної залежності України, яке триває з низки причин: — залежність від імпорту обладнання і сировини для розвитку власних галузей промисловості; — високий рівень енерговитратності виробництва; — монополізація міжнародного ринку, де працює залізне правило — заниження цін на сировинні товари та підвищення цін на готові вироби; — ефект Ванека—Райнерта, згідно з яким у разі штучно запровадженої вільної торгівлі відразу руйнуються найрозвиненіші економічні сектори країни; — обмежені можливості (перш за все фінансові) для створення власних ТНК, політична неспроможність держави та персональна — українських власників ТНК — використати їх у ролі стартових майданчиків для створення експортних кластерів; — базові фінансові асиметрії, що полягають у різному доступі до коштів внутрішнього та міжнародного фінансування; — макроекономічні асиметрії, що призводять до неможливості автономії макроекономічної політики держави. Левова частка цих причин належить до рис насильницької залежності, що є ознакою другої хвилі глобалізації. Не будемо впадати в конспірологію, але матимемо на увазі, що її складові продовжують формувати українське сьогодення. Мова йде про залежність через механістичне втілення ідей вільної торгівлі, впровадження доларової гегемонії та створення інституцій Бреттон-Вудса, феномен боргової пастки та нав’язування програм структурної адаптації. Не забуваймо і про примусову конкуренцію — “дитя” неоліберальної епохи. Через механізми жорсткого ціноутворення та надмірного інвестування (порівняно з попитом) у розвинених країнах обмежуються можливості України маневрувати у глобальній торговій системі. Глобальні ризики Глобалізація і транснаціоналізація фактично виводять економічне життя окремих країн за межі національного регулювання. Уряди цих держав втрачають можливості національної макроекономічної політики. Це спонукає їх сліпо приймати рішення в межах сучасних світових тенденцій і погоджуватися на міжнародне узгодження найважливіших правил регулювання врозріз із національними інтересами. Варто пам’ятати, що отримання технічної, фінансової, консультативної допомоги також “підкріплене” комерційними інтересами країни-донора. На тлі залежності національної банківської системи від зовнішніх потоків капіталів це лише загострює фінансову залежність і боргову безпеку країни. Відсутність глобальних і слабкість національних механізмів регулювання потребує нових підходів в інтеграції до глобальної економіки. Але для цього варто відповісти на три принципові запитання: 1. На якій теоретичній базі буде заснована сама антикризова програма — на домінуючій сьогодні неоліберальній чи все ж таки альтернативній концепції? 2. Кому потрібно надавати допомогу: — населенню (автори статті вказують на обмеженість цього інструменту і його дискредитацію монетаристами); — фінансовим інститутам (через корупційність не спрацьовує вже вкотре); — реальному сектору (перспективно, бо об’єднує фінансування виробництва і споживання через збільшення виплат у вигляді зароблених зарплат, а не через пільги); — муніципалітетам, розвиваючи їхню інфраструктуру (новий інструмент, що може спрацювати в умовах реального самоуправління)? 3. Якими каналами має надходити допомога: — кредити та інші грошові вливання, зниження податків, базової відсоткової ставки, державні гарантії, девальвація валюти; — зміна митних тарифів (слабко реалістична через низькі ставки після вступу до СОТ і приєднання до угоди про вільну торгівлю з ЄС); — державні замовлення на товари, роботи і послуги (реалістично, але лише за умови подолання корупції)? Україні з об’єктивних обставин доводиться мати справу з низкою супутніх викликів. З одного боку, наявний дефіцит енергоносіїв, а з іншого — структура промислового виробництва енерговитратна. Це неодмінно корелюється зі складними відносинами залежності у політичній площині, а жорсткий курс країни у бік Європейського Союзу позначається на втратах політичного рейтингу правлячої еліти України. Передусім це виражається у площині соціального самопочуття громадян, а також у гуманітарному секторі — запропоновані партнерами кроки є непопулярними і часто суперечливими. Йдеться про супроводження стабілізаційних кредитів МВФ низкою обмежувальних політик, які відповідають задекларованим “реформам”. До цього додаються (у зв’язку з недосконалою структурою промисловості) не врівноважені можливості держави в експортно-імпортному векторі. Ще “на вчора” потрібне впровадження національної індустріальної політики, яка зменшить кон’юнктурну залежність, сприятиме створенню робочих місць і продукуванню доходів. Для забезпечення економічного зростання в довгостроковому періоді визначальними факторами виступатимуть науково-технічний прогрес, освіта, оновлення виробництва. Не дарма в Європі під терміном industrialpolicy вже давно розуміють не традиційні для нас вугільну чи металургійну промисловість, а науку і освіту. Щоб досягнути накреслених цілей, на нашу думку, потрібно: 1. Посилити переговорну позицію України в міжнародних перемовинах. Спираючись на практику розвинених країн світу, необхідно впровадити в посткризовий період принципи так званого неопротекціонізму. До його інструментів належать політика кількісного пом’якшення (стимулювання економічної активності через зростання пропозиції грошей і здешевлення кредитних ресурсів), конкурентні девальвації (цікавим є досвід японської “абеноміки”), відмова від лібералізації короткострокових потоків капіталів (КНР). Форсмажорність викликів, що постали перед Україною, потребує: — добровільного обмеження імпорту (як це колись вимагали від Японії США); — безоплатного надання технологічної допомоги (свідомо не пишемо “технічної”, яка себе дискредитувала); — розширення доступу українських товарів на ринки ЄС і США навіть на етапі недотримання вимог стандартизації (за окремими групами товарів, де такі відмінності в стандартах не є критичними, адже відомо, що самі по собі стандарти є так званими нетарифними інструментами регулювання зовнішньоекономічної діяльності); — включення американськими та європейськими компаніями українських партнерів у ланцюги створення додаткової вартості (політична доцільність); — пом’якшення переліку рестрикційних вимог, що висунуті перед нами. Наполягати на тому, що всі розвинені країни реалізують експансіоністські стабілізаційні програми (розширення грошової маси, здешевлення кредитних ресурсів, створення робочих місць і т.ін.). 2. Шукати альтернативні ринки збуту товарів. Певне зачарування угодою про ЗВТ з ЄС призводить до ігнорування Африки, КНР та Індії. Делі за 5–7 років отримає так званий демографічний дивіденд, який дасть змогу пережити досвід економічного дива КНР, спрямувати акцент експортної експансії в країни Африки та Близького Сходу. 3. Усвідомити, що досвід реалізації програм скорочення дефіциту бюджету за лекалом, що пропонується Україні, був успішним лише у разі надходження в країну прямих іноземних інвестицій. Тому доцільно вимагати від зарубіжних партнерів, що наголошують на необхідності приватизації державних підприємств, здійснення прямого інвестування з відповідними гарантіями утворення нових робочих місць. Отже, український патріотизм зразка ХХІ ст. не має обмежуватися зовнішніми атрибутивними ознаками, а повинен стати глибинним за суттю інструментом відбудови України.
Більше читайте тут:

Володимир Панченко, Наталія Резнікова