Діяльність органів юстиції на Катеринославщині в останній чверті XVIII — першій половині XIX століття

Посунько О.М.

Діяльність органів юстиції на Катеринославщині в останній чверті XVIII — першій половині XIX століття

Як відомо, основи судоустрою і правового контролю було закладено “Учреждениями для управлення губерний Всероссийской империи” 1775 р. На територію України ці положення поширювалися з 1782 р., але реально впроваджувалися ще пізніше. Виходячи з вищесказаного, нам видається за доцільне при аналізі установ Катеринославщини керуватися саме названими положеннями, щоб мати цілісну картину всієї системи. При цьому наголосимо, що це завдання ми будемо вирішувати виключно на основі матеріалів Державного архіву Дніпропетровської області, а саме фонду “Катеринославська губернська архівна комісія”, в якому зібрано описи справ тих фондів, які було втрачено під час Другої світової війни. Кожен дослідник знає, що собою являють інвентарні архівні описи. Звичайно, це не повноцінні документи, але за відсутності таких слід бодай спробувати вичерпати інформаційні можливості знаявних матеріалів, які фактично не введено до наукового обігу. Виключення до певної міри становлять лише документи Катеринославського совісного суду, які частково залучалися до аналізу в роботі дніпропетровського історику Шахрайчука І.А. [34]. Короткий джерелознавчий аналіз нами буде зроблено в тексті при викладенні матеріалу.

Вважаємо за необхідне зробити ще деякі застереження. З назви статті слідує, що вона присвячена характеристиці органів юстиції Катеринославщини. Поняття “юстиції” передбачає сукупність судових органів чи діяльність суду щодо здійснення правосуддя. Оскільки судова система періоду, який розглядається в статті, лише проходила процес формування, іноді досить складно чітко розмежувати функції різних установ. Одні, маючи в своїй назві слово “суд”, насправді не мали відношення до юстиції в сучасному розумінні, інші, за назвою не маючи нічого спільного з юридичними установами, здійснювали судові функції. Тому ми звертаємо увагу і на суди в чистому вигляді, і на установи, які визначаються як “суди”, і на установи, що здійснювали контролюючі функції, що дає можливість побачити певні аспекти діяльності органів юстиції.

Реформа 1775 р. оформлювала і зміцнювала систему станових судів. Створювалися повітові земські і верхні земські суди для дворян; для міщан — міський і губернський магістрати; для державних селян — нижня і верхня розправи. Також у кожній губернії існували всестанові установи – палати цивільного та кримінального суду.

Саме останні названо “Учреждениями о губерниях” в числі перших правових структур. Оскільки вони були всестановими, то виступали апеляційними та ревізійними інстанціями у губернії по відношенню до верхнього земського суду, верхньої розправи і губернського магістрату ( тобто установ, що мали судову компетенцію по відношенню до різних соціальних прошарків) [28, 18]. Згідно “Штату Катеринославського намісництва” 1783 р. в кожній з палат засідали голова, два радники і два асесори, з тією лише різницею, що в палаті кримінальних справ повинні були бути радники 6-го класу, а в палаті цивільних – 5-го [29, 273].

Запроваджувалася палата кримінального суду в кожній губернії згідно статті 8 “Учреждений”. У фонді “Катеринославська губернська архівна комісія” знаходимо дві справи — колишні описи матеріалів цієї палати. Перша охоплює період з 1784 по 1797 роки, друга – 1802 – 1869 роки [20І 9]. Перерва в даному випадку зрозуміла, оскільки загальновідомо, що після смерті Катерини II її” сином Павлом І було частково ліквідовано (спрощено) створену за царювання матері систему і судочинства, і адміністративного управління. На початку ж XIX ст. установи знову відновили свою діяльність.

Опис справ за перший період представляє особливий інтерес. За 13 років тут зафіксовано 128 позицій. За перші роки можна здійснити і певні обрахунки, які дали б хоч приблизне уявлення про рівень злочинності у регіоні. На відміну від інших справ, у даному описі в значній мірі “представлені”, як не дивно, адміністративні правопорушення — перевищення повноважень, хабарництво. Наприклад, 1784 року судили плац-майора Дегтярьова за “пристрастный допросвора” [20, 3] Якщо у матеріалах інших установ, мова про які піде далі, Зустрічаються лише вказівки на фальсифікацію документів і при цьому невідомо Про що йде мова, у даній збірці за 1795 р. є наступний запис: ” суд над Губернским регистором Тихоном Коротенко за сочинение й випуск 6 указов о прописке в купечество беглых из России крестьян”[20, 68].

У цьому зібранні знаходилося чимало розпоряджень про нові призначення, (утворення певних структур. Часто інформація стосується інших регіонів імперії, але деякі свідчення відносяться до історії нашого краю і тим більш цікаві. Наприклад, за 1784 рік знаходимо запис про звільнення через хворобу з посади голови палати цивільного суду Павла Кочубея [20, 5зв.] У 1785 р. в Петриківці було відкрито ратушу і совісний суд [20, 19]. Наявні згадки про Маріупольський грецький суд, який в судовій системі займав особливе місце, оскільки існував лише для грецької громади і часткова базувався на національному праві греків-колоністів (був ліквідований судовою реформою 1864 р.).

Опис документів за 1802-1869 рр. включає 1164 позиції (з яких 495 до 1850 р.). Характер справ такий як і в попередні часи, щоправда додається ще одне правопорушення, про яке раніше не йшлося – бродяжництво. Також на відміну [ВІД XVIII ст. Тут більше скарг селян на поміщиків: на “незаконні вчинки” Георгія Депрерадовича [9, 4], на поміщика Бахмутського повіту Норецького, який змушував селян працювати до виснаження [9, 73 зв.] і т.д.

Про діяльність іншої палати свідчать дві справи-описи – “Палата цивільного суду Катеринославського намісництва 1784-1807” і “Катеринославська палата цивільного суду 1802-1869” [1, 2]. Перший опис досить короткий (на 7 аркушах), другий – більш об`ємний та інформативний (195 аркушів, фонд містив колись 1799 справ). Хоча останній стосується першої половини XIX ст., у додаткових записах вказано, що тут знаходилися 76 справ, так званих “кріпосних книг”, за період 1770 — 1799 рр.

Основні питання, які розглядала Катеринославська палата цивільного суду — суперечки про землю, спадок; видача чи ануляція свідоцтв на маєтки. Це цілком закономірно, адже стаття 115 “Утюжений” говорила, що палата цивільного суду є не що інше як об`єднаний департамент Юстиц- та Вотчинної колегій [28, 18]. Головні діючі особи спорів – поміщики, дворяни. Траплялися випадки, коли доводилося вирішувати непорозуміння між представниками різних соціальних станів – як-от, у 1743 р. спір за землю між казенними поселянами с. Черкаського і поміщиками Штеричем, Рудаковим та Міаковичем [2, 24 зв.].

Часто зустрічаються записи про передачу маєтків під контроль дворянської опіки, оскільки їх власники чи заборгували сплату державних податків, чи як у 1820 р. провіантмейстер 12 класу Пелейкін “за дурное поведение” [2, 3 зв.]. Серед боржників за маєток (щоправда згадка про борг наявна у зв`язку з його погашенням) бачимо генерала від інфантерії Петра Котляревського в 1738 р. [2, 11], поручника Петра Магденка у 1845 р. [2, 23 зв.]. Чимало тут й інших відомих прізвищ, які згадуються у звя`зку з різноманітними справами – Депрерадовичі, Фалєєв, Миклашевський, К.Родзянко, І.Магденко, Значко-Яворський, О.Лаппо-Данилевський. Ця палата надсилала свідоцтва про маєтки і стан справ поміщиків до Державного банку, про що також існують записи в документах [2, 14 зв.].

Переглядаючи описи документів обох палат, можна побачити, що в 1812-1813 рр. робота цих установ була майже призупинена. Записи або зовсім відсутні, або згадуються лише протоколи і нічого не говориться про розгляд справ. Важко сказати чи пов`язано це з веденням військових дій Вітчизняної війни 1812 р., але ймовірно, що названі події все ж мали певний вплив.

Запорізький дослідник Козирєв В.К. у збірнику документів до історії адміністративного устрою Південної України у зазначений час, називає декого з керівників вказаних установ. Палату кримінальних справ очолювали: 1784-1786 рр. – Алєксєєв Іларіон Спиридонович; 1787-1792 рр. – Синельников Олексій Максимович; 1793-1796 рр. — Тітов Олександр Михайлович; в палаті цивільних справ головували у 1787-1794 рр. — Герсеванов Єгор Гаврилович, 1796 року – Золотницький Володимир Трохимович [29, 390]. З попереднього нашого викладення слідує, що у 1784 р. останню палату очолював П.Кочубей.

Як говорилося вище, для дворян у кожному повіті створювалися повітові земські суди, члени яких ( суддя і два засідателя) обиралися дворянством на три роки. Апеляційною інстанцією для повітових був верхній земський суд, який складався з двох департаментів — у цивільних і кримінальних справах. Тут працювали призначені імператором голова і замісник, та обрані на три роки дворянством губернії десять засідателів (які в свою чергу поділялися між двома департаментами).

З апеляціями на рішення верхнього земського суду можна було звертатися до палат цивільного і кримінального суду. Щоправда, цивільні справи передавалися до палати лише у випадку, якщо “вартість” справи становила більше 100 рублів. Стаття 185 “Уложений” визначала, що засідання даної установи повинні відбуватися тричі на рік: з 8 січня, після Трійці до 27 червня, з 2 жовтня до 18 грудня [28,28].

Опис справ верхнього земського суду Катеринославського намісництва охоплює період з 1784 по 1797 рік. Як і слід, він поділяється на частини відповідно департаментів. Перше засідання суду відбулося 16 червня 1784 р. Якщо можна уявити діловодчу документацію, на якій все ж лежить відбиток не лише “сухого” офіціозу, але й певні емоційні ознаки, то таким і є запис про початок роботи цієї установи. Він свідчить про урочисте відкриття “присутственных мест” намісництва і у всьому відчувається піднесеність з приводу цієї події. Головою верхнього земського суду призначався підполковник Тутолмін, заступником — надвірний радник Чарниш [21, 1] Одна з наступних справ за серпень того ж року містила рапорти з повітів про відкриття і там повітових земських судів.

Хоча названа установа повинна була займатися в першу чергу справами дворян, з опису бачимо, що й інші проблеми тут доводилося вирішувати. Одна з причин вказана в колишній справі за №57 — Катеринославський повітовий суд звертався із запитом про місце розгляду судових справ міщан і купців, якщо в місті відсутній магістрат [21,21].

Лише окремі справи чітко визначають ті функції, які повинен був виконувати Верхній земський суд – апеляції, розгляд скарг на повітові суди, вирішення непорозумінь між поміщиками, накази в повітові суди про Покращення їх роботи (наприклад, про надання списків тих, кого відправляли в звані робітничі будинки, про необхідність проводити самостійні обшуки, а не передоручати цю справу сільським отаманам і т. п.).

Аналізуючи злочини, які зафіксовано в документах (наголошуємо, що в значній мірі вони аж ніяк не стосуються поміщиків та дворян) можна провести певні підрахунки. Нижче наводимо дані за 1784 та 1785 роки, оскільки вони в описі верхнього земського суду зафіксовані більш детально. При цьому необхідно розуміти, що це аж ніяк не показники злочинності в губернії, оскільки різноманітні судові розгляди були розкидані по різним установам, а часто і не фіксувалися. Це лише один з фрагментів, в якому, можливо, відобразилися певні тенденції [21,1-22].

№ п/ п

Вид злочину

Кількість злочинів

Відсоток від загальної кількості, %

1784

1785

1784

1785

1

Вбивства(отруєння, утеплення і т.п.)

13

11

42

31.4

2

Вбивства серед подружжя

2

1

6.4

2.9

3

Прийом крадених речей

2

3

6.4

8.6

4

Крадіжки, грабіж

6

14

19.4

40

5

Фізичне насильство (побиття)

3

2

9.7

5.7

6

Фальсифікація документів

2

2

6.4

5.7

7

Переховування втікачів

3

2

9.7

5.7

8

Всього

31

35

100

100

Як бачимо, найбільш поширені правопорушення закону — це грабунок (крадіжки) та вбивства. Серед порушень закону, які здійснили представники того стану, на який і був розрахований Верхній земський суд такі: переховування селян-втікачів, фальсифікація документів, знущання і навіть вбивства поміщиками своїх селян. Також багато справ про спадкування і різноманітні непорозуміння між спадкоємцями.

З повітових земських судів у фонді 1684 наявні описи справ лише Павлоградського земського суду [15]. В основному документи цього колишнього зібрання стосувалися періоду 1848 — 1850 рр., але додатковий опис фіксував і справу за 1789 р. (всього записано 6 позицій). Документ, цілком зрозуміло, малоінформативний. Та у названому фонді є значна кількість описів повітових судів, тобто у їх назві відсутній термін “земський”, але мова в даному випадку йде про ідентичні установи, їх повноваження окреслювалися 15 розділом “Уложений”. За великим рахунком компетенція повітових судів була не досить широкою – в основному це вирішення справ про земельне розмежування, дрібні непорозуміння як цивільного, так і кримінального характеру. Більш важливі справи передавалися до верхнього земського суду. При цьому існувало майнове обмеження – залишалися в повіті на розгляд тяжби, “вартість” яких становила менше 25 рублів [28].

Наявні описи Алексопольського (1787-1794), Павлоградського (1784-1868), Катеринославського тимчасового (1836) повітових судів [5, 7, 15] та ін. Додамо короткі відомості про названі.

Впадає в око заголовок опису Катеринославського повітового суду -“тимчасовий”. Немає пояснень цього визначення і причин його появи (можливо, це якимось чином пов`язано з реформуванням земських судів у 1837 р.) [30, 182]. Хоча в назві справи вказана дата 1836 рік, тут є згадки про різноманітні сенатські укази з 1741 по 1775 роки, комерц-колегії з 1723 по 1776 роки. Всього зафіксовано 15 справ, серед яких ті, що датовані 1855, 1868 рр. Серед записів, які представляють інтерес – вказівка про купівлю-продаж кріпачки, “вартість” якої визначалася в 210 рублів [7, 1 зв.].

Найбільш об`ємним серед названих є опис матеріалів Павлоградського повітового суду – він містить опис 669 справ. Опис охоплює період з 1784 по 1868 рр. Тут вперше з-поміж вказаних збірок бачимо вказівку на ведення журналів кримінальних справ, як одну з форм документів, які повинен був мати повітовий суд. В матеріалах колишнього фонду також знайшов відображення процес реформування судоустрою. Зокрема, за 1785 р. зустрічаємо запис про відкриття в Олександрівській фортеці (нині м. Запоріжжя) та Крилові (частина сучасного Кременчука) ратуш зі становими судами [15, 4].

В описі Алексопольського повітового суду зафіксовано всього 3 справи, які не надають додаткової інформації. Зауважимо, що така ситуація досить типова по відношенню до документів, які нас цікавлять. Виключенням є описи колишніх фондів, які містять велику кількість записів і складаються з десятків аркушів. Зрозуміло, що кількісні показники не завжди вказують на їх інформативність, та коли мова йде про такий специфічний вид джерел як описи справ, їх обсяг має не останнє значення.

Якщо слідувати далі за викладенням “Уложений”, то необхідно говорити про нижні земські суди (така назва існувала до 1837 р.). Але, не зважаючи на назву, ці структури дещо не вкладаються в сучасне розуміння органів юстиції, оскільки вони поєднували і судові, і адміністративно-поліцейські функції [32, 352]. Фактично їм належала влада у повітах. Очолював нижній земський суд земський справник, також працювали два засідателі, а термін їх діяльності як і в інших випадках становив 3 роки.

Повноваження названих установ були досить широкими: нагляд за дотриманням законів; приведення в дію рішень губернських палат, верхнього земського та повітових судів; певні контролюючі функції за торгівлею (нижній земський суд повинен був мати свідчення про ціни на продукти харчування і до деякої міри контролювати їх); піклування про шляхи сполучення і т. п. У збірці ДАДО є декілька описів справ цих установ: Катеринославського, Верхньодніпровського, Бахмутського, Новомосковського, Костянтиноградського та інших нижніх земських судів. Як правило, описи незначні за обсягом,виключенням є справа №508 – “Новомосковський нижній земський суд 1786 — 1862” на 122 аркушах, яка включала колись 536 тек.

Заголовки колишніх справ підтверджують вищесказане про компетенцію нижніх земських судів. Тут прохання про переселення, звернення поміщиків про пошук втікачів. Фонди ці були багаті інформацією економічного характеру: про межування і перепродаж землі; про сплату казенних зборів; відомості прокількість торгівельних закладів та ціни в них; про облаштування ярмарків тощо.

Ще одна справа, якою займалися дані установи — боротьба з інфекційними хворобами. У таких випадках нижній земський суд мав організовувати так звану “земську стражу”, тобто влаштовувати карантинні пункти, забороняти і контролювати пересування людей по повіту. Доводилося протистояти лиху у 1812, 1827, 1830 та інших роках.

Наступна установа, про яку піде мова – сирітський суд. Він запроваджувався статтею 30 “Учреждения” у містах з магістратами. Вказувалося, що суд цей призначений для опіки і облаштування справ малолітніх сиріт і вдів купців та міщан. У суді засідали два члени магістрату та міський староста [28, 50]. Керував його роботою міський голова.

В основному, сирітський суд займався питаннями опіки. Стаття 300 визначала коло людей, яких заборонялося призначати опікунами. Це ті, хто не вмів правильно керувати і розпорядитися своїм власним майном; хто перебував колись під слідством чи мав відомі всім вади; хто мав з батьками сироти конфлікти чи непорозуміння; банкрути; жорстокі люди, бо опікуну слід бути “кротку, человеколюбиву, попечительну, радиву й усердну к пользе малолетнего”[28, 56 ]

Опис справ сирітського суду охоплює період з 1797 по 1889 рр. [18]. Він досить об`ємний – більше 200 аркушів, але нумерація колишніх справ не наскрізна, а по рокам. Майже у всіх записах йде мова про призначення опікунів; періодично суд надсилав також звіти до Катеринославських палат (цивільної і казенної) про стан справ дворян, міщан, купецьких вдів і сиріт. Іноді траплялися випадки, що і діти з інших соціальних верств опинялися в полі зору названого суду. Наприклад, якось розглядалася справа про долю дітей засланого до Сибіру селянина економії [18, 28]. У таких випадках суд не визначався з опікуном, а мав прилаштувати сироту де-небудь для подальшого проживання.

Оскільки згідно з “Учреждением” 1775 р. справи в сирітському суді ініціювалися ззовні, то і з опису бачимо, що зверталися з цього приводу Катеринославська дворянська опіка, Катеринославське губернське правління, Катеринославський приказ громадської опіки [18, 1,42, 58зв.].

Катерининською реформою 1775 р. було введено ще одну унікальну установу – совісні суди (зустрічається ще назва “сумлінні”, та вживане нами визначення здається більш точним). У зв`язку з цим особливий інтерес представляють справи 615 та 876, які являють собою описи справ колишнього совісного суду за весь час його існування (один з описів охоплює період з 1784 по 1797, а другий – з 1803 по 1855). До того ж тридцять справ даної установи збереглися і становлять окремий фонд ДАДО [23].

Глава 26 “Учреждения о губерниях” визначала, що совісний суд необхідний для розгляду злочинів, які вчинили малолітні, глухонімі, особи несповна розуму (нині ми б визначили їх як “соціальне незахищені категорії населення”). Також тут мали розглядатися справи про чаклунство, оскільки виникали вони через “глупость й невежество” [28]. Крім того суд носив ще і примирливий характер і за бажанням позовника міг розлядати позови у цивільних і дрібних кримінальних справах. Згідно “Штатів Катеринославського намісництва” 1783 р. тут працювали судця 6 класу (платня — 600 рублів), два дворянських засідателі 7 класу (кожний отримував по 360 рублів на рік), два засідателі від міщан 10 класу (оплата — 200 рублів), два сільських засідателі (отримували по 60 рублів кожний) [29].

Судовий процес відбувався за становою ознакою, тобто, дворян судили дворянські засідателі, міщан міщанські і т. п.

Згідно опису перше засідання суду відбулося 16 липня 1784 р., у 1789 р. він був переведений до Катеринославі (незрозуміле лише звідки, оскільки різні установи Катеринослава були розкидані і в Кременчузі, і в Новомосковську, Білевській фортеці), а у 1797 за пропозицією Новоросійського губернського правління було призупинено діяльність цієї установи. Переживши Павлівські заперечена материних нововведень, совісний суд відновив свою роботу у 1803 р. Оскільки вцілілі справи даної установи відносяться до останньої четверті XVIII ст., то увагу зосередимо на характеристиці опису, який також стосується цього періоду.

Переважна більшість справ, які розглядав Катеринославський совісний суд у зазначений час — це розгляд злочинів неповнолітніх, звинувачених у крадіжках, вбивствах, незаконному народженні дітей і навіть фальшуванні грошей. Також іноді зустрічаються справи, які раніше б віднесли до компетенції церковного суду: про І.Іванова, який запропонував свою систему вірувань, про поширення “єресі” духоборців у 1787 р. [19, З, З зв.]. Подекуди трапляються розгляди сімейних конфліктів і непорозумінь, причому ініціаторами процесу часто були жінки, як-от: дружина ротмістра Я.Бараулова (“чинит ей разные униженя”); Софія Депрерадович, яка у 1794 р. подала позов на свого чоловіка генерал-майора Депрерадовича з приводу управління маєтком [19, 4, 7 зв.].

Немає можливості детально зупинитися на уцілілих справах названого суду, але деякі найбільш примітні коротко охарактеризуємо. Одним із досить поширених злочинів, вказівки на який зустрічаємо в паперах різних судових установ — вбивство незаконнонароджених дітей. Як зазначає відомий російський дослідник проблем соціальної історії Російської імперії Б.Миронов, з 10 незаконнонароджених дітей у вказаний період виживав у кращому випадку один [33, 206]. Страх і сором змушували жінок, молодих дівчат (часто неповнолітніх) знищувати дитину відразу при народженні. Яким чином вирішувалися в судовому порядку ці проблеми дають уявлення справи 9 та 16 фонду 467. В одному випадку підсудній 21 рік, в іншому — дівчина неповнолітня (Полтавське духовне правління на запит суду не змогло надати довідку про її вік, оскільки не мало відомостей ні про неї, ні про її батьків).

Перша справа досить об`ємна, до її складу входять: допити, виписки з журналів (адже питанням займалися Полтавський повітовий суд, 1-й департамент Катеринославського намісництва верхнього земського суду інаостанок совісний суд); довідка Полтавського духовного правління про вік підсудної; довідка з Полтавського повітового архіву про Євдокію Лобуренкову, яка збирала вечорниці у своїй хаті і син якої знеславив підсудну Марію Рахновну; екстракти; “мнение” з Полтавського повітового суду; опис справи (де зафіксовано 33 документи) і наостанок – повідомлення Катеринославської духовної консисторії. Особливий інтерес становить згадане вище “мнение” [23, 83-84]. Знайомство з іншими судовими справами дає можливість говорити про досить високий професійний рівень судді та засідателів Полтавського Повітового суду, настільки логічним та послідовним, аргументованим є викладеннясутісправи.Такожвражаєретельнеперерахуваннявсіх законодавчих актів, на які вони спиралися у своєму рішенні. Тут згадуються і статті Соборного уложення, і положення статей 154, 163 розділу 19 (“О смертном убийстве”) та стаття 176 розділу 20 (“О содомском грехе, насилии й блуде”) Військового артикулу Петра І [27; 36-39, 42]; артикули 107, 113, 122 Морського статуту; а також окремі укази 1754, 1780 років. Фактично всі положення статутів говорили про смертне покарання за здійснений злочин, лише останні укази давали можливість замінити його побиттям батогом і вирізанням ніздрів, а також тавруванням “вор”. Згідно останнього указу 1780 р. Всіх винних у тяжких злочинах з Новоросійської губернії слід було надсилати на каторжні роботи на будівництво Новодніпровської лінії [23, 84]. Б.Миронов також підкреслює той факт, що у XVIII ст. каторжні роботи в цілому по імперії так ., і призначалися – на будівництві фортець, на рудниках, у портах. До речі, в одній з І наступних справ Катеринославського совісного суду бачимо і цю міру покарання – за викрадення церковних речей два юнаки посилалися в робітничий будинок в Миколаївське портове управління для відробітку завданої шкоди [25,1].

Є ще один надзвичайно примітний факт у “мнении” зі справи Марії Рахновни. Коли починається перерахування законів, на які спирається суд, то перше, що згадується – це “малоросійські права”, за якими згідно указу Сенату від 27 квітня 1777 р. мали судитися жителі Полтавського полку сотень Великобудиської, Решетилівської і Миргородського полку сотень Омельницької та Полоцької [ Спр.9 Арк.83]. Згідно “малоросійських прав” за такі злочини також “мають горлом караны быть” [23, 83 зв.].

Проте, перебуваючи під слідством, Марія, вірогідно, від інших колодниць навчилася яку лінію поведінки слід обрати. Якщо з перших допитів слідує, що дитину вона задушила відразу після народження абсолютно свідомо “убоясь стыда” [23, 11 зв.], то пізніше вже в Катеринославському совісному суді почала стверджувати, що то був нещасний випадок, бо під час пологів вона, мовляв, втратила свідомість і “будучи одержима болезнью в безпамятстве умертвила ребенка”[23, 94]. Справа ця вирішувалася у 1787 р. А навесні 1788 р. Катеринославська духовна консисторія звернулася до Катеринославського совісного суду з листом, в якому зазначалося, що винні ніякого покарання не понесли, тому з консисторії повідомили Полтавське духовне правління аби ті проконтролювали, щоб згідно 176 статті Військового артикулу Т.Лобуренко все ж одружився на Марії (це офіційно позбавляло їх від покарання). На обох винуватців накладалася також церковна єпитимія на 7 років [23, 94 зв.].

Інша справа фонду — про неповнолітню Наталю Войківну – цікава наявним протоколом засідання совісного суду. Це чернетка і виглядає як уривок з журналу, в якому фіксувалися щоденні засідання. Зокрема, починаються записи з 4 травня 1793 р. (середа) і до 6 травня (п`ятниці) вказується, що справ не було. 7 і 8 травня (відповідно субота і неділя) – “неприсутственнме дни”, а 9 травня розглядали зазначену справу [24, 33]. Засідали: з 8-ї години ранку був присутній міщанин степан Новомлинський і сільські засідателі Яків Мигуля та Петро Шаня; з 9-ї години – дворянський засідатель секунд-майор Б.П.Нечаєв, а о 10-й з`явився суддя надвірний радник Іван Іванович Лорер [24, 33]. Основний текст протоколу було поділено на три частини: І – викладення суті справи; II – “когда протоколи скреплены” і тут вказувалися пізніше дати написання протоколу по справі; III —”когда указы посланы”, де згадувалися розділи і статті названих у тексті законодавчих актів, зокрема, Статут сільського порядку 1772 р. В протоколі зазначалися наступні пом`якшувальні обставини: мовляв, народила Наталя дитину “в болезни й совершенной бесчувственности”, що навіть і не знає чи жива була дитина і якої статі. Згідно законів повинна вона була обов`язково повідомити про свою вагітність матір (попередньо з матері взято присягу, що вона нічого не знала про стан своєї дочки), але цього не зробила. Судді віднесли все на рахунок неповноліття і нерозуміння важливості вчинку. Тому, апелюючи до указу 1763 р., в якому сказано, що “лучше в неизвестии й не имея точного обличения виновного освободить, нежели невиновного истязать” і враховуючи факт перебування підсудної під вартою пів-року, вирішили її звільнити з наказом надалі так не чинити [24, 33 зв.].

Взагалі складається враження, що рішення совісного суду в переважній більшості були досить м`якими. Наприклад, справа 28 присвячена ненавмисному вбивству чоловіком своєї дружини (Єфимія Ніс через побиття своїм чоловіком Потапом померла). Але на допиті Потап (молодик 24 років) показав, що невідомо ще від чого померла дружина, оскільки напередодні була в Кременчузі і ніби-то там отримала харчове отруєння. Свідків же побиття не було, а до прибуття лікаря з Чорноморського батальйону Єфимію поховали [26, 10]. До того ж, згідно з рапортом земського справника секунд-майора Золотаревського односельці свідчили, що до цього прикрого випадку подружжя жило мирно і вважалися добропорядними людьми, та й у той день П.Ніс був тверезий. В кінці кінців вирок винесли наступний: церковна єпитимія на 5 років – один рік вдома, а далі – покаяння в монастирі. До речі, справа ця знайшла відображення і в іншій збірці – “Катеринославське намісництво. Палата кримінального суду”, де вказувалося про передачу розгляду до совісного суду, оскільки вбивство неумисне [20,25].

Таким чином, серед покарань, які призначав совісний суд, були: церковна єпитимія, відробітки на каторжних роботах та в так званих робітничих будинках, віддання на поруки, а також побиття батогами, виривання ніздрів, таврування (з часів Петра І призначалися за особливо тяжкі злочини ). Реально в житті останні міри покарання застосовували дуже рідко.

З названого вище опису справ совісного суду і уцілілих документів можемо `назвати декого з його діячів: судді – секунд-майор Коба (можливо, Корбе) у 1784 р., надвірний радник І.І.Лорер (1793), надвірний радник Яків Сокологорський (1795); дворянський засідатель Бузановський (1792). Примітко, що в описі справ Верхнього земського суду Катеринославського намісництва за 1787 р. е згадка про указ Катеринославського намісницького правління про заміну Лорера іншою особою, але як бачимо і через декілька років він перебував на тій же посаді [21,31 зв.].

Варто згадати також і про прокурорський нагляд, адже він має безпосереднє відношення до діяльності судів. Згідно розділу 27 “Уложения” 1775 р. губернське місто мало губернського прокурора, якого стаття 12 називала “оком генерал-прокурора” [28, 81]. Цій посадовій особі підпорядковувалися два губернські стряпчі, а також повітові прокурори і стряпчі.

В названому вище фонді ДАДО є дві справи (вірніше описи колишніх фондів) – 143 “Новоросійський губернський прокурор (1798-1804)” та 492 “Катеринославський губернський прокурор (1804-1867)”. Перша збірка невелика — в ній нараховується 48 справ; друга – більш об`ємна, мала колись 1329 справ.

Описи названих колишніх фондів підтверджують контролюючі функції прокурора. З них видно, що йому постійно надавалася інформація про розібрані і нерозібрані справи в нижніх земських судах; сюди ж надсилалися відомості про колодників за кожну третину року. Часто зустрічаються вказівки на скарги з приводу незадовільної роботи судів. Зі справ різноманітних установ можна назвати деякі прізвища осіб, що обіймали у різний час посаду губернського прокурора: 1784 р. – Злотницький [20, 4], 1798 – Кувертов [3, 1 зв.], 1807 -надвірний радник Нефєдьєв [8, 1 зв.]. Крім того, зустрічаємо посаду “межового прокурора” Доброгорського – 1807 р. [8, 3].

Крім інформації історико-правового спрямування привертають увагу і свідчення краєзнавчого характеру. Як відомо, Дніпропетровськ (Катеринослав) своїми двома найбільшими парками (нині ім. Л.Глоби та ім. Т.Г.Шевченка) “завдячує” колишньому осавулові війська Запорозького Лазарю Глобі. Спочатку осавул висадив сад на високому правому березі Дніпра, де у 1787 р. генерал-губернатор Г.Потьомкін почав будувати палац. Потьомкін вирішив купити парк у Л.Глоби, після чого останній переселився вниз у слободу Половицю і започаткував новий сад, який нині і носить його ім`я. У 1798 р. губернський прокурор розглядав справу про борг у 3000 рублів, який мала губернія за купівлю маєтку у покійного військового осавула Глоби, здійснену губернатором В.В.Каховським. Цілком ймовірно, що мова йшла про територію одного з парків. Гроші мали отримати три брати Глоби, що доводилися племінниками осавулові і були його спадкоємцями [3,2 зв.].

Як вже неодноразово згадувалось у 1796 р. Павло І дещо спростив судову організацію, запропоновану його матір`ю Катериною II і ці зміни викликали перерву у діяльності багатьох установ. Та були і нововведення, їх відображає опис справ “Новороссийская палата Суда й Расправы. 1792 – 1800” [22]. Хоча в назві нижньою межею заявлено 1792 р., реально справи починаються з 1797, що вповні відповідає історичному контексту.

Існували два департаменти: І – загальний, II – де розглядалися справи привілейованих станів. Серед названих злочинів: зловживання посадовим становищем, хабарництво, непристойна поведінка, подання до ревізьких “сказок” неправильних свідчень, фальсифікація документів, використання поміщиками казенних поселян і чи не вперше зустрічається “оскорбление имлераторского величества”. На жаль, з коротких заголовків невідомо яким чином вівся судовий розгляд, які міри покарань чекали на злочинців. До речі, коли мова йшла про фальшування грошей, до заголовку додавався гриф “по секрету”. Також у даному зібранні часто зустрічаються апеляційні справи.

Проаналізовані нами матеріали — далеко не повний обсяг описів колишніх фондів, які дають можливість охарактеризувати судоустрій, судочинство, традиції і особливості діяльності органів юстиції на Катеринославщині у зазначений період. Бо для уявлення про вирішення питань шлюбно-сімейного права слід дивитися опис Славянської і Херсонської єпархії; свідчення про боротьбу з розбоями, адміністративними порушеннями і т. п. мають ідентичні матеріали межової експедиції, канцелярій катеринославських губернаторів, правителів намісництва і багатьох інших установ, описи справ яких знаходяться в державному архіві Дніпропетровської області і, сподіваємось, що знайдуть свого дослідника.

Бібліографічні посилання:

1. Державний архів Дніпропетровської області (далі — ДАДО). Ф. 1684. Катеринославська губернськаархівнакомісія.—Оп.2.Спр.141.Палатагражданскогосуда Екатеринославского наместничества. 1784 — 1807.

2. Там же. Спр. 142. Екатеринославская палата гражданского суда. 1802 -1869.

3. Там же. Спр. 143. Новороссийский губернский прокурор. 1797 – 1804.

4. Там же.Спр.152. Екатеринославский публичнмй нотариус Федор Антоньев.

г.Екатеринослав. 1831 – 1835.

5. Там же. Спр. 161. Алексопольский уездный суд Екатеринославского наместничества. 1787-1794.

6. Там же. Спр. 163. Павлоградский стряпчий г. Павлоград Екатеринославской губернии 1787-1789.

7. Там же. Спр. 165. Екатеринославский временньш уезднмй суд. 1836.

8. Там же. Спр. 492. Екатерииославский губернский прокурор. 1804 — 1867.

9. Там же. Спр. 493. Екатеринославская палата уголовного суда. 1802 — 1869.

10. Там же. Спр. 501. Бахмутский нижний земский суд. 1784 – 1837.

11. Там же. Спр. 502. Верхнеднепровский нижний земский суд . 1793 – 1868.

12. Там же. Спр. 503. Павлоградский земский суд Екатеринославской губернии. 1848.

13. Там же. Спр. 504. Екатеринославский земский нижний суд. 1784 — 1870.

14. Там же. Спр.508. Новомосковский нижний земский суд. 1786 – 1862.

15. Там же. Спр.524. Павлоградский уездный суд. 1784 – 1861.

16. Там же. Спр.588. Новомосковский нижний земский суд. 1786 – 1862.

17. Там же. Спр.615. Екатеринославский совестньш суд. 1803 – 1855.

18. Там же. Спр. 676. Екатеринославский городской сиротский суд. 1797 – 1889.

19. Тамже.Спр.876.СовестньшсудЕкатеринославскогонаместничества. г. Екатеринослав. 1784-1797.

20. Там же. Спр. 888. Инвентарная опись. Екатеринославское наместничество. Палата уголовного суда. 1784 – 1797.

21. Там же. Спр. 889. Верхний земский суд Екатеринославского наместничества. 1784 – 1797.

22. Там же. Спр. 890. Новороссийская палата Суда й Расправы. 1792 – 1800.

23. ДАДО. Ф. 467. Катеринославський совісний суд. Оп. 1. Спр. 9. Дело об умерщвлении младенца подданой камер-юнкера Кочубея Марией Рахновой. 1787.

24. Там же. Спр. 16. Дело о несовершеннолетней девке Н. Войновне, присланной из Полтавского нижнего земского суда родившей вне брака ребенка неизвестно где детого.

25. Там же. Спр. 19. Дело о воровстве вещей в церквах малолетним Й. Куропатенком, 1794.

26. Там же. Спр. 28. Дело по обвинению Носа Потапа Филимоновича в убийстве своїй жены Нос Ефимии.

27. Воинские артикули Петра І. Материалы по изучению истории государства й права СССР. -М., 1960. – 50с.

28. Положення про губернії. 1775 р.// Козирєв В.К. Матеріали до історії адміністративного устрою Південної України (друга половина XVIII — перша половина XIX ст.). — Запоріжжя, 1999. – С. 4 -90.

29. Штат Катеринославського намісництва. 1783 р. // Козирєв В.К. Названа праця. – С.272

30. Исаев И.А. История государства й права России. Полный курс лекций. — М.: Юрист,

1994.-448с.

31. История государства й права Украинской ССР. В 3-х томах. – Т.1. История общественно-политического строя й права на Украине (с древнейших времен до Великой Октябрьской революции). – К.: Наукова думка, 1987. – 320 с.

32. Історія держави і права України / За ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина. У 2-х томах. – Т. 1. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2000. – 648 с.

33. Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (XVIII – начала XX века). Генезис личности, демократической семьи, гражданского общества й правового государства. В 2-х томах. – Т.2. – СПб.: Издательство “Дмитрий Буланий”, 1999. – 568 с.

34. Шахрайчук І.А. Спадкове право України (ретроспективний аналіз). -Дніпропетровськ: ДНУ, 2000. – 222 с.


Історія і особистість історика: Збірник наукових праць, присвячених 60-річному ювілею професора Ганни Кирилівни Швидько. – Дніпропетровськ: НГУ, 2004, с.189-201