Топонімічна символіка (Київ, Переяслав, Чигирин) державної моделі Богдана Хмельницького

Виноградов Г.М.

Топонімічна символіка (Київ, Переяслав, Чигирин) державної моделі Богдана Хмельницького

Оскільки, з одного боку, навколо подій середині XVII ст. на українських теренах були сфокусовані геополітичні інтереси Речі Посполитої, Росії, Кримського Ханату, Османської імперії та інших країн, а з іншого, гетьман та гетьманські адміністрація залишили в результаті діяльності досить потужний документальний спадок, історична наука має в розпорядженні солідну джерельну базу, що уможливлює детальне вивчення зазначеної проблеми та створює підґрунтя для формування різних дослідницьких підходів та інтерпретацій. Хмельниччиа як наукова проблема має неабиякий науковий доробок, презентований такими знаними іменами, як В. Антонович, М. Грушевський, В. Липинський, І. Крип`якевич, В. Голобуцький, Ф. Шевченко, Я. Дашкевич, В. Смолій, В. Степанков, С. Плохій, Ю. Мицик, В. Брехуненко, В. Горобець, Т. Чухліб, О. Пріцак, Я. Федорук, Ф. Сисин, 3. Вуйчик, Л. Заборовський та ін. [див. список використаної літератури]. Попри суттєві здобутки, отримані на, в цілому, виправданих до певного часу позитивістських методологічних засадах, відчувається, тим не менше, необхідність більш активного залучення нових дослідницьких технологій, зокрема, як у нашому випадку, принципів французької “нової історичної науки” та московсько-тартуської семіологічної школи. Суть останніх полягає у концептуальному прагненні виявити проаналізувати найбільш характерні для певної епохи засади, на підґрунті яких виростають суспільні, політичні, ідеологічні та інші складові того чи іншого соціуму.

В якості об`єкту дослідження нами обрано топонімічну символіку державної моделі Богдана Хмельницького, представлену містами Києвом, Переяславом та Чигирином, які на різних етапах початкового періоду української національної революції відігравали роль гетьманських резиденцій. Подієва складова зазначеного об`єкту досить детально вивчена в вітчизняній та зарубіжній історіографії, що звільняє нас від необхідності крок за кроком простежувати державотворчі зусилля гетьмана на польському, турецькому та російському напрямках. Нас буде цікавити, які мотиви рухали гетьманом, його світськими та духовними консультантами в обранні саме Києва, Переяслава та Чигирина в якості базових пунктів для розробки та втілення державних планів, яке повинно 6уло бути їх символічне підґрунтя. Ледь не єдиним дослідженням, в якому було проаналізовано роль зазначених міст в процесі пошуків гетьманом державної моделі, на сьогодні є праця С. Плохія “Наливайкова віра” [5], проте автор не мав на меті розглянути власне символічне підґрунтя використання Хмельницьким саме цих міст, тому проблема залишається відкритою. Наше завдання суттєво ускладнюється тією обставиною, що в джерелах практично не міститься інформації стосовно символічних компонентів державної моделі Хмельницького взагалі та топонімічних складових зокрема; останні можуть бути реконструйовані на підставі ментальних, світоглядних принципів епохи, які ґрунтувалися в першу чергу на християнських догматах та осмислених на їх основі авторитетних сторінок світової та власне руської історії.

Символічна роль Києва в принципі не викликає складностей з огляду на реальне, що особливо важливо в нашому випадку, символічне його значення в історії руської православної традиції. Не дивно, що гетьман свій шлях як державного діяча з “матері городів руських” під час різдвяних свят з 1648-го на 1649-й рік. Як добре відомо, в поведінці Б. Хмельницького та інших фігурантів цього періоду була ціла низка незвичайних вчинків, які і до сьогодні викликають запитання: проїзд разом з єрусалимським патріархом Паїсієм через Золоті Ворота, на що мали право тільки князі крові, до яких гетьман, зрозуміло, не належав відпущення йому в процесі літургії в Софіївському соборі минулих, сучасних та майбутніх гріхів, що практикувалося в християнській традиції тільки стосовно законних монархів; заочне вінчання з жінкою, яка була у законному шлюбі з іншим чоловіком; дарування гетьману патріархом князівського титулу та благословіння на визвольну війну. Автор цих рядків раніше зробив спробу обґрунтувати причину подібних дій гетьмана єрусалимського патріарха та анонімного київського духовенства наполегливим прагненням містично-символічної імітації повернення до витоків давньоруської державності та ранньохристиянської традиції, коли створювалася ситуація необов`язкового слідування церковним канонам та світській практиці, зорієнтованості на авторитетні духовні та світські стандарти минулого [2].

Прямим підтвердженням відверто прозорої символічної інтерпретації ролі Києва в обґрунтуванні нового типу української державності, коли остання в обов`язковий спосіб мусила апелювати до давнини, оскільки не відповідала напрацьованим в європейській традиції принципам (монархічний характер влади, система сюзеренитету-васалітету та визначення місця в ієрархічній системі країн тощо) має стати теж загальновідомий її факт регулярного використання гетьманською адміністрацією та самим козацьким володарем особисто Переяслава в якості резиденції та місця переговорів, в першу чергу, з російською стороною. Починаючи від спілкування з польськими послами, у лютому 1649 р., коли Хмельницький висунув низку претензій до Польщі стосовно унезалежнення України та власного князівського статусу, який, як зазначалося, мав легітимізувати владу гетьмана, Переяслав почав відігравати реальну та, що в даному випадку особливо принципово, символічну роль в процесі становлення української державності. Пояснення останньої не знайшло відображення в джерелах, тому вимагає додаткової інтерпретації та апелювання до історичних аналогій. Перший аспект полягає у тому, що саме в Переяславі, на думку деяких авторитетних дослідників історії руської церкви, приблизно з середини X ст. і до 1036 р. розташовувався центр першого на Русі єпископства, перенесеного до Києва вже в якості митрополії тільки Ярославом Мудрим (до речі, крім власне Києва в Переяславі та Чернігові певний час існували центри ще двох руських митрополій).

Розташування саме в Переяславі першого на Русі православного духовного центру має ще кілька додаткових пояснень: назва міста дублювала назву болгарської столиці Преслава після християнізації Болгарії в середині 60-х рр. IX ст. та підтверджувала факт тривалого підпорядкування руського переяславського єпископства не від Константинопольського патріархату, а від болгарського Охридського архієпископства, яке першим в православній традиції отримало статус патріархії за національною, а не за римською адміністративною ознакою. Крім того, архієпископ польського провінційного Гнєзна (своєрідний аналог українського Переяслава) ставав лідером польської державності у періоди безкоролів`я, оскільки саме у Гнєзно існувало перше польське католицьке єпископство, підпорядковане (ще один аналог з Переяславом) місійній митрополії у Магдебурзі. З огляду на охарактеризовані обставини, Хмельницькому, за порадою компетентних у таких питаннях анонімних київських інтелектуалів, вигідно було саме в Переяславі виконувати функції, найбільш делікатні з погляду їх легімтимізації, оскільки з боку Речі Посполитої, а особливо – Росії, стосовно українських земель були доволі вагомі, як для свого часу, територіальні претензії, тому узаконення гетьманської влади було вкрай ускладненим та вимагало апелювання до авторитетних історичних прецедентів, які мали абсолютно авторитетний для сучасників характер.

Порівняно з Києвом та Переяславом символічне навантаження Чигирина суттєво програвало, оскільки не містило таких необхідних для легітимізації гетьманської влади давньоруських сакраментальних компонентів. Проте Чигирин відверто підкреслював тюркську (татарську та турецьку) складову зовнішньої політики Б. Хмельницького і в силу свого прикордонного географічного розташування, і в силу відвертої тюркської етимології назви міста, надзвичайно складної та багатопланової: корінь зiğir (-ğrі) – слід, русло, борозна, межа (в основі тюркський корінь «зek» – кордон); корені kirim – різня, поголовне знищення, вбивство, girim – вхід, шлях, čaqїr – скликати, звати. Як бачимо, вже сама назва міста має широкий асоціативний діапазон у тюркських мовах, при чому не тільки в буквальній, “земній” семантиці (відома назва рослини), але і в символічному вимірі, підкреслюючи прикордонне, перехідне, напружене, навіть в певному сенсі трагічне положення. До цього слід додати суттєву роль тюркських складових в становлення давньоруської державності (до ї традицій неодноразово апелювала гетьманська державність), зокрема значення Хозарського каганату в процесі становлення Русі та спроб вивести походження козаків від хозар (в поглядах З. Копистенського та інших інтелектуалів першої половини XVII ст.), тривале перебування частини українських земель у складі Золотої Орди та Великого князівства Литов­ського, яке, в свою чергу, було до середини XVI ст. номінальним васалом спочатку Орди, а потім її спадкоємця – Криму.

Таким чином, кожне з трьох розглянутих міст, які відіграли важливу роль в спробах обґрунтування Б. Хмельницьким та його радниками оригінального типу української козацької держав­ності, мало певне символічне навантаження, що пояснюється обов`язковістю у добу Середньовіччя та Ранньомодерного часу містично-символічного компоненту для будь-якої справи. Оскіль­ки гетьманська влада в якості державної не мала історичних аналогів, а територія України знаходилася в колі геополітичних інтересів Речі Посполитої, Росії, Кримського ханства та Туреччини, Б. Хмельницькому необхідно було шукати додаткові аргументи на користь легітимізації своєї влади. Останні ж обов`язково мали містити символічні складові, в тому числі і стосовно вибору міст, вибору резиденцій, в першу чергу тому, що для віруючої людини зразу ж пов`язували конкретні події та вчинки з вічністю, сферою сакраментального, Божественного, а отже – легітимного за визначенням.

Посилання

1. Брехуненко В. Витоки кримської політики Богдана Хмельницького // УІЖ. – 1995. -№4.-С. 87-92.

2. Виноградов Г. Імітація монаршої поведінки в “дивних” вчинках Богдана Хмельницького на початку 1649р. // Січеславський вісник. 36. наук, праць Дніпропетровського регіональною відділення Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії | України НАН України. – Дн.: Нац. гірничий ун-т, 2005. – Вип. 1. – С. 119-124.

3. Заборовский Л.В. Россия, Речь Посполитая и Швеция в середине XVII в. -М.: Наука, 1981.

4. Плохій С. Божественне право гетьманів: Богдан Хмельницький проблема легітимності гетьманської влади в Україні // Mediaevalia Ucrainica. – 1994. -№3.- С. 86-110.

5. Плохій С. Наливайкова віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. – К.: Критика, 2005.

6. Пріцак Л. Основні міжнародні договори Богдана Хмельницького. 1648-1657рр. – Харків, 2003.

7. Пріцак О. Ще раз про союз Богдана Хмельницького з Туреччиною // Український археографічний щорічник. – 1993. – Вип. 2. – С. 177-192.

8. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький: Соціально-політичний портрет. – К.: Либідь, 1993.

9. Смолій В А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький: хроніка життя та діяльності. – К.: Наукова думка, 1994.

10. Смолій В. А., Степанков В. С. Українська державна ідея ХVІІ-ХVІІ ст.: проблеми формування, еволюції, реалізації. – К.: Альтернативи, 1997.

11. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII ст. (1648 – 1676 рр.). – К.: Альтернативи, 1999.

12. Степанков В. С. Проблема становлення монархічної форми правління Богдана Хмельницького (1648-1657) // УІЖ. – 1995. -№4.- С. 14-33.

13. Степанков В. С. Українська революція 1648-1676 рр. у контексті європейського революційного руху ХVІ-ХVIII ст.//УІЖ. – 1997. -С.3-31.

14. Флоря Б. Богдан Хмельницький і турецька “протекція ” // Київська старовина. – 2001.-№3. -С. 87-107.

15. Федорук Я. О. Міжнародна дипломатія і політика України 1654 – 1657, – Львів: Світ, 1996. – Ч. 1:1654 рік.

16. Чухліб Т.В. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648-1714 рр. – К.: Арістей, 2005.

17. Шевченко Ф.П. Дипломатична служба на Україні під час Визвольної 1648 – 1654 рр. // Історичні джерела та їх використання. – К.: Наукова думка, 1964. – Вип. 1. – С. 83-104.

18. Яковенко Н. Символ “Богохранимого града” у пам`ятках київського кола (1620-1640-ві роки) // Яковенко Н. Паралельний світ: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні ХVІ-ХVII ст. – К.: Критика, 2002. – С. 319-322.


Стаття надрукована у збірці «Чигиринщина: історія і сьогодення. Матеріали науково-практичної конференції 17-18 травня 2006 року». – Черкаси: «Вертикаль», видавець ПП Кандич С.Г., 2006 – с.76-81.