Типологічне означення кочівницьких імперій і проблема політичної репрезентації ногайців в «Історії Ногайської Орди» В. В. Трепавлова

 В. В. Грибовський

Типологічне означення кочівницьких імперій і проблема політичної репрезентації ногайців в «Історії Ногайської Орди» В. В. Трепавлова

Протягом останніх десятиліть у вітчизняній науці помітно зріс інтерес до історії формування української національної території та становлення сучасної етнічної карти України. Долаються ізоляціоністські стереотипи радянської доби, що, за визначенням Н. Яковенко, складали «офіційну модель українського життєпростору, в якій усі сторони світу, крім російської Півночі, тлумачилися як лиховісна зовнішня загроза, простір „чужих”, звідки в Україну не могло прийти й ніколи не приходило нічого доброго» (1).

Процес «перетворення української історіографії з проблемної російської на національну історичну науку» (2) триває до цього часу. Ознакою його незакінченості є наявна неповнота кола проблематики, актуалізованої у дослідженнях вітчизняних істориків. Сходознавство — одна з таких лакун. Близький для України Схід — тюркомовна ойкумена, — геть повільно набуває українського артикулювання; рівень монографічного синтезу, досягнутий в 1920-х роках і представлений працями А.Ю. Кримського (3), стоїть не на першій черзі порядку денного.

Показовим прикладом є висвітлення ногайців — одного з сегментів дотичного до України тюркомовного світу. Ногайська проблематика до цього часу не виокремилася в самодостатній предмет наукового дослідження і залишається на периферії таких тематичних комплексів, як колонізація степового порубіжжя Російської держави, заселення Південної України, вирішення «Східного питання» у зовнішній політиці Російської імперії, боротьба народів Східної Європи (українського, російського, польського) з кочівницькою, або «турецько-татарською» агресією й т. ін. Протягом 2002–2005 рр. в Україні були захищені кандидатські дисертації з ногайської проблематики Ю. О. Гомана, С. М. Гізера, В. В. Грибовського (4); однак різні між собою концептуально і термінологічно, вони лише позначили початкову стадію визрівання напрямку. При цьому, в синтетичних працях з української історії висвітлення ногайської складової залишається чи не на рівні історіографії початку ХІХ ст. Зокрема Н. М. Яковенко, цілком у дусі карамзинської традиції, що виводить етнонім ногайців від імені правителя західного улусу Золотої Орди Ногая, пов’язує причорноморські орди з улусами трьох «татарських цариків», розгромлених литовським князем Ольгердом на р. Сині Води у 1362 р. Так звана «Кримська орда» співставляється нею з володінням Кутлубах-солтана (Кутлуг-бея), «Перекопська» — Качибирея (Хаджибея), а Джамбайлукська (написання Яковенко) — Диминтер-солтана (Дмитра). На думку дослідниці, вони виокремились у першій половині XIV ст з колишнього улусу еміра Ноґая і в подальшому контролювали Поділля та степовий обшир Північного Причорномор’я (5).

Інституалізація ногаєзнавства як напрямку відбулася поза межами України. Вперше історія ногайців в якості самостійної проблеми була означена в результаті захисту кандидатської дисертації М.Г. Сафаргалієва «Ногайська Орда в середині ХVІ ст.», що проходив у Московському університеті у 1938 р. Вихід у світ широкоформатних праць Н. А. Баскакова «Ногайська мова та її діалекти» (1940) і О. А. Новосельського «Боротьба Московської держави з татарами у першій половині XVII ст.» (1948) створили міцний ґрунт для подальшого розвитку напрямку. «Дисертабельність» ногайської тематики з того часу не викликала сумніви, хоча історія ногайців мала розглядатися виключно в контексті історії зовнішньої політики Російської держави. У період 1960–80-х років були захищені кандидатська і докторська дисертації Б.-А. Б. Кочекаєва, Р. Х. Керейтова, Є. А. Поноженка, В. М. Вікторина, Д. С. Кідирніязова (6). З’явилися монографії В.М. Жирмунського стосовно тюркського героїчного епосу і ногайського фольклору, С.Ш. Гаджиєвої, щодо матеріальної культури ногайців Північного Кавказу (7).

Наприкінці 1980-х років позначився відхід від розгляду історії ногайців у однобічному контексті їхніх відносин з Російською державою; сформувалися регіональні центри ногаєзнавства в Алма-Аті, Астрахані, Махачкалі, Черкеську. Колективною монографією І. Х. Калмикова, Р. Х. Керейтова, А. І. Сікалієва (1988) здійснено першу спробу узагальнення матеріалу і всебічного висвітлення основних аспектів історії ногайців Північного Кавказу (8). У 1991 р. в селищі Тереклі-Мектеб, адміністративному центрі Ногайського району Дагестану, відбулася перша всесоюзна наукова конференція, присвячена ногайській історії (9), котра засвідчила не лише тенденцію до синтезу ногаєзнавчих досліджень, але й існування феномену ногайського національного відродження. Історія ногайців набувала власні форми презентації, передусім завдяки тому, що до її дослідження залучилися етнічні ногайці. У «пострадянський період» захищені кандидатські дисертації О. А. Ялбулганова, М. Б. Гімбатової, А. А. Ярликапова, докторська дисертація Д. С. Кідирніязова (10) та інших. Однак, разом з тим, поглиблення спеціалізації у ногаєзнавстві спричинилося до надмірної регіоналізації досліджень, дискретності кола проблематики дослідницьких центрів Північного Кавказу і Поволжя. Ця обставина актуалізувала появу монографічної праці великого формату, присвяченої Ногайській Орді.

Монографія В. В. Трепавлова «Історія Ногайської Орди» вийшла друком у 2001 році (11). Історіографічна ситуація, що існувала на момент її створення, характеризувалася існуванням поволзького і північнокавказького регіональних центрів ногаєзнавства, котрі досліджували передусім проблематику локальних груп ногайського етносу, розташованих у даних регіонах. Локальна група причорноморських ногайців залишалася осібним сегментом ногайської проблематики, що був практично неохоплений науковими студіями. Наше завдання полягає в з’ясуванні стану вивчення політоґенезу номадних спільнот на прикладі Ногайської Орди за монографією В. В. Трепавлова.

Вадим Вінцерович Трепавлов — провідний науковий співробітник Інституту історії Російської академії наук, член редколегії журналів «Отечественная история» і «Восток–Орієнт», лідер російського ногаєзнавства. Структура його монографії представлена оглядом історіографії та джерел з історії Ногайської Орди, розділами, що висвітлюють її політичну історію і проблемно-тематичними нарисами, присвяченими історичній географії, етнічному складу і чисельності населення Ногайської Орди, її економіку, політичну організацію, культуру, відносини з Росією. Умовно, праця поділяється на дві частини: емпіричну, де зображено процес виникнення і становлення потестарних структур Ногайської Орди, формування їх закінченої моделі, період кризи і розпаду, та теоретичної, в якій матеріал емпіричних спостережень використовується для узагальнених висновків й рафінування концепції. Кожний проблемний нарис має історіографічний вступ для з’ясування стану вивчення питання. Праця охоплює хронологічний період від кінця XІV ст., коли почалося становлення Мангитського Юрту, на основі якого сформувалася Ногайська Орда, до остаточного її розпаду у першій третині XVII ст. Основний комплекс джерел, на яких ґрунтується праця, представлений документами російської дипломатії; також залучені російські, центральноазійські, калмицькі, кримськотатарські, турецькі й іранські літописи. Широко використовуються ногайські наративні джерела.

З’ясування питань політичної історії Ногайської Орди становить більшу частину монографії. Визрівання майбутньої кочівницької імперії в надрах Золотої Орди В. В. Трепавлов (слідом за М. Г. Сафаргалієвим і Б.-А. Б. Кочекаєвим та іншими крупними попередниками) пов’язує з елем (племінним утворенням) мангитів, тюркізованими монгольськими мангутами. Розглядаючи початки політоґенезу Мангитського Юрту, він абсолютно доречно, залишає без обговорення «карамзинську традицію», що локалізує витоки ногайського етноґенезу в Північно-Західному Причорномор’ї і вважає їхнім етноґонічним предком еміра Ноґая. Переселення мангитів з Південно-Східного Казахстану всередину Дешт-і Кипчак’у датується ним 50–60-ми роками ХІV ст., а зосередження в межиріччі Яїку (Уралу) і Емби — в Західному Казахстані — пов’язується з діяльністю їхнього правителя, беклербека лівого крила Золотої Орди (Кок-Орди) Едиге (в російській традиції — Едигей). Саме на цій території мангитівці «змогли утвердитися настільки, що змогли створити власне кочове володіння, Юрт» (12).

В. В. Трепавлов обережно підходить до тези про те, що Едиге є засновником Ногайської Орди, а рубіжним етапом для її виокремлення слід вважати 1391 р., коли Едиге, розірвавши з Тимуром, перекочував до Північно-Західного Казахстану. Зокрема, Б.-А.Б. Кочекаєв прямолінійно називає Едиге засновником «ногайської державності», а Мангитський Юрт вважає рівнозначним Ногайській Орді, відокремленим від Золотої Орди у 1391 р. (13). Д. С. Кідирніязов так само вважає Едиге родоначальником і правителем Ногайської Орди (14)Серед сучасних ногайських істориків наявна тенденція до ідеалізації Едиге, зображення його як «першого хана ногайської держави». В. В. Трепавлов завважив, що Мангитський Юрт, попри свій вплив у Дешт-і Кипчак’у, залишався складовою частиною лівого крила Золотої Орди, хоча й мав статус автономії, забезпеченої тарханними грамотами ханів. З іншого боку, наголошується на тому, що «західні володіння Кок-Орди наче мали подвійний сюзеренітет — Чінгізідський і мангитський» У титулатурі мангитських біїв не простежувалось претензій на легітимізацію свого правлячого статусу. Вони задовольнялися становищем беклербеків в Золотій Орді та постординських ханствах і діяли через маріонеткових ханів (15). Крім того, В. В. Трепавлов звертає увагу на те, що мангитська спадщина вплинула не тільки на політичну організацію Ногайської Орди (її прямої спадкоємниці), але й інших державних утворень, що виникали на золотоординському просторі. Відтак, мангитівці і ногайці — назви не зовсім синонімічного ряду.

Отже, Мангитський Юрт, за В. В. Трепавловим, — зародок майбутньої Ногайської Орди, що визрівав в умовах розпаду Золотої Орди ще протягом цілого століття. Могутність Едиге, основоположника Мангитського Юрту, «мала вирішальне значення для формування особливого статусу мангитів у татарських ханствах ХV–ХVІ ст.» (16). Нащадки Едиге монополізували становище беклербеків Золотої Орди, перетворившись, за висловом В. В. Трепавлова, в «делателей королей». При цьому він наголошує, що Едигейовичам, реальним правителям Дешт-і Кипчак’у, бракувало легітимності, щоби самим заснувати «королівську» (ханську) династію. Виникло бінарне поєднання, за яким влада беклербека санкціонувалася ханом-чінгізидом, однак ханом ставав лише той Чінгізід, котрий заручався підтримкою мангитського бека; один володів титулом, другий — владою. За В. В. Трепавловим, «Порядок, що сформувався, диктував обов’язкову умову: при хані мусить бути беклербека з мангитів. Тобто при якому з чисельних Джучідів мангитський лідер погоджувався стати беклербеком, той Джучід за підтримки Мангитів й ставав ханом». Хоча зворотній бік полягав у тому, що «Хан Чінгізід був необхідний мангитам лише для того, щоби освятити їх зростаючу гегемонію в Дешті» (17).

Докладну увагу В. В. Трепавлов надає аналізу градації різних гілок клану Едиге. Головна лінія Едигейовичів походить від його старшого сина Нурадина (Нур-ед-Діна), що закріпився у Мангитському Юрті. Лінія молодшого сина, Мансура зосередилася спочатку у Великій Орді (залишок Золотої Орди), а згодом у Астраханському й Кримському ханствах (18). Тим самим, визначені підстави для того, щоб говорити про вплив традиції беклербекства Едиге на політичну організацію Кримського, Астраханського ханств, Великої Орди, меншою мірою Казанського ханства: «У цих державах (можливо, за виключенням Казані) були присутні аристократичні мангитські роди, котрі в різній ступені впливали на політику місцевих Чінгізідів і на управління їхніми володіннями» (19).

Упродовж ХV ст. Мангитський Юрт залишається «значною, хоча й не самостійною силою» (20). Розпад Кок-Орди призвів до виникнення Узбецького, Казахського і Сибірського ханств з різними гілками Чінгізідів на чолі. У них зберігається традиційне відношення ханів і беклербеків-мангитів. Утім правителі Мангитського Юрту намагаються не допустити надмірного посилення будь-якого з них, грають на їхніх суперечностях і підтримують слабшу сторону, досягаючи послаблення сильнішої. Посилення Мангитського Юрту відбулося за бія Муси в другій половині ХV — на початку ХVІ ст. В. В. Трепавлов не шкодує дефініцій для означення особливого ролі цього правителя в перетворенні юрту мангитів у Ногайську Орду. Його названо «істинним творцем незалежного Мангитського Юрту, тобто Ногайської Орди»; «Саме Муса став диктувати політику мангитів у східних степах.., саме йому завдячують мангити відокремлення від Абу-л-Хайра (хана Держави кочових узбеків, – В. Г.), черговою і остаточною концентрацією в районі Сарайчука», перетворення його столицю Ногайської Орди. Ще: період «хакімства» Муси в Дешті є «установленням повної політичної самостійності Мангитського Юрту. Він став перетворюватися в фактично повноправного і рівноправного партнера міжнародних відносин» (21). Разом з тим, простежується трансформація таксоніму «Ногаї» з означення абстрактного простору на схід від Волги в назву самостійного державного утворення. Отже, останні роки правління Муси, що припали на початок XVI ст., є, за В. В. Трепавловим тим рубежем, на якому закінчується Мангитський Юрт і починається Ногайська Орда. Аргументом цьому висновку слугує помічена автором зміна в титулатурі бія: мурзи зверталися до нього «бій хазрат», тобто «княжа величносте» (22).

Намагання автора віднайти рубіжний етап цілком зрозуміле і виправдане. Хоча на критичний розгляд потребує висновок щодо того, аби вважати впливового мангит-ногайського бія Мусу наскільки титанічною постаттю, як це зображено у В. В. Трепавлова. Великі попередники Муси, Едигей і Вакас, були не менш титанічними особистостями, достатньо самостійними у проваджені власної зовнішньої політики. «Другорядність» їхнього титулу не заважала їм впливати на події, що інколи виходили за межі Дешт-і Кипчак’у. На наш погляд, критерій переростання Мангитського Юрту в Ногайську Орду слід шукати у формуванні нової структури управління, виникнення нових, типових тільки для цього нового потестарного утворення інститутів політичної організації. Наявність чи відсутність визнання зверхності над собою мангит-ногайськими біями влади сюзерена Чінгізіда, як нам здається, не є достатнім показником. Адже з подальшого викладу видно, що номінальний сюзеренітет чінгізідських правителів визнавався Ногайською Ордою аж до середини ХVІ ст., коли в якості сюзерену ногайці почали сприймати Росію.

Можна в цілому погодитися з В. В. Трепавловим у тому, що «зі смертю Муси закінчилася рання історія Юрту, коли він вважався складовою частиною ханства лівого крила … Улусу Джучі. …Муса залишив вже не маленьке кочівницьке володіння з залежним статусом, а могутню степову державу — Ногайську Орду». Однак для остаточного дозрівання її як осібної потестарної системи потрібний був період внутрішньої усобиці, агресії Казахського і Кримського ханств і наступної ногайської реконкісти. Об’єктивно, ці обставини мали визначити етнічну консолідацію ногайців, формування їхньої етнічної свідомості, а разом з тим і створити ґрунт для формування власної управлінської структури. Нам здається, що названі тенденції становлять більш виразні критерії для виокремлення Ногайської Орди з Мангитського Юрту, ніж просто зростання впливу бія Муси і зміна в його титулатурі. Закінчення «Першої Смути», за В. В. Трепавловим, припадає на початок ХVІ ст. Ознакою інституалізації влади бія стало обрання Саїд-Ахмета на курултаї знаті, що засвідчило відхід від практики інвеститури біїв Чінгізідами. Наступний «з’їзд примирення» 1537 р. санкціонував, за висловом В. В. Трепавлова, «реформу» управлінської системи Орди (23). З того часу формується градація ногайординських ієрархів: бій, нурадин, кековат, пізніше тайбуга. В резиденції бія, Сарайчуку, розміщується штат чиновників. Ще одна з ознак інституалізації влади — вимоги виплати данини від великого князя московського, котрі були заявлені саме в цей період. В. В. Трепавлов має всі підстави говорити про те, що протягом 30–40-х років Ногайська Орда досягла апогею своєї могутності.

Однак навіть і в цей період відцентрові процеси в Орді набирали помітних обертів. Владі бія все ж бракувало легітимності. З цим пов’язані в середині ХVІ ст. спроби повернутися до традиційної мангит-юртівської системи відносин хан–беклербека, як прагнення здобути «додаткову легітимність» (24). «Друга смута» в Ногайській Орді співпала з розгортанням експансії Росії в Поволжі. Прикметою висновків В. В. Трепавлова є те, що він абстрагується від будь-якого виправдання російського експансіонізму традиційним штампом «боротьби з татарською агресією». Його виклад цілком прагматичний; нищівний удар, завданий Ногайській Орді політикою Росії, зображено цілком рельєфно і переконливо. Протистояння між угрупованнями ногайської аристократії, розкол і початок занепаду Орди, за його висновком, «відповідав найбільш заповітним бажанням російського уряду» (25). Крім російської експансії, В. В. Трепавлов відзначає ще один згубний чинник, котрий негативно впливав на політичну ситуацію в Ногайській орді і спричиняв скорочення кочівницької ойкумени — російське козацтво. Оцінка дослідника засвідчена наступним: «У цілому характер ногайсько-козацьких відносин коливався між відкритою ворожнечею і вимушеним нейтралітетом. Як би не складалися контакти з окремими общинами, степовики сприймали козаків як чужинецьку силу, що вдерлася на їх споконвічні землі» (26).

Разом з тим, В. В. Трепавлов далекий від думки вважати «Другу Смуту» часом нищівного розпаду Ногайської Орди. Її розкол на Велику і Малу Орди — початковий етап розпаду, але ж не катастрофа (27). З 60-х років ХVІ ст. він простежує період відносної стабілізації політичного та економічного життя Великої Ногайської Орди, однак наголошує на тому, що попередній потенціал повернути було не можливо (28). Подальша еволюція влади бія розглядається дослідником по лінії поступового занепадання. У першій третині ХVІІ ст. спалахнула остання, «Третя Смута», котра остаточно розладнала послаблену потестарну систему. Нурадин Іштерек, котрий «неочікувано виявився переможцем на руїнах ногайської держави», володів вже не «степовою імперією, а сукупністю роздрібнених кочових улусів на відносно невеликій території Волго-Яїцького межиріччя». Так «Великі Ногаї увійшли до останньої стадії свого політичного існування — стадію розкладу і розпаду»; «незворотні дезінтеграційні процеси і розкольницька політика Москви» унеможливили будь-які наслідки від спроб відновити політичну організацію (29). Нівеляція ногайординських титулів, перемішання елів, посилення усобиці через відсутність офіційного представництва влади бія і, нарешті, нашестя калмиків, що витіснило ногайців з їх прадавніх кочовищ — ось ознаки остаточного нищення ногайської державності.

Окремий нарис у «теоретичній» частині праці, присвячений розгляду проблеми державності ногайців. В. В. Трепавлов солідарний з К.П. Малиновською та Г.Є. Марковим щодо ефективності підходу до висвітлення кочівницького соціуму — ногайців — як до «складної, багаторівневої структури, що включала в себе різні уклади, елементи різних суспільних систем» (30). При цьому, автор відзначає незавершений характер територіальної та ієрархічної організації Ногайської Орди. У питанні щодо наявності чи відсутності власне держави у ногайців, він обережно говорить про певний перехідний тип, використовуючи в якості технічного терміну «кочова імперія» (31). Відмінність потестарної системи номадів від землеробських суспільств, за Трепавловим, полягає в тому, що землеробські народи, в силу стабільності своєї економічної системи, здатні закріпляти здобутки свого політичного розвитку і переходити до вищих стадій. Однак «кочівницька економіка була нестабільною, залежала від природних змін і політичних катаклізмів. Відповідно скотарським соціумам була притаманна стадіальна мінливість. Існує багато одно типових прикладів переростання кочових улусів у могутні степові держави, котрі згодом розпадалися і поверталися до початкової стадії кочового соціуму» (32). Отже, підвладна більшим ризикам кочова економіка унеможливлювала стадіальний тип розвитку і обумовлювала циклізм політоґенезу номадів. То ж цілому, Ногайська Орда тенденціями своєї політичної еволюції становила один з прикладів кочівницьких імперій, хоч і не позбавлений індивідуальної специфіки. Ця специфіка, на думку В. В. Трепавлова, полягала в тому, що ногайська державність «являє собою … приклад відмирання, подальшої реанімації і повторного відмирання державного потенціалу». Магістральною ж лінією політичного розвитку дослідник визначає «поступове згасання кипчаксько-золотоординської державності» (33). На загал, Ногайська Орда виступає як упосліджена копія держави Джучідів, котра, за Трепавловим, володіла усіма атрибутами держави. Однак її епігон досягав апогею розвитку лише тоді, коли призупиняв на певний час деградацію її політичної традиції.

Концепція політоґенезу Ногайської Орди В. В. Трепавлова посилила позиції тих дослідників, котрі у період пострадянського «методологічного вакууму» зважилися відійти від розгляду номадних колективів за градацією оцінок в межах п’ятичленної стадіальної схеми. То ж дискусія відтепер не може вестися з приводу того, чи були кочівницькі суспільства державними утвореннями (відтак феодальними), або ж недержавними спільнотами (дофеодальними). Новий термінологічний інструментарій, означення цілого класу потестарних систем поняттям кочівницької імперії дозволяє вийти за межі європоцентристської парадигми, що накидає не-європейським суспільствам характеристики і узагальнення, напрацьовані на матеріалі дослідження європейської історії. Критика європоцентризму (різного рівнів: теоретичного практично-політичного побутового тощо) на думку Е.В. Саїда, заперечує «орієнталізм», як «корпус теорій та практик», «знакову систему, яка виражає європейсько-атлантичну владу над Сходом» і не є «правдивим дискурсом про Схід» (34). Тим самим, за сучасної світоглядної та методологічної ситуації, неєвропейські суспільства мають розглядатися в своєму внутрішньому специфікумі, а не з точки значення, що вони мають для носіїв «орієнталізму».

Втім, у твердженнях В. В. Трепавлова помітні певні релікти стадіальності, зокрема у використанні поняття «середньовіччя» стосовно номадних спільнот (35). З цього приводу Л. С. Васильєв мав всі підстави говорити, що в історії Сходу неможливо провести грань між Стародавньою добою та Середньовіччям, а єдина підоснова такого розмежування — академічна традиція зі стійкими ремінісценціями європоцентризму (36). Ще один вразливим сегментом концепції політоґенезу Ногайської Орди на наш погляд є те, що формування її управлінських структур висвітлюється поза розглядом проблеми відносин між кочівницькими та землеробськими суспільствами. Ще А. М. Хазанов вказав на неповну «адаптацію кочового скотарства до природно-географічного оточення. Зворотній її бік — необхідність активної адаптації номадизма до зовнішнього світу». Цей «зовнішній» світ — ніщо інше, як світ землеробський. Спектр цих взаємин складає седентаризація, торгівля та торговельне посередництво, експлуатація землеробів засобом набігів, грабунків, війн, данництва, спонукання до васалітету, завоювання й оподаткування, зрештою — входження номадів до складу землеробських суспільств як підпорядкованого суспільства. Виникнення державності у кочовиків, за А.М. Хазановим, не є результатом їхнього внутрішнього розвитку, а процесом завоювання чи підпорядкування землеробських суспільств (37). Іншою вадою дослідження В. В. Трепавлова ми б визначили у деяких випадках зайву фактологічність, що рухається слідом за наявними джерелами, у першу чергу російського походження.

І все ж, монографія В. В. Трепавлова на цей час становить найбільше досягнення ногаєзнавства. Вичерпна ілюстративність, фактологічне висвітлення найважливіших аспектів політичної еволюції Ногайської Орди, залучення колосального масиву джерел і спеціальної літератури, тонке знання історіографії розглянутого кола питань, що, на загал, слугує у більшості випадків міцній аргументації висновків, та, головне, аналіз історичних процесів постзолотоординської доби на величезному обширі — від Дністра до Іртишу — обумовлює виключне значення «Історії Ногайської Орди» як важливого здобутку історичної науки.

Грибовський Владислав Володимирович, кандидат історичних наук, виконавчий директор Інституту суспільних досліджень (м. Дніпропетровськ).

1. Яковенко Наталія. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. — Київ: Критика, 2002. — С. 353.

2. Колесник І. І. Українська історіографія (XVIII — початок ХХ століття). — К.: Ґенеза, 2000. — С. 7.

3. Кримський А. Історія Туреччини. — Київ-Львів: Олір, 1996. — 288 с.

4. Гоман Ю. О. Походження та етнополітичний розвиток причорноморських ногайців в XIII-XVI ст. Автореф. дис. … к.і.н. — К., 2002. — 20 с.; Гізер С. М. Ногайські племена на південно-західній Україні (кінець XV-XVIII). Автореф. дис. … к.і.н. — Одеса, 2002. — 20 с.; Грибовський В. В. Ногайські орди Північного Причорномор’я у XVIII — на початку ХІХ ст. Автореф. дис. … к.і.н. — Запоріжжя, 2005. — 19 с.

5. Яковенко Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — К.: Ґенеза, 1997. — С. 91.

6. Кочекаев Б. Б. Социально-экономическое развитие ногайского общества и административно-колониальное управление ногайцами в ХІХ — начале ХХ веков: Автореферат дисс. к.и.н. — Алма-Ата, 1969. — 30 с.; Його докторська дисертація стала основою праці «Ногайско-русские отношения в XV-XVIII вв». (Алма-Ата: Наука, 1988. — 272 с.); Керейтов Р. Х. Семья и брак у кубанских ногайцев в прошлом и настоящем. Дисс. к.и.н. — М.: МГУ, 1973. — 209 с.;Поноженко Е. А. Общественно-политический строй Ногайской Орды в XV — середине XVII вв. Дисс. к. юридич. наук. — М.: МГУ, 1977. — 200 с. Викторин В. М. Социальная организация и обычное право ногайцев Нижнего Поволжья (XVIII — нач. ХХ вв.). Дис. к.и.н. — Л.: ЛГУ, 1985. — 225 с.; Кидырниязов Д. С. Русско-ногайские отношения в XVIII веке. Дисс. к.и.н. — Махачкала, 1988. — 182 с.

7. Жирмунский В.М. Тюркский героический эпос. — Л.: Наука, 1974. — 725 с.; Гаджиева С. Ш. Материальная культура ногайцев в XIX — ХХ в. — М.: Наука, 1976. — 227 с.

8. Калмыков И. Х., Керейтов Р. Х., Сикалиев А. И. Ногайцы. — Черкесск: Ставропольское книжное изд.-во, Карачаево-Черкесское отделение, 1988. — 232 с.

9. Историко-географические аспекты развития Ногайской Орды: Сб. ст. / Под ред. С. Г. Агаджканова и др. Составитель Д. С. Кидирниязов. — Махачкала: ИЯЛИ им. Г. Цадасы и др., 1993. — 151 с.

10 Ялбулганов А. А. Ногайцы Северного Кавказа в XVIII — первой половине XIX века (проблемы социально-экономичского строя). Автореф. дисс. к.и.н. — М.: Институт российской истории РАН, 1995. — 24 с.; Гимбатова М.Б. Роль половецко-кипчакского компонента в формировании ногайского этноса. Дисс. к.и.н. — Махачкала: Дагестанский государственный университет, 1998. — 202 с.; Ярлыкапов А.А. Ислам у степных ногайцев в ХХ веке (историко-этнографическое исследование). Дисс. к.и.н. — М.: Институт этнологии и антропологии им. Н. Н. Миклухо-Маклая, 1999. — 256 с.Гимбатова М. Б. Роль половецко-кипчакского компонента в формировании ногайского этноса. Дисс. к.и.н. — Махачкала: Дагестанский государственный университет, 1998. — 202 с.; Кидырниязов Д. С. Ногайцы в XV-XVIII вв. (Политические, экономические и культурные аспекты взаимоотношений с сопредельными странами и народами). Дисс. д.и.н. — Махачкала: Инст. истории, археологии, этнографии Дагестанск. научного центра РАН, 2001. — 294 с.

11. Трепавлов В. В. История Ногайской Орды. — М.: Издательская фирма «Восточная литература» РАН, 2001. — 752 с.

12. Трепавлов В. В. История Ногайской Орды. — С. 57-67, 71.

13. Кочекаев Б.-А. Б. Ногайско-русские отношения. — С. 17.

14. Кидырниязов Д. С. Ногайцы в ХV — ХVІІІ в. — С. 8-9, 55.

15. Трепавлов В. В. История Ногайской Орды. — С. 75, 78-81, 95.

16. Указане видання. — С. 81.

17. Указане видання. — С. 101-102, 103.

18. Указане видання. — С. 91.

19. Указане видання. — С. 119. При цьому В. В. Трепавлов наголошує на тому, що мангитівці не мали жодного стосунку до утворення Астраханського ханства. (С. 133).

20. Указане видання. — С. 97.

21. Указане видання. — С. 100-101, 110.

22. Трепавлов В. В. История Ногайской Орды. — С. 109. Титул «бій», за В. В. Трепавловим, має кілька значень. Перше — глава елю (племінної общини), що обирається на раді племінної знаті, інше — «беклербек», головний воєначальник і номінальний глава стану беків, призначуваний ханом. — Указане видання. — С. 101.

23. Указане видання. — С. 190.

24. Указане видання. — С. 235-236.

25. Указане видання. — С. 274.

26. Указане видання. — С. 348.

27. Кочекаев Б.-А. Б. Ногайско-русские отношения. — С. 92.

28. Трепавлов В. В. История Ногайской Орды. — С. 291-296

29. Указане видання. — С. 389, 390.

30. Указане видання. — С. 546.

31. Указане видання. — С. 547-548, 201, 233.

32. Указане видання. — С. 549.

33. Указане видання. — С. 549.

34. Саїд Едвард В. Орієнталізм / Пер. з англ. В. Шовкун. — К.: Вид.-во Соломії Павличко «Основи», 2001. — С. 17.

35. Трепавлов В. В. История Ногайской Орды. — С. 71 та інші.

36. Васильев Л. С. История Востока: в 2 т. — Т. 1. — М.: Высш. школа, 2001. — С. 252-258.

37. Крадин Н. Н. М. М. Хазанов. Кочевники и внешний мир (рецензия) // Восток. — М.: Наука, 2004. — № 1. — С. 192-194.