Життєвий та творчий шлях академіка Кирила Студинського

Кліш А.

Життєвий та творчий шлях академіка Кирила Студинського

Актуальним завданням сучасної історичної науки залишається всебічне вивчення персоналій видатних громадсько-політичних діячів, чиї імена в умовах панування в Україні однопартійної тоталітарної системи перебували поза межами наукових досліджень або й узагалі були викреслені з української історії. У цьому зв`язку важливу цінність, наукове та практичне значення має діяльність відомого українського вченого і суспільно-політичного діяча К.Й. Студинського (1868– 1941).

Постать академіка К. Студинського, уродженця Тернопільщини досі не знайшла широкого висвітлення в сучасній вітчизняній історіографії. За радянських часів його ім’я замовчували через те, що він ніби був “фашистом” та “націоналістом”

Із здобуттям Україною незалежності праць про К. Студинського стало більше. Проте вони, на жаль, не мають довершеного, систематизованого характеру. І тут особливо хотілося б виділити статтю Уляни Єдлінської “Суспільно-громадська та наукова діяльність академіка Кирила Студинського” [1]. У ній найповніше розкрита роль К. Студинського у суспільно-політичному та культурному житті України в кінці ХІХ – першій половині ХХ ст.

Ряд праць про свого визначного земляка опублікували і тернопільські краєзнавці, зокрема В. Бідулько [2], О. Веретюк [3], П. Медведик [4], О. Черемшинський [5], Р. Чопик [6]. Проте ці дослідження стосуються якихось окремих моментів із життя чи творчості К. Студинського.

Ряд статей опублікував автор даного дослідження [7–12].

Отож, недостатнє вивчення даної проблеми та її наукова актуальність потребують подальшого предметного дослідження, що сприятиме глибшому засвоєнню спадщини К. Студинського, дасть змогу розкрити процес формування вченого та громадсько-політичного діяча, узагальнити його досвід.

Народився К. Студинський 4 жовтня 1868 р. в с. Кип’ячці, що знаходиться поблизу Тернополя в сім’ї греко-католицького священика. Батько був священником і до 1906 р. обслуговував три церкви в Кип’ячці, Застінці та Товстолузі. За його душпастирства в двох останніх селах було побудовано дві муровані церкви [13, арк. 5]. Мати Вікторія народилася 29 травня 1844 р. в Озарній в домі свого діда о. Миколи Стрільбицького [13, арк. 10]. Вона була дочкою відомого культурного діяча та політика о.Степана Качали – одного з фундаторів та засновників Наукового товариства імені Шевченка у Львові [біогр: ].

У 1878–1883 рр. К. Студинський навчався у 1–4 класах Тернопільської гімназії з польською мовою викладання. Вчителями юного гімназиста були Лев Сілецький, історик та географ Лев Рудницький, Петро Левицький, власник великої бібліотеки, Василь Копитчак та інші. Серед близьких друзів-гімназистів К. Студинського були Станіслав Дністрянський – згодом академік-правовик, брат співачки Соломії Крушельницької Антон – диригент і збирач фольклору та Володимир Садовський – згодом диригент і музичний критик [4: 2].

У 1883 р. батько переводить його до Львова – в Українську гімназію. У Львові його вчителями і вихователями були відомі діячі української науки, культури і письменства – історик та письменник Василь Ільницький, письменники Іван Гушалевич і Григорій Цеглинський, історик Михайло Полянський, автор підручників з географії та німецької мови Омелян Калитовський, композитор Анатоль Вахнянин та інші.

Саме Григорію Цеглинському молодий К. Студинський присвятив свою поезію «Моя любка», в якій є слова, котрі показують наскільки майбутній визначний вчений любив свою Батьківщину:

В зеленії шати вона (Україна – авт.) оповита,

Дніпром вперезалась – то любка моя…

Як тяжко в любові її угодити,

Яка ж забачлива, несита вона!… [14, с. 80–81].

У 1886 р. Кирило Студинський опублікував в № 13–14 “Зорі” свою першу наукову спробу під назвою “Дідівська (жебрацька) мова”, із словничком, який охоплював 300 слів. Згодом цю статтю він випустив окремим виданням під заголовком “Лірники” (Львів, 1894). У передмові визнав: “…зробив я ту похибку, що назвав раніше ту мову дідівською, а не мовою лірників, яку записав тоді (1886) в рідній Кип’ячці від молодого парубка Павла Білецького, що через сім літ був поводирем свого батька старого лірника Юрка” [1, с. 91].

Львівську гімназію Студинський закінчив у 1887 р., а потім продовжив навчання на філософських факультетах Львівського та Віденського університетів.

К. Студинський бере активну участь у студентському житті. 23 жовтня 1887 р. виділ «Академічного братства» на своєму засіданні приймає його до товариства. Тоді ж на перевиборних загальних зборах цього товариства К. Студинського було висунуто до складу виділу [15, с. 77].

У Відні, у професора В. Ягіча, академіка Петербурзької Академії наук, три роки (1891–1893) студіював філологічні дисципліни. Під керівництвом визначного вченого-славіста у 1893 р. написав першу важливу наукову працю – “Огляд української літератури ХVI–XVII ст.” зі спеціальним оглядом «календарної справи». На жаль, праця не була надрукована. Та вона визначила головний напрямок діяльності Студинського – літературознавство [3, с. 2].

17 лютого 1894 р. здобув титул доктора філософії. Потім на власні кошти поглиблював знання в Берліні і як стипендіат Міністерства освіти – у Києві та Петербурзі. Київ зустрів Студинського своєю величчю та красою. Лише одне прикро вразило молодого вченого – всюди він чув російську мову, натомість українська звучала лише будинках визначних громадян [16, арк. 39–40].

Повернувшись до Львова у 1895–1897 роках, К. Студинський викладав українську мову в різних гімназіях. Видав свою першу друковану працю окремою книгою під назвою “Пересторога. Руський пам‘ятник початку XVI віка. Літературно-історична студия. У Львові 1895”, співпрацюючи з науковим товариством ім. Т.Шевченка, опублікував у записках НТШ інші дослідження середньовічного письменництва: “Адельфотес” – граматика видана у Львові в 1591 р. Студия літературно-язикова” (1895), “Панегірик “Евфонія велобремячая” посьвячений Петрови Могилі в р. 1633” (1895), надрукував велику рецензію на відому книжку І.Франка “Іван Вишенський і єго твори” (1895), “Причинки до історії унії” (1895), рецензію на книжку “Уніатський митрополит Лев Кишка и его значение в истории уніи” (1896).

Кінець ХІХ і перші два десятиліття ХХ століття – це період становлення й утвердження К.Студинського, як педагога, вченого і суспільного діяча.

На самий початок згаданого періоду припадає знайомство і тісна співпраця К.Студинського з М.Грушевським, яка триває все подальше життя вчених. Як слушно зазначає Я. Дашкевич: «Теплі відносини між двома вченими – майже ровесниками – зав’язалися ще у львівський НТШівсько-університетський період, щоб згодом, у період післяреволюційного лихоліття, загальнонаціональної зневіри, переоцінки вартостей, перерости у справжні дружні відносини. К. Студинський, незважаючи також на свій не дуже простий світоглядний шлях, належав до приятелів М. Грушевського, в якого справжніх друзів було й не дуже багато. Здається, вони часто розуміли один одного без слів» [17, с. Х].

Саме з переїздом у 1894 р. до Львова М. Грушевського розпочався найбільш інтенсивний розвиток НТШ. В цьому ж році він очолив історично-філософську секцію замість А. Вахнянина, в цьому ж році на пропозицію М. Грушевського було засновано Археографічну комісію НТШ, які він же і очолив. Формально її було засновано 15 січня 1896 р., заступником став І. Франко, а секретарем К. Студинський. До комісії також належали О. Борковський, О. Колесса, В. Коцовський, К. Левицький.

У 1903–1906 рр. Кирило Студинський член Виділу товариства “Просвіта” і редактор його видань.

Крім наукової та педагогічної роботи, ці роки насичені для К. Студинського інтенсивною суспільною діяльністю. У 1905–1914 рр. він – член Крайової шкільної ради, якій віддав дуже багато сил.

Окрім того, К.Студинський був також одним з керівників Християнсько-суспільної партії, співредактором її органу – журналу “Руслан”, названий на честь твору М. Шашкевича «З Русланових псалмів». Девізом часопису були такі рядки з вірша: «Вирвеш ми очи і душу ми вирвеш: а не возьмеш милости і віри не возьмеш, бо руски ми серце і віра руска» [18].

Безперечно, партійний вибір був не випадковим. К. Студинський вийшов з клерикального середовища і ніколи з ним не поривав. Науковець, син і внук греко-католицького священика, виніс з батьківського дому глибоку повагу до віри і церкви. Дві визначальні вартості – Бог і Україна – становили основу світогляду К. Студинського, релігійні та національно-патріотичні погляди котрого були сформовані під впливом правого консервативного угруповання українців.

Особливо плідними в дослідженні вченим галицького культурно-національного відродження були роки 1910–1920. Серед низки праць, присвячених цій проблемі, написаних тоді й раніше – “Генеза поетичних творів Маркіяна Шашкевича” (укр.мовою, 1910), “Причинки до історії культурного життя Галицької Руси 1833–1847 рр.” (1909), “Кореспонденція Якова Головацького” (1909), “Псевдо-Посланіє Маркіяна Шашкевича” (1935), “Карло Яромір Ербен і Яків Головацький” (1935). І знову його студії – результат тривалої клопіткої роботи над дотихчасними дослідженнями (опрацював їх понад 80), численним листуванням видатних діячів української культури, урядовими матеріалами, позбираними в різних архівах та бібліотеках, спогадами сучасників, текстами.

Межу цьому творчому періодові життя К.Студинського поставила війна.

Його дуже вразив подвиг січових стрільців, яких він порівнював із трьома сотнями спартанців у бою під Фермопілами: «І дало нам наше молоде лицарство, наша галицька армія і буковинський курінь докази свого завзяття й хоробрости. Багато з них поклали свої буйні, молоденькі голови на побоєвищі… В маленькій казочній країні зірвалися наймолодші Кобзареві діти, молоденькі вірлята до бою за рідну землю против чужого насильства та дали цілому світові приклад нечуваного геройства» [19, арк. 17].

К. Студинський входив до складу Української національної ради ЗУНР–ЗОУНР 1918–1919 рр. Хоча він не був бійцем УГА, ні учасником національно-визвольної боротьби 1918–1919 років. Але польська влада насильно і безпідставно загнала його, як і багатьох інших українських письменників, вчених, артистів, у табори інтернованих у Барановичах і Домб‘є, щоб обезглавити корінний народ Галичини, позбавити його від авторитетної творчої інтелігенції. Шість місяців у 1919 році К.Студинський був інтернований у Барановичах і Домб‘є.

Саме в Баранові він написав такі рядки, присвячені синові, в яких дуже виразно описав свої переживання та прагнення:

Хто з малку не рвав ся до лету,

До ясних блискучих зірок,

Хто з ранку не йшов проти гнету,

Про волю не мріяв думок,

Хто з орлом не линув в блакити,

Про світло, про сонце не снив,

Не вмів сей по світі ходити,

Йому й но здавалось, що жив [20, арк. 1].

У 1923 р. К. Студинського обирають головою Наукового товариства ім. Шевченка, і з того часу починається новий етап у його житті, вщент насичений науково-організаційною працею.

Першим документом, виданим на початку головування К. Студинського, у грудні 1923 p., був “Пропам’ятний лист НТШ у Львові з нагоди заборони націо­нальної назви українського народу Кураторією Львівського шкільного округу”. Його підписали К. Студинський – голова НТШ та Вол. Гнатюк – генеральний сек­ретар. Документ мав міжнародний характер, вийшов у перекладі французькою і німецькою мовами з огляду на необхідність захистити національне ім’я народу. В основу цього документа Богдан Барвінський поклав бопланове визначення понят­тя “Україна” в його Генеральній карті України 1639 p., виданій 1654 року [21, с. 64]. Зокрема у листі йдеться: «Нема у світі такої влади, котра могла б живому народови заборонити вживання його національного імени, а накинути такого, якого він не хоче або не може вживати. Тому Наукове Товариство ім. Шевченка, яко найвисша інституція на українських землях, що опинилися під Польщею, приневолене на основі одноголосної ухвали своїх Секцій… подати отсе письмо до прилюдного відома» [22, с. 45].

Високо оцінив діяльність Кирила Студинського у НТШ М. Грушевський: “Не можна не спинитись над деякими моментами по-за університетської діяльности проф. Студинського. Багато праці віддав він і віддає він організації наукової праці в українськім науковім осередку Галичини – Науковім т-ві ім. Шевченка: довго був він заступником голови його минулого року (1923) вибраний головою, з незвичайною енергією працює над його духовним і матеріяльним подвигненням з тяжкого становища, до якого привело його попереднє бурхливе десятиліття” [23, арк. 6].

Новий злет К.Студинського як громадсько-політичного діяча припадає на кінець 1930-х років. В кінці жовтня 1939 року він головував на т.зв. Народних зборах Західної України.

Кирило Студинський обирається народним депутатом СРСР у Львівському виборчому окрузі №580 з колосальною перевагою (97 % жителів, які брали участь у голосуванні віддали за нього свій голос).

Суспільно-політична та наукова діяльність К. Студинського у період становлення радянської влади на західноукраїнських землях вражає: він входить в редколегію видання творів І. Я. Франка (10 січня 1940 р.), заступник голови комітету для проведення 85-річного ювілею від дня народження Каменяра (22 квітня 1940 р.), входить до складу вченої ради Львівської філії бібліотеки АН УРСР (25 червня 1940 р.), Інституту української літератури ім. Т. Г. Шевченка (25 лютого 1940 р.) та Інституту мовознавства (5 квітня 1940 р.). Кирило Йосипович продовжує займатися охороною пам’яток культури, зокрема він входить до комітету охорони та збереження історико-культурних, архітектурних і археологічних пам’ятників УРСР; разом із І.С.Свенціцьким пише заяву в справі пошкодження колекції пам’яток українського народного мистецтва в колишньому Львівському національному музеї.

Збереглися документальні свідчення про те, що К. Студинський, як депутат Верховної Ради СРСР, та деякі інші місцеві інтелігенти, які в той час опинилися на керівних посадах і користувалися певним впливом, як могли, допомагали тим мешканцям регіону, що на них впала тінь підозри з боку репресивного апарату. 15–19 січня 1941 р. у Львові відбувся «Процес 59-ти», що набув надзвичайно широкого громадського резонансу як через мужню поведінку підсудних, так і через неймовірно жорстокі вироки. Сорока двом підсудним виголосили присуд – «смертна кара»; сімнадцять «отримали» по 10 років каторги і по 5 років заслання. Щойно після клопотання голови Народних зборів Західної України, депутата Верховної ради СРСР академіка К.Студинського, Президія Верховної ради СРСР замінила жінкам розстріл на десятилітнє ув’язнення [11, с. 196].

Наприкінці червня 1941 р. Кирила Студинського разом із сином Івана Франка Петром примусово вивезли радянські спецслужби. Подальша його доля невідома.

Кирило Студинський був одним із видатної когорти діячів епохи відродження початку ХХ ст. Вихований на найкращих духовних традиціях українського народу, він став не лише добротним збирачем фольклору, літературознавцем, істориком, а й справжнім патріотом та борцем за національну ідею.

Таким чином, ми можемо зробити висновок, що в основі громадських, політичних та наукових принципів К.Студинського була любов до України та українського народу. На цьому незмінному тлі викреслюються думки вченого в різні періоди його життя.

Список використаних джерел

  1. Єдлінська У. Суспільно-громадська та наукова діяльність академіка Кирила Студинського / Наукове товариство імені Т. Шевченка і українське національне відродження: Збірник наукових праць і матеріалів першої наукової сесії НТШ. – Львів, 1992. – С. 90–97.
  2. Бідулько В. Взаємини Кирила Студинського з громадськими діячами Борщівщини // Літопис Борщівщини: Наук.-краєзнав. зб. – Борщів, 1994. – Вип. 6. – С. 107–112.
  3. Веретюк О. Огонь життя, принесений на жертівник рідної землі // Русалка Дністрова. – 1993. – № 18 (жовт.).
  4. Медведик П. І фольклор, і музика, і театр //Русалка Дністрова. – 1993. – № 18 (жовт.).
  5. Черемшинський О. Дружба академіків-земляків: [В. Гнатюка і К. Студинського] // Русалка Дністрова. – 1998. – № 21–22 (лип.).
  6. Чопик Р. Заходами Кирила Студинського //Наукові записки /Терноп. краєзнав. обл. музей. Голов. ред. В. Лавренюк. – Тернопіль, 1997. – Кн. 2. – Ч. 2. – С. 201–207.
  7. Кліш А. Громадсько-політична і наукова діяльність Кирила Студинського // Українська історична біографістика: забуте і невідоме / За ред. проф. М. М. Алексієвця. – Част. 1. – Тернопіль, 2005. – С. 155–167.
  8. Кліш А. Формування К. Студинського як особистості, науковця та громадського діяча // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. проф. М. М. Алексієвця. – Тернопіль, 2004. – Вип. 2. – С. 36–44.
  9. Кліш А. Внесок К. Студинського у становлення і розвиток Наукового товариства імені Шевченка // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. проф. М. М. Алексієвця. – Тернопіль, 2005. – Вип. 1. – С. 37–44.
  10. Кліш А. Б. Роль Кирила Студинського в дослідженні національного відродження на західноукраїнських землях // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. – К.: Поліграфічний центр «Фоліант», 2005. – Т. ІV. – С. 199–209.
  11. Кліш А. Суспільно-політична діяльність академіка Кирила Студинського в період утвердження радянської влади в Західній Україні (1939–1941) // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. проф. М. М. Алексієвця. – Тернопіль, 2005. – Вип. 2. – С. 195–200.
  12. Кліш А. Кирило Студинський і ВУАН // Сторінки історії. Збірник наукових праць / Відп.ред. Н.Ф.Гнатюк. – К.: ІВЦ «Видавництво «Політехніка»», Вип. 21. – С. 90–98.
  13. Центральний державний історичний архів України у м. Львові (далі – ЦДІАУ у м.Львові). – Ф. 362 (Студинський К. – академік). – Оп. 1. – Спр. 9 (Розвідка Студинського К. “Мій рід”). – 15 арк.
  14. Студинський К. Моя любка: (мому дорогому учителеві Григорію Цеглинському). – Зоря. – 1888. – №5. – С. 80–81.
  15. Ковалюк Р. Український студентський рух на західних землях ХІХ-ХХ ст. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ, 2001. – 420 с.
  16. ЦДІАУ у м. Львові. – Ф. 362. (Студинський Кирило) – Оп. 1. – Спр. 98 (Праця «Мої зв’язки з Україною в р.р. 1885–1905») – 127 арк.
  17. Листи Михайла Грушевського до Кирила Студинського (1849–1932). – Львів–Нью-Йорк: Вид. М. П. Коць, 1998. – 267 с.
  18. Руслан. – 1911. – Ч. 12.
  19. ЦДІАУ у Львові. – Ф. 362 (Студинський – академік). – Оп. 1. – Спр. 79 (Статті та виписки про життєвий і творчий шлях Т.Г.Шевченка). – 58 арк.
  20. ЦДІАУ у Львові. – Ф. 362 (Студинський – академік). – Оп. 1. – Спр. 12 (Спогади часів ув’язнення Студинського К. польським урядом в м-ку Баранові в 1918 р.). – 55 арк.
  21. Романів О. Наукове товариство ім. Шевченка – перша Українська академія наук // Київська старовина. – 1999. – № 2. – С. 49–72.
  22. Кучер Р.В. Наукове Товариство імені Шевченка: Два ювілеї. – К.: Наук. думка, 1992. – 112 с.
  23. ЦДАВО України. – Ф. 166 (Народний комісаріат освіти УСРР). – Оп. 12. – Спр. 7453 (К. Студинський). – 11 арк.