Колонізація та запорозька спадщина Південної України останньої чверті XVIII — початку XIX століття

Бойко А.В.

Колонізація та запорозька спадщина Південної України останньої чверті XVIII — початку XIX століття

У другій половині XVIIIстоліття в реалізації першого напрямку не останнє місце відводиться грецькому проектові. Активізація процесу “збирання істинно російських земель” з турецьких володінь Чорноморського узбережжя викликала сильну протидію європейських держав [1, 15]. Тому Росія змушена була терміново розробляти систему забезпечення і підтримки своїх планів, її противникам (на той час це були Англія та Франція, а з 80-х років і Прусія) протиставляється військовий та політичний союз з Австрією. Навесні 1781 року укладається дивний за формою підписання союзний договір між Росією та Австрією, головна стаття якого взаємна допомога у війні з Туреччиною. Але з останньою Австрія на той час не тільки воювати, а й загострювати відношення не мала жодного бажання. Тоді Росія і розголосила давно виношуваний, наскільки грандіозний, настільки й міфічний проект вигнання турок з Європи, визволення Константинополя з відновленням давньої грецької православної імперії, на чолі якої повинен стати онук російської імператриці Костянтин.

Страшний для всіх своєю міфічністю проект для Росії мав конкретне втілення в опануванні Чорним морем, протоками і навіть Балканами. Розрахунок, що про план заговорять, повністю виправдався. В Європі тільки й мови було, що про агресію, агресивність та диктат Росії. Росія досягла бажаного. На тлі неймовірного, а тому страшного для європейських держав, грецького проекту, послідовне включення впродовж останньої чверті XVIII— початку XIX століття до російської імперії земель між Дніпром і Бугом, Бугом і Дністром, анексія Криму, приєднання Молдавії та Бессарабії уявляються меншим лихом. Але для Росії це було поступове здійснення розробленого О.Безбородьком, підтриманого Г.Потьомкіним і піднесеного Катериною IIу ранг державної політики “грецького проекту”.

Залучені Росією землі слід було закріпити за собою не тільки дипломатичними засобами. Інтереси Російської імперії вимагали перебування на цих землях армії та флоту. Для таких земель, аби вони вирішували зовнішньополітичні завдання, необхідна була соціальна, політична та економічна державна стабільність. Але саме державної стабільності в регіоні і не було.

Існування Запорозької Січі з її державними рисами, певною автономією в економічних, політичних та духовних питаннях не знаходило собі місця в централізованій абсолютистській Російській імперії. Тому, услід за ліквідацією гетьманства, у 1775 році зруйновано Запорозьку Січ, а маніфестом скасовано саму назву запорозького козацтва.

Після зруйнування Січі уряду здавалося, що більше вже ніщо не заважало перетворювати південний край у плацдарм для вирішення зовнішньополітичних інтересів російської держави. Як наслідок, Південна Україна стає складовою частиною великої політики. Однак така “велика місія” регіону могла реалізуватися лише за умови економічної та соціальної державної підготовленості, що можна було здійснити через колонізацію Південної України.

Водночас по зруйнуванню Січі тільки невелика частина запорожців вирушила за Дунай. Переважна більшість козаків залишилася на території колишніх Вольностей. Вони продовжували сидіти зимівниками і, віддалені від державної адміністративної влади, зберігали всі традиції запорозького життя. Велика кількість зимівників, а за останніми підрахунками їх нараховувалося 5767 [2, 10-12], розглядалася державою як потенційна небезпека. Для подібних хвилювань у держави було достатньо підстав.

Розпочатий, за пропозицією П.Текелія, опис конфіскованих запорозьких зимівників призводить до створення запорозьких роз`їздів для їх охорони. Прислані для опису майна російські офіцери доносили генералу Якобію про ватаги запорожців по зимівниках. Офіцерам постійно здавалося, що козаки тільки й очікують слушного моменту для нападу на описові команди [3, 190]. В цей час з`являється справа колишнього запорозького писаря Фридрика. Під час допиту він повідомив, що біля Барвінківської Стінки скупчуються козаки для походу на Текелія. До них іде величезна козацька армія на чолі з отаманом Метелкою, до якої приєдналися три тисячі калмиків та запорожці, які раніше втекли до Криму [4, арк.270-282]. Подібні відомості поширювалися по зимівникам. Згодом вони доповнювалися неймовірними фактами. За переказами, козацьке військо нараховувало понад шістдесят тисяч чоловік, а “гармати в них були такі, що кожну тягнуть вісімдесят волів” [4, арк.272-274]. Але чутки так і залишилися чутками. Всі, хто проходив за справою Фридрика, були покарані. Після того, як козаків прогнали крізь 1000 шпіцрутенів, їх було відправлено на будівництво Нової Дніпровської лінії. Заслуговує на увагу той факт, що зразу ж після справиФридрика, за наказом Г.Потьомкіна було складено іменний список запорозької старшини, які за наданими їм атестатами та жалуваними медалями визнавалися вірними урядові [3, 284-286].

Однак навіть І після цього чутки продовжували поширюватися. З`явилися перші пісні про зруйнування Січі [5, 94-97]. Текелій ЗО жовтня 1775 року доповідав Г.Потьомкіну про складену козаком Карнаухом-Нестеренком “злу пісню” [6, арк.386].

Після зруйнування Січі зимівники стають осередком козацьких змагань і основою збереження традиційного укладу Запорозьких Вольностей. Тому саме з боку зимівників вбачалася урядом небезпека [7, 5-6]. Як наслідок, перед урядом постає завдання вироблення політики ставлення до зимівників. Держава чудово розуміла, що репресивні заходи проти величезної кількості зимівників, розкиданих по землях Вольностей, не принесуть бажаних результатів. Навпаки, виникне реальна загроза активного протесту. Тому головним уряд вбачав здійснення контролю за зимівчанами. Останнє можливо було зробити трьома засобами. Перший -— залучити запорожців-зимівчан на державну службу через `військові поселення існуючих пікінерських полків; другий – – доручити нагляд за зимівчанами новим власникам запорозьких земель; третій – покласти нагляд за зимівниками на самих зимівчан. Уряд використовує усі три засоби.

Вже 18 червня 1775 року Г.Потьомкін віддав наказ Текелію про перепис населення Запорожжя. Цей захід, проведений з фіскальною метою, повинен був визначити кількість бажаючих переселитися до слобод, створеної на запорозьких землях Дніпровської провінції. Передбачалося призначити місця, “на яких слід завести слободи, доглядаючи при тому, щоб дрібних і скрізь розпорошених селищ засновувати не дозволяти” [8, 37]. Місця для слобід рекомендувалося обирати в безпечних місцевостях та коло великих шляхів “для зручного ними керівництва” [8, 78]. Крім того, уряд бажав бачити слободи пунктами військових постоїв і забезпечення армії підвоДами.

Про добровільний перехід зимівчан до слобід не могло бути й мови. Тому Г.Потьомкін застосував силові важелі. Він наказав приписати усіх колишніх запорожців до розташованих у Новоросійській та Азовській губерніях пікінерських полків. 29 серпня 1775 року Текелій уже радиться з Г.Потьомкіним з приводу приписання запорозьких поселян до пікінерських полків,

У вирішенні поставленого завдання уряд зіткнувся із суттєвими труднощами. Щоб переселити запорожців до Дніпровської провінції потрібно було наперед переселити в інші місця пікінерів. Але раніше поселені пікІнерські полки вже мали своє господарство. Козаки полків обзавелися будівлями, землею, худобою, а тому переселятися на інші землі не дуже бажали. Через те, що переважну більшість пікінерів складало місцеве населення, пов`язане традицією з регіоном, то будь-яке переселення було просто неможливим. Майже піврічні урядові змагання не мали наслідків. Усі накази залишалися на папері [8, 78].

Наслідком подібних урядових невдач стало рішення Г.Потьомкіна про реорганізацію шкіперських полків. 31 жовтня 1776 року він подав на затвердження Катерині її доповідь про заснування поселених полків у Новоросійській та Азовській губерніях. Доповідь була розглянута Катериною IIі набула чинності закону [8, 96-99]. У документі визначаються причини подібної реорганізації. Однією з перших причин проголошено необхідність, по скасуванню Запорозької Січі, заповнити відсутність прикордонних військ. Заново створені пікінерські полки на запорозьких землях повинні були разом з військами Української дивізії “при будь-якому нападі на кордон дати необхідну відсіч, утримати на деякий час наступ ворога” [8, 96-99]. Друга з названих причин більш прагматична. Після зруйнування Січі “потрібно цих козаків зайняти за схильністю їхньою службою”. Г.Потьомкін хитрував. Його мало турбували, принаймні в той час, схильності колишніх запорожців. Головне – не залишити без контролю та нагляду потенційно небезпечних для уряду запорожців.

Згідно з прийнятим узаконенням замість існуючих 4 гусарських поселених полків, Сербського та Волоського полків, 2 ескадронів Грузинського, 3 ескадронів Угорського та 2 ескадронів Московського легіонів створювалися 9 гусарських та 6 пікінерських полків. Пікінерські полки складалися з 4 раніше існуючих, а саме — Дніпровського, Єлизаветградського, Луганського та Катеринославського, і 2 заново створених з колишніх запорожців – Полтавського і Херсонського [8, 96-99].

Полки передбачалося утримувати на жалуванні з повним забезпеченням мундиром та амуніцією. Загальна кількість людей у полках гусарських повинна була становити 5400 чоловік, у пікінерів – – 10404 чоловіки. Комплектування проводилося з населення Південної України, приписаного до створених державних військових селищ. Термін служби в полках встановлювався 15 років, після чого козаки-пікінери звільнялися й поверталися до домівок. На військових поселенців накладався земельний податок. Остаточні штати пікінерських полків було конфірмовані Катериною II у 1777 році.

Після розгляду імператрицею доповіді Потьомкіна розпочалася активна діяльність Азовського та Новоросійського губернаторів по втіленню розпорядження в життя. Головним напрямком стало “створення” державних військових слобод. Уже восени 1776 року В.Чертков здійснив огляд старовинних запорозьких маєтностей, земель та урочищ. Дані Феодосія Макарьєвського дають можливість реконструювати фундаторський маршрут В.Черткова.

Спочатку він оглянув зимівники вздовж Самари. Із старовинного зимівника Семена Коваля, який припав до вподоби губернатору, створили державну слободу Вербки [9, 39]. З оглянутих кількох сот зимівників на Самарі призначили державні військові слободи Димитрівку, Матвіївку та інші. Фундаторська діяльність В.Черткова продовжувалася на річці Вовчій. Прибувши в урочище Великий Яр, він знайшов величезний зимівник військового старшини І.Чигиринця. Зимівник був заснований І.Чигиринцем у1772 році, коли він запросив до себе родичів з-під Чигирина. Після 1775 року до зимівника прийшли запорожці і зимівник перетворився на досить велике господарство. Вражений багатою місцевістю, В.Чертков наказав Волководському земському комісару відмежувати землю для слободи. На честь Івана Чигиринця наказав назвати Іванівкою, а його самого призначити осадчим, тобто людиною, на яку було покладено адміністративні обов`язки щодо заселення та устрою слободи [9, 280-290]. Подібне повторилося з Великою Михайлівною, яка завдяки зимівникам також перетворилася у військову слободу [9, 288-290]. З часом, зимівники козаків Олексія Петренка, Андрія Салогуба, Олександра Шпака, що теж розташувалися на річці Вовчій, стали черговими військовими слободами Олексіївною, Андріївною та Олександрівною. За визначеною схемою виникли й інші військові слободи на річках Вовчій, Кам`янці та Торцю.

Подібна діяльність була притаманна й Новоросійському губернатору М.Муромцеву. Нічого принципово нового, в порівнянні з Азовською губернією, запроваджено не було. Запорозькі зимівники набували статусу військових слобод. Але в Новоросійській губернії цей процес мав свої особливості.

Суттєві відмінності маємо в контингенті осадчих. У Новоросійській • губернії осадчими ставали офіцери колишніх гусарських полків, що було природним. Згідно з положенням плану 1764 року про роздачу земель з`являлася унікальна можливість з мінімальними затратами водночас одержати землю, гроші та ще й чин. Єдиною проблемою було отримати дозвіл на заселення державної слободи. Сам же процес заснування займав досить мало часу.

У той же час, на противагу Азовській, у Новоросійській губернії справи з надання запорозьким зимівникам статусу слобод просувалися повільно. У 1781 році Г.Потьомкін був змушений послати ордер М.Язикову, що замінив М.Муромцева на посаді губернатора, яким оголошував догану за те, що до цього часу Херсонський пікінерський полк з колишніх запорожців не був створений, а запорозькі селища не переведені до стану військових слобод. Наказувалося прискорити комплектування Херсонського пікінерського полку [8, 113-114].

Водночасзреалізацієюдержавногоконтролюнадзимівниками відбуваєтьсяйіншийпроцес.Вінхарактеризується` широкомасштабною роздачею земель поміщикам. У кордонах приватних земель знаходилися й ` запорозькізимівники,яківпереважнійбільшостіставалиосновою поміщицьких селищ [10, арк.8].

Як правило, поміщик, діставши землю в ранг і проголосивши про заснування селища на місті зимівника, поспішав призначити осадчим найавторитетнішого старого козака запорожця й надавати пільгові роки. А через те, що землеробство ще не стало головним фактором, а скотарство не вимагало великої кількості робочих рук, то навіть після закінчення пільгових років повинності залишалися мінімальними. На відміну від військових слобід, де поселяни платили державі поземельний податок, козаки,опинившись на поміщицькій землі, такий податок сплачували поміщику. А через те, що термін пільгових років у поміщицьких селах був значно більший ніж у державних, то зимівчани, як правило, залишалися на своїх місцях, перетворюючись в особисто вільних поміщицьких підданих. Тим більше, що в 70-х роках влада перешкоджала кріпосницьким зазіханням поміщиків щодо колишніх запорожців. Маємо 25 скарг колишніх запорожців і 31 рішення губернських правлінь, за якими на поміщиків накладалися стягнення, а козакам та посполитим поверталося їхнє майно. Урядом декларувалося не включення належної до зимівників землі у поміщицький план, навіть якщо зимівник знаходився в межах поміщицького наділу і займав найкращі землі.

Нарешті, уряд намагається реорганізувати адміністративний устрій тепер вже колишніх Запорозьких Вольностей. Втім, у перші роки його кроки на шляху такої реорганізації досить повільні й обережні. Здається, що для нього головне формально декларувати зміни, ніж наполягати на докорінній руйнації усього попереднього устрою. Відтак, до колишніх центрів запорозьких паланок призначаються земські комісари, а самі паланки отримують назву повітів. Так, наприкінці 1775 року виникають Самарський, Протовчанський, Личковський, Кальміуський, Барвінківський та інші повіти, куди й направлялися за наказами Азовського та Новоросійського губернаторів призначені із обер- та штаб-офіцерів земські комісари “для утримання мешканців по земському правлінню та цивільним правам” [24]. Спеціальними інструкціями визначалися повноваження та заходи стосовно контролю над запорізьким населенням, особливо мешканцями зимівників. Земським комісарам рекомендувалося досить обережно ставитися до традиційного способу життя та господарських занять зимівчан. Разом з тим, наказувалося підпискою зобов`язати усіх власників зимівників наглядати один за одним і не допускати як переходів з місця на місце, так і утримання в зимівниках “сумнівних та ненадійних” людей. Крім того, кожні десять дворів, або зимівників повинні були утворити громаду на чолі з десяцьким на якого покладався додатковий нагляд за населенням.

Але з 1779 року ситуація різко змінилася. Зовнішньополітичне становище Російської держави сприяло укріпленню позицій у Південній Україні. Миритися з існуванням непідконтрольних і певною мірою автономних зимівників держава вже не бажала. Влада рішуче розпочала боротьбу із запорозькою спадщиною, і, перш за все, із зимівниками.

Офіційною причиною такого наступу визначалася непотрібність зимівчан для суспільства, їх небажання “гуртового життя” й ухилення від одруження. Але головною причиною ставала для уряду непокора та “норовистість” розкиданих по зимівниках запорожців. Тому вже навесні 1779 року Новоросійський губернатор М.Язиков наказав сповістити всіх зимівчан, старшин і козаків про обов`язкове переселення з зимівників у міста та слободи [11, 4-9]. Для дієвості такого наказу були запроваджені урядом відповідні дії. Переселенцям надавалися пільги. Козакам дозволялося зберегти свої зимівники як хутори для утримання худоби за умови, що в містах або слободах ними буде побудований згідно з планом будинок. На двароки вони звільнялися від утримання пошт, державних І військових нарядів, всіх податків, “якщо тільки переселяться власними будинками з теперішнього житла в міста або державні слободи” [11, 4-9]. Тим, хто переходив із зимівника, надавався білет на отримання з казенних лісів необхідного матеріалу для будівництва. Крім того, в слободах пропонувалося зводити церкви. Навпаки, усі, хто не бажав переходити, обкладалися в повній мірі податками. На них покладалося утримання пошт та військових команд. Останнє особливо наголошувалося урядом, адже влада одержувала величезну кількість скарг від зимівчан на військові команди. Такі команди конф і сковували волів, хури, хліб, реманент. Уряд був дуже “занепокоєний” неможливістю захистити зимівчан від команд через їхню “розпорошеність” і віддаленість. Певно, тому суворий нагляд за переселенням покладався на земських комісарів “з особливою суворістю”. Однак виконання наказу затягувалося. У березні 1780 року І.Синельников рапортував губернатору Язикову про небажання запорожців переселятися. У кращому випадку зимівчани брали білета на ліс, говорили, що переселяються, і продовжували жити в зимівниках. Тому уряд застосував каральні заходи. Зимівчан почали зганяти з зимівників, під конвоєм доставляти до слобід, а їхні зимівники спалювали. Подорожуючий у той час півднем академік В.Зуєв був свідком такого переселення [12, 236]. Не залишалися осторонь і поміщики. Вони поспішили записати мешкаючих на їх землях запорожців під час чергової ревізії 1782 року за своїми селищами.

На середину 80-х років XVIIIстоліття зимівники запорожців перетворилися на слобідські хутори. Через нестачу земель і поширенням кругової відповідальності за сплату поземельного, слобідські громади розпочинають змагання за ліквідацію хуторів. Подібне відбувається і в поміщицьких селищах. Як наслідок, величезна кількість хуторів-зимівників зникає. Фактично, знищенням запорозьких зимівників, уряд сам перетворював Південну Україну в “дике поле”, щоб потім витрачати величезні кошти для Його заселення.

Важливою складовою запорозької спадщини південного краю після 1775 року залишалася церква. Церква Запорозьких Вольностей являла собою інституцію, яка повинна була закріплювати і освячувати традиційний уклад життя запорозького козацтва. За існування Запорожжя намагання уряду підпорядкувати його церковний устрій уніфікованій одержавленій церковній системі не мали успіху. Сам факт існування Запорожжя перешкоджав` державним намірам. Тому уряд змушений був миритися з вільним тлумаченням релігійних книг, спрощенням церковних обрядів, виникненням своєрідного “культу зброї, специфічним відношенням до релігійних споруд і духовенства”[ІЗ]. Водночас церква освячувала, або навіть була змушена освячувати Існуючу на Запорожжі традицію. Саме тому вона навіть при своєму небажанні ставала носієм такої традиції. Подібна ситуація не могла задовольняти державу. В її розумінні церква повинна була освячувати і закріплювати саме державний устрій. Тому природним, з точки зорудержавного Інтересу, уявляється створення єпархії одразу по скасуванню Січі.

Вже 9 березня 1775 року Синоду було передано підписаний Катериною IIуказ про створення в Новоросійській та Азовській губерніях Слов`янської та Херсонської єпархії. Вже самою назвою нова єпархія повинна була закріплювати “поширення кордонів держави”. При цьому подібне “поширення” представлялося “поновленням” у минулому втрачених надбань.

Призначений архієреєм Євгеній Булгаріс одразу розпочав облаштування своєї єпархії за усталеною традицією російської імперії. З`явилася Слов`янська духовна консисторія, яка тимчасово розміщувалася в Полтаві. Разом з губернськими канцеляріями було розроблено розподіл повітів на протопопії, який затверджено Синодом. Вже на кінець 1775 року в Новоросійській губернії почали діяти шість протопопій.

В Азовській губернії цей процес дещо затягнувся. Лише в 1777 році було остаточно визначено розподіл губерній на 5 протопопій. Привертає до себе увагу принцип, за яким відбиралися керівники протопопій. Цікаво, що подібний “принцип” був надісланий не з Синоду, а з Новоросійської губернської канцелярії. За промеморІею канцелярії “наперед в ті правління призначати присутніми де є з монастирських настоятелів, або ієромонахів, або із білого духовенства”. В той же час приписувалося всіх духовних осіб колишньої Покровської Січі перевести до Самарського монастиря.

Уряд розумів, що подібні кардинальні зміни можуть викликати небажану реакцію мешканців колишніх Запорозьких Вольностей. Тому уряд у цей час змушений був погодитись з частковим збереженням попереднього устрою. Призначивши протопопів до Полтавської, Кременчуцької, Єлизаветградської, Кобилякської протопопій, уряд “до обрання протопопа” в Слов`янське правління підпорядкував включені до неї “запорозькі” повіти (Саксаганський, Інгульський та Новопавлівський) Старо-Кодацькому наміснику Григорію Порохні. Створення Катеринославського намісництва і, в зв`язку з цим, реорганізація Слов`янської єпархії в Катеринославську і Херсонеса Таврійського поклало край подібним відхиленням, а згодом і Самарський монастир перетворено на архієрейський будинок.

Після зруйнування Запорозької Січі виключна прихильність козаків до віри і православної церкви почала використовуватися державою в своїх інтересах. Для залучення до новостворених слобід козаків-зимівчан влада широко пропагувала заснування у них церков. При цьому наголошувалося на тому, що переселення до слобід надавало можливість зимівчанам здійснювати церковні таїнства. Застосований урядом фактор відігравав значну роль у переселенні зимівчан до міст і слобод. Тим більше, що подібні заяви підтверджувалися конкретними діями уряду. Спрощувався механізм отримання дозволу для заведення церков. Усіх власників землі зобов`язували виділяти найкращі 120 десятин для церковнослужителів. Однак подібні зобов`язання були зайвими. Поміщики були більш ніж зацікавлені в будівництві церков і відкритті приходу в своєму селі. Адже наявність церкви — це не тільки можливість виконання церковних обрядів. Це також свідчення добробуту й сили самого поміщика. Тому поміщики й клопотали перед консисторією про будівництво церкви, а перед межовими експедиціями про відмежування потрібної для цього землі.

Однак переселившись, козаки починали відчувати суттєві відзнаки державної церкви. Створені на півдні України єпархіальні структури не допускали жодних відхилень від установлених канонів. Держава, в свою чергу, сприяла намаганням церкви. Згідно з установленням сільського устрою Катеринославського намісництва виборні посадові особи повинні були постійно наглядати за “відвідуванням недільних, панських та урочистих днів на службі Божій”, “виконання постів та сповіді”. Особливо наголошувалось контролювати знання й виконання “догматів православної віри” [14, 974-980].

Подібні дії призводили до неприйняття колишнім запорозьким населенням офіційної державної церкви, що проявилося появою на початку 90-х років XVIIIстоліття духовного християнства — “духоборів”.

Заарештовані й кинуті до в`язниці “духобори” представили Катеринославському губернаторові В.Каховському свою сповідь. Заслуговує на увагу проголошена причина неприйняття офіційної церкви. На думку авторі» сповіді, те, що повинно знаходитися усередині людини, у дусі і вірі, перейшло у зовнішню формулу: в писаніє і обряд. П.Мілюков вбачав у катеринославських духоборах дуже багато спільного з думками Г.Сковороди. Він навіть приходить до висновку, що “тотожність цього документу з теоріями Г.Сковороди не викликає сумніву” [15, 120].

27 серпня 1792 року на рапорт правителя Катеринославського намісництва В.Каховського з`явився указ Катерини II, згідно якого 37 сімей духоборів наказувалося відправити до Петербургу під конвоєм [16, 472].

Поява духоборів на півдні України сильно занепокоїла уряд. Проведене слідство виявило поширення духоборства серед колишнього запорозького населення. Пошук осередків поширення духоборства закінчився висновком, що центрами поширення духоборства в регіоні стали запорозькі зимівники. В листі до В.С.Попова від 13 квітня 1792 року Катеринославський губернатор В.Каховський наголошував на необхідності остаточного знищення усіх запорозьких зимівників, які ще залишалися, переважно на поміщицьких землях, після їхньої руйнації і переселення зимівчан до міст та слобод у 1780-1781 роках. Зокрема він просив донести новому Катеринославському наміснику П.О.Зубову “О истреблении хуторов й зимовников долежить, они суть приютом ворам й разбойникам, притоном к многим развратам в том числе й к умноженню духоборцев, кой в сей пограничной губернии весьма могут быть вредными, й потому не должнн быть терпимы”[17; 344-345].

Особливе місце у запорозькій спадщині південного краю посідає чумацтво. Для радянської історіографії був характерний розгляд чумацтва в контексті первісного нагромадження капіталу [18, 14]. Не заперечуючи існування і важливості фактору нагромадження капіталу через чумацький промисел, наголошуємо на недопустимості його ідеалізації. Крім усього іншого, такий підхід, деперсоніфікує чумацтво як унікальне явище. Акцентна загальноукраїнському аспекті чумацтва, певною мірою, відриває його від терену Запорозьких Вольностей і його населення. Не заперечуючи загальноукраїнський феномен чумацтва хочемо наголосити на унікальності його південноукраїнської гілки.

Аналіз мемуарної літератури, топографічних та географічних описів
південного краю, статистичних відомостей та звітів генерал-губернаторів, дає
підставу стверджувати, що впродовж усього зазначеного періоду чумацьким
промислом на півдні України було охоплено майже 80 % дорослого чоловічого
населення [19]. Це населення у певний час свого життя, але обов`язково
залучалося до чумацького промислу. Тільки за матеріалами топографічного
опису 1821 року у Катеринославському повіті нараховувалося 95 чумацьких
валок; у Новомосковському — 136; у Павлоградському400;

Олександрівському — 155. Подібні дані заперечують точку зору, за якою на Катеринославщині чумацтво було слабо розвинуте.

Г.Данилевський, який добре знав побут степового населення південного краю (в середині XIXстоліття він був направлений Академією наук для дослідження етнографії південного населення) писав, що усі господарі вільних слобод “до єдиного чумакували, тобто ходили в Крим по сіль та на Дон за рибою” [20, 31]. Він взагалі був схильний пов`язувати добробут населення з чумацтвом. Зокрема, після миколаївської епохи, з її військовими поселеннями та жандармським свавіллям, для мешканців державних слобід Катеринославщини, — як зазначав Г.Данилевський, – знову настали гарні часи. Це, перш за все, позначилося на тому, що селяни-землероби знову почали активно формувати чумацькі валки. За кілька років наддніпрянські слободи знову засвітилися веселим сяйвом.

Інший дослідник Півдня України – П.Рябков (родом з Єлисаветграду), вражений розмахом чумацького промислу на півдні, спеціально влаштовував експедиції для того, щоб зібрати матеріал з історії чумацтва [21]. Він обійшов усі старі козацькі села південного краю, записав розповіді старих чумаків, купував у них для музею старі чумацькі речі.

Але не тільки чумацькі знаряддя привертали увагу подорожнього. Цілий світ історичних портретів, звитяжних історій зберігалися старими чумаками. Зі слів старого чумака Степана Рябчинського була записана цікава пісня про зруйнування Січі, яка, на той час не була відомою, та й зараз не дуже відома сучасним дослідникам, тому наведемо її у переспіві старого чумака:

Степ широкий, край далекий,

Та й ніде прожити,

Славне військо запорізьке

Хотять погубити.

Задумала Катерина

А Грицько пораів,

Щоб зігнати запорожців

Тай вниз до Дунаю.

У розповідях старих чумаків про звитяжні козацькі часи, — як вказує П.Рябков, — постійно присутній наголос на спадковості та генетичному зв`язку козацтва і чумацтва. Водночас перед дослідником постав дивовижний світ чумацької демонології, який впродовж віків переплітався з побутовим життям І пронизував усі його складові настільки щільно, що іноді навіть було тяжко відрізнити уявлене від реального, фантастичне — від дійсного. Якщо навіть на початку XIX століття П.Рябкову, який був добре обізнаний із степовою культурою важко було усвідомити увесь складний і різнобарвний світ чумака, то можна тільки уявити, наскільки сьогоднішні дослідники віддалені від цього уявленого світу.

Намагання зберегти історичну традицію та свій власний світ проявилося у консерватизмі чумацтва. Разом з тим, хочемо наголосити, що матеріальна сторона, при всій ЇЇ важливості для добробуту чумацької сім`ї, у переважній більшості, була лише фоном і тим необхідним, що забезпечувало існування духовного світу населення південного краю. Маємо усі підстави наголосити, що чумацтву належала функція збереження та передачі культурної спадщини Запоріжжя.

Вважаємо, що саме передача культурної спадщини є основною функцією чумацтва. У цьому відношенні уявляється більш ніж вірною точка зору М.Костомарова щодо чумацтва, як перехідного періоду від козакування до землеробства.

Як козак впродовж століть був ідеалом “народного малоросійського характеру”, так чумак, після зруйнування Січі, перебрав на себе його риси. Чумак, за думкою М.Костомарова — відбиток згасаючого козацького лицарства. В обгрунтуванні такої тези М.Костомаров наголошував на тому, що Україна не могла відразу перейти від козакування до землеробства. Широкі степи, попередня бурхлива історія не давали для цього можливості. Слід було знайти проміжну ланку, щоб такий перехід відбувся поступово. І така ланка була віднайдена. Нею стало чумацтво. Зокрема, М. Костомаров писав: “Перш ніж народ залишить свій колишній спосіб життя і засвоїть іншої, він неодмінно повинен перейти середній стан між старим побутом і наступаючим. Від цього, перш ніж козак звернувся в селянина, він став `”чумаком і бурлакою”. Залишивши “козакувати”, малоросіяни прийнялися “чумакувати”. Стан чумака є перехід до стану хлібороба, скотаря, мужика…” [22, 149-150].

Для нас принциповим уявляється й факт переробки старих козацьких пісень наприкінці XVIII— на початку XIXстоліття на пісні чумацькі, коли замість “козаченька” почали вживати в піснях “чумаченька”. Водночас для народної традиції та сприймання такого “чумаченька” стає характерним те, що він йшов у степ з валкою не тільки грошей заживати, але й славу здобувати [22,150].

Подібне положення вважаємо принциповим для розуміння місця чумацтва як передавача козацької традиції. У цьому відношенні досить цікавим уявляються спомини Василя Рубеля – селянина с. Білозірка, який переказав записи свого прадіда — Данила Рубеля — стосовно чумакування у 1826 році. Цей переказ вимагає більш ретельного аналізу, а тому зупинимося на ньому більш докладніше.

Перш за все В.Рубель наголошував на тому, що чумакування було досить небезпечним заняттям через постійні розбої, які залишалися традиційними настепових шляхах південного краю. Суттєвою небезпекою залишалися татари, які “страшенно не любили руських за їх господарювання над Кримом; татари, іще мріючи про свою незалежність, не раз згонили оскому над чумаками, вирізували їх цілі валки”. Тим самим, як тільки мова зайшла за чумаків, то доповідач відразу підкреслив небезпечність цього промислу, який вимагав не тільки власної хоробрості, але й мужності та сили.

Звернемо увагу на основні складові переказу В.Рубля щодо чумацтва. Чітко виділяються три моменти: а) хоробрість та мужність чумаків; б) пригоди чумаків при зустрічі із татарами та гайдамаками; в) зупинки на ніч. Особливо наголошувалося на останньому – ночівля. Й це природно. Адже чумацький шлях – це тяжка праця, де часу для розмов не дуже залишалося. Разом з тим, запам`ятовувалося саме неординарне – зустрічі з небезпекою. Але такі зустрічі становили лише епізод у чумацькому житті, який вже потім, на ночівлі під час довгих розповідей трансформувався у суб`єкт історичної пам`яті. Тому ночівля з куховаренням та вечерею, своєрідним ритуалом прийняття їжі ставали чи не найважливішим моментом у чумацькому мандруванні. Саме ці ночівлі стали найважливішим елементом у передачі історичної пам`яті як складової запорізької спадщини.

Ось як про це говорить В.Рубель: “Після вечері розляглися в траві, і спочив трохи як гаркнули “веселеньку” узявши найвище; аж трава гнеться і немов виляски понад низом очеретом пішли, та десь далеко-далеко затихли. Говорив Данило; співали усяких веселих, і про дідів як у поход ходили, а були такі умники як почнуть, як почнуть із прадідів, то всю ніч би прослухав дивлячись угору на зорі, було і ночі мало, заслухаєшся. Як билися, як сонних рубали та у полон брали виколюючи їм очі, або як від турчина тікали та в степових травах тижнями жили без хліба. Чого тіко за ніч неперегуторять” [23, 41-43]. Зважаючи на термін чумацької подорожі, а за В.Рублем “було після провід як поїдуть, то аж перед косовицею приїдуть; і йдуть з дому у Крим по сіль, а додому приїдуть із Полтавщини з рибою, або гончаркою”, маємо підставу наголосити, що саме під час чумакування відбувалася передача історичної пам`яті. Чумак, перебравши на себе завзяття козака, а вже наприкінці існування Запорізької Січі козак і чумак дуже часто становили одне ціле, знов таки уособлював собою зразок народного характеру. Зважаючи на масовий характер чумацтва (а ми можемо впевнено стверджувати, що майже 80% дорослого чоловічого населення Південної України обов`язково у своєму житті ^училися до чумакування) можна зробити висновок, що саме чумацький промисел на півдні ставав важливим механізмом збереження запорозької спадщини. Втім, занепад чумацтва, який особливо посилився з другої половини XIXстоліття не міг не відбитися на змінах у ціннісних орієнтаціях українства. Втім, можна стверджувати, що масове залучення після 1775 року колишніх запорожців до чумацького промислу, широке представництво у промислі >тсрашського населення південного краю, перетворювало чумацтво на міцний осередок передачі й збереження історичної пам`яті і сприймання самого чумацтва запорозькою спадщиною попри колонізаційні змагання російського уряду.

Бібліографічні посилання:

1.Золотарев В.А., Межевич М.Н., Скородумов Д.Е. Во славу Отечества Российского
(развитие военной мысли й воєнного искусства в России во второй половине XVIII
в.). — М, 1984.

2.Бойко А.В. Запорозький зимівник останньої чверті XVIII століття. — Запоріжжя,
1995.

3.Полонська-Василенко Н. Майно запорізької старшини як джерело для соціяльно-
економічного дослідження історії Запоріжжя // Нариси з соціально-економічної
історії України. Праці комісії соціяльно-економічної історії України. — Київ, 1932.

—ТЛ.

4.РДВІА, ф.52, оп.1, част.1, спр.81-а.

5.Павленко І. Історичні пісні Запорожжя: регіональні особливості та шляхи розвитку.

—Запоріжжя, 2003.

6.РДВІА, ф.52, оп. 1. част. 1, спр.79, арк.386.

7.Скальковский А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края 1730-
1823,-Одесса, 1836. — Часть 1.

8.Бумаги князя Григория Александровича Потемкина-Таврического. 1774-1788 гг. —
СПб., 1893. – Т 1.

9.Феодосий(Макаревский).Материалыдляисторико-статистическогоописання
Екатеринославской епархии. — Екатеринослав, 1880. — Часть 1-2.

10.ДАХО, ф.14, оп.1,спр.8.

11.Беднов В. Материалы для истории колонизации бывших запорожских владений. —
Екатеринослав, 1914.

12.Зуев В. Путешественные записки от С.Петербурга до Херсона в 1781 й 1782 гг. —
СПб., 1787.

13.ЛиманІ.І.ЦерковнийустрійЗапорозькихВольностей(1734-1775 рр.).—
Запоріжжя, 1998.— 180с.

14.ПСЗР.— СПб., 1830. — Т.ХХІІ.

15.МилкжовП.Н. Очерки по истории русской культуры в 3-х томах. — М.: Прогресе, 1994.

16.БильбасовВ.А.ЕкатернаIIйВ.В.Каховский.1791-1793//БильбасовВ.А.
Исторические монографии. — СПб.: Типография И.Н.Скороходова, 1901. —Т.З.

17.ПисьмаЕкатеринославс когогубернатораВасилияВасильовичаКаховского
состоящему при делах ея Величества Екатерины II, тайн. сов. В.С.Попову, для
доклада князю Платону Александровичу Зубову (С 20 января 1792 года по 21 июня
1794года)//ЗООИД. — Одесса, 1881.-Т.ХІІ.

18.Слабєєв І.С. З історії первісного нагромадження капіталу на Україні (чумацький
промисел і його роль в соціально-економічному розвитку України) ХУІИ-перша
половина XIX ст. — К.: Наук, думка, 1964.

19.Описание Екатеринославского наместничества 1795 г. — Ф.ВУА, оп. 1, спр. 18728;
Военно-топографо-статистическоеописаниеЕкатерннославускойгубернии//
Південна Україна XVIII— XIXстоліття / Записки науково-дослідної лабораторії
історіїПівденної УкраїниЗДУ.—1996.—Випуск2,3;ДанилевскийГ.
Пенсильванцы й каролинцы // Данилевскнй Г.П. Сочинения. — СПб., 1901. —- Т.17;
Рубель В. Історія… — Запоріжжя, 2003. — 132 с.

20.Данилевский Г. Пенсильванцы й каролинцьл // Данилевский Г.П. Сочинения. —
СПб., 1901.-Т.17.

21.Кіровоградський краєзнавчий музей. Арх.1358. Рук.88.

22.Костомаров Н. Об историческом значений русской народной; поззии // Костомаров
М.І. Словенська міфологія. — Київ: Либідь, 1994.

23.Рубель В. Історія… — Запоріжжя, 2003.

24.Дніпропетровський історичний музей ім. Д.І.Яворницького, КП-16459 АФД-137.