Веслав Маєвський – дослідник військової історії польско-українських стосунків і бойового протистояння в XVI-XVIII ст.

Ковальський М.П.

Веслав Маєвський – дослідник військової історії польско-українських стосунків і бойового протистояння в XVI-XVIII ст.

Нещодавно в 1992 р. ми вже мали нагоду хоча б побіжно роз­глянути новітню польську історичну літературу (70—80-х роках XX ст.) про запорозьке козацтво [1, с. 3-12]. У цьому стислому огляді без­перечно мались певні і справді суттєві лакуни, причиною чого є не лише обмежений розмір статті, але взагалі слабкість розробки українською історіографією методів всебічного й об`єктивного аналізу надбань зарубіжної історіографії в галузі проблем історії України й недостатня і неповна поінформованість наших спеціалі­стів щодо таких досліджень за рубежем. Автор в дійсності не зміг на даному етапі своїх досліджень із достатньою глибиною про­аналізувати існуючий корпус праць польських істориків з даної проблематики.

У цій статті робиться спроба розглянути внесок одного з ви­датних польських дослідників, нашого сучасника,, одного з нами покоління істориків, авторитетного спеціаліста в галузі військової історії і військового мистецтва головно XVI—XVIII ст. професора габілітованого Вєслава Маєвського, з яким автор даної статті мав можливість особисто познайомитись у квітні 1993 р. у бібліо­теці Варшавського університету під час нашого трьохмісячного (березень — травень 1993 р.) наукового стажування у Варшаві за фундацією канадського центру Досліджень історії України ім. Пет­ра Яцика (Едмонтон). Польський вчений, з яким нам пощастило, тоді неодноразово зустрічатися, подарував чимало своїх публіка­цій зі своїми автографами і дедикаціями, деякі особисті матеріа­ли, письмові автобіографічні спогади, написані для нас на наше прохання, які в українській історіографії вперше використані на­ми при написанні цієї статті.

Вєслав Маєвський — науковий співробітник (бібліограф з 1974 р., наступно ад`юнкт) Військового історичного інституту у Варшаві, професор (з 1992 р.), габілітований доктор з гуманітар­них наук (з 1977 р), член Польського історичного Товариства (з 1954 р.), талановитий і результативний учень відомого поль­ського історика професора Станіслава Гербста (1907—1973), на­родився 7 жовтня 1931 р. в Сеймах на Білосточчині (тепер воє­водство Сувальське). У своїх неопублікованих спогадах В. Маєв­ський відмітив великий вплив (ми би сказали — генетичний) на нього його походження з інтелігентської сім`ї: «народився я си­ном вчителя гімназії — полоністи і вчительки повшехної (вселюдної, загальної) школи. Була це сім`я з патріотичними традиціями: прадід Станіслав Конарський, брат Шимона, емісара, був учас­ником повстання 1831 р., батько — жовніром ПОВ (Польської Ор­ганізації Військової) — 1917—1918, «охотник» (волонтер) 1920 р., офіцер АК (Армії Крайової), учасник Варшавського повстання 1944 р., мати — зв`язкова ПОВ у 1918—1919 рр.» [2]. Інтерес до іс­торії виник у майбутнього вченого ще у шкільні роки — насамперед завдяки художній літературі, особливо знаменитій трилогії Генріка Сенкєвича. Ось як проф. Маєвський написав про це зго­дом через багато десятиріч — у 1993 р.: «Читання історичних пові­стей спрямувало моє зацікавлення історією. Безперечно, захопи­ла мене трилогія Сенкєвича».

Маючи у своєму розпорядженні власноручні спогади проф. Маєвського, глибоко переконуємось, який це сповна важливий різновид історіографічних джерел, джерел для вивчення персональної (персонологічної) проблематики, що містить у собі унікальні дані, які не могли ніде зафіксуватись. Із неопублікованих спогадів проф. В. Маєвського стає зрозумілим витоки його толерантного ставлен­ня до українців, українського народу під час досліджень і оцінок складних і гострих військово-політичних подій у стосунках між Річчю Посполитою і козаччиною у XVI—XVII ст. Виявилось, що визначальна роль у цьому ще у давні юнацькі роки належала йо­го батьку, що застерігав сина, для якого він був безперечним ав­торитетом, в об`єктивності і безсторонності ставлення до цих по­дій і необхідність мати власну думку стосовно концепції Г. Сен­кєвича щодо Хмельницького і Хмельниччини. Ось як про це за­нотовано у спогадах В. Маєвського: «Під час окупації у Варшаві, а саме десь у роках 1940—44 розмовляв із батьком, що Сенкєвич у романі «Вогнем і мечем» несправедливо зобразив козаків. Бать­ко сказав — спробуй про це написати, подати аргументи. В кінці кінців я не написав цього, але багато над тим роздумував. Бажан­ня довідатись чогось більше про світ, представлений у трилогії, про те, як то було насправді, було одним із серйозних стимулів, які сприяли тому, що я зацікавився військовими подіями половини XVII ст. і польсько-українськими стосунками. До цього ми повер­немося нижче, коли скажемо про значення для В. Маєвського того що йому поталанило бути учнем і представником школи С. Гербста, якого він з виключною пошаною називає Професор з великої літератури (маємо на увазі його статтю-некролог «Ста­ніслав Гербст — військовий історик» [3]).

Вищі студії 1-го ступеня В. Маєвський відбув у 1950—1952 рр. не на гуманістичному відділенні Лодзінського університету, а в. 1952—1953 рр. на історичному факультеті Варшавського універ­ситету й одержав диплом першого ступеня, після цього в 1955— 1958 рр. закінчив при цьому факультеті вищі магістерські студії і одержав ступінь магістра історії.

Науковий ступінь доктора наук гуманістичних рада історично­го факультету Варшавського університету присвоїла В. Маєвському в 1966 р. на підставі докторського диспуту на тему: «Військо­ві події козацького повстання 1664 р. (квітень — грудень)», а науковий ступінь габілітаційного доктора гуманістичних наук отримав 1977 р. на раді цього ж факультету на підставі габілятаційної розправи на тему: «Жовті Води — початок народно-визволь­ної української війни 1648 р.» (назви подаю у перекладі з поль­ської мови [4]).

За своєю професією В. Маєвський працює з 16.Х.1953 р. спо­чатку в Архіві Акт Нових до 31.XII.1959 р. спочатку на посаді старшого асистента, потім архівіста і старшого архівіста, в 1961 р. був ад`юнктом історичного музею м. Варшави, потім бібліографом, у Центральній військовій бібліотеці, з 1974 р.— у Військовому іс­торичному інституті.

Знаменною подією у творчому житті й науковій долі В. Маєвського було його (Прилучення до школи військового історика С. Гербста, якого інший польський історик Стефан Кенєвич на­звав «останній польський полігістор» [5, S. 3]. Крім названої вже статті (1974 р.), В. Маєвський опублікував ще ряд статей про свого Вчителя, а саме в 1981 і 1983 рр. [6] (остання — «З проблематики досліджень Станіслава Гербста над військовою історією на пере­ломі ХУПІ/ХІХ вв»). Його безперечно можна вважати історіо­графом С. Гербста, який належав до третього покоління військових істориків (перше творили Гурський і Куделька, друге — Маріан Кукєль і Вацлав Токаж). Професор С. Гербст був учнем Токажа і до певної міри магістра і майора Оттона Лясковського.

Вєслав Маєвський, який брав участь у семінарі Станіслава Гербста майже двадцять років з 1952 по 1973 рр., тобто до його кончини, мав усі підстави й моральне право визначити особливості методики свого Метра і багатьох його учнів. Як він писав у стат­ті, присвяченій пам`яті свого вчителя, «щоб вияснити, який є ме­тодичний зміст «школи Гербста», можемо щасливо сягнути особи­стих слів Професора. Характеризуючи польську «варштатову тра­дицію» військової історіографії, насправді, характеризував свою особисту систему. Вимагав «суджень, опертих на критичному ана­лізі бойових дій, на скрупульозному аналізі терену й карти, на знанні зі свідченнями обох сторін, з порівнянням досвіду інших часів і країн», Далі В. Маєвський розкривав сутність розуміння «знанні свідчень обох сторін». Саме в цьому, зазначає історик, мі­ститься,   безперечно, і критика джерел чи  студій. Частина  цих рис притаманна традиції польської військової історіографії. Є про­те методичні досягнення, які є власним його дітищем: правило ви­значення місця кожної битви і операції в історію розвитку цього ми­стецтва, синтетичний метод опису терену в оперативному масштабі, дослідження терену як істотного елементу реконструкції битви» [7, S.18].

У неопублікованих спогадах В. Маєвського, які є у моєму роз­порядженні, маються певні істотні й конкретні доповнення до розкриття суті методики Гербста: «Вважаю, що школа Гербста навчила мене підходу до історії спробою зрозуміння і симпатії» не лише до поляків, але і їх противників. Займався я і польським листопадовим повстанням 1830—1831 рр., і українським повстан­ням 1648—1664 рр. Поведінка польської військової старшини, яка виступала проти повстання у листопадову ніч 1830 р., дала мені змогу зрозуміти певною мірою позицію реєстрової старшини в 1648 р. в неопублікованій праці про Жовті Води» [8].

При цьому Вєслав Маєвський виклав своє наукове кредо, прин­ципові положення, позиції та підходи до студій над історією війн і військового мистецтва. Ось його слова: «Війни розділяють наро­ди. Вважаю, що ретельне подання історії війн може зближати народи. Ретельно зображення військових подій є можливим лише на підставі військово-історичного переживання, проникнення, по­ставлення себе в становище полководців обох сторін, боротьбу між якими досліджуємо. Це неможливо без зрозуміння і симпатії» для вождя наших противників. Не задовольняє перемога, досяг­нута над боягузливим, не вивченим противником, воєначальником якого є дурень. Бажаючи підкреслити власну перемогу, треба подати противника з найкращої сторони фахово-військової» [8].

Саме таке затлибелння у сутність історико-військових подій на основі ретельного, скрупульозного і всебічного охоплення, і вив­чення джерел притаманне всім працям Вєслава Маєвського. Воно є запорукою їх високого наукового рівня, вірогідності зображення або відображення реальних подій.

Професор В. Маєвський, згідно відомостей,, поданих нам у травні 1993 р. є автором 178 наукових праць, не рахуючи циклу біографічних довідок про військових діячів, воєначальників, ке­рівників народних повстань і рухів не лише польських, але й ук­раїнських у монументальному польському біографічному виданні. Сюжети основної наукової тематики професора Маєвського у ча­совій дистанції дуже великі — від середньовіччя по XIX ст., охоп­люють насамперед війни XVII ст. (польсько-шведські 1600— 1629 рр., польсько-турецькі 1620—1634 рр., Хмельниччину, часи «Руїни», польсько-шведські 1655—1660 рр. («Потоп»), польсько-турецькі 1672—1699 рр. (XVIII ст.), повстання Тадеуша Костюшка (XIX ст.) листопадове повстання).

За своєю формою праці В. Маєвського складають декілька груп: 1) праці у колективних монографіях («Польські військові традиції», т. 1, 1990 [9] (польськ. мовою), «История военного дела в Польше», Варшава, 1970.— рос. мовою до XIII Міжнародного конгресу історичних наук у Москві [10] та ін.); 2) статті у наукових збірниках — періодичних і серійних виданнях таких як: «Студії і матеріали до історії військовості» [11], «Перемишльський щоріч­ник» [12] та ін.; 3) рецензії; 4) дискусійні виступи; 5) інформаційні статті; 6)  бібліографічні та біобліографічні довідки-статті та ін.

Про останню групу праць проф. В. Маєвського треба сказати окремо, поскільки вони мають велике значення і з історії України і сприяють її науковому висвітленню в сучасній польській історіо­графії завдяки працям саме цього вченого. Ці статті публікуються у виданні «Польський біографічний словник» — «Polski slownik bograficznny», починаючи з 1968 р. У цьому фундаментальному виданні вміщено 55 статей-життєписів, причому більшість з них — 31 це — статті про українських діячів: Петра Конашевича-Сагайдачного, Сави Кононовича, Адама Мазепи, Івана Мазепи, Андрія Могили, Андрія Мокрського, Семена (Северина) Наливайка, Да­нила Нечая, Івана Нечая, Тимоша Носача, Степана Опари, Яцька Острянина, Семена Палія, Юрія Папару, Павла Павлюка, Сте-фана (Степана) Бодобайла (Подобайла), Семена Половця, Мар­тина Пушкаря. Видання це продовжується, і професор Маєвський публікуватиме й надалі свої біографічні розвідки у цій серії.

За змістом і проблематикою опубліковані праці професора Ма­євського розподіляються на присвячені історико-військовій тема­тиці, як основній у його творчому доробку, історіографічні та дже­релознавчі студії. Всі вони у сукупності і дозволяють мати уявлен­ня про ступінь і рівень розробки цим вченим різних аспектів вій­ськової історії стосовно не лише Польщі, але й України.

Про історіографічні огляди нами вже було сказано вище. В. Маєвський, як один з найвизначніших учнів професора С. Гербста, якого він у своїх працях шанобливо називає Професором і Вчителем, а у бесідах зі мною весною 1993 р- у Варшаві розкрив на великому матеріалі як науковому, так і в ділянці організації наукових студій значення його методики і стилю наукової праці, багато уваги приділив пропаганді і узагальненню досвіду польсь­кої військово-історичної школи XX ст., яка безперервно розвива­лась, вдосконалювалась і збагачувалась, перебуваючи у постійній динаміці. У В. Маєвського є спеціальна велика стаття, присвяче­на дослідженню військової історії в Інституті історії Варшавсько­го університету («Historia wojskowa w Istytucie Historycznym Unixwersytetu Warszawskiego», яка відобразила великий історіо­графічний досвід польських військових істориків 30-70 рр. XX ст., особливо професорів В. Токажа в 1928-1937 рр. і його учня й наступника С. Гербста у 1945—1973 у Варшавському  університеті. В. Маєвський відзначив класичні монографії Токажа Віршавське повстання 1794 р. та польсько-російську війну 1830-1831 рр. У цій статті В. Маєвський наголосив на тому, що В. Гербст -людина-установа, тобто організатор, основополож­ник наукової школи в галузі військової історії у Польщі. Цей вчений протягом десятиріч проводив наукові семінари, яких певний було підготовлено декілька сот магістрів та кількадесят докторів наук. Гербст зумів показати військові дії на широкому тлі політичних та економічних стосунків, був насамперед істориком військового мистецтва, належним чином оцінював вплив місцевості на військові події. Дуже важливим було розроблення Гербстом історії фортифікації. В. Маєвський не об­межився аналізом творчих здобутків польських класиків XX ст. військової історії і військового мистецтва, але й розглянув напрям­ки подальших досліджень у 70-х рр.

Однією з рис стилю наукової творчості В. Маєвського є від­критість і гласність його наукової лабораторії. Публікуючи свої праці, він кожного разу зазначає, що вони були предметом обго­ворення на наукових семінарах С. Гербста, тобто проходили через призму дискусій і обміну думок професіоналів і однодумців, що й забезпечувало їх високий рівень. Свідчення цього є численні ек­скурси й роздуми в статтях вченого щодо напрямків його студій.

Сильною і вірогідною стороною досліджень В. Маєвського є виважене й серйозне ставлення до письмових історичних джерел і постійне намагання залучити до досліджень їх сукупність, засто­совуючи методи аналізу й співставлення між собою.

Серед спеціальних джерелознавчих праць професора В. Маєв­ського зокрема тих, що стосуються історії України і мають ви­ключне значення для українських істориків, вважаю за необхідне привернути увагу українських істориків до статті професора В. Маєвського 1981 р. під заголовком: «Критичний огляд джерел до історії повстання Хмельницького початкового періоду (осінь 1647 — травень 1648)», вміщеному у польському періодичному джерелознавчому виданні у 1981 р. [13] Ця стаття заслуговує повної подачі без будь-яких скорочень українською мовою, що мені хо­тілось би обов`язково здійснити на користь української історіо­графії. Проте це справа майбутнього, а поки що вважаю за не­обхідне викласти хоча б основний зміст і постулати цього дослідження. Насамперед звертає на себе увагу сам підхід В. Ма­євського до висвітлення цієї теми. Хронологічно досліджується період від передумов самого повстання до кінця експедиції на Жовті Води. Знаменне для стилю наукової творчості В. Маєвсько­го є застереження вченого, що з самого початку вчений зазначив, що «брак доступу до рукописних матеріалів, які знаходяться за кордоном, спричинився до того, що розглядаю виключно друкова­ні джерела, а також які походять з рукописних зібрань у Польщі». Дуже важливе й евристичне значення мають загальні зауваження, якими розпочинається ця стаття, в якій говориться (мабуть, уперше в літературі) про долю гетьманського архіву гетьмана М. Потоцького, архіву польського короля і канцлера Єжего Осолінського, кримського ханства. Другий розділ має за­головок «Акти і польська кореспонденція», який розпочинається положенням, що «з огляду на швидке творення легенд про поча­ток повстання особливе значення мають джерела про актовий і півактовий характер (кореспонденції, урядові та півурядові ре­ляції) більш-менш сучасні подіям». Дослідник підкрес­лив значення їагред матеріалів польського походження групи актів з гетьманської канцелярії. Проте через її стислість значної роль набувають, за термінологією В. Маєвського, «матеріали заступчі», до яких він відносить кореспонденцію Адама Кисіля, яка, проте, має істотні прогалини з 25 квітня до 27 травня 1648 р.). Звернув увагу дослідник на твори (звістки), авторами яких були офіцери або особи з оточення гетьмана. Цікаве спостереження вченого над малою інформативністю донесень («депеш») Торреса.

Багато цікавих джерелознавчих спостережень та здійснення співставлення (перехресного) свідчень (зокрема датування) в реляціях Пахолка, Мушкетера (драгуна), «Діяріуші чи то хроніці» і «Деннику» («Паментніках») Друшкєвича (розділ 3-ій). Об`єк­том аналізу стали «Кронічка випадків війни польської з козака­ми» (розділ 4-й) і твір Самійла Грондського «Гісторія беллі Козако-Польоніці» (розділ 5-й), який до цього часу не став, в ук­раїнській історіографії та джерелознавстві об`єктом спеціального дослідження. В. Маєвський зазначив, що, хоч автор (Грондський) мав інформаторів, які повинні були добре знати ці справи, проте у нього раз по разу зустрічаються помилкові твердження, причи­ни яких, що дуже важливо, вчений намагався виявити. Саме се­лекція вірогідних свідчень од сумнівних у цьому й інших джере­лах є надзвичайно істотним доробком професора! В. Маєвського, збагачуючи новими результатами історію Хмельниччини.

У наступному (шостому) розділі під назвою — «Решта описо­вих джерел: польські, єврейські, молдавські і західноєвропейські» В. Маєвський критично оцінює повідомлення ряду авторів, виділяючи найбільш вірогідного І. Пасторія, В. Рудавського і С. Твардовського. Цікавий висновок В. Маєвського, що в західних країнах початок повстання Хмельницького «не відбився значним відлун­ням» і жадної інформації не вдалось йому видобути з не­величкого твору («дзелка») Лінажа де Восьєна. Останній, сьомий розділ, цих джерелознавчих студій проф. В. Маєвського присвячений розгляду свідчень українського, татарського і російського походження, серед яких українські літописи, скупі дані татарсь­кого (Хаджі Мехмед Сеная) і турецького (Наїма) авторів. Цікаве відзначення вченим пропагандистського характеру короткого опо­відання козацького полковника С. Мужиловського й особливої вартості російського посланця до Польщі дяка Г. Кунакова. Є ще одна структурна частина у цій статті — додатки, названі авторок «Екскурсами» — уточнення хронологічних характеристик і дату­вання деяких епістолярів й Щодо військових подій початку 1648 р.

Дане джерелознавче дослідження В. Маєвського дозволяє здійснити уточнення багатьох питань та аспектів, пов`язаних з по­чатком визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького, у висвітленні часу і воєнного мистецтва битви під Жовтими Водами 29.IV— 16.V.1648 р. і, безперечно, за­слуговує використання у працях сучасних українських істо­риків.

Не маючи змоги в даній статті докладно розглянути численні праці цього історика, що стосуються історії України і польсько-українських військових подій, зупинимось лише на найбільш істотних результатах його студій у цьому напрямку.

Для В. Маєвського характерні неординарні й переконливі но­ві підходи для проникнення у сутність військових подій, що дуже наочно видно на прикладі аналізу української, козацької і поль­ської тактики, стратегії, використання польською армією, польсь­ким командуванням досвіду, яке воно набувало у війнах з ук­раїнськими збройними силами у середині XVII ст., особливостей козацької армії і ролі татарського війська як союзника Богдана Хмельницького.

У концентрованому вигляді це знайшло своє втілення у вели­кому розділі, написаного В. Маєвським у збірнику — колективній монографії про історію військової справи у Польщі (1970 р.). Ось ці основні висновки і положення на основі аналізу військового мис­тецтва середини і другої половини XVII ст. в основному в кон­тексті польсько-українських військових дій і операцій. В. Маєвсь­кий, всебічно проаналізувавши хід військових подій перших пе­ріодів визвольної війни українського народу, висував, що козаць­ко-татарська угода, укладена в 1648 р., привела до з`єднання двох важливих факторів — «доброї кінноти» (татари) і «доброї піхо­ти» (козаки), що «ліквідувало існуючу до цього часу польську тактичну перевагу» [14]. Це; призвело до того, як зазначив В. Ма­євський, кардинальну зміну ситуації в результаті українсько-татарського союзу що «поляки позбулись істотного фактору своєї переваги у вигляді ударної сили своєї кінноти… В результаті ко­ронна армія (в битві під Крутою Балкою.— М. К.) була оточена й розбита») [15,  с.115]. В. Маєвський зробив висновок про кризу польсько­го воєнного мистецтва в 1648—1649 рр., і тільки лише в 1651 р. польська кавалерія стала повноцінною бойовою силою [15, с.115]. Цей виключно важливий висновок В. Маєвського про значення поєднан­ня козацької піхоти з татарською кіннотою для перемоги військ Хмельницького дав підстави в українській історіографії, зокрема сучасній (роботи і кандидатська дисертація 1994 р. сучасного дні­пропетровського дослідника історії воєнного мистецтва Визвольної війни українського народу Івана Сергійовича Стороженка [15, с.115-116]), пе­реглянути татарське питання в подіях того часу, визначити роль кримсько-татарського війська в окремих битвах та визвольній вій­ні в цілому.

Безперечною новизною і теоретичною продуктивністю відзна­чається праця В. Маєвського про те, що новою концепцією у польського командування в 50-х роках XVII ст. проведення бо­йових дій «було запозичене у певній мірі від повстанців Хмель­ницького» (особливо після берестецького періоду 1651 р.), масо­вого залучення до боротьби селян у районі дії головних сил швед­ської армії, використання їх для підтримки регулярних військ і застосування вимотуючої, «гальмуючої» війни як головного спо­собу проведення боротьби» [16], що було складовою частиною воєнної доктрини Б. Хмельницького.

Не менш важливим є науковий доробок професора В. Маєвського в галузі воєнної історії другої половини XVII ст. Це низка статей, заснованих на блискучому аналізі джерел, з аналізом комплексу факторів соціальної, політичної і військової історії, польсько-українських стосунків у такий складний історичний пері­од, який увійшов в нашу історіографію під назвою «Руїни». В наш час в українській історичній науці відбувається перегляд зашкаруб­лих і фальшивих стереотипів, вільне реконструювання історичних об`єктивних реалій того неоднозначного й багатофакторного часу, звернення до свіжого погляду й бачення В. Маєвського тих часів: і подій, його об`єктивність, наукова прецизія і всеобічність прине­суть українській історіографії, за нашим глибоким переконанням, безперечну користь.

Виділяємо такі сюжети у творчості В. Маєвського стосовно цього періоду із історії впливу соціальної структури на політичні намаган­ня Правобережної України в 1659—1662 рр., розглянута проблема генези Гадяцького договору та Гадяцької угоди, визначене значення «старих» тобто реєстрових козаків та їх нащадків, які відіграли іс­тотну роль у подіях того часу [15, с.120]. Спеціальні статті В. Маєвського присвячені основам реконструкції ходу чигиринської експедиції геть­мана Брюховецького (травень 1664 р.) на основі власної авторської гіпотези [12, S. 106—109], літній та осінній кампаніям 1667 р.— Підгайці [17, S. 47—99], «ко­зацькому повстанню» 1664 р. (червень — грудень) [18] та ін.

Окреме місце у творчому доробку В. Маєвського посідають, його есе, присвячені критичному аналізу вченого-професіонала,, знавця історичних джерел і творів художньої літератури — ліри­ка Веспазіана Каховського [19, S. 227—362] і особливо романів трилогії Генріха Сенкєвича — «Вогнем і мечем» і «Потопа» [20]. На особливу увагу заслуговує опрацювання, післямова та коментарі В. Маєвського монографії Ольгерда Гурки, відомого польського медієвіста, на тему: «Вогнем і мечем» й історична діяльність» [21]. Публікація вступної статті (вже у 1986 р.) виявилась для В. Маєвського не­легкою справою, бо редактори видавництва Національної оборо­ни Польщі в якості цензури повикреслювали не лише окремі сло­ва і речення, але цілі сторінки вступної статті В. Маєвського, де він об`єктивно і разом з тим вимогливо поставився до окремих положень праці О. Гурки. Як на доказ свавілля щодо його руко­пису професор В. Маєвський вручив автору даної статті первісну коректуру тексту з викресленими абзацами й сторінками тодіш­ньої цензури, як певний історіографічний факт. Для мене ця «ко­ректура» є безперечно важливим історіографічним джерелом, уні­кальним по своїй суті і як таке, що може бути залучене для по-і дальшого вивчення творчої наукової спадщини професора В. Ма­євського.

Закінчуючи цей попередній огляд і не претендуючи навіть на-приблизну повноту деяких праць цього визначного сучасного поль­ського історика, ставилось за мету звернути увагу українських іс­ториків на вагомі здобутки наших сусідів і колег з Польської республіки в галузі історичної науки доби середньовіччя: та ново­го часу.

Примітки.

  1. Ковальський   Н.   П.   Исследования   истории   запорожского   казачества   в; современной   польской   историографии   (70—80-е   годы) // Зарубежная   историография истории запорожского казачества.— Запорожье,  1992.
  2. Особистий архів  професора  М.  П.  Ковальського.  Рукописні  й друковані матеріали професора В. Маевського  (надійшли до власного архіву М. Коваль­ського у квітні-—травні  1993 р. у Варшаві).
  3. Majewski W. Stanisław Herbst – historyk wojskowy // Przegląd historyczny. 1974. – Т.65. – Zesz. 1. – S.5-18; Majewski W. Stanisław Herbst // O historii I historykah w wojskowej Akademii Politycznej. – Warszawa, 1961. – Zeszty naukowe. – №107. – S. 125-139.
  4. Оригінальні  назви докторських  праць  Вєслава  Маєвського:   «Dzieje wojsowe powstania kozackiego 1664 r. (kwiecien-grudzien)», «Zołte Wody – począteknarodowo-wyzwolenzej woiny ukrainskiej 1648 r.»
  5. Kieniewisz S. Ostani polski polihistor // Tygodnik powszechny. – 1973. – № 29.
  6. Majewski W. Stanisław Herbst // Zeszty naukowe WAP. – 1981 – № 107. – S. 125—139;  Majewski W. Z problematyki badan Stanisław Herbst nad dziejami wojskowymi przełomu XVIII/XIX w. – Warszawa, 1983. – S.306-318.
  7. Majewski W. Stanisław Herbst – historyk wojskowy // Przegląd historyczny. 1974. – Т.65. – Zesz. 1.
  8. Особистий архів М. П. Ковальського. Подаровані автору рукописні мате­ріали професора    Вєслава Маєвського.
  9. Majewski W. Wojny polskie-szwedzkie 1600-1629 // Polskie tradycje wojskowe / Pod redakcja Janusza Silkorskiego. – Warszawa, 1990. – T.1 Tradycje walk obronnych z najzdami niemcơw krzyżakow, szwedow, turkơw I tatarow. – S. 183-263; Majewski W. Wojny polsko-tureckie w pierwszej połowie XVII w. // Ibidem. – S. 264-295; Majewski W. Wojna polsko-szwedzka 1655-1669 (potop) // Ibidem. – S.296-361; Majewski W. Wojna polsko-tureckie 1672-1699 // Ibidem. – S. 362-428.
  10. Маевски Веслав. Польское военное искусство второй половины XVII века // История военного дела в Польше:  Избр. вопросн.  Диссертации. Очерки,— Варшава, 1970. – С. 111-131.   Особливо   важливі розділи й параграфи про польське  воєнне  мистецтво в 1648—1655  рр.: Криза   польського  воєнного  ми­стецтва у 1648—1649 рр. Польська   стратегія і оперативне  мистецтво   1648-1655 років. Тактика 1648-1655 років. Криза  польського воєнного мистецтва в 1655-1656 роках. Концепція виснажливої війни  (С. 115—120).
  11. Studia I materially do historii wjskowуsci / Wojskowy Instytut Historyczny Warszawa z 1954 r. Pierwszy arykuł W. Majewskiego w t.2 (1956)
  12. Majewski W. Struktura spoleczna a orientacje polityczne na Ukrainie Prawobrzeznhej (1659-1662) (Artykuł dyskusyjny) // Rocznik Przemysk, 1967. – T. 11. – S. 105-138.
  13. Majewski W. Kilka uwag o Waclawie Tokarzu jako historyku wojskowym // Studia    historyczne    Stanislawowi    Herbstowi    na     szescdziesigciolecie    urodzin. Zeszyty naukowe WAP. – Seria  historyczna. – 1967. – № 15   (487). – S. 157—163.
  14. Majewski W. Krytyczny przeglad zrodel do dziejow powstania Chmielnickiego w okresie poczafkowym (jesien  1647— maj  1648) // Studia zrodfoznawcze. Commentationes.—1981.—T. XXVI.—S. 141—164.
  15. Маевски Веслав. Польское военное искусство второй половины XVII века // История военного дела в Польше:  Избр. вопросн.  Диссертации. Очерки,— Варшава, 1970.
  16. Стороженко І.С. Воєнне мистецтво Визвольної війни українського народу 1648-1654 рр.: Автореф. дис. канд.. іст. наук. – Дніпропетровськ, 1994.
  17. Majewski   W.   Podhajce— letnia   i   jesienna   kampania   1667   r. // Studis   i materialy  do historii wojskowosci.—1960—T. 6.— Cz. 1.
  18. Majewski   W.   Powstanie  kozackie   1664   r.   (czerwies — grudzien) // Studia i materialy do historii wojskowosci.— Warszawa,    1972.— T.    18.— Cz.    2.— S.   147—199;  Majewski  W.   Ostatnia kampania  Czarnieckiego w  1664   r.   Okres wiosenny // Studia   i   materialy    do    historii    wojskowosci.— Warszawa,    1969.— T. 15.—Cz. 2.—S. 61—115; Warszawa, 1970.—T.  16 —Cz. 1.—S. 95—150.
  19. Majewski  W. Chronologia   «Lirykow   polskich»   i «Kamienia   swiadectwa» Kochowskiego // Eustachiewicz M., Majewski  W.  Nad lirykami Wespaz ana Kochowskiego.— Wroclaw;  Warszawa;  Krakow; Gdansk;   Lodz (Seria «Studia  sta-ropołskie».—T. 52).
  20. Majewski W. W sporze o Potop //Kwartalnik Historyczny.— 1967.— R. 74.— S. 1031—1033; Majewski  W. Czy Sienkiewicz  zamierzał  odtworzyc  prawdę   hi­storyczna // Kwartalnik  Historyczny.— 1967.— R.  74.—S.  373—376;  Majewski  W. O  «Potopie»  i   emocjiach  w   Badaniach historykow//Mowia   wieki.  Magazyn  hi-storyczni.— 1987.— №№— S. 29.31.
  21. Gorka Olgierd. «Ogniem i mieczem a rzeczywistosc historyczna — Opracowal, poslowiem i przypisami  opatrzyl Wieslaw Majewski.— Warszawa, 1986.
  22. Majewski   W. «Ogniem  i meeczern»  a  rseczywistosc historyczna  Olgierga Gorki po uplywie pol   wieku//Corka O. Ogniem i miezem»…