Герць паперових лицарів

 Іващенко Г.

Герць паперових лицарів

  Як і коли гральні карти потрапили до Європи, теж доконче невідомо. Більшість авторів вважають, що європейці запозичили карти з арабського сходу і сталося це, мовляв, не раніше хрестових походів [6, c.3]. Аргументом тут слугує одне з перших європейських документальних свідчень маляра й хроніста з італійського міста Вітербо Н. Кавелуццо в 1379 р.: «Заведена в Вітербо гра в карти, яка походить з країни Сарацин (de Saracinia) і названа сарацинами «наіб» (naib) [7, c.641]…
  Отже, наприкінці XIV ст. карти завойовують Західну Європу, стають помітним явищем суспільного життя середньовічної Європи, атрибутом повсякдення лицаря, бюргера, ремісника, пірата, злодія. Досить згадати полотна малярів Д. Тенірса, Г. Тербарха, А. Броувера, інших митців, щоб зрозуміти популярність «сарацинської» гри та побачити всю марноту зусиль церкви, яка вбачала в картах загрозу підвалинам християнської моралі» [8, c.18].
  Якщо прийняти «хрестоносну» версію, проникнення карт в Європу, то матимемо на увазі те, що східні слов`яни — праукраїнці — могли ознайомитися з картярством ще в XII ст. Гіпотезу про можливу участь галичан у третьому (1189—1192 рр.) хрестовому поході Ф. Барбаросси проти Саладіна зустрічаємо в «Слові про Ігорів похід»: «Галицький Осьмомисле-Ярославе! Ти високо сидиш на своїм золотокованім престолі, підперши гори Угорські своїми залізними полками (…) Гроза твоя по землях тече! Ти одчиняєш ворота Київські, стріляєш з батьківського золотого стола салтанів по далеких землях» [9, c.330]. Наголосимо, однак, лише на можливому, епізодичному знайомстві з «сарацинською» грою, а не на масовому розповсюдженні серед українців-русів карт, що сталося, звичайно, ж, значно пізніше…
  Українство поцінувало можливості картярської колоди (талії) раніше сусідів — московитів, бо Україна географічно була ближче до вже «окупованого» паперовим картярським лицарством заходу, українські землі були складовою частиною литовсько-польської держави, де картярство, на думку М. Шульца, було значне вже в середині XV ст. [10].
  Спротив польському силовому полю в Україні, безперечно, був, .але він не міг стримати розповсюдження картярства. Українська еліта поступилася важливішими принципами, прийнявши цінності польського суспільства, а вже щодо забави, то й поготів! Звичайно ж, картярство в Україні в XVI ст. ще не стало масовим. Нове й малодоступне захоплення було по кишені тільки шляхті, але це справи не міняє. «Листи», а так звалися на німецький кшталт карти — це феномен українського буття вже XVI ст.
  Не обійшлося тут і без козацтва. Автор. Н. Розалієв слідом за Словником Брокгауза-Ефрона пише: «Первыми игроками в карты в России (sіс — Г. І) являлись, скорее всего, запорожские казаки, коротавшие за ними свое время…» [6, c.3]. Приймемо цю версію, дещо скоригувавши її,— запорожці коротали свій час в Січі — в Україні, Речі Посполитій, а не в Росії тоді ще.
  Запорозьке козацтво — явище складне, цікаве, неоднозначне. Маргінальність козаків обумовлювала часті, постійні, різносторонні контакти з чужинством. Козацтво засвоювало, користувалося новим чужим, корисним та зайвим широко й природно. Згадаймо козацьку лексику (козак, курінь, кіш, гетьман), одяг, військову справу — все це синтез слов`янського з домінуючим тюрко-азійським елементом! Позначене козацьким духом це чуже ставало загальнодоступним і широковживаним. Так, було з тютюном, кавою, так було, мабуть, і з картами. Серед військової здобичі козаків, серед усілякого трофейного мотлоху, переграбованого, може вдесяте, запорожці натрапляли й на картярські колоди. Можливо, що який-небудь пройдисвіт-волоцюга з Польщі, чи і з дальших країв приносив у Січ єдине, що було за душею, чим жив — засмальцьовані як млинці карти. За частої, а то й постійної опозиції всьому польському, козацтво об`єктивно, прямо чи опосередковано функціонувало в польсько-литовському, європейському геополітичному, військовому, культурному контексті.
  Чубаті запорозькі республіканці прикипіли до картярської забави. Вона давала можливість не просто що-небудь втратити чи придбати, а програти—виграти. Паузи між ризиковими походами, сутичками, пиятикою заповнювалась азартом. Прихильність запорожців, цієї «строкатої мішанини вад і доброчинств» до карт витікає з блискучої і об`єктивної, не цяцькованої характеристики козацтва, яка належить шведському історику А. Єнсену: «Дніпровські козаки були жорстокі, нестримані, свавільні, віроломні, хитрі, але в той же час відзначалися широсердістю, дитячою добротою, невибагливістю, гостинністю, честолюбством» [11, c.108].
  Сердечна пристрасть козаків до «листів» полишила глибокий слід в історії козаччини, народних переказах, легендах, малярстві, красному письменстві. Ось кілька штрихів з цього розмаїття.
  Історичним є факт нападу яничарів і татар на Стару Січ на Різдво 1674 (1675 н. ст.). Як колись гуси врятували Рим, так: тепер карти оборонили Січ.
  На зиму в Січі, як правило залишалася невелика залога. Товариство розходилося по зимівниках, пасіках, хуторах, дехто повертався до родини в Україну, а то й далі, тож не випадково сам султан Мухамед IV послав у козацькі степи 15000 яничарів разом: з 40000 орди. Хан вибрав для нападу третю ніч Різдва, сам пробрався до вартового, убив його і перевірив, чи міцно сплять з похмілля козаки. Але застукати запорожців зненацька не вдалося, бо в одному з куренів проснувся козак Шевчик, у віконну шпарину побачив яничарів, «тихцем ознайомив те п`ятьом чи шістьом товариству картникам, які ще не спали в тому курені, а заслонившись в одному з кутків, тихо грали в карти. Вони, почувши це, забули карти і зараз — таки, кинувшись до всіх вікон свого куреня і не відчиняючи їх почали приглядатися… чи правду сказав їм Шевчик» [12, c.160-182] — так подає цей епізод у своєму «Літописі» майже сучасник тих подій Самійло Величко (1670 — після 1728 р.).
  Взявши зброю в руки, враз січовики відчинили вікна куреня і почали часто і безупинно стріляти в гущу яничарів. З 15000 турків уціліло заледве 1500 чоловік, хан з ордою чимдуж накивав п`ятами до Криму.
  Цей же епізод знаходимо у дослідників козаччини січеславців Дмитра Яворницького [13, c.324], Адріана Кашенка [14, c.191-192], шведа Альфреда Єнсена [12] в есеї «Мазепа». Сучасні українські письменники Володимир Малик [15, c.427] та Григорій Колісник [16, c.7] у своїх гостросюжетних пригодницьких романах обігрують історичний факт з картярами. Олекса Веретенченко у поемі «Чорна долина», що вийшла друком у Детройті 1953 р., про це ж писав так:
Грає вітер пісню сумовиту,
А козацтво й досі ще не спить —
Ріже в карти, хилить оковиту,
Про чортів і пекло гомонить… [17, c.23],
  Десь там «на Москве» за Соборним Уложением (1649 р.) московитів б`ють батогами і калічать руки за картярство, а тут у Святий вечір атеїстичний гармидер по куренях «православного й преславного» (С. Величко) воїнства…
  Народні перекази та легенди пов`язують в один ланцюжок криваву різдвяну купіль і знамениту, вигадану, але цілком згідну з духом запорожців дотепну відповідь турецькому султану. Цікаву розвідку цієї легендарної кореспонденції зробив Г. Нудьга у книзі «На літературних шляхах» (К., 1990). Реальні листи запорожців до султана і хана наводить і професор Д. Яворницький. Нічого спільного зі знаменитою філіппікою, одні протокольні політеси та поштивості!
  Всім добре відоме полотно Іллі Рєпіна «Запорожці» (Запорожці пишуть листа турецькому султану). Під рукою у голого, кремезного братчика купа грубих карт. З усього видно, що листу султана передувала гра в «листи». Одірвалися від картярського герцю лицарі, щоб зіграти з султаном в азартнішу гру, поставили на кін не сорочки вже, а чубаті голови.
  Виникає питання: а як виглядали «козацькі» карти? Напевне можна відповісти, що карти XVII ст. були не схожі на ті, до яких звикли ми. Вірогідніше, що запорожці «різалися» картами німецького типу, бо картярна німецька індустрія (Аугсбург, Нюрнберг, Ульм) домінувала на європейському рингу, до того ж, німецько-польський слід позначився на картярських українських термінах. «Листи» — це пряма калька-переклад з німецького Brife (листи), назви мастей теж німецького типу — широко вживана тепер «піка» звалася «вино» або «вено» як похідне від німецького Wein (вино), «бубна» — це «дзвінка» (німецьке Schelle — дзвіночок, бубонець), «чирва» — Rot (червоне). Дещо незвичний український «жир» (фр. — трефа) — не що інше як той же німецький Eckern та Eicheln (жолуді). Український «жир», «жирівка» набули назви масті через те, що в німецькій та польській колодах малювали жолуді, як знак масті.
  В німецькій колоді не було жіночої «фігури» — «Дами». Колода мала «туза» (As), короля Konig (Krol) (пол.), та двох валетів — старшого та молодшого: Ober і Unter— «вишник» та «нижник» відповідно у польському та українському варіантах. Така колода була своєрідним дзеркальним відбитком та продовженням суто чоловічої замкнутої корпорації солдат — найманців, піратів, запорожців з неодмінним правилом — табу на присутність жінки. Жінка не могла бути в Січі навіть на картах!
  Карти, що врятували Січ були приблизно такими, які знайшов Тадеуш Уяздовський 1927 р. у Варшаві і які датують XVI ст. «Тузи» з колоди Уяздовського мальовано як штандарти чи прапори, довгі кінці яких зав`язано хитромудрими вузлами,, що не повторюють один одного. На кожному зі знамен зображено масті: «серце», «вино» (зелень), «жолудь», «бубонець». «Королі» верхи на конях, тримають ознаки влади. Видно, що це не просто воєначальники, а особи царського роду, може й насправді королі, бо на головах деяких не шоломи, а корони. «Вишники» та «нижники» — королівські лицарі та слуги, челядь. Один грає на флейті, другий б`є в барабан, третій зіперся на алебарду, один з… папугою, а ще інвалід, у якого протез замість ноги. Цікава деталь, на яку вказують польські автори: вуса декотрих та волосся стрижені по-польськи. Одяг же цього паперового воїнства чужоземний. Якщо ця колода і друкувалася в Польщі, то, вірогідно, що з німецьких зразків, німецькими майстрами, а то й просто імпортувалася до Польщі та в Україну… Карти, про які мова, можна добре роздивитися в третьому томі «Старопольської енциклопедії 3. Глогера [8, c.19].
  Протягом століть (до XIX) європейські карти були «одноголовними», людська фігура зображувалася на повен зріст, карта мала верх-низ. Друкувалися карти з дерев`яної дошки в одну (чорну) фарбу, затим відбиток розфарбовували в дві-три фарби по трафарету, кути карт були не заокруглені. Колода мала 32 і 36 «листів».
  Ілля Рєпін, якого консультував Дмитро Іванович Яворницький, карти січовиків осучаснив, подав до того ж, наскільки можна, розгледіти в оригіналі та репродукціях, колоду з французькими мастями.
  У XVIII—XIX ст. не було якщо не хати, корчми, то села чи: хутора, де б не висіла популярна народна картина «Козак Мамай». Авторка ґрунтовного дослідження «Козаки Мамаї» пані Т. Марченко серед речей козака-нетяги, які є складовою композиції картини, називає і карти [18, c.23]. Зауважимо, що картами, одначе, не так уже й часто атрибутовано козаків-мамаїв. Так, серед чорно-білих репродукцій, вміщених у книзі п. Марченко (їх 75), тільки на одній є карти. Це навіть не «Мамай», а «Запорожці» Т. Калинського, названі «Козаком-бандуристом» і датовані 30-50-ми роками XVIII ст. Немає карт і на дев`ятьох «мамаях», що зберігаються у фондах Дніпропетровського історичного музею ім. Д. Яворницького.
  Зате «Козака — душу правдивую» (Львівський національний музей, XVIII ст. (оточують коник вороненький, кобза, шабля, пістоль, чарка, кварта та дві карти — «туз» та «шістка». Неможливо розібрати, які масті зображено, але зрозуміло: найстарша й наймолодша карти з козацької колоди. Чи не натяк це на суєтність,, фатальність, скороминушість земного буття: від великого, мовляв, до малого… [19, c.12-18]
  Вже згадані «Запорожці» Тимофія Калинського, «відпочивають» з колодою німецького типу. Український художник кінця XVIII ст. точніший свого колеги І. Рєпіна. На верхній карті — «шістці» добре читаються бубонці, поряд карта «зеленої» масті, вірогідно «шістка жирова» (жолуді) [20].
  Цю динамічну жанрову сценку на замовлення господаря — Д. Яворницького написав олійними фарбами на стіні передпокою-художник Г. Ткаченко. Сьогодні її можна бачити в будинку-музеї Д. І. Яворницького в Дніпропетровську. Але й тут, як і у Рєпіна карти сучасні, французького типу, ближчі 6 зрозуміліші замовнику та майстрові — «туз бубновий» та «сімка треф». Зрозуміло, що ні художникові, ні академікові такі подробиці були невідомі.
  Марно переказувати музику, поезію, твори образотворчого мистецтва! Але не згадати тут прецікаву гравюру — алегорію «Народи Європи» VII ст. неможливо. За столом група з дев`яти чоловік, другий справа — українець, поряд московит. Ті, хто сидить за столом, грають в карти [13, c.285]. Але не будемо приймати картярську гру буквально. У XVII ст. був поширений оригінальний вид публіцистики, в якому знайшли відбиток актуальні питання міжнародної політики. Зображуючи держави, політиків як картярів, автори цих алегорій добивалися в такий засіб надзвичайно сильного ефекту. Терміни та репліки з картярської гри вкладені в уста європейських політиків-картярів, країн, набували двоякого значення, звучали як влучні сатиричні характеристики їх діяльності.
  Ю. Мицик знайшов у відділі стародруків Ягеллонської бібліотеки брошуру «Das polnische Piquet-Spil» (гра в піке), видану німецькою мовою 1656 р. Там же зберігається рукопис — варіант цього твору польською мовою Діють у «Грі в піке» і козаки, які говорять таке: «Ми короля скинули, але знову беремо його і маємо надію з цією картою виграти» [21, c.52]. Польська «карта» в політиці реально розігрувалася найближчими соратниками старого Хмельницького — Виговським та Тетерею.
  Гравюра, яку ми згадували в літературі, що зустрічається як голландська гравюра, друкована в м. Дельфті з назвою «Чужоземно-європейські як також французько-голландські державні збори» (1650 р.). Над постаттю козака під числом 9 є напис голландською мовою: «Моє сердце в грудях розірветься», а в віршованім тексті-варіанті «Гри в піке» говориться: «Козак є дуже сердитий, його сердце в грудях хоче розірватися. З великою ненавистю (до Туреччини) гострить він шаблю наново… Україна тремтить, гримить» [22, c.81]. Ситуація в Україні вже змінилася, гострі шаблі козацькі мов блискавки вже третій рік мигтіли над Річчю Посполитою, а хитрий «яко змій» Богдан Хмельницький шукатиме союзу і покровительства у султана…
  Тема «козаки і карти» цікава й невичерпна, вона чекає ще на своїх дослідників, а тих — важкий пошук і, сподіваємость, поні знахідки.
ПРИМІТКИ
1. Игра нашей жизни, Москва, 1990, — С. 4; Комс. правда,— 1991.— 20 берез,
2. Тарасов С. М., Попов С. П. Игра для всех.— Москва: Профиздат, 1991.
3. Гарин Л. Художник и карты: Панорама искусств.—Вып. II.— Москва, С. 252; Комс. правда.— 1993. – 5 листоп.
4. Большая энциклопедия: Словарь общедоступннх сведений по всем отраслям знання. -Спб: типографія Т-ва «Просвещение», 7 рота, 20. – 1902. – Т. 10. – с.591; «Encyklopedia popularna». – Warszawa, 1982.
5. Энциклопедический словар т-ва «Бр. А, и И. Гранать и К°».— Т. 23.
6. Розалиев Н. Карточные игры в России.— Москва, 1991.
7. Энциклопедический словарь. Издатели Брокгауз А., Ефрон И.— Спб, 1895.— Т. XIV.
8. Gloger Z. Encyklopedia staropolska. — К-р 111.
9. «Слово о полку Игореве».— 1961.
10. Szulc M. Historia polskego kartograystwa… “Prszekruy”.
11. Єнсен А. Мазепа / /Вітчизна.—1991,—№ 10.
12. Величко С. Літопис…—К. Дніпро, 1991.—Т. 2.
13. Яворницький Д. Історія запорізьких козаків.— Львів, 1992.— Т. 2.— С. 324
14. Кащенко А. Оповідання про славне військо Запорозьке низове.— Дніпропетровськ, 1991.—С. 191—192. 15. Малик В. Фірман султана.—К., 1986.—Т. І.
16. Колісник Г. Мазепа — гетьман // Дніпро.— 1990.— № 2.
17. Веретенченко О. Чорна долина.— Детройт: Літературне братство, 1953.
18. Марченко Т. Козаки Мамаї.—К.: Опішне, 1991.—С. 23.
19. Держко О. Козацькому роду нема переводу, або ж історія Козака Мамая // Україна.— 1990.— №38.— С. 1) 2—18 (кольорова вкладка).
20. 3 української старовини: Альбом.— К. 1991.— Іл. 222.
21. Мыцык Ю. А. Записки иностранцев как источник по истории Украины (втор. пол. XVI —сер. XVII вв.).—Днепропетровск. Изд-во ДГУ, 1981.
22. Січинський В. Чужинці про Україну.— К.: Довіра, 1992.