Ногайські орди в державній системі Кримського ханства

Грибовський В.В.

Ногайські орди в державній системі Кримського ханства

Увесь спектр політичних відносин кочових суспільств не мав більшості атрибутів, властивих для держав землеробського світу. Б.-А.Б. Кочекаєв не без підстав зауважив, що в традиційному розумінні ногайців “підданство” значило не більше, ніж “протекція” [[i]], перебування слабшого під захистом сильнішого, котре виключало сталі політичні зв`язки. Кочовик, підпорядковуючись військово-політичній силі, що переважала його власну, залишався незалежним у повсякденному житті, на рівні свого мікроколективу. Ця прикметна риса визначалося характером економіки та укладом побуту кочовиків, непідвладних державній регламентації тією мірою, що була характерною для землеробських суспільств. Адже політоґенез номадів не йшов далі стадії протодержави-чіфдом [[ii]], чим визначалась і специфіка їхнього підпорядкування розвиненим політичним системам землеробських народів.

Як і більшість номадів, ногайці уникали сталих політичних зв`язків стосовно будь-яких держав, котрим удавалося встановлювати над ними контроль. За спостереженням Іакинфа Бічуріна, “кочевые народы подданством полагают выиграть четыре процента на один; поэтому, при случае, они даже соперничают в готовности подданства. Клятву они считают средством выиграть, а клятвопреступление и вероломство пустыми словами… Кроме того, они ищут свободы от ясака и возможности служить в войне для грабежу” [[iii]]. Якщо не зважати на пристрасний тон щойно наведеного свідоцтва, то ним помічено типову поведінку номадного колективу стосовно своїх держав-сюзеренів. Послаблення контролю із зовні розглядалося кочовиками за ознаку їх слабкості; своїми набігами вони прискорювали їх падіння і, користаючись цим, легко змінювали політичну орієнтацію. За часів “Смути” в Росії на початку XVII ст., ногайці вийшли з підпорядкування і взяли активну участь у кримських набігах на російські землі. Під час міжусобиці в Калмикії у 1720-х роках ногайці перейшли з калмицького до кримського підданства. Так само, напередодні ліквідації Кримського ханства, у 1770 р. ногайські орди пристали до союзу з Росією, полегшивши їй просування до Чорного моря.

Традиційна влада в кочівницькому суспільстві мала консенсуальний характер і, в більшості, трималася на особистому авторитеті її носія. Ця обставина істотно відрізняла протодержавні відносини номадів від держав землеробських спільнот, де влада була формалізованою і здійснювалася через легітимізовані важелі панування-підпорядкування. Максимального обсягу атрибутів державності кочівницька імперія набувала у відносинах із зовнішнім світом [[iv]], проваджуючи війни, торгівлю і надсилаючи посольства. Ці зовнішні ознаки формували в землеробському світі сприйняття кочівницьких імперій як повноцінних і рівнозначних держав. М.М. Крадін, застосовуючи теорію Макса Вебера щодо влади в традиційному суспільстві, розмежовує поняття власне “влади” і “панування”, розуміючи у першому випадку просте насильство, що не є обов`язково легітимним, у другому – “об`єкт влади визнає свій статус законним і підпорядковується господарю в силу існуючих норм” [[v]]. Підпорядкування одного кочівницького етносу іншому трималося на простому насильстві, не обтяженому складними формами легітимізації. Завойований номадний колектив у разі знищення родової аристократії (а разом з тим і конічного клану, що стояв на вершині кочівницької рангової общини) перетворювався на аморфний етнічний матеріал, який поступово асимілювався народом-завойовником і переймав його мову, релігію та ідеологію [[vi]]. Однак процеси асиміляції і формування на основі попередніх етнічних субстратів нових етносів ніколи не були повними. Розглядаючи етнічний склад “степової імперії” половців, Омелян Пріцак підкреслює відсутність у них етнічної та мовної єдності: “Крім панівної протомонгольської верхівки (Кімек, Кай, Китай, Олберлю) маси кочового населення були мабуть тюркомовним, тоді як торговці були або іранського (Деремела-“Бродники”), вірменського, або жидівського походження”. Також не було у них релігійної одноманітності. Якщо релігією половецької верхівки був тенгрізм, то серед решти кочовиків були приклонників маніхейства, несторіанства та ісламу ханафітського мазхабу [[vii]]. То ж у разі збереження конічного клану або його елементів завойована кочівницька спільнота не втрачала своєї ідентичності й перебувала в стані данницької залежності в рамках поліетнічного конгломерату кочівницької імперії-завойовника.

Одна з пізніх кочівницьких імперій – Ногайська Орда – припинила своє існування на початку XVII ст. В результаті російського завоювання Поволжя і підпорядкування більшості ногайців калмиками у першій третині XVII ст. відбулася руйнація ногайординських політичних традицій. Зникають нащадки головної лінії Едигейовичів, які мали титули бія, нурадина, кековата і тайбуги. Однак не дивлячись на це елементи конічного клану в ранговій общині ногайців збереглися, завдяки існуванню улусної системи на чолі з власними мурзами. Свій родовід ногайські мурзи пов`язували з бієм Едигеєм, чим обґрунтовували легітимність своєї влади в улусах і аулах, об`єднаних в орди. Таким чином, мурзи залишалися на вершині дрібних конічних кланів, що існували на рівні різної величини відґалужень, на які розпалася Ногайська Орда.

Під час перебування у складі Калмицького ханства підвладний стан ногайців полягав у виплаті данини, нерівноправному розподілі пасовищ на користь пануючого кочового етносу (калмиків) та залежності у військово-політичних питаннях від калмицької аристократії. Єдисанці, джембуйлуківці та великі ногаї (окрім тих, що перебували поблизу Астрахані під контролем російської адміністрації), кочували за маршрутами, визначеними калмицькою знаттю та віддавали калмикам частину від приплоду худоби. У тогочасних документах залежне становище ногайців стосовно калмиків позначено термінами “ясачні ногайці” [[viii]], а також “кочуванням в калмицьких улусах” та “спільне з калмиками кочування”. Зокрема маємо в російських офіційних документах кінця XVII ст.: “Тинбаевы … и иные мурзы, которые кочуют в калмыцких улусех з женами и детми и со всеми их улусными людьми” [[ix]]. Мурзи малих ногаїв зберегли за собою право самостійно визначати маршрут кочування на контрольованій ними території. Їхня залежність від калмиків полягала у щорічному наданні “по кумачу” від кожної сім`ї. У пізніших документах (1742 р.) уточнюється, що калмицький хан брав від кожної сім`ї малих ногаїв по одному барану та примушував надавати коней, тобто здійснювати повинність щодо забезпечення поштової служби [[x]]. Та на загал, Малий Ногай залишався стосовно калмиків окремою і відносно самостійною політичною силою, що в більшості тяжіла до Кримського ханства.

В умовах калмицького домінування внутрішній лад ногайців лишався неушкодженим. Ногайці кочували самостійно, здійснюючи увесь цикл кочування окремими аулами на чолі з власними мурзами. Хоча при цьому місце колишніх ногайординських дигнитаріїв посіла калмицька знать на чолі з ханом і тайшами, перебравши на себе функції військово-політичного контролю й управління набігами, розподілу пасовищ, регуляції процесу кочування та в намаганні монополізувати зовнішню торгівлю й редистрибуцію додаткового продукту, що надходив іззовні. Мірою переселення ногайців до Північного Причорномор`я подібні функції стосовно ногайців перебирали на себе кримські хани, здійснюючи головним чином редистрибуцію військової здобичі та ясирів, отримуваних у результаті набігів на підвладні Польщі та Росії землі.

Однак за своєю внутрішньою будовою Кримське ханство помітно різнилося від Калмикії як типової кочівницької імперії. Особливість державного устрою Кримського ханства полягала в наявності відносно розвинутої політико-адміністративної системи, дія якої охоплювала райони із землеробською економікою гірського Криму; вона типологічно була подібною до близькосхідних систем. Однак у Буджаку, Очаківському й Перекопському степу лишалась у силі архаїчна модель, пов`язана з кочівницькими політичними традиціями [[xi]]. Будь-які спроби кримських ханів посилити податковий тиск чи приборкати норовливу ногайську знать спричиняли міграцію ногайців за межі ханства, до Північного Кавказу і Поволжя. Тим самим кримський хан втрачав головну ударну силу, яку використовував у набігах на північних сусідів. Відтак залежність ногайців стосовно Кримського ханства тривалий час не могла йти далі звичайного данництва. Прикметно, що в Російській імперії, навіть у ХІХ ст., все неземлеробське населення (кочовики, народи Сибіру і Далекого Сходу) сплачувало ясак (фіксовану данину), не підлягаючи централізованому оподаткуванню [[xii]].

Утворення стабільних кордонів у Північному Причорномор`ї на початку XVIII ст. спричинило важливі зміни у політичному устрої Кримського ханства. Помітно зросли обсяги втручання Порти до його внутрішнього управління, збільшився контроль за зовнішьою політикою Криму і зменшилася його роль у міжнародних відносинах. З іншого боку, стабілізація кордонів мала прямим наслідком унормування підданства ногайців стосовно Кримського ханства й Османської імперії, що чітко фіксувалося у міжнародних договорах, починаючи з Константинопольського договору 1700 р. Урегулювання відносин Порти з Росією і обопільне зацікавлення обох імперій у непорушності кордонів у подальшому стало перешкодою для самочинних міграцій ногайців та спроб змінити підданство. Категорична вимога Порти щодо припинення набігів спричинила посилення військово-адміністративного контролю Кримського ханства за ногайцями. Підпорядкування ногайських орд Криму вже не обмежується простим данництвом, що було типовою практикою для XVI-XVII ст. Безпосередньо на степових теренах Північного Причорномор`я запроваджується постійне представництво ханської адміністрації, що мала своїм завданням забезпечити відносно стабільний контроль над кочовиками, що перебували за межами Перекопської лінії.

Протягом XVI-XVII ст. ногайці, що кочували за межами Кримського півострова (за виключенням буджаківців), перебували у відомстві ханського губернатора Перекопу – ор-бея [[xiii]]. На середину XVIII ст. він залишався третім за значенням кримським урядовцем, після калги та нурадина, котрі призначалися ханом з представників династії Гіреїв (інколи – з мурз фамілії Ширин), мали станові привілеї й утримувалися коштом ханської скарбниці [[xiv]]. Хоча його прерогативи і функції дещо на той час дещо змінилися. Як і раніше, на ор-бея покладалася відповідальність за безпеку північних кордонів ханства (включаючи й керівництво прикордонною службою), контроль за пропуском іноземців через Перекоп до Криму [[xv]], вирішення питань, що виникали у стосунках із прикордонними сусідами. Однак цивільні справи і контроль за нечисельною Джембуйлуцькою ордою здійснювалися перекопським каймаканом, котрий призначався з кола простих службовців, що не належали до родини Гіреїв [[xvi]]. Втім розмежування повноважень ор-бея і перекопського каймакана важко прослідкувати за наявними джерелами. Ці обидва посадовці згадуються у подібних ситуаціях та інколи з однаковими функціями, зокрема – під час пропуску купців та інших іноземців через Перекопську лінію, листування з російською й польською прикордонними адміністраціями та Запорозьким Кошем з питань прикордонних відносин, зовнішньої торгівлі та господарських зв`язків. Так, перекопський каймакан Фетте-ефенді офіційно представляв кримську владу на комісіях з розгляду прикордонних суперечок кримських підданих із запорожцями у 1749, 1752-1754 роках [[xvii]]; у документі від 1 березня 1755 р. він згадується як перекопський каймакан Ахмет Феттах [[xviii]]. Хоча одночасно з ним, зокрема 2 січня 1753 р. листування з Кошем вів ор-бей Рахім Гірей-султан, який у запорозьких документах також звався “перекопським каймаканом” [[xix]]. З подібних причин досить часто в історичній літературі ці два нерівнозначних за своїм адміністративним статусом кримських посадовця позначаються однією і тією ж назвою або із застосуванням обох назв в якості синонімів. Свідчення французького консула в Криму Шарля де Пейсонеля дозволяє більш наочно з`ясувати різницю між прерогативами ор-бея і власне перекопського каймакана: “орда Янбойлук (Джембуйлук. – В.Г.) не має зовсім сераскера: хан призначає туди каймакана. Коли війська цієї орди перебувають у поході, каймакан супроводжує їх до того місця, де має відбутися з`єднання армій і повертається до свого округу” [[xx]]. Тим самим, наголошується, що в руках каймакана перебували виключно функції цивільного управління, які включали в себе також і питання мобілізації окремих військових сил. Однак власне військові справи залишалися виключними прерогативами династії Гіреїв та їх представників, у тому числі і ор-бея.

Постійне представництво ханської влади за Перекопською лінією спершу виникло у Буджацькій та Кубанській ордах. У другій половині XVII ст. (1663) Буджаком управляв ханський яли-агаси, тобто “намісник побережжя”, резиденція якого містилася в селищі Ганкишла (Ханкишласи) [[xxi]] (тепер с. Удобноє Білгород-Дністровського району Одеської області). На початку XVIII ст. кримські хани призначали у Буджак правителів, які разом з призначенням отримували титул сераскера. На час походу на Правобережну Україну в 1711 р. буджацьким сераскером був Мехмед Гірей-султан [[xxii]]. Окремий ханський правитель постійно перебував і на Прикубанні. Кубанському сераскеру доручалася в управління територія Північно-Західного Кавказу, що номінально належала Кримському ханству. Тут, окрім ногайців мешкали черкеси, кабардинці, абазинці та інші народи, котрі вважалися данниками кримського хана, що сплачували йому ясак [[xxiii]]. Резиденцією кубанського сераскера було містечко Капила (Каплу), що на р. Кубані. Проте управління таким строкатим в етнічному сенсі регіоном потребувало від сераскера постійного переміщення; він зрідка залишався у своїй резиденції і “перебував постійно в шатрі” [[xxiv]]. Більшість кубанських сераскерів налагоджувала родинні зв`язки з місцевою ногайською аристократією та знатними родинами гірських народів Кавказу. Після того, як кримський хан усував їх від посади, більшість із них залишалася в Прикубанні, з започатковуючи місцеві династії султанів, що зберігали належність до фамілії Гіреїв [[xxv]]. Таким чином, мірою інституалізації постійного представництва ханської влади за межами Кримського півострова, формувався інститут окремих правителів ногайських орд – сераскер-султанів. Будучи належними до родини Гіреїв, вони посідали наступне, після ор-бея, місце в ієрархії правлячої кримської династії, що теоретично давало їм право на успадкування ханського престолу.

Ногайські сераскери входили до дівану кримського хана, беручи участь у вирішенні головних питань управління ханством. Ш. де Пейсонель зазначив, що за ступенем впливу в ханському дівані сераскери посідали місце, наступне після калги, нурадина та ор-бея, будучи вищими по рангу за ширинських беїв (першорядний рід серед карачі-беїв, першорядних родів кримської аристократії) і ханських чиновників – муфтія, візира, кази-аскера, казнадар-баши, дефтердара, аштаджи-баши, кілерджи-баши, діван-ефенді, капиджи-баши та інших [[xxvi]]. У цілому, ногайці не мали безпосереднього представництва своїх інтересів у Бахчисараї. Колишні ногайські родини, які увійшли до кола кримських карачі-беїв, на кшталт Мангит і Мансур, на той час або вже втратили своє значення, або натуралізувалися у кримськотатарському середовищі. На середину XVIII ст. у ханському дворі представники впливових ногайських родів займали незначну посаду кушеджи-баши, тобто великого сокольничого [[xxvii]]. Таким чином, сераскери ногайських орд перетворювалися на єдиних офіційних посередників між ногайцями та кримським ханом.

Потрібно зауважити, що “призначення” ногайських сераскерів, так само як і калги, нурадина та ор-бея, відрізнялося від звичайної роздачі державних посад представникам службової бюрократії, котрі не належали до панівної династії Криму. Його слід розглядати як інвеституру, здійснювану сюзереном стосовно васала, з правом передавати своє умовне держання в спадщину за старшинством у своєму відґалуженні в роді Гіреїв. Натомість питання успадкування титулу сераскера виникло за правління Халім Гірея (1756-1758), котрий призначив буджацьким сераскером свого сина Сеадета, викликавши невдоволення братів покійного сераскера, які, згідно зі звичаєм, мали першорядне право спадку [[xxviii]]. Цей політичний звичай вказує на існування принципу “лествиці”, характерний для кочівницьких імперій і зафіксований у так званому “кодексі Чінгіс-хана”. Останній, поруч із шаріатом, у Кримському ханстві вважався за фундаментальну правову основу [[xxix]]. Втім політичні звичаї і традиції ханства постійно порушувалися Османами, які здійснювали інвеституру правителів Криму без уваги до їх старшинства у роді Гіреїв, а також самими кримськими ханами, котрі намагалися запровадити у своїх володіннях турецьку модель адміністрації, що трималася на переважанні службової аристократії над родовою [[xxx]]. Адміністративно-територіальні та родові моделі влади у Кримському ханстві тісно перепліталися; ознак службової аристократії набули і кримські хани, призначувані турецькими султанами, і умовні “спадкоємці” ханів – калга, нурадин, ор-бей та сераскери, яких призначав кримський хан. Однак питання старшинства у роді при цих призначеннях певною мірою враховувалося. Лише в рідкісних випадках посади сераскерів займали звичайні мурзи [[xxxi]], хоча такі призначення залишались чинними протягом короткого строку.

У межах своїх орд сераскери вважалися повноправними господарями, та кшталт кримського хана в масштабах ханства, маючи всю повноту військово-адміністративної, фіскальної та судової влади, а також прерогативу представляти інтереси ногайського населення у відносинах з російською, польською прикордонними адміністраціями і Запорозьким Кошем. Функція військового управління для сераскерів була першорядною, натомість Ш. де Пейсонель для характеристики посад сераскерів використав в якості синоніму “генерал” [[xxxii]] . До компетенції сераскерів належали питання військової мобілізації, збирання податків, цивільне та кримінальне судочинство з правом винесення смертного вироку, що поширювалося на все населення ногайських орд. На відміну від простолюду тільки ногайські мурзи мали право звертатися з апеляцією до кримського хана [[xxxiii]].

Важливі управлінські функції мали каймакани, яких кримські хани призначали у ногайські орди з числа самих же ногайців, а також кримських і литовських татар, вірменів [[xxxiv]] та інших. Зокрема посаду каймакана мав литовський татарин Якуб-ага Лек (1762, 1765), який управляв ханськими слободами у Побужжі, маючи своєю “вотчиною” слободу Криве Озеро; його також зазначено як “воєводу” або “хатмана” Дубассарського (інакше: “гетьман волоський”). У цей же час каймаканом слободи Голти був якийсь Черкасс [[xxxv]]. Загалом, посада каймакана у Кримському ханстві не мала сталого регламенту, характеризувалася різними функціями і місцем в управлінській ієрархії. Єдине, що виокремлювало посадових осіб-каймаканів, – це приналежність до службової аристократії та місцевої родової знаті, не пов`язаних з династією Гіреїв. У більшості, каймакани виступали в ролі “заступників” своїх титулованих володарів виключно у питаннях цивільного управління. Зокрема, в разі відсутності хана або його смерті керівництво державними справами в Бахчисараї здійснював окремий каймакан [[xxxvi]].

Реальна влада сераскер-султана у ногайських ордах мала певні обмеження з боку ногайської родової знаті, представленої в особі того ж каймакана. Останнього нам вважається можливим співставити зі згаданим Ш. де Пейсонелем баш-мурзою (bache-mirsa) [[xxxvii]], тобто головним мурзою. У документах Запорозького Коша та в російській дипломатичній кореспонденції згадуються каймакани ногайських орд, а категорія баш-мурз практично не зазначається, за єдиним виключенням згадки про єдичкульського “ваш мурзу Инчин Билат Иншкозя Нарсламбецкого” [[xxxviii]]. Повідомлення про баш-мурз маємо у Пейсонеля, котрий навів докладні відомості про їхню роль в управлінні ордами. Отже, вірогідно, посада каймакана надавалася головному мурзі, котрий мав реальний вплив на стан справ у орді. Баш-мурза виступав в якості “глави знаті” (chef de la Nobless), що завдячувало його походження з першого за знатністю ногайського роду на рівні орди чи аулу. Решта знатних родин “йому підпорядковується і ставиться до нього із рідкісним шануванням” [[xxxix]]. Пейсонель уподібнив значення баш-мурзи в орді до кримських карачі-беїв у межах їхніх бейликів, при цьому засвідчив лінію підпорядкування баш-мурз аулів баш-мурзі орди [[xl]].

Ознаки впливу ногайської знаті на ханських представників наявні вже у випадку обов`язкового розташування сераскера та його штату в баш-мурзинському аулі, а головне – в участі баш-мурзи у роботі сераскер-султанського дівану. Там, за свідченням Пейсонеля, “йому належить перше місце”, адже сераскер “не має права покарати будь-якого мурзу, не порадившись з ним, як у тому, що стосується до набору військ, так і в усьому, що відноситься до внутрішнього управління ордою. Йому також належить право стягнення усіх податків сераскера, котрий домовляється з ним про це” [[xli]]. При цьому слід також зважити на те, що дані Пейсонеля щодо баш-мурзи стосуються виключно Єдисанської орди. На час його свідчень (близько 1755 р.) Джембуйлуцька орда була нечисельною і перебувала під контролем окремого каймакана, призначеного кримським ханом; соціально-політичний лад Буджацької орди був істотно видозмінений ще у XVII ст., а влада буджацького і кубанського сераскерів вирізнялася меншою залежністю від ногайської родової знаті. Пейсонель взагалі не згадує Єдичкульську орду, оселену на лівобережжі Дніпра у 1759 р. Хоча, як уже зазначалося, вказівки про наявність “ваш-мурзи” у єдичкульців подаються в документах Архіву Коша [[xlii]].

Першорядна знатність баш-мурзи та легітимність його авторитету над іншими мурзами закріплювалася процедурою обрання (чи, швидше, “всенародного” визнання) на традиційному курултаї, з`їзді ногайської аристократії. Наявність інституту курултаїв вказує на залишки ногайської політичної традиції. На курултаї вирішувалися екстраординарні питання, що виникали у відносинах ногайських орд з Кримським ханством. Ці зібрання відбувалися як у межах певної орди, так за участі представників кількох орд. Зокрема у липні 1766 р. “в ордах татарских Джамбуйлуцкой и Едичкульской … было собрание … Они съехались для советывания по поводу наложенных и взыскуемых в ханскую казну поборов” і при цьому “крайнюю в правлении неспособность хана и слабость поносили” [[xliii]]. Крім того, інститут курултая виступав важливим регулятором соціальних відносин всередині орд. Питання знатності роду інколи ставало причиною гострих суперечок, що часто переростали у ворожнечу між ногайськими мурзами. Однак завдяки міцності традиційної структури ногайських орд, дієвості інституту курултаю та впливу соціальної верстви баш-мурз, що посідала місце на вершині конічного клану, зберігалася внутрішня єдність великих ногайських колективів. У ногайських ордах Північного Причорномор`я не утворилося локальних династій кримських Гіреїв і не відбулося трансформацій носіїв посад кримських сераскерів у привілейований прошарок султанів, як це сталося у кубанських ногайців.

У результаті збільшення ногайського населення у Північному Причорномор`ї і переміщення до цього регіону окремих ногайських орд у першій половині XVIII ст. виникла потреба створення нових представництв ханської влади з власними управлінськими штатами. Запровадження постійнодіючої ханської адміністрації на степовій периферії відбулося після останньої хвилі міграцій ногайців до Північного Причорномор`я у першій третині XVIII ст. Протягом 1725-1728 рр. кількість ногайців під владою Кримського ханства помітно збільшилося, створивши потребу становлення додаткової управлінської інфраструктури. Кримські хани вдавалися до нових призначень сераскерів, зі штатом чиновників, наділених певними важелями примусу. В 1735 р. згадується ногайський сераскер Ахмет Гірей-султан, осідок якого розташовувався біля р. Молочної [[xliv]]. По закінченні російсько-турецької війни 1735-1739 рр. на певний час зникає окреме представництво ханської влади в ордах, що мігрували з Калмикії до початку війни. На початку 1740-х років Єдисанська орда потрапила до відомства буджацького сераскера, натомість “салтан белогородский сераскер” у 1744 р. вів офіційне листування з Запорозьким Кошем з приводу справ єдисанців, на прикордонної комісії 1749 р. він, спільно з перекопським каймаканом, був уповноважений кримським ханом для розгляду прикордонних суперечок і представництва інтересів ногайців [[xlv]]. Одночасно буджацький сераскер контролював і єдичкульців (нащадків великих ногаїв), котрі на 40-ві роки XVIII ст. були розміщені в Бессарабії. Не чисельна Джембуйлуцька орда, зайнявши під кочування Перекопський степ, як уже наголошувалося, потрапила до відомства перекопського каймакана і не мала ханського представника рівня сераскер-султана.

Окреме представництво ханської влади в Єдисанській орді формувалося повільно і суперечливо; протягом тривалого часу єдисанці залишалися під контролем буджацького сераскер-султана, зберігаючи вплив власних мурз. Кримський Арслан Гірей-хан (1748-1755) вірогідно вперше відрядив до них окремого сераскера. Щойно зайнявши ханський престол, він призначив свого брата Крим Гірея нурадином і водночас буджацьким сераскером; інший ханський родич, Мухаммед Гірей, став ор-беєм. Та незабаром Крим Гірей відмовився від обох посад та виїхав у Болгарію. Тоді Арслан Гірей-хан усунув Мухаммеда і призначив своїх синів: старшого Селіма – ор-беєм, середнього Девлета – буджацьким сераскером і молодшого Шахбаза – сераскером в Єдисанській орді [[xlvi]]. Імовірно останні два призначення відбулися у 1753 р., натомість Шахбаз Гірей-султан згадується 24 вересня 1753 р. як “новоучрежденный” “главный командир” над єдисанцями [[xlvii]]. Та невдовзі єдисанці знову опинилися під контролем сераскера Буджацької орди Девлет Гірея. Аби налякати єдисанців, він здійснив показові репресії проти буджацьких мурз, ув`язнивши головного буджацького Алі-мурзу і замордував його голодом [[xlviii]]. Справа в тому, що у 1754 р. Шахбаз Гірей вирушив у поході на черкесів [[xlix]], а за його відсутності у єдисанців з`явився новий “командир” – каймакан Джан-мурза, призначений з ногайців Він протягом року (лютий 1754 – лютий 1755 рр.) порядкував Єдисанською ордою, натомість був головною фігурою у листуванні єдисанців із Запорозьким Кошем [[l]]. Є підстави вважати, що Джан-мурза і перед тим мав значний вплив серед єдисанців. Натомість його можна співставити з єдисанським Дзяум- або Джаум-мурзою, який здійснив зухвалий набіг на Бугогардівську паланку в листопаді 1747 р. [[li]]. У 1755 р. згадується єдисанський Ахмед-каймакан, “кой кочует разстоянием от Бугу два дни езды в урочище речки Коялныка”. Він листувався з комендантом фортеці Св. Єлизавети з розгляду прикордонних суперечок, що стосувалися єдисанців. При цьому слід звернути увагу на те, що це листування лишалося під контролем буджацького сераскер-султана [[lii]]. У лютому 1755 р. буджацький сераскер Девлет-султан наголошував у листі до російського генерал-майора Глібова: “нагайский народ (йдеться про єдисанців, – В.Г.) не состоит под властию моею”, однак при цьому він зобов`язався передавати листи російських прикордонних командирів “находящимся над теми татарами к кадыю и каймакаму”. А єдисанський каймакан Ахмед мусив усю кореспонденцію, отриману з-за кордону відправляти для перекладу в Ганкишлу. Крім того, буджацький сераскер мав повноваження, як наприклад у 1755 р., викликати єдисанські караульні команди для отримання свідчень щодо певних прикордонних інцидентів [[liii]].

Таким чином, скориставшись відсутністю Шахбаз Гірея, буджацький Девлет Гірей-султан поновив контроль за єдисанцями. У подальшому Шахбазу не вдалося зберегти владу в Єдисанській орді. Після невдалого походу в Черкесію він повернувся до єдисанців з наміром оселитися біля каймакана на Куяльнику [[liv]]. Та згодом звістки про нього губляться. Протягом наступних років буджацькі сераскери утримували непрямий контроль над єдисанцями, користуючись тим, що влада наступних сераскерів Єдисанської орди залишалася номінальною. Слабкість становища останніх визначалося відсутністю постійної резиденції і необхідністю проживання в аулах єдисанських каймаканів. У зв`язку з цим сераскер не мав можливості створити повноцінний адміністративний апарат і тримати під контролем кочовиків зі стратегічно вигідного пункту. З іншого боку, кримські хани не мали можливості виділити єдисанському сераскер-султанові військову команду, зважаючи на те, що Білградський мирний договір Туреччини з Росією забороняв будувати фортеці і тримати гарнізони поблизу кордону. Таким чином, не маючи важелів здійснення своєї влади, єдисанський сераскер залишався номінальним правителем, а Єдисанська орда, вирізняючись своєю чисельністю, впливовими мурзами і рівнем добробуту [[lv]], на загал слабко контролювалася центральною владою.

Вигідне становище буджацького сераскера характеризувалося наявністю постійної резиденції у Ганкишлі, де розташувався сераскер-султанський палац з чиновницьким апаратом на чолі з султан-агаси, а також турецькими фортецями та гарнізонами, що розташовувалися поруч. На 1754 р. у штаті буджацького сераскера був писар, вихідець з України, котрий сповідував християнство і вільно володів мовою російського діловодства, радник Махмед-ага, грек за походженням, який сповідував іслам [[lvi]]. Управлінський апарат буджацького сераскера мірою устаткування перетворювався на традиційний діван, на кшталт того, що був у кримського хана, а також калги, нурадина й кримських карачі-беїв. З цього приводу Пейсонель свідчив: “сераскери мають своїх візирів, своїх дефтердарів, своїх діван-ефенді, своїх каді[їв] і взагалі їх двір подібний двору хана” [[lvii]]. Слід також брати до уваги те, що напівосілих буджаківців, котрі мали постійні села, було легше контролювати, ніж кочовиків-єдисанців, а вплив місцевої буджацької аристократії був порівняно меншим.

Єдисанські мурзи, з успіхом обмеживши владу свого сераскера, були роздратовані нав`язливим “кураторством” з боку буджацького сераскер-султана. Останній з наказу Порти і Криму контролював відносини єдисанців з порубіжним населенням Польщі, Молдови та Росії, відповідно вимогам Білградського договору перешкоджав їх самочинним набігам на землі сусідніх держав, примушував повертати пограбоване майно і відшкодовувати збитки, а також сплачувати податки, обсяг яких неухильно зростав. Невдоволені єдисанські мурзи у 1754 р. відрядили посольство до Санкт-Петербурга з наміром перейти до російського підданства [[lviii]]. Прикметно, що це посольство очолював ногаєць Кутлу Акай Хаджі, котрого Шахбаз Гірей відряджав раніше нарочним до російської прикордонної адміністрації [[lix]]. Цього Кутлу Акая Хаджи можна співставити з Кутлунай Ажієм, який у 1743 р. представляв на розгляд київського генерал-губернатора скарги єдисанців на запорожців [[lx]]. Посольства з відповідними пропозиціями відряджалися єдисанцями також і в Польщу [[lxi]]. Окрім невдалих спроб змінити підданство, протести єдисанців простежуються і в мотивах їхньої підтримки заколотів претендентів на кримський престол, продиктованих сподіванням на отримання податкових пільг та адміністративних привілеїв. У листопаді 1754 р. вони відмовилися від участі в поході на Черкесію [[lxii]]. Та найбільш радикальним проявом протесту стало повстання єдисанців, буджаківців та кубанців у 1758 р., яке не лише призвело до скинення чинного та призначення нового кримського хана, але й спричинило важливі зміни в системі управління ногайськими ордами.

На початку правління Халім Гірей-хана (1756-1758) посилився податковий тиск на ногайців. Буджацькому сераскеру Хаджи Гірею засобом провадження гнучкої політики вдавалося тримати буджаківців та єдисанців під контролем, не допускаючи їх до відкритого вияву непокори. Після його смерті у 1757 р. певний час місце буджацького сераскера залишалося вакантним. Цим скористалася частина єдисанських мурз, котра вийшла з покори власному сераскеру і вдалася до грабунку запорозького порубіжжя. З огляду на протести російського уряду, Порта наказала кримському хану домогтися від єдисанців відшкодування збитків, завданих запорожцям. З цим дорученням Халім Гірей-хан відрядив свого сина Сеадета, щойно призначеного сераскером Буджацької орди. Сеадет Гірей ревно виконав наказ, брутально стягуючи відшкодування з єдисанців, що викликало нарікання з боку чинного єдисанського сераскера Саад Гірея. Останній, як свідчив Пейсонель, із помсти “дав повну владу ногайцям своєї орди і не зробив більши жодного руху, аби приборкати їх” [[lxiii]].

В умовах, коли єдисанський сераскер усунувся від виконання обов`язків, сераскер Буджака знову став повним господарем справ у Єдисанській орді, допускаючи при цьому надмірну сваволю. Він вимагав від ногайців відшкодування в набагато більшому обсязі, ніж реально було завдано збитків запорожцям. Багатьох єдисанських мурз піддано ув`язненню в Буджаку за звинуваченням в участі у набігу, а деякі з них були страчені або померли у в`язниці. Найбільш скандальний випадок трапився коли Сеадет Гірей-султан перетворив на наложниць дружину і доньку одного мурзи, дозволивши своїм підлеглим чинити ґвалт над сім`ями інших репресованих мурз [[lxiv]]. Втім і Порта, виконавши свої договірні зобов`язання, і російський уряд, домігшись відшкодування збитків своїх підданих, залишили без уваги виявлену Сеадет Гіреєм сваволю щодо ногайців. Частина речей, привласнених буджацьким сераскером під виглядом стягнення відшкодування, передана в якості хабара турецькому великому візиру Рагіб-паші, котрий тому й не зважив на ногайські скарги [[lxv]]. Єдисанці скаржились також і турецьким кадіям міста Бендери, четверо з яких спеціально приїздили в Ганкишлу для докору буджацькому сераскеру. Останній на це відповів погрозою покарання єдисанців за їх намір жалітися, пообіцявши виступити проти них з 30 тисячним буджацьким військом [[lxvi]]. Наступним кроком Сеадет Гірея стало вивезення хліба з Єдисанської та Буджацької орд до Стамбулу, як того вимагала Порта, маючи труднощі в забезпеченні столиці продовольством. Однак і це доручення Сеадет виконав, удавшись до брутальних зловживань, що викликало нестримне обурення не тільки в Єдисанській, але й у Буджацькій орді. Побоюючись повстання, він виїхав до Бахчисараю, де провів зиму 1757-1758 рр. Тим часом, відсутність одиозного сераскера (яка затягнулася через хворобу на дизентерію) і помірковане управління його каймакана дещо заспокоїла єдисанців та буджаківців [[lxvii]].

На початку травня 1758 р. Сеадет Гірей повернувся до Буджака. У відповідь на ворожу зустріч єдисанців він зібрав 20-тисячний загін, що складався з буджаківців, турків, молдаван, румун і яманів Аккермену, Кілії та інших доокружних міст. Проте командир турецького гарнізону в Бендерах відмовився йому допомагати і не надав гармати для приборкання єдисанців. У травні 1758 р. поблизу Бендер відбулося збройне зіткнення, під час якого єдисанці спершу вдались до втечі, але згодом, розділившись на дві частини, оточили й розгромили буджаківців. Під час бою сераскер-султан був поранений і ледве врятувався втечею до Бендер, а буджаківців єдисанці потіснили на правий берег Дністра [[lxviii]]. За повідомленням Пейсонеля, долю битви вирішив перехід буджаківців (принаймні їх частини) на бік єдисанців [[lxix]]. Військо єдисанців, що на той час налічувало до 80 тис. чол., підійшло до Бендер, вимагаючи від турецького гарнізона видачі Сеадет Гірея. Не маючи певності в надійності бендерських яничарів, останньому довелося тікати в Каушани, де зібралося кілька тисяч озброєних буджаківців, котрі все ще підтримували свого сераскера [[lxx]].

Довершивши розгром буджацького сераскер-султана, єдисанці вигнали і власного сераскера Саад Гірея, котрий і надалі займав вичікувальну позицію. Разом з тим, вони не мали за мету свого повстання взагалі звільнитися з-під влади Криму і Туреччини. Єдисанці надіслали делегацію до Стамбулу з викладом свого невдоволення Сеадет Гіреєм і причини повстання. Зволікання турецького уряду з вирішенням ногайського питання спричинило подальше розгортання повстання. Наприкінці серпня 1758 р. кількатисячний загін єдисанців перейшов на правий берег Дністра і спалив 4 буджацьких села, маючи намір захопити сераскер-султана, але той устиг втекти до турецьких фортець на Дунаї [[lxxi]]. Повстання ногайців, що починалося як протест проти сваволі кримського урядовця переросло в традиційний кочівницький набіг на землеробські території. До єдисанців приєдналися буджаківці, котрі разом захопили і пограбували міста Дубоссари, Ясси та доокружні молдавські села, відігнавши чимало худоби. Наприкінці вересня великі збройні з`єднання єдисанців готувалися вступити в бій з бендерськими турками, втім окремі бої відбулися лише з арнаутськими військовими командами, які прибували до Бендер [[lxxii]]

У джерелах фіксується керівник повстання – єдисанський Мембет-мурза, який, за деякими звістками, “жив у Бендерах”. Бендерські яничари, роздратовані безладним правлінням Халім Гірей-хана та його синів-сераскерів, на знак демонстрації прихильності до єдисанців, відмовилися захищати Сеадета. Єдисанці направили до Стамбулу скарги на Сеадет Гірей-султана та Халім Гірей-хана. Порта на це не зважила і наказала буджаківцям, кримським татарам, яничарам очаківського, бендерського та хотинського гарнізонів, а також румелійському паші негайно виступити на упокорення єдисанців. За окремими звістками, на придушення повстання з Румелії рушило від 40 до 80 тис. турецького війська, яким на підмогу доправлялося 10 галер. З іншого боку, з Криму мав виступити Сеадет Гірей з військом до 200 тис. чол., котрий 24 вересня звернувся до Коша з проханням допомогти у переправі через Дніпро на Кизи-Керменському перевозі [[lxxiii]]. Будучи зусебіч оточеними, єдисанці звернулися до російського уряду з проханням прийняти їх до свого підданства, скоро з цим проханням до них приєдналися і буджаківці. Проте зваживши на застереження Порти й кримського хана, російський уряд їм відмовив та наказав своїм прикордонним форпостам їх “не токмо в здешнюю сторону не пропускать, но и силою от границ здешних отбивать”. Турецький уряд і кримський хан відповідну засторогу оголосили польським урядовцям, котрі видали відповідні розпорядження із забороною переховувати в шляхетських маєтностях ногайців [[lxxiv]]. Халім Гірей-хан надіслав також листи до Запорозького Коша з проханням установити козацькі караульні команди у Побужжі, з гирлом П. Буга включно, та по Дніпру до Кизи-Кермена, не зважаючи на кордони. В якості плати за послугу пропонувалося “весь их скот и имение да будет пред вами, а нам толко отдавать их головы” [[lxxv]].

Повстання єдисанців і буджаківців 1758 р. спричинило помітний міжнародний резонанс. Прикметно, що його перебіг відслідковувало до півтори тисячі запорозьких розвідників, а Ш. де Пейсонель написав про нього окремий трактат для відома французького уряду. Одночасно з цим повстанням сплахнуло повстання кубанських ногайців проти іншого сина Халім Гірея – кубанського сераскера Крим Гірей-султана [[lxxvi]]. Останнім скористався син колишнього кубанського правителя Бахти Гірея – Сеадет Гірей та інший претендент – Багадир Гірей, які прагнули стати кубанськими сераскерами. При цьому кубанські ногайці заявили, що воліють самостійно обирати сераскерів і виступили проти призначення їх кримським ханом. Прикметно, що повсталі ногайці в Єдисані, Буджаку та на Кубані підтримували між собою тісний зв`язок, а буджаківці навіть мали намір прийти на допомогу кубанцям. У цей час ногайці відмовили Порті у постачанні хліба і не лише заявили про своє право на самоврядування, але й зважилися впливати на призначення кримського хана [[lxxvii]]. Попри заяви кримського хана про масштабну військову мобілізацію, Бахчисарай не мав достатньої сили, аби приборкати виступи ногайців, що охопили більшу частину ханства. Яничари турецьких фортець у Північному Причорномор`ї також не поспішали виконувати накази Порти щодо придушення повстань ногайців, проваджуючи власну лінію інтриг у Кримському ханстві.

Повстанням ногайців скористався Крим Гірей, брат Арслан Гірей-хана, котрий перед вказаними подіями відмовився від посад нурадина і буджацького сераскера і приватним чином мешкав у Бургасі. Він уважно стежив за ходом повстання і тримав у єдисанців свого представника Хаджи Гірея. Переконавшись у слабкості чинного кримського хана і невизначеності позиції Порти, він прибув до Бессарабії й очолив буджаківців та єдисанців, маючи підтримку від румелійських турків. Мурзи Єдисанської та Буджацької орд склали клятву на вірність Крим Гірею; останній же скасував повинність постачання хліба до Стамбулу і не перешкоджав грабунку Молдову. Завдяки цій демагогічній позиції він здобув слави “якора надій ногайців”, котрі прагнули повернення часів, коли були можливі масштабні набіги на землеробські території. Скориставшись ногайською та яничарською підтримкою Крим Гірей здобув Аккермен, де переховувався нурадин-султан чинного хана і оволодів переправами на Дніпрі. З огляду на це Порта усунула з кримського трону Халім Гірея та вдруге призначила ханом Арслан Гірея. Однак, не маючи сил придушити повстання ногайців без участі гарнізонів Румелії та Бессарабії, турецький уряд у жовтні 1758 р. нарешті зважився санкціонувати фактичне обрання ногайцями Крим Гірея на кримського хана [[lxxviii]].

Повстання єдисанських, буджацьких та кубанських ногайців 1758 р. на загал лишилося непридушеним і фактично досягло своєї мети. Більшість ногайців розуміла його завданням усунення непопулярного Халім Гірей-хана та його свавільних синів-сераскерів. Втім зазначене не вичерпує всього спектру мотивації. На наш погляд, головним серед них був протест проти посилення державної регламентації з боку Кримського ханства і стабілізації кордонів, що унеможливило провадження традиційного грабунку кочовиками землеробського довкілля. Від інших ногайських повстань його відрізняє масштабність, наявність власного керівництва і координація дій між ногайськими ордами, що перебували на значній відстані одне від одного. Унаслідок повстання 1758 р. відбулися важливі зміни в системі управління Кримського ханства. У першу чергу, виявилася недоцільність надання представнику ханської влади в Буджаку широкого кола повноважень щодо усіх ногайців Північно-Західного Причорномор`я. Цю проблему Крим Гірей у період свого першого перебуванні на ханському престолі (1758-1764) вирішив засобом створення другої столиці ханства в м. Каушани. Тут був побудований ханський палац, прилаштований для військових, адміністративних та представницьких потреб [[lxxix]]. У Каушани він майже щороку приїздив з Бахчисараю, під час переїзду інспектуючи орди та безпосередньо здійснюючи свої владні прерогативи щодо кочовиків.

Тимчасовою резиденцією Крим Гірея початково було селище “Кишела”, вірогідно Ганкишла, або згадуване в джерелах середини XVIII ст. село Кишеньки. Як повідомив сучасник тих подій Пейсонель, у ньому “він залишиться ймовірно [доти], доки не відновиться остаточний порядок і поки все не піде усталеною ходою”. Перебування Крим Гірея в Каушанах фіксується у січні 1759 р. У цей час він стягував відшкодування з Єдисанської та Буджацької орд за грабунок молдовських земель, звільняв полонених, яких ногайці обернули на ясирів. У запорозьких документах згадується, що у червні того року Крим Гірей, у супроводі 60 мурз та кілька тисяч війська, зупинився табором біля с. Копанки, що на р. Чичаклеї, брав у буджаківців “та інших ногайських орд” хліб та худобу; тоді ж йому надіслано указ від Порти про призначення кримським ханом і подаровано “каптан і сідло за те, щоби він пограбоване в хотинської райї все повернув і полонених людей, які до Польщі пішли, відшукав і повернув” [[lxxx]]. Перебування Крим Гірея в Бессарабії на початку його правління тривало майже півроку, викликавши підозри російського уряду щодо його приготувань до нападу на Росію. Після рішучого протесту російського посла в Туреччині Порта навесні 1759 р. наказала йому переїхати до Криму, аби “хан между обоими дворами чего-либо несходного не учинил” [[lxxxi]]. Втім практика тривалого перебування Крим Гірея в Каушанах повторилася й наступного року. Однак ще на 25 квітня 1760 р. фіксується, що “хан крымской еще в Коушанах находится и вокруг ево едисанская и буджацкая орда стоит в аулах (,) он же хан в Бакцисарай намерен следовать в апреле м[еся]це однако … может де быть и нынешнее лето в едисанах хан проживет”. Лише 23 червня сповіщено, що хан з усим почтом приїхав до Бахчисараю [[lxxxii]]. Хоча у вересні 1763 р. Крим Гірей знову перебував у Каушанах, тоді як справами в Криму порядкував спеціально призначений каймакан. Калга-султан, будучи в м. Ясси, помер, а новопризначений калга мусив приїздити до Крим Гірея в Каушани для проходження церемонії інвеститури [[lxxxiii]].

Сезонні переїзди Крим Гірей-хана між Бахчисараєм та Каушанами дозволяли йому особисто контролювати сераскерів Буджацької, Єдисанської та Єдичкульської орд, так само, як і ногайських мурз, кожний з яких мусив персонально зустрічати хана на його шляху [[lxxxiv]]. Під час перебування табору Крим Гірея на р. Солгирі у 1760 р., за повідомленням Коша, “при хане ж султани и мурзы со всех орд имеются, а все к нему весма склонились и почитают за наихрабрейшего своего хана, а которие де противних ему прежде з едисанских и протчих мурз(,) то с тех многих и штрафовал(,) а инних при себе содержал” [[lxxxv]]. У березні 1761 р. Крим-Гірей приїздив для інспектування фортеці Перекоп, згодом від`їхав до Бахчисараю; за ним слідом їхали буджацькі, єдисанські, єдичкульскі та джембуйлуцькі мурзи [[lxxxvi]].

Періодичні виїзди правителя по своїм володінням з метою здійснення у кожній окремій місцевості владних прерогатив указують на слабкість важелів централізації державної системи і засвідчують наявність архаїчного принципу організації влади, характерного для протодержавних утворень. Ю.М. Кобіщанов, основуючись на матеріалі афроазійських суспільств, запропонував для його типологічного означення термін “полюддя”, поширюючи його і на кочовиків Центральної Азії [[lxxxvii]]. Полюддя правителів кочівницьких імперій традиційно здійснювалося засобом переїздів між кількома умовними столицями, переважно “літньою” та “зимовою” резиденціями. Якщо “собственная своя маетность” Крим Гірея в Каушанах слугувала за літню резиденцію, то зимовий осідок хана містився поблизу Бахчисараю, проте не у самій столиці ханства. Джерела засвідчують “лагерь” Крим Гірея на р. Солгирі (1760) [[lxxxviii]]. На 1764 р. фіксуються значні будівельні роботи в “заміському палаці” Крим Гірея в урочищі Ашлам, тут він спорудив “со украшением немалый дом, а строение, как всякий лес, так и дикое каменье, черепицу известь и всякие материалы … подданные … возили безденежно”. Одночасно будівництво палацу здійснювалося у чіфтлику Крим Гірея в Румелії [[lxxxix]].

Переїзди Крим Гірея супроводжувалися переміщеннями значної кількості людей і постійним здійсненням військової мобілізації. Ця обставина примушувала російський та польський уряди тримати значні військові сили біля своїх кордонів, щомиті очикуючи набігу на свої володіння. Склад збройних підрозділів, мобілізованих ханом був різнорідний. На 1760 р. запорожцями зазначено під його командою Буджацьку та “Кримську” орди, “еще из волоских и татарских сел охотных людей”, у с. Копанки хан “наипаче гайдамак набирает”. Постачання та забезпечення цього війська покладалося на молдавське населення, яке підвозило провіант і вугілля, “волоські” ковалі підковували коней; всього війська налічувалося 40 тисяч. Концентрація кримського війська примусила польський уряд зосередити 12-ти тисячний регімент у Липовці та Шаргороді [[xc]].

Ще однією причиною, що змусила кримського хана тривалий час залишатися на Північно-Західному Причорномор`ї, полягала в необхідності нейтралізувати вплив колишнього калги-султана Хаджи Гірея. Останній, витіснений Крим Гіреєм за межі ханства, знайшов притулок у Польщі біля Могильова-Подільського. Спершу він мав намір перейти на службу до пруського короля, однак згодом, дізнавшись про стрімке зменшення популярності Крим Гірея серед єдисанців, зважився й надалі лишатись на польсько-кримському порубіжжі. Обурені тим, що ставлення Крим Гірея раптово перейшло з ласки на гнів, єдисанські мурзи почали виявляти прихильність до опального калги. Найбільше їхнє роздратування викликало те, що Крим Гірей з наказу Порти вимагав відшкодування за грабунок молдовського населення під час повстання. То ж у першій половині 1759 р. єдисанські мурзи стали масово переходити до Хаджи Гірея. Серед них були Жолмамбет-мурза, Орак-мурза, Канай-мурза та інші, кількість улусного населення яких налічувала до 30 тис. сімей [[xci]]. За окремими даними, хан тричі домагався від Порти дозволу на початок війни з Польщею, заодно прохаючи й санкції здійснити набіг на Новосербію та Запорожжя. Та ситуацію з Хаджи Гіреєм було вирішено засобом втручання Росії, котра примусила польський уряд депортувати бунтівного калгу та ногайців. Більшість єдисанських мурз повернулася під владу Крим Гірея; Хаджи Гірей з кількома ногайськими мурзами намагався просити притулку в Росії, у чому йому було відмовлено [[xcii]]. Слід звернути увагу на те, що неодноразові демагогічні заяви Крим Гірея про близький початок війни з Росією початково забезпечили йому популярність серед ногайців і дозволяли вдало приховати дійсні прагнення щодо концентрації влади. Імітація войовничості виявлялася Крим Гіреєм і стосовно Туреччини. У квітні 1761 р., за чутками, до Кримського ханства прибули три турецьких паші з військом, щоб зняти Крим Гірея з престолу. З приводу цього він говорив, що “как де он то ханство получил саблею, то и де саблею оное и отдаст”. Він також розголошував про наміри зруйнувати фортецю Св. Єлизавети та “повісити свою нагайку на столиці росіян Петерберзі” [[xciii]], обіцяючи ногайцям багаті на здобич походи. Втім ці заяви Крим Гірея мали неофіційний характер і навмисно розповсюджувалися на рівні чуток. Більшість їх адресувалося запорожцям, котрі через це мусили перебувати в “наикрепчайшей предосторожности”. Хоча розвідувальні заходи Коша з`ясовували, що “нине же с той сторони ничего не предвидется и орди зимуют в своих прежних кочевях понад Днепром и понад Бугом рекои … тихо смирно толко доволним числом авулов … стали” [[xciv]]. Справжньої підготовки до війни з Росією не відбувалося; навпаки, Крим Гірей пішов на поступки: з санкції Порти погодився на постійне перебування російського консула в Криму. При цьому хан неухильно збільшував адміністративний контроль за ногайцями і посилював над ними податковий тиск, піклувався про оборону кордонів і облаштовував цивільне управління в Криму. Серед його планів було й переведення ногайців до осілого життя, задля стимуляції чого він пропонував Порті побудувати пристань у Кизи-Кермені для вивозу збіжжя, вирощеного єдичкульцями. Як і в попередній період, суперечки між населенням степового порубіжжя у мирний спосіб розглядалися на прикордонних комісіях, зокрема у 1761 р. Кіш з`ясував, що “татаре й турки по разговорам их желают жить з здешними границами мирно и о окончании бывшей з запорожцами войсковой коммисии весма все благодарны” [[xcv]].

Крим Гірей-хан більше не розглядав ногайців як головну соціальну базу свого правління. Першим його кроком, як уже наголошувалося, стало покарання єдисанців та буджаківців за грабунок молдовських земель, з яких було примусово стягнено відшкодування. У 1760 р. Крим Гірей провів перепис населення в Єдисанській орді, офіційна мета якого оголошувалась як з`ясування спроможності єдисанців забезпечити готовність до військового походу кожного четвертого з дієздатних чоловіків. Хоча дійсне прагнення хана полягало у визначенні кількості податного населення з наступним наміром збільшити податки. Контроль за Єдисанською ордою збільшувався, а спроби єдисанців вийти з-під контролю наражалися на репресії та посилення податкового тиску. Так, у березні 1761 р. трапився конфлікт єдисанців з бендерськими турками; для його розслідування відряджено сераскера-пашу з трьома “татарськими старшинами” і з “немалим войском” [[xcvi]]. Задля послаблення Єдисанської орди Крим Гірей мав намір розділити її на дві частини, намагаючись переселити до 30 тис. єдисанців і до 20 тис. джембуйлуківців (всього до 50 тис. казанів) “на крымскую сторону Перекопу (?) и по границе даже до Азовского моря расположит … ис коих некоторыя уже чрез Ачаков и переправляются”. Напередодні російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Єдисанська орда вже була розділена на дві частини; меншу частину, чисельністю до 8 тис. сімей розміщено на Кримському півострові, станом на 1771 р. її очолював Ель-Хаджи-Джаум-мурза [[xcvii]].

Крим Гірей зберіг практику призначення сераскерів у ногайські орди з представників династії Гіреїв та каймаканів з числа впливових ногайських мурз. Сераскером Єдисанської орди він сина Бахти Гірея; у 1762 р. фіксується єдисанський каймакан мурза Делде, зимова ставка якого розташовувалася біля Куяльницького лиману [[xcviii]]. Іншим запровадженням Крим Гірея стало формування окремої Єдичкульської орди за рахунок переселення з Бессарабії та Прикубання залишків Великої Ногайської орди на степове лівобережжя Дніпра. Єдичкульці, які цілою ордою були оселені у 1759 р. на запорозькому порубіжжі, повинні були служити рухливим буфером, що мав би стримати тиск української землеробської колонізації на степовий простір.

На Єдичкульську орду були поширені вимоги і умови, які стосувалися усіх ногайських орд під владою Кримського ханства. Єдичкульці мусили відшкодовувати збитки, завдані землеробському населенню в результаті набігів і грабунків. Так, під час переселення до правобережжя Дніпра у 1759 р. єдичкульці пограбували ханські слободи, розташовані у Побужжі. На вимогу Крим Гірея частина пограбованого майна була повернена [[xcix]]. Гострі прикордонні суперечки, що виникли в єдичкульців відразу після оселення із запорожцями розглядалися на спеціальній комісії 1760 р. за порядком, напрацьованим на попередніх подібних комісіях. Представництво ханської влади в Єдичкульскій орді створено на кшталт того, що вже сформувалося в інших ногайських ордах, – на чолі з сераскером і каймаканом. Така практика зберіглася і після усунення Крим Гірея з престолу у 1764 р. Зокрема 1766 р. сераскером Єдичкульської орди був син чинного на той час хана Селім Гірея – Адиль Гірей, резиденція якого містилася біля р. Рогачик на відстані 30 верст від Запорозької Січі. Єдичкульський каймакан згадується вже у 1760 р. [[c]]. Стосовно внутрішньої системи самоорганізації єдичкульців засвідчено: “При всяком ауле началниками бывают мурзы, с тою толко отменою, что в ином один мурза, а в другом одной фамилии или три, по числу кибиток. Сии мурзы суть наследственных аулов владетели” [[ci]].

Характер правління Крим Гірея викликав широке невдоволення як серед ногайців, так і між кримської аристократії, обурених деспотичними нахилами свого правителя і посиленням податкового тиску. Російський консул у Криму О. Никифоров, доповідаючи про усунення Портою Крим Гірея з ханського престолу у 1764 р., зазначив його причину: “многия-ж всем подданным, так Едичкульским, как Буджацким и Кубанским татарам обиды и безчисленные грабежи и насильно чрез разныя приметы от греков, армян и жидов вымогательствы денег немалых сум”, а також безоплатне використання ханом праці своїх підданих під час будівництва ханських резиденцій. Втім головний напрям політики Крим Гірея щодо ногайців був продовжений наступним ханом Селімом. Він доклав зусиль до того, щоб Єдичкульська орда залишилася в межах, визначених для неї Крим Гіреєм, продовжив практику збільшення податкового тиску. На курултаї в 1766 р. єдичкульці та джембуйлуківці заявили “возведение сего хана нарочным умыслом Порты, употребленным для вящаго их утеснения и порабощения, и явно отзываются, что о перемене сего хана стараться не преминут”. Залишались невдоволені політикою хана і єдисанці. Вони намагалися прихилити на свій бік єдичкульців, щоб спільно з ними перекочувати до Прикубання, а звідти – до Росії. Збудником цього руху залишався Хаджи Гірей-султан, який після депортації з Польщі вимушено мешкав у резиденції Гіреїв у Румелії [[cii]]. Останнє повстання за участі єдисанців відбулося напередодні російсько-турецької війни 1768-1774 р., яке було приборкано обіцянками багатих на здобич походів на Росію Крим Гіреєм, вдруге призначеним на ханський трон.

Традиційні зобов`язання ногайських орд стосовно Кримського ханства стосувалися питань військової служби, виконання державних повинностей і сплати данини, котра з часом переростала у фіксований податок. Зазвичай про оголошення війни хан повідомляв сераскера, вимагаючи від нього мобілізувати певну кількість ногайців. Восени 1760 р. така вимога склала щодо буджаківців та єдисанців по 7 тисяч чоловік, джембуйлуківців – 3 тисячі, єдичкульців – 2, 5 тисяч, киргизів – 6 тисяч, а стосовно кримських татар – 40 тис., всього (вірогідно разом з ханським військом) – 65 тисяч чоловік. У січні 1761 р. ханським указом визначено, щоб “нагайскому войску быть к походу во всякой готовности со второго казана по человеку (то есть половине нагайского войска), которых состоять имеет до ста до осмидесят тысяч человек”. Остання звістка, відома нам за документами Архіву Коша, засвідчує прагнення ногайців переконати запорожців у надмірно великій кількості свого війська. З цього приводу російський перекладач Ф. Семенов запевнив, що ногайці не можуть зібрати 180 тисячне військо, адже усіх озброєних ногайців “не более будет, как до осмидесят тысяч” [[ciii]].

Сераскер мусив попередньо обговорювати спроможність ногайців задовольнити ханську вимогу з баш-мурзою орди, запросивши його разом з іншими знатними мурзами до свого дівану. Визначення кількості мобілізованих вояків мусило враховувати необхідність залишити певну частину з них для захисту власних аулів; при цьому за ними зберігалося право на рівну частину військової здобичі, яка розподілялася між учасниками походу. Після зборів, ногайське військо групувалося в загони-баїраки (baїraks), що створювалися на рівні улусів і орд, на чолі з мурзами. Баїраки були різними за чисельністю, у залежності від кількісті улусного населення, яким володів певний мурза; баїрак баш-мурзи виділявся поміж інших великим штандартом [[civ]].

У період між 1739-1768 рр. кримські хани використовували ногайську кінноту головним чином для походів на Північно-Західний Кавказ і для придушення внутрішніх заколотів та повстань. Походи на черкесів та кабардинців мали переважно грабіжницьку мотивацію і здійснювалися здебільшого у випадках, як зокрема у 1754 р., коли гірські народи відмовлялися “ясиров давать хану и цару турецкому”. Переміщення ногайських підрозділів з причорноморських степів до Кавказу становило захід досить затратний і ризикований, оскільки здійснювалося через дві переправи (на Дніпровському та Бузькому лиманах і Керченській протоці) і проходило по хліборобським районам Криму, що часто завдавало збитки землеробському господарству. В 1754 р. єдисанці переправлялися з Очакова в Кінбурн на 29 суднах, за один рейс у кожному розміщувалося по 30-40 чоловік з кіньми. Узимку того ж року трапився падіж худоби, через що усе кримське військо “осталось пешее” [[cv]]. Проходячи через Кримський півострів, ногайська кіннота витолочувала поля, то ж, як фіксують джерела, “от множественного … собрания войска великое чинится крымскому народу разорение” [[cvi]].

Участь ногайців у кримських походах відзначалася вкрай низьким рівнем організації і часто супроводжувалася суперечками між ханськими урядовцями і ногайською знаттю, чварами серед ногайських мурз. У 1755 р. від єдисанського сераскера Шахбаз-Гірея на бік черкесів перейшло більше половини ногайців; за окремими даними, з його 10-тисячного війська не повернулося в свої аули й сто чоловік. Хан тоді мусив оголосити нову мобілізацію. Навесні 1761 р. у похід на черкесів вирушили джембуйлуківці, єдичкульці та кримські татари, проте за дві милі до Перекопу вони зупинилися й самовільно повернули назад, удавано мотивуючи очікуванням додаткового ханського указу; єдисанці у більшості взагалі відмовилися від участі в поході. Тоді ж сталася сутичка між ханським візиром і головним єдисанським мурзою Канаєм, які побилися на шаблях, поранивши одне одного. Причиною сварки стала свавільна поведінка кримського візира. Задовольняючи вимогу кримського хана сплачувати данину ясирями, черкеси передали візиру 200 ясирів, проте візир зажадав 1000 ясирів, на що черкеський посланець Касаї-бей відповів відмовою. У зв`язку з цим військові дії мали продовжитися. Незадоволені цим ногайці підняли заколот біля урочища Копила, відмовившись воювати проти черкесів [[cvii]].

Під час повномасштабних воєн, які вела Туреччина і Крим у XVIII ст. з Російською, Австрійською імперіями та Іраном, ногайці вже не утворювали самостійного війська. Вирушаючи в похід у складі турецько-кримської армії, вони становили легку кавалерію і були допоміжними силами, які здійснювали розвідку, розладнували комунікації, грабували та спустошували території ворога. У складі основного кримськотатарського війська була особиста гвардія хана (капи-кулу), загони карачі-беїв та знатних кримських мурз. Також обов`язково задіювалися турецьких сіпагі та яничари, що перебували в складі гарнізонів турецьких фортець у Північному Причорномор`ї – Кафи, Бендер, Очакова, Керчі та Єнікале та інш. Призначення яничарів полягало у штурмі фортець та укріплень, діях проти регулярних військ європейських держав, на що кримське і ногайське військо, побудоване на кланово-родовій основі улусів і озброєне різнотиповою зброєю (від списів і луків до різноманітних рушниць) було неспроможним. Ведення війни на Північно-Західному Кавказі також потребувало значної концентрації військових сил. У 1707 р. Каплан Гірей-хан виступив проти кавказьких горців з 6 тис. буджацьких ногайців, 15 тис. власних секбанів, 3 тис. сіпагі з Кафи, 5 тис. черкесів племені Kemurkoi (теміргойців) та ногайцями, “відомими як Yaman sadak” [[cviii]].

Система захисту ногайських кочовищ залишалася традиційною і характерною для багатьох кочових народів. На краю власного кочовища кожний улус утримував застави, що виконували сторожову службу. За свідченням В. Бакуніна, з наближенням ворога кочовики ніколи не йшли йому назустріч для відсічі; кожний улус рятується втечею. Остання була досить організованою: спершу жінки і діти гнали худобу, а чоловіки, верхи на конях, залишалися позаду та, відходячи й маневруючи, відбивали наскоки ворога, тим самим дозволяючи перегнати худобу (головне багатство кочового колективу) в безпечне місце [[cix]]. Однак для оборони від нападу запорожців така система виявилася малоефективною. Маневровість легкої козацької кінноти, злагоджена координація дій підрозділів та вміле використання вогнепальної зброї забезпечувала запорожців важливими тактичними перевагами над кочовими сусідами.

Війська Кримського ханства в особливо важливих випадках очолювалися безпосередньо ханом, у інших – калгою та нурадином, за певних обставин – окремим сераскером, уповноваженим ханом на керівництво кампанією. Головному командиру підпорядковувалися сераскери ногайських орд, збройні сили яких розподілялися на підрозділи (баїраки) баш-мурз та звичайних мурз. Пейсонель розрізняв війни кримського хана на державні та приватні. В разі ведення війни в державних інтересах Кримського ханства ногайці вирушали в похід на повному самозабезпеченні й мали єдиним заохоченням право на частку при розподілі здобичі. До “приватних” віднесено війни на Північно-Західному Кавказі, зокрема з черкесами. В останньому випадку звичай вимагав аби хан власним коштом забезпечував ногайців провіантом. У разі необхідності взяти участь у війні, оголошеною Портою, військові видатки мусили відшкодовуватися султанською скарбницею. Та в більшості, грабунок ворожих територій складав головний стимулюючий чинник участі ногайців у військових кампаніях. Під час військових дій на території дружніх держав за несанкціонований грабунок кримський хан вдавався до покарань своїх вояків ударами кийків [[cx]], однак через слабкий контроль ногайців несанкціонованому грабунку завадити було неможливо.

Незважаючи на низьку боєздатність і слабку організацію ногайських збройних формувань, у XVIII ст. повсякденний побут ногайців все ще був сповнений войовничості. У 1709 р. Франсуа Феран спостерігав шлюбну церемонію ногайців, учасники якої влаштували вдаваний бій та легко ранили одне одного, щоб краплями крові передвістити те, що сини подружжя народжуватимуться славними воїнами. У масштабних військових експедиціях Криму зазвичай брала участь значно більша частина ногайського чоловічого населення, ніж того вимагав кримський хан, сподіваючись покращити стан свого господарства грабунком християн [[cxi]]. Самочинні ногайські набіги зазвичай активізовувалися після випадків стихійного лиха, епізоотій та поширення епідемічних захворювань, котрі розладнували господарство кочовиків. Швидко мобілізуючись для участі у військовому поході, ногайці, при цьому, не розраховували на довготривалі воєнні дії. У XVIII ст. вони вже певною мірою призвичаїлись до використання вогнепальної зброї. Зокрема під час нападу на запорозький Гард у 1747 р. єдисанці поруч з луками і списами застосовували рушниці, а в поході на черкесів у 1761 р. ногайські загони мали 32 гармати, вірогідно наданих з обслугою кримським ханом. Дещо перебільшуючи, Пейсонель зауважив, що лише одна Єдисанська орда “може виставити загалом вісімдесят тисяч чоловік кавалерії, добре споряджених і озброєних усіма видами зброї” [[cxii]].

З середини XVIII ст. набуває певної регулярності прикордонна служба ногайців. Окремі заходи з приводу цього були вжиті Арслан Гірей-ханом (1748-1755), який полагодив фортеці Перекоп, Арабат, Уч-Оба, Джунгар, Джеваш і проклав нові рови [[cxiii]]. Запровадження караульних команд по обидва боки російсько-турецького кордону було визначено на комісії з розгляду запорозько-кримських прикордонних суперечок 1752-1754 років. У 1754 р. ханська адміністрація заявила Кошеві про створення єдисанцями прикордонних караулів вздовж р. Бугу, які мали перешкодити проникненню гайдамацьких ватаг до Кримського ханства. Початково караульна служба ногайців виконувалася несистематично і караули створювалися в екстраординарних випадках. Зокрема у 1755 р. роз`їзди караулів чинилися з приводу заколоту і втечі калги-султана до черкесів та з метою попередження його переходу до Польщі або Росії. Один з таких караулів перебував на р. Чичаклеї [[cxiv]].

На 1761 р. вже існувала мережа об`їзних караулів, яка охоплювала територію від Очакова вгору по Бугу до польських кордонів. Їх складали команди від 100 до 150 чол., що розташовувалися у 7 пунктах. Ці ж команди утримували пости, на яких перебувало по 4 вартових [[cxv]]. У січні 1761 р. згадується “караул конницы нагайского ширинбея … мурзи Муси Мустафина син Бекташова” і Султан Мамбет-мурзи з командою до 70 чол. Ці мурзи сповістили російського перекладача в Микитиному Ф. Семенова: “нагайской орды от стороны крымской караулом обезд и разезд имеют от Ачакова вверх по Бугу реки до самых полских границ”, “и те … учреждены команды по указу крымского хана, в которых де состоит по сту и по полтораста человек в семи местах и всякой … приказано свои пост содержать для поимки гайдамаков, понеже де татары от оных гаидамак претерпевают в занятии их лошадеи и рогатого скота немалые обиды”, “для чего … близ границы российской по буграм разставлено на карауле четыре человека татар для разведывания об оных гайдамаках”. Начальники ногайських караулів при цьому пропонували погоджувати дії між ногайськими та запорозькими караульними командами і взаємно інформувати одне одного “ежели б где могли каких шатающихся сумнительных людей на татарской стороне усмотреть”[[cxvi]].

Серед державних повинностей, виконуваних ногайцями, була участь у будівництві фортифікаційних споруд, зокрема в Перекопі, яке здійснювалося з наказу Крим Гірей-хана. У 1761 р. він приїздив для огляду “городовой починки”, наказав “имеющийся около города ров поновить и зделать противу прежнего гораздо глубь и шире”. Місто Перекоп тоді обведено трьома стінами, рів поглибили до семи саженів. На тих роботах використано “едичкулских и жамбулуковских народов рабочие люди”, які мусили інтенсивно працювати. Хан погрожував стратою наглядачам у разі, якщо фортифікаційні роботи будуть виконані невчасно [[cxvii]]. Втім головним обов`язком ногайців під час будівництва було виконання повинностей щодо надання підвод для транспортування вантажів.

Наведені факти військової діяльності ногайців не відповідають уявленням про їх спроможність лише до хаотичного грабунку землеробських сусідів, як це представлено у працях А. Скальковського та Д. Яворницького. Дещо побіжним видається і висновок Тунманна щодо умовності підпорядкування ногайців кримському ханові: “Вони йдуть за ним у його війнах, сплачують йому частину з отримуваної здобичі та деяку плату за кожного полоненого … Вони також зобов`язані надсилати йому чотирьох мурз на свято великого байрама, аби побажати йому щастя та привезти подарунки. Часто вони погоджуються визнати над собою владу призначених їм бегів, які належать до принців крові. У решті ж вони чинять, що захочуть, часто бунтують і влада хана ніколи не буває достатньою, щоб тримати їх у покорі” [[cxviii]].

У середині XVIII ст. чітко простежується тенденція перетворення данницького становища ногайців на систему регулярного адміністративного підпорядкування, чітко позначилась трансформація традиційної данини-ясака в довгострокові податкові зобов`язання і виконання державних повинностей. Крім військової служби ногайці виконували повинність щодо надання підвод, здійснюючи за вимогою хана або сераскера перевезення краму, військових чи будівельних вантажів. Ногайці також забезпечували кіньми і фуражем хана разом з його почтом у разі його проїзду суходолом до Стамбулу, а також роботу поштової (ямської) служби. У Кримському ханстві поштові станції (пункти, де відбувалася заміна коней) були державними і розміщувалися в Бахчисараї, Улуклукарамі (?), Канджанбаку, Гезлеве, Ак-Меджиді (Акмечеті), Карасубазарі, Кафі, Кермен-кале, Тамані, Капилі. У кожному містилося по 60 коней. Половину видатків поштових станцій сплачувала ханська скарбниця, решту забезпечували ногайці. Окремий податок на утримання поштової служби, у розмірі десятини від врожаю зерна, сплачували джембуйлуківці. Користуватися поштовими станціями можна лише під час виконання державних обов`язків і з наказу хана. Загалом Пейсонель відзначає кращу організацію роботи поштових станцій у Кримському ханстві, ніж у інших регіонах Османської імперії [[cxix]].

Кримське ханство загалом мало незначний рівень централізації державної влади, що мало своїм відображення і в організації податкової системи. Безпосередньо до ханської скарбниці щорічно надходило 15 тис. піастрів (турецьких левків, срібна монета) від “уряду Яли в Буджаку” і 4, 8 тис. з “уряду Кавшан”, котрі складали “щось на кшталт маєтків” кримського хана; тут мешкали напівосілі буджацькі ногайці та молдовани. Ці “маєтки” слід розглядати як типовий для Османської імперії тімар – умовне держання, яке надавалося на час перебування на кримському престолі на кшталт жалування за службу, на відміну від чіфтлика специфічного різновиду приватновласницького володіння землею. Такий же ханський тімар розташовувався довкола Дубассар, з якого хан отримував 8 тис. піастрів; в українських джерелах його засвідчено як “ханські слободи”. Крім прибутку з тімарів, кримський хан мав надходження з Буджацької та Єдисанської орд, які сплачували десятину із зібраного врожаю хліба. Інколи цей натуральний податок отримував грошову оцінку в 12 піастрів. З 1755 р. кримський хан Селім Гірей передав право отримання цього податку Порті, яка використала його на забезпечення семенів [[cxx]]. Збіжжя з Північно-Західного Причорномор`я у значних обсягах ішло на забезпечення потреб у продуктах харчування султанської столиці Стамбулу. У 1766 р. на ногайців було покладено сплату десятини з усієї худоби і вирощеного хліба “неотменной ежегодной дани”. Це стало підставою для збору курултаю єдичкульцями та джембуйлуківцями, на якому ухвалено “хана просить о уменьшении сих поборов, так как за прежних ханов было”. На той час єдисанці сплачували податок грошима – від 10 до 30 левків срібною турецькою монетою від кожної кибитки [[cxxi]].

Своєрідну “плату за службу” мали й сераскери ногайських орд. Буджацький сераскер щорічно отримував по 1 піастру з кожного будинку і 1 барана від окремого села; єдисанський сераскер – 1 піастр з кибитки (сім`ї) і по 1 барану від мурз, які очолювали аули або з певної кількості кибиток, а також 300 биків з нагоди свого призначення; кубанський сераскер отримував десятину від зібраного зерна у своїй орді, що складало найбільший обсяг виплат, порівняно з іншими сераскерами. Ор-бей отримував 3 барани від кожного стада, що перебувало на перекопських пасовищах, а крім того мав щорічні прибутки 500 піастрів з перекопських соляних промислів, 300 “медових грошей” з Молдови і 150 – з Румунії [[cxxii]].

Таким чином, у період 1739-1768 рр. помітно зросли обсяги інтеграції ногайських орд до державної системи Кримського ханства, котре засобом запровадження адміністрації сераскер-султанів і надання посад каймаканів ногайським мурзам спромоглася налагодити адміністративний контроль за степовою периферією. Запровадження систематичного оподаткування, державних повинностей і обов`язкових виплат на користь ханських урядовців, а також відносно систематичної сторожової служби є ознаками збільшення ступеню лояльності ногайців до Кримського ханства, порівняно з попередніми періодами. Проте у періоди дезінтеграції, пов`язані з повстаннями ногайців та їхньою участю у заколотах кримськотатарської знаті, єдиним важелем впливу на ногайські орди залишався державний кордон, ґарантований міжнародними зобов`язаннями Російської та Османської імперій. Стабільний і контрольований кордон на степовому порубіжжі позбавляв ногайців можливості вдатися до традиційної форми протесту – самочинних міграцій за межі впливу держави-сюзерена і маневрувати на суперечностях між Російською та Османською імперіями. Стабілізація кордонів на степовому просторі й унормування підданства кочовиків склали суттєву інновацію в політичній історії Великого Євразійського Степу, означивши останній етап, що передував закінченню процесу поглинання кочівницької ойкумени Російською імперією.

Примітки:

[i] Кочекаев Б.-А. Б. Ногайско-русские отношения в XV-XVIII вв. – Алма-Ата: Наука, 1988. – С. 99.

[ii] Васильев Л.С. Протогосударство-чифдом как политическая структура // Народы Азии и Африки. – 1981. – № 6. – С. 175.

[iii] Перетяткович Г. [Е.И.]. Поволжье в XV и XVI веках (очерки из истории края и его колонизации). – М.: тип. И.К. Грачева, 1877. – С. 126-127.

[iv] Крадин Н.Н. Кочевники, мир-империи и социальная эволюция // Альтернативные пути к цивилизации: Колективная монография / Под ред. Н.Н. Крадина и др. – М.: Логос, 2000. – С. 329.

[v] Крадин Н.Н. Власть в традиционном обществе // knowledge.isras.ru/sj/sj/sj4-02krad.html – 68 k.

[vi] Плетнева С.А. Кочевники Средневековья. Поиски исторических закономерностей. – М.: Наука, 1982. – С. 15, 72-73.

[vii] Пріцак Омелян. Половці // http://www.ukrhistory.narod.ru/texts/pritsak-3.htm.

[viii]Архів зовнішньої політики Російської імперії (далі: АЗПРІ). – Ф. 119. “Калмыцкие дела”. Оп. 1. – Спр. 14. 1722 р. – арк. 6.

[ix]Російський державний архів давніх актів (далі: РДАДА). – Ф. 112. “Дела едисанских татар”. Оп. 1. – Спр. 2. 1697 р. –  арк. 1-2 зв.

[x]АЗПРІ. – Ф. 127. “Ногайские дела”. Оп. 1. – Спр. 1. 1742 р. – Арк. 2

[xi] Fisher Alan. The Crimean Tatars. – Stanford: Hoover Institution Press, 1978. – Р. 25

[xii] Кобищанов Ю.М. Полюдье: явление отечественной и всемирной истории цивилизаций. – М.: РОССПЕН, 1995. – С. 7

[xiii] Описание перекопских и ногайских татар, черкесов, менгрелов и грузин Жана де Люка // Записки Одесского общества истории и древностей (Далі: ЗООИД). – Т. 11. – Одесса, 1879. – С. 485.

[xiv] Кримський республіканський краєзнавчий музей. Наукова бібліотека “Таврика”. – 9 С 1 П-24. “Записка о состоянии гражданском, политическом и военном Малой Татарии, посланная в 1755 г. министром короля господином де Пейссонель” / Переклад В.Х. Лотошнікової. – Сімферополь, липень, 1925. Машинопис (Далі: Записка Пейсонеля). – С. 10, 17.

[xv] Канцелярія Новосербського корпусу / Упорядники В. Мільчев, О. Посунько. // Джерела з історії Південної України. – Т. 7. – Запоріжжя, 2005. – С. 300.

[xvi] Там само. – С. 300. Див. Також: Peyssonel M. [Charl], de. Traite sur le commerce de la Mer Noire. – Т.ІІ. – Paris, 1787 (M.DCC.LXXXVII). – Р. 300.

[xvii] Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734-1775. – Т. 2. – К., 2000. – С 348, 498; Т. 3. – К., 2003. – С. 451.

[xviii] Центральний державний історичний архів України (далі: ЦДІАУ). –Ф. 59. Оп. 1.– Спр. 798. 1741-1775 рр. – Арк. 198.

[xix] Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734-1775. –Т. 3. – К., 2003. – С. 419

[xx] Записка Пейсонеля. – С. 18.

[xxi] Челеби Эвлия. Книга путешествия. Извлечения из сочинения турецкого путешественника XVII века. – М.: Изд-во Вост. л-ры, 1961. – С 264.

[xxii] Субтельний Орест. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. / Пер. з англ. В.Кулика. – К.: Либідь, 1994. – С 77-80.

[xxiii] Кабардино-русские отношения в XVI-XVIII вв. Документы и материалы в двух томах. – Т. ІІ. – М.: Изд.-во АН СССР, 1957. – С 129.

[xxiv] Записка Пейсонеля. – С. 18.

[xxv] Кочекаев Б.Б. Классовая структура ногайского общества в ХІХ – начале ХХ векав. – Алма-Ата: Казахск. гос. ун.-т им. С.М. Кирова, 1969. – С. 9.

[xxvi] Записка Пейсонеля. – С. 34-35.

[xxvii] Там само. – С. 21.

[xxviii] Богуш С.С. История царства Херсонеса Таврийскаго. – Т. ІІ. – СПб.: тип. Шнора, 1806. – С. 354.

[xxix] Смирнов В.Д. Крымское ханство под верховенством Отоманской Порты до начала XVIII века. – СПб, 1887. С. 307-312.

[xxx] Fisher Alan. The Crimean Tatars. – Р. 18.

[xxxi] Записка Пейсонеля. – С. 15.

[xxxii] Там само. – С. 17.

[xxxiii] Там само. – С. 18.

[xxxiv] Там само. – С. 10.

[xxxv] Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (Далі: ІР НБУ). – Ф. 9: Фортеця Св. Єлизавети. – Док. 2244-2247. – Арк. 33; Центральний державний історичний архів України (далі: ЦДІАУ). – Ф. 229. Оп. 1. – Спр. 143. 1763-1767 рр. – арк. 79-81.

[xxxvi] ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. – Спр. 121. 1762 р. – Арк. 33; Записки Пейсонеля. – С. 15.

[xxxvii] Peyssonel M. [Charl], de. Traite sur le commerce de la Mer Noire. – Т.ІІ. – Paris, 1787. – Р. 303.

[xxxviii] Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734-1775. – Т. 2. – С. 242.

[xxxix] Peyssonel M., de. Traite sur le commerce de la Mer Noire. – Т.ІІ. – Р. 303-304.

[xl] Записка Пейсонеля. – С. 41.

[xli] Там само. – С. 41.

[xlii] Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734-1775. – Т. 2. – С. 242.

[xliii] Андриевский А.А. Русские конфиденты в Турции и Крыму в 1765-1768 гг. // Чтения в историческом обществе Нестора Летописца. – К. 8. – К., 1894. – С. 95-96.

[xliv] Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. – Дніпропетровськ: Січ, 1994. – С. 269.

[xlv] Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734-1775. – Т. 2. – С. 348-350.

[xlvi] Негри А. Извлечение из турецкой рукописи [Одесского] общества [истории и древностей], содержащей историю крымских ханов // ЗООИД. – Т. І. – Одесса, 1844. – С. 391.

[xlvii] ЦДІАУ. – Ф. 59. Оп. 1.– Спр. 798. 1741-1775 рр. – Арк. 185.

[xlviii] Кочекаев Б.-А. Б. Ногайско-русские отношения в XV-XVIII вв. –С. 143.

[xlix] ІР НБУ. – Ф. 9. Док. 132-214. 1754 – 1755 рр. – Арк. 108-108 зв.

[l] ЦДІАУ. – Ф. 59. Оп. 1.– Спр. 798. 1741-1775 рр. – Арк. 192-194.

[li] Там само. – Арк. 8 зв.

[lii] ІР НБУ. – Ф. 9. Док. 132-214. 1754 – 1755 рр. – Арк. 40, 104 зв.

[liii] Там само. – Арк. 27, 40-41.

[liv] Там само. – Арк. 108-108 зв.

[lv] Записка Пейсонеля. – С. 57.

[lvi] ІР НБУ. – Ф. 9. Док. 132-214. 1754 – 1755 рр. – Арк. 40 зв.-42, 74 зв.

[lvii] Записка Пейсонеля. – С. 18.

[lviii] Эварницкий Д.И. Источники для истории запорожских козаков. – Т. ІІ. Владимир, 1903. – С. 1866-1867.

[lix] ЦДІАУ. – Ф. 59. Оп. 1.– Спр. 798. – Арк. 185.

[lx] ЦДІАУ. – Ф. 59. Оп. 1. – Спр. 611. 1743 р. – Арк. 19, 92.

[lxi] Андриевский А.А. Русские конфиденты в Турции и Крыму в 1765-1768 гг. – С. 63.

[lxii] Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734-1775. – Т. 2. – С. 766.

[lxiii] Записка Пейсонеля. – С. 58-59.

[lxiv] АЗПРІ. – Ф. 112: “Дела татар едиссанских, ембулуцких и буджацких”. – Оп. 1. Спр. 1. 1757-1758 рр. – Арк. 111-113; Записка Пейсонеля. – С. 59; Канцелярія Новосербського корпусу. – С. 293.

[lxv] Записка Пейсонеля. – С. 59.

[lxvi] АЗПРІ. –. – Ф. 112: “Дела татар едиссанских, ембулуцких и буджацких”. – Оп. 1. – Спр. 1.– Арк. 56-56 зв.

[lxvii] Записка Пейсонеля. – С. 60, 62.

[lxviii] АЗПРІ. – Ф. 112: “Дела татар едиссанских, ембулуцких и буджацких”. – Оп. 1. Спр. 1. 1757-1758 рр. – Арк. 112-118.

[lxix] Записка Пейсонеля. – С. 62-63.

[lxx] АЗПРІ. – Ф. 112: “Дела татар едиссанских, ембулуцких и буджацких”. – Оп. 1. Спр. 1. 1757-1758 рр. – Арк. 111-111 зв.

[lxxi] ІР НБУ – Ф. 9. Док. 420-425. 1758 р. – Арк. 22 зв.-23; Записка Пейсонеля. – С. 63.

[lxxii] ІР НБУ – Ф. 9. Док. 420-425. 1758 р. – Арк. 6; Скальковський А.О. Історія Нової Січі. – С. 361; Канцелярія Новосербського корпусу. – С. 288, 293, 302-303.

[lxxiii] ІР НБУ – Ф. 9. Док. 420-425. 1758 р. – Арк. 22-22 зв.;  Канцелярія Новосербського корпусу. – С. 294, 298-303; Смирнов В. Крымское ханство под верховенством Отоманской Порты в XVIII в. до присоединения его к России // ЗООИД. – Т. 15. – Одесса, 1889. – С. 236.

[lxxiv] ІР НБУ – Ф. 9. Док. 420-425. 1758 р. – Арк. 1-1 зв.; Канцелярія Новосербського корпусу. – С. 293.

[lxxv] Скальковський А.О. Історія Нової Січі. – С. 369; АЗПРІ. – Ф. 112: “Дела татар едиссанских, ембулуцких и буджацких”. – Оп. 1. Спр. 1. 1757-1758 рр. – Арк. 103 зв.

[lxxvi] АЗПРІ. – Ф. 112: “Дела татар едиссанских, ембулуцких и буджацких”. – Оп. 1. Спр. 1. 1757-1758 рр. – Арк. 3 зв.; ІР НБУ – Ф. 9. Док. 420-425. 1758 р. – Арк. 1 зв.; Записка Пейсонеля. – С. 51-73.

[lxxvii] Канцелярія Новосербського корпусу. – С. 304-305; Богуш С.С. История царства Херсонеса Таврийскаго. – Т. ІІ. – С. 358.

[lxxviii] Смирнов В. Крымское ханство под верховенством Отоманской Порты в XVIII в. до присоединения его к России – С. 233-237; Богуш С.С. История царства Херсонеса Таврийскаго. – Т. ІІ. – С. 358-359; Записка Пейсонеля. – С. 69.

[lxxix] Клееманово путешествие из Вены в Белград и Новую Килию також в земли буджатских и нагайских татар. – СПб: Государственная военная коллегия, 1783. С. 56-57.

[lxxx] Записка Пейсонеля. – С. 73; Скальковський А.О. Історія Нової Січі. – С. 362-363; Смирнов В. Крымское ханство под верховенством Отоманской Порты в XVIII в. до присоединения его к России – С. 237.

[lxxxi] Кочекаев Б.-А. Б. Ногайско-русские отношения в XV-XVIII вв. – С. 157.

[lxxxii] ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. – Спр. 89. 1760 р. – Арк. 6-25.

[lxxxiii] ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. – Спр. 121. 1762 р. – Арк. 33.

[lxxxiv] Донесение российского резидента при крымском хане Никифорова о низложении Крым-Гирея // ЗООИД. – Т. І. – Одесса: городск. типография, 1844. – C. 376; Скальковський А.О. Історія Нової Січі. – С. 367.

[lxxxv] ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. – Спр. 89. 1760 р. – Арк. 30-30 зв.

[lxxxvi] ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. – Спр. 91. 1760-1761 рр. – Арк. 30 зв.

[lxxxvii] Кобищанов Ю.М. Полюдье: явление отечественной и всемирной истории цивилизаций. – М.: РОССПЕН, 1995. – С. 223-237.

[lxxxviii] ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. – Спр. 89. 1760 р. – Арк. 30-30 зв.

[lxxxix] Донесение российского резидента при крымском хане Никифорова. – C. 377.

[xc] ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. – Спр. 88. 1760 р. – Арк. 4-11.

[xci] Кочекаев Б.-А. Б. Ногайско-русские отношения в XV-XVIII вв. – С. 158.

[xcii] ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. – Спр. 88. 1760 р. – Арк. 7-11; Кочекаев Б.-А. Б. Ногайско-русские отношения в XV-XVIII вв. – С. 158-164]

[xciii] ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. – Спр. 91. 1760-1761 рр. – Арк. 40 зв.; Смирнов В. Крымское ханство под верховенством Отоманской Порты в XVIII в. до присоединения его к России – С. 238.

[xciv] ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. – Спр. 91. 1760-1761 рр. – Арк. 10 зв.

[xcv] Смирнов В. Крымское ханство под верховенством Отоманской Порты в XVIII в. до присоединения его к России – С. 238-239; ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. – Спр. 91. 1760-1761 рр. – Арк. 21 зв.]

[xcvi] ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. – Спр. 89. 1760 р. – Арк. 52; Спр. 91. – Арк. 51 зв.-52.

[xcvii] ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. – Спр. 89. 1760 р. – Арк. 1; Эварницкий Д.И. Источники для истории запорожских козаков. – Т. ІІ. Владимир, 1903. – С. 1984, 1987.

[xcviii] Донесение российского резидента при крымском хане Никифорова. – C. 376; ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. – Спр. 137. 1762-1763 рр. – Арк. 43.

[xcix] ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. – Спр. 88. 1760 р. – Арк. 19.

[c] Эварницкий Д.И. Источники для истории запорожских козаков. – Т. ІІ. – С. 1860; ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. – Спр. 90. 1760 р. – Арк. 144 зв.

[ci] Эварницкий Д.И. Источники для истории запорожских козаков. – Т. ІІ. – С. 1860.

[cii] Донесение российского резидента при крымском хане Никифорова. – C. 377; Андриевский А.А. Русские конфиденты в Турции и Крыму в 1765-1768 гг. – С. 63-64, 96.

[ciii] ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. – Спр. 89. – Арк. 55; ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. – Спр. 91. – Арк. 3 зв.

[civ] Записка Пейсонеля. – С. 41; Peyssonel. Traite sur le commerce de la Mer Noire. – Т. ІІ. – Р. 304-309.

[cv] ІР НБУ. – Ф. 9. Док. 132-214. 1754-1755 рр. – Арк. 16, 34 зв.

[cvi] ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. – Спр. 91. 1760-1761 рр. – Арк. 41 зв.

[cvii] ІР НБУ. – Ф. 9. Док. 132-214. – Арк. 108-108 зв.; ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. – Спр. 91. – Арк. 41-41 зв., 57.

[cviii] Howorth Henry H. History of the Mongols from the 9th to the 19th century. – Part II. The so-called Tartars of Russia and Central Asia. – Division I. – London: Green and Co, 1880. – Р 571.

[cix] Описание калмыцких народов, а особливо из них Торгаутского и поступок их ханов и владельцов, сочиненое статским советником Васильем Бакуниным, 1761 года // Красный архив. Исторический журнал. – Т. 3 (94). – М.: Соцэкгиз, 1939. – С. 226.

[cx] Записка Пейсонеля. – С. 32-33.

[cxi] Ферран Франсуаз. Путешествие из Крыма в Черкесию, через земли ногайских татар, в 1709 г. // Русский вестник. – 1842. – № 4. Апрель. – С. 43, 45; Записка Пейсонеля. – С. 42.

[cxii] ЦДІАУ. – Ф. 59. Оп. 1. – Спр. 1166. 1744-1745 рр. – Арк. 2-3; ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. – Спр. 91. – Арк. 49; Записка Пейсонеля. – С. 58.

[cxiii] Смирнов В. Крымское ханство под верховенством Отоманской Порты в XVIII в. до присоединения его к России – С. 227.

[cxiv] Эварницкий Д.И. Сборник материалов по истории запорожских козаков. – Спб.: тип. И.Н. Скороходова, 1888. – С. 92; ІР НБУ. – Ф. 9. Док. 132-214. – Арк. 42 зв., 104.

[cxv] ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. – Спр. 91. – Арк. 3-4 зв.

[cxvi] ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. – Спр. 91. – Арк. 3-3 зв.

[cxvii] ЦДІАУ. – Ф. 229. Оп. 1. – Спр. 91. – Арк. 41-41 зв.]

[cxviii] Тунманн. Крымское ханство / Пер. с нем. Н.Л. Эрнста и С.Л. Беляевой. – Симферополь: Таврия, 1991. – С 46.

[cxix] Записка Пейсонеля. – С. 33, 39-40.

[cxx] Там само. – С. 10, 40.

[cxxi] Андриевский А.А. Русские конфиденты в Турции и Крыму в 1765-1768 гг. – С. 63, 95-96.

[cxxii] Записка Пейсонеля. – С. 17-18.