Стосунки запорозького козацтва з Азовом у першій половині XVII ст.

Брехуненко В.А

Стосунки запорозького козацтва з Азовом у першій половині XVII ст.

Досить суттєвими в контексті козацько-османських стосунків виглядають взаємини запорожців з Азовом — могутньою фортецею, що виконувала роль форпосту турецької політики відносно Москви, війська Донського, Північного Кавказу. Проте наявність у гирлі Дону цієї твердині помітно зачіпала й військово-політичні інтере­си Запорожжя. Позаяк в означену добу взаємини запорозьких та донських козаків з обопільної потреби упостійнюються, набувають розмаїття проявів, значно впливають на перебіг історичних проце­сів у регіоні. Запорожці розглядають Дон як територію, куди можна відійти в кризові для свого існування моменти, здебільшо­го після невдач антипольських повстань на Україні, розраховують на військову допомогу донців у протистоянні з Польщею, турками, татарами, зрештою постійно прагнуть використати й використо­вують Дон в якості запасного комунікативного засобу для здій­снення морських походів. Азовці ж своїми агресивними діями часто-густо перетинали вихід у море, чим ускладнювали реаліза­цію козацьких задумів та найголовніше безпосередньо загрожува­ли існуванню донського козацтва, цього стратегічного союзника запорожців.

Звідси примітне ще в XVI ст. прагнення українських козаків, як і донських, захопити за слушних обставин фортецю й перетво­рити її на козацьку. Азов постійно перебуває в полі зору обох козаччин. Що ж стосується запорозько-азовських відносин, то вони, однак, практично, не приковували уваги дослідників, втім як до «останнього часу й взаємини запорозького та донського козацтва в цілому.

Географічний фактор та ступінь прив`язки до азовської «проб­леми» зумовили різницю в підходах до її вирішення запорозьких та донських козаків. Військо Донське з цілком очевидних причин `фактично перебувало в безперервних дрібних сутичках з азовцями що час від часу змінювались хистким замиренням головно з ме­тою забезпечення проходу московських і турецьких послів. Постій­ні взаємозвинувачення у порушенні миру, апеляції відповідно до московського та турецького урядів – типова картина азовсько-дон­ських взаємин. Двічі донські козаки відважувались на самостійний штурм фортеці (1620, 1625 рр.). Та в обох випадках це не принесло успіху. Ні Туреччина, ні Крим, ні тим паче Москва не були спро­можні остаточно вирішити питання на свою користь. Всі спроби Стамбула залякати супротивника, наміри Москви заборонити дон­ським козакам зачіпки з азовцями закінчувались безрезультатно.

Інші значущі військові дії проти Азова безпосереднім чином пов`язані з запорожцями. У 1634 р. вони організували самостійну облогу, ще чотири рази (1626, 1634, 1637, 1646) намагалися оволо­діти фортецею спільно з донцями, а в останньому випадку ще й з царськими військами. Якраз зосередження на облогах і штурмах, як найефективнішому в даній ситуації засобі боротьби відзначало позицію запорозьких козаків. Інша характерна риса полягала в тому, що протиборство з Азовом було у кожному випадку тісно пов`язане з військовими діями козацтва загалом і відбувалось обов`язково за умов сприятливої міжнародної ситуації, коли уне­можливлювалось втручання третьої сторони чи сторін.

Власне перший у XVII ст. до того ж випадковий контакт запо­розьких козаків з Азовом подибуємо у 1613 р. Як звідомлювали Посольський приказ московські посланці до Туреччини Солов Протасьєв та Михайло Данилов, якийсь запорожець втік з Дону до Азова й розповів там, що буцім посли разом з донськими коза­ками і царськими стрільцями мають намір приходити «к Азову войною». [1, 1613 № 1 — Арк. 217] Протасьєв і Данилов відразу ж доклали зусиль, щоб вичерпати прикрий для Москви інцидент. Невірогідні свідчення були пояснені типовою для московської дипломатії формулою «прошуки Польщі», а також тим, що згаданий запорожець втік «заворовав на Дону от смертные казни». [1, 1613 № 1 — Арк. 217]

Достеменно сказати до чого насправді прагнув і чим керувався український козак за браком джерел неможливо. Протеї цілком очевидно інше — об`єктивно його дії таки були на користь поль­ській політиці.

У 1626 р. запорозькі козаки разом з донцями здійснили свій перший похід під Азов. Відсутність активних дій до середини 20-х років зумовлювалась низкою чинників. По-перше, основна енергія запорозького козацтва скеровувалась на участь у подіях Смутного часу на Московщині, військових заходах Польщі (війна в Лівонії, Хотинська війна, московський похід Владислава IV та ін.), мор­ські походи, що здійснювались з теренів України; по-друге, азовцям не вдалось жодного разу перешкодити спільним з донськими козаками виправам з Дону на море, по-третє, не випадало сприятливих зовнішніх обставин. Не почувалось готовими до штурму фортеці і Військо Донське. Наважилось воно тільки влітку 1625 р. Участі у цьому поході запорожці не брали. Понад те незадовго до нього ті з них, котрі перебували на Дону, вирушили на Україну, де саме досягла апогея конфронтація з Польщею і ось-ось мало вибухнути козацьке повстання. Напевно, вони відгукнулись на заклики про допомогу, що розпочалась ще у 1624 р. [2, —Стб. 12,—Арк. 162]

Штурм Азова 1626 р. відбувся в рамках довготривалої серії надзвичайно активних військових дій запорожців на Чорному морі. За нашими підрахунками у 1625—1627 рр. запорозькі козаки організували 14 виправ, з них 8 при підтримці донців. Виключно всі походи були спрямовані на малоазійське узбережжя, що повністю відповідало умовам кримсько-запорозького союзу 1624— 1629 рр. Якщо міцна підтримка запорожців у 1624 р. забезпечила Магмет-і Шагін-Гіреям утвердження у Бахчисараї, то практично-безперервні морські вилазки у сув`язі з відновленням у даний відтинок часу ірано-турецького конфлікту унеможливили для Стамбула антикримські дії. Тільки у 1628 р. султан зміг впритул зайнятись непокірними братами. У цьому сенсі штурм Азова логічно вписується у загальну спрямованість військової політики козацтва. В разі успіху позиції Туреччини відносно Криму значно слабшали, не кажучи вже про великі позитиви падіння Азова для самих за­порожців. Отже, вибір часу походу під Азов узгоджувався зі сприятливими зовнішніми обставинами. Пов`язана кількома невідкладними справами Туреччина не могла надати допомоги фортеці. Москва, котра стратегічно потребувала знесення Азова, хоча й, керуючись конкретною ситуацією, вимагала від донських козаків миру з азовцями, була не в змозі втрутитись в перебіг подій без­посередньо. Насамкінець Крим, зацікавлений в даний період в ослабленні Туреччини, не мав рації виступити проти.

Джерельна інформація про козацький похід під Азов вкрай побіжна. Фактично піддається з`ясуванню тільки те, що навесні 7000 запорозьких та донських козаків приступили до фортеці, попалили городи та зруйнували відвідні вежі. [3, c.75] Залишаються невідомими ані кількість тих та інших козаків окремо, ані ініціатори походу, особливості підготовки, ватажки чи ватажок бойових дій тощо. Проте можна зробити деякі припущення. Очевидно, ідея операції належала донцям, котрі, як зазначалось, роком раніше п`ятитисячним військом уже здійснювали штурм і досить успішно. Враховуючи його наслідки та вдалу комплікацію зовнішніх обставин, Військо Донське могло прийняти рішення повторити штурм. Щодо запорожців, то найімовірніше у поході взяли тільки ті з них, котрі перезимували на Дону. В усякому разі в джерелах відсутні будь-які вказівки на появу запорожців навесні 1626 р. Число ж українських козаків, що знаходилось наприкінці 1625 р. на території Дону, теж невідоме. Влітку їх там не було взагалі. Пізніше за свідченням астраханських воєвод з`явилось 500 чоловік. [3, С. 61] Можна припустити вихід певної кількості запорожців після Куруківської комісії, бо ще в липні у козацькому середовищі1 побутувала думка в разі невдачі очікуваного повстання відійти в межі Московської держави, [3, c.55] а після поразки досить значна частина козаків уже більш предметно розглядала Дон як територію-схованку від . репресій з боку Польщі.[4, С. 23]

Міжнародний резонанс штурму не був широким. Занурена у важливіші Для неї події Туреччина мляво відреагувала на безуспішний випад козацтва. Куди більше дошкуляла їм висока активність донців та запорожців на морі, а також заангажованість останніх у протистоянні в Криму. Зберегли свій нейтралітет Магмет і Шагін-Гіреї. Навіть Москва обмежилась порівняно легкими без загрози покарання докорами на адресу донських козаків. [5, c.182]

Три наступні й водночас найбільш вдалі походи під Азов запорожці здійснили у 1634 та 1637 рр. Цьому сприяло як загальне зміцнення козацтва, так; і вдале переплетення обставин. Спостерігаємо намір запорозьких та донських козаків таки вирішити в середині 30-х років азовську проблему. Джерела чітко засвідчують, що оволодіння Азовом на протязі 1634—1637 рр. постійно перебуває на чільному місці у козацьких планах.

Заходи 1634 р. ініціювали запорожці. Вони ж відіграли основну роль в їх реалізації. Вибір часу походу під Азов був сповна обґрунтований. Щойно відновилась турецько-перська війна, внаслідок чого Туреччина — найголовніший противник — не могла активно втрутитись у події. Вона нагально потребувала спокою у стосунках з Москвою та Річчю Посполитою. З останньою було укладене перемир`я. Причому Польща, бажаючи перенести всю відповідальність за козацькі походи на Москву, оголосила про сувору заборону запорозьким козакам виходити в море, в зв`язку з чим 2000 з них буцім-то перейшло на територію Дону. [1, 1634 № 4,—Арк. 326] З іншого боку кримському ханові та азовцям заборонялось здійснювати набіги на московське пограниччя. Внутрішньою нестабільністю відзначалось становище в Кримському ханаті; в черговий раз загострився конфлікт центральної влади з ордою Малих ногаїв. Тому без дієвої підтримки Туреччини легко прогнозувалась інертність хана стосовно подій навколо Азова. Зрештою Москва на початку 30-х років змінила акценти в кримській політиці. Поруч з постійними спробами дипломатичними шляхами добитись припинення татарських набігів не відкидається можливість здійснення силових заходів. У цьому сенсі бойові дії донського козацтва проти турок і татар за виключенням тих, котрі входили в суперечку з конкретними політичними обставинами, не викликали посутніх заперечень.

Отже, 10 серпня 30 човнів з українськими козаками після мор­ського походу з`явились на Дону й відразу взяли Азов в облогу.[5, c.456] Про серйозність їх намірів свідчила наявність гармат. Чотири дні запорожці невпинно штурмували фортецю, але оволодіти нею не вдалось. Тоді козаки звернулись; за допомогою до Війська Дон­ського. [6, 1635 №2 – Арк.38,50; 3, С. 143, 159, 403.]

Кількість донців, що відгукнулась на заклик донським отама­ном Богданом Конинським оцінювалась в 100 чоловік, підкреслю­валось також, що «прийшли воры, утаясь от Войска… а из атаманов и казаков никто под Азов не ходили, потому что у них с азовцы мир».[3, c.143] У військовій відписці, котру Богдан Конинський привіз до Москви, Військо Донське заявляло, що воно взагалі не відало про облогу, здійснену запорожцями, а на допомогу ходили лише ті з козаків, в яких азовці незадовго до цього відігнали коней. [3, c.143] Таким чином, явно відхрещувались перед царським урядом за порушення його заборони на конфлікти з Азовом. Але той факт, що після облоги донські козаки-учасники «на Дон итти не смели» [6, — 1635 № 2 — Арк. 50], засвідчує відсутність підтримки ідеї штурму фортеці серед широ­кого загалу донців. До того ж як суто запорозька акція розгляда­лась облога і самими азовцями. [3, c.143] Донським козакам вони відводи­ли роль дотримання позитивного нейтралітету: «а говорили азовцы, будто черкасы приходили к ним с их (донців.— В. Б.) ведома» [3, c.143].

Чисельність запорожців скоріш за все коливалась у межах 2000—3000 чоловік. До такого висновку схиляють відомості про те, що невдовзі після штурму 1500 запорозьких козаків здійснили з Дону морський похід. Інша ж частина залишилась для зимівлі, після чого навесні разом з донськими козаками також вирушили на море [3, c.143].

Хід облоги Азова висвітлений у джерелах досить розлого. Ві­домо, що козаки знаходились під фортецею два тижні, штурмува­ли її з усіх боків, зруйнували при цьому 12 сажнів стіни й оволо­діли посадом [7, 1634№5 – Арк. 235; 2, Стб, 99. – Арк. 75; 6, Ф. 127. – 1635 № 2. – Арк. 186; 3, С. 403]. Йшлося до того, що азовці не витримають подаль­шого вміло організованого тиску. Та несподівано під Азовом з`явились ногайці [7, 1634№5 – Арк. 235; 3, С. 403], що змінило розклад сил, і козаки були змушені відійти. Невдовзі після штурму азовці використали відсутність основної маси донських козаків — ті ходили на ногайські улуси – здійснили контрвипад під козацькі містечка Нижній та Черка­ський [7, 1634№5 – Арк. 235]. Спробував втрутитись у події кримський хан та спромігся вислати на Дон лише 600 татар, чий набіг козаки досить легко відбили. [3, С. 143]

Безперечні успіхи запорожців та донців під Азовом не в остан­ню чергу були пов`язані з тим, що керував облогою визначний майстер цієї справи Іван Сулима, котрий наступного року, як ві­домо, вщент зруйнує Кодак. Джерела одностайні в тому, що саме під орудою І. Сулими запорожці вийшли з Січі на море, а потім завернули на Дон для здійснення штурму Азова. [3, С. 403]

Козацькі акції під Азовом дістали широкий розголос. Мурзи Великого ногаю, які фактично врятували місто від падіння, з при­чини зміни ситуації в більшості своїй виявили наміри відкочувати від Астрахані до перекопських степів. [2, Стб. 99. – Арк. 75; 3, с.158] Вкрай негативно сприй­няла події Туреччина. Вона звинуватила Москву у причетності до облоги, вимагала зігнати козаків з Дону, кримський хан начебто отримав від султана наказ готуватись до походу на московські землі, у Кафі до з`ясування обставин були затримані московські посли І. Короб`їн та С. Матвєєв. [1, 1634 № 7. – Арк. 266] Проте задіяна у війні з Персією Туреччина не могла організувати збройного виступу. Царський уряд в свою чергу традиційно наказав послам, що вирушали до Стамбула, відгороджуватись від діянь донських козаків, перекла­дати всю вину на запорожців та на донських гультіпак, котрі ві­дірвались від Війська [1, 1635№ 1. – Арк. 15-20]. У грамотах до донців козаки картались за розбій, попереджувались про можливий напад татар [6, 1635 №2 – Арк. 32; 5, с. 453], проте зносини з запорожцями не заборонялись. Підкреслювалось лише що «а будет казаки молодые приступать к черкасам без вонского ведома и под Азовом быти, и вы б служили по вашему войсковому обычаю, чтоб им и иным таким неповадно вперед таких осорных дел чинити я к запорозким черкасам приставать» [6, 1635 №2 – Арк. 32-33]. Посланцеві на Дон Онуфрію Кожухову наказувалось вивідати стан запо­розько-донських взаємин та з`ясувати подробиці облоги Азова.[6, 1635 №2 – Арк. 38-39]

Реакція Криму після згаданого вище кроку була спокійною. Більше того калга, коли невдовзі після штурму 1500 запорозьких козаків вирушила з Дону в морський похід, зробив спробу схили­ти цих запорожців до спільних дій проти Кантеміра, на що ті від­повіли проханням надіслати з цього приводу послів до Січі. [7, 1634 № 5. – Арк. 235]

Здійснені у 1634 р. облоги засвідчили здатність українських козаків оволодіти фортецею. І запорожці не полишали намірів. У Кафі небезпідставно очікували ще одного штурму Азова.[7, 1634 № 5. – Арк. 238] Не в останню чергу для підготовки майбутньої акції частина козаків у тому числі Іван Сулима залишились для зимівлі на Дону. Цього разу ідея облоги захопила також і Військо Донське. За свідченням царського посланця до ногайської орди Василя Струкова запорож­ці та донці, котрі на чолі з І. Сулимою і донським козаком Олек­сієм Ломом 20 квітня вирушили під Сіноп, мали твердий намір після повернення штурмувати фортецю[3, c.403]. Було навіть визначено термін 29 червня. [3, c.403] При цьому як гарний стратег І. Сулима пов`я­зував успіх з дотриманням нейтралітету щодо виступу з боку Мо­скви, та участю в акції якнайширшого загалу донських козаків і запорожців. У готовності останніх він не сумнівався [6, 1635 № 2.—Арк. 187]. Однак І. Сулима повернувся на Січ, звідки здійснив успішну виправу під Кодак. Разом з ним відійшли запорожці, які вибрались у похід з Дону, й ті, що приєднались на морі (похід під Сіноп був скоорди­нований з Січчю), а також незначна кількість донських козаків. Ці представники Війська Донського були серед учасників облоги Кодака [8, Стб. 64. – Арк. 139].

Сама ідея облоги, виходячи з того, що перебуваючи на Дону І. Сулима ще планував виправу під Азов, виникла у нього під час згаданого походу, або тоді ж була навіяна запорожцями, що пі­дійшли з України. Без сумніву, саме під Азовом відточувалась військова майстерність І. Сулими, що так блискуче проявилась під Кодаком. Не відмовився гетьман од своїх планів стосовно турецької фортеці і після оволодіння Кодаком [6, 1635 № 2.—Арк. 187], та жорстока страта унеможливила їх здійснення.

Після відходу запорожців донські козаки не наважились само­стійно штурмувати Азов, що ще раз засвідчує домінантну роль перших у подіях 1634 р.

Приготування до наступної облоги Азова, котра таки завер­шилась оволодінням фортецею, знову тісно пов`язане з запорож­цями. Власне, облога Азова 1637 р. ввійшла в історію як видатне явище козацької військової майстерності, тому не випадково при­ковувала увагу дослідників. Історіографія питання налічує досить чисельну низку праць, у яких в підсумку ґрунтовно досліджені військово-політичні наслідки цієї події неординарної міжнародної ваги. Разом з тим потребує з`ясування внесок окремо запорозьких та донських козаків в успішне завершення штурму, вплив остан­нього на взаємовідносини між ними, позаяк не в останню чергу з суб`єктивних міркувань чітко домінує хибна тенденція применшу­вати роль запорожців, або й зовсім ігнорувати її, зображувати азовську епопею 1637 р., як справу лише чи в основному Війська Донського [9]. Між тим наявна джерельна база дозволяє чітко розставити відповідні акценти.

Насамперед зауважимо, що ідея здійснення нового походу під, Азов виникла значно раніше, ніж вважалося досі, а саме вже навесні 1636 р. Як звідомлював московського царя волуйський воєвода Андрій Лазарєв, спостерігався масовий вихід запорожців на Дон, де вони обговорювали з донськими козаками питання пов`язане з майбутніми морськими походами, а також штурмом Азова [8, Стб. 64. – Арк. 46 – 47]. Характерно, що можливість ще однієї спроби оволодіти-фортецею козаки пов`язували з відсутністю татар в Криму: «А как де, государь, татаровя пойдут весною воевать и имь де, государь, казаком, приступать к Азову в те поры чтоб безвестно Азов взять» [8, Стб. 64. – Арк. 47]. Тобто, можна вести мову про тяглість процесу активної боротьби за Азов середини 30-х рр. (започаткованого, як зазначалось вище у 1634 р. запорожцями на чолі з Іваном Сулимою. Прослідковується чітка лінія: невдалі штурми 1634 р. – плани оволоді­ти фортецею влітку 1635 р. й нездійснення походу під Азов вна­слідок відсутності запорожців – відновлення намірів навесні! 1636 р. й очікування сприятливих зовнішніх обставин — вдалий штурм 1637 р.

Безпосередня підготовка до облоги розпочалась навесні 1637 р. Дієву участь в ній взяли запорожці. Джерельна інформація щодо цього досить промовиста, хоча й суперечлива щодо кількості коза­ків, які штурмували фортецю. Для з`ясування стану речей розгля­немо всі наявні свідчення.

Отже, волуйський воєвода Андрій Лазарєв не відзначався висо­кою обізнаністю й обмежився повідомленням, що «Донское Войско, и черкаское все пошло под Азов»[3, c.177]. його воронезький колега Сава Козловський двічі інформував Москву про події. У першому випадку він відписав, що «донское де Войско, а с ним де черкасн многие люди, а сколько, того он не ведает, пошло де под Азов ньшешние весны на другой неделе на Велике дни в среду» [1, 1637 № 1.—Арк. 279] (19 квітня). У другому — воєвода констатував, що під Азовом були як запорожці, котрі зимували на Дону, так і 15 тисяч, що прийшли з моря».[1, 1637 № 1.—Арк. 277-278]

Очевидець подій тлумач Посольського приказу Афанасій Бука-лов знаходився на Дону протягом усього періоду підготовки та об­логи фортеці. За його свідченнями у передштурмову пору «пришли из Запорог черкасн коньми 3000 человек, а чаели тово, что донские казаки пойдут на море, те черкаси, сложась с донскими казаками, приговорили итти с ними ж под Азов, и пошли… на Велика дни на другой неделе» [1, 1637 № 1. – Арк. 189-190]. Однак тут таки тлумач додав: «А запороские черкаси, которие пришли на Дон весною, на приступе не были, пошли в Запороги» [1, 1637 № 1. -Арк.191]. Він не називає серед учасників облоги 300 юртовських татар, що підійшли з Астрахані[1, 1637 № 1. -Арк.196].

Донський отаман Потап Петро на допитах у Москві обмежився вказівкою: «А ссылки у донских атаманов и казаков з запорозскими черкасы не бывало и на помочь к ним из Запорог и с моря черкасы запорозские прибыльные люди ньшешней весны не бывали. А которне де запорозские черкасы у них на Дону живут, и те под Азовом в Войске были» [1, 1637 № 1. – Арк. 307-308].

Цінна інформація зосереджена у статейному списку та відписці царського посланця на Дон Степана Чирикова. Наголошувалось, що на Дон навесні прибули запорожці, котрі були потім під Азо­вом, а після успішного штурму донські та запорозькі козаки поділи­ли здобич «на всех людей, и которне побитн под Азовом всякне люди… на 4400 человек» [1, 1637 № 1. – Арк. 363].

Звернемось тепер до свідчень наративного джерела — «Істо­ричної повісті про Азов». У ній; подибуємо згадку, що «пришли из Запорог черкасы и казаки литовския земли на помоч против празника Светлово Христова тридневнаго воскресения» [10, с. 47]. (за рукописом В. Ундольського); «и тут де пришли прибыльные люди королевские земли казаки запорожские против тридневного Хри­стова воскресения»[10, с. 58]за списком (Румянцевського музею). Після1 цього в різних редакціях повісті підкреслюється спільний характер дій запорожців та донців на протязі облоги фортеці [10, с. 47].

Таким чином, у джерелах існують розбіжності щодо кількості: запорожців — учасників облоги. Відтак, необхідно з`ясувати чи були серед учасників облоги запорожці, що а) зимували на Дону; б) прийшли з моря; в) прибули безпосередньо з Січі.

Відносно першого пункту ствердні судження, як зазначалось, містяться у допитових свідченнях донського отамана та відписці воронезького воєводи, котрий в свою чергу опирався на своїх ін­форматорів, котрі побували на Дону й були очевидцями. [1, 1637 № 1. Арк. 279] С. Чириков, який з`явився на Дону тільки 22 травня [1, 1637 № 1. Арк. 339], цілком природно міг або не довідатись про цей досить віддалений момент, або не-надати йому значення, тим паче, що початковий період підготов­ки козаків до облоги не відбився ані в його статейному спискові, ані у відписці. Посол повідомляє переважно про сучасні йому події, в руслі чого обмежується відомостями про прихід останньої партії запорожців.

Тлумач А. Букалов, незважаючи на те, що з зими перебував на Дону, також не згадує запорозьких козаків, які зимували на Дону. Однак його інформацію не можна приймати без застережень хоча б тому, що з неї випливає неучасть запорожців у штурмі вза­галі, а це суперечить усім іншим джерелам.

Стосовно самого факту зимівлі на Дону запорозьких козаків подибуємо низку свідчень [11, С. 117; 6, 1637. – № 1. – Арк. 38]. Тому, враховуючи те, що до походу під Азов залучилось практично все Військо Донське, важко при­пустити, щоб запорожці залишились осторонь, тим паче маємо цілком промовисті свідчення про супротивне. Зрештою, пряма від­мова запорожців від участі у поході безперечно була б відмічена.

Весняний прихід запорожців як такий заперечується тільки Потапом Петровим, що цілком зрозуміло; облога Азова здійсню­валась без відома Москви, і отаман не міг не остерігатись санкцій. Пам`ятаючи зовсім недавні заборони на зв`язки з Січчю, П. Пет­ров відкинув здогади дяків Посольського приказу, які його допи­тували про прихід запорожців, не змовчав тільки про тих із них, що зимували на Дону; приховати взагалі факт участі українських козаків в облозі в зв`язку з наявністю у Москви інших інформа­торів було справою як безнадійною, так і небезпечною.

Отже, як прихід запорожців навесні, так і наявність під Азо­вом тих запорожців, котрі зимували на Дону, не може викликати сумнівів. Коли визнати за вірогідні й свідчення А. Букалова і відо­мості воронезького воєводи, виходить, що під Азовом перебувало 8000 новоприходців, а також невідома кількість українських ко­заків, які вже перебували на Дону. Та навіть якщо припустити, що в .облозі не брали участь 3000 козаків, що прийшли з Січі сте­пом, як про те мовить А. (Букалов, загальна чисельність запорож­ців під Азовом все одно вступає в явне протиріччя з наведеною С. Чириковим цифрою всіх учасників штурму (4400 чол.). Між тим сам посол констатував свою необізнаність відносно саме кількості запорозьких козаків. Видається заниженою і чисельність донців. Але в будь-якому випадку запорожці явно переважали; загальна кількість усіх донських козаків на, той час коливалася в межах 506 тис. чоловік [1, 1637 № 1. Арк. 328]. Звідси набагато вагоміший внесок українських козаків у справу оволодіння Азовом.

Після успішного завершення облоги, що кардинально змінило ситуацію в регіоні, запорожці продовжували залишатись в Азові я, що найпромовистіше, розглядали фортецю як спільну з дон­ськими, козаками. Зокрема, 1 листопада на допитах в Астрахані татарин Айдабул Тайтюшев констатував наявність у місті 4000 за­порожців, що складало більше половини наявних там козаків. Крім того підійшло ще 700 чоловік з України, а також 32 човни запорож­ців, які перед тим вийшли з Азова у похід під Кафу. [6, 1637 №1. – Арк. 123] До того ж А. Тайтюшев особливо наголошував, що останні брали участь в облозі. Таким чином, з одного боку побіжно засвідчувалось широке представництво запорозьких козаків серед учасників облоги, з ін­шого чітко окреслювалась явна перевага запорожців в Азові після його переходу в руки козаків. На початку 1638 року в Азові пере­бувало 5000 запорожців, а в квітні вже 10000 [5, c. 661]. їх позиції вида­вались настільки переконливими, що вони підняли бунт, проте безуспішний, з метою «стать в городе особо и жить особо» [3, c. 204]. В по­дальшому джерела не фіксують точне число запорожців в Азові у конкретний проміжок часу. Відомо тільки, що навесні 1639 р. там знаходилось близько 2000 українських козаків [12, 1639 № 1— Арк. 226], влітку 1640 р.—500 [6, 1640 №1 – Арк. 378].

Поповнення запорозького анклаву в Азові здійснювалось у тому числі за рахунок козаків, котрі відходили після поразки ко­зацького повстання в Україні. З іншого боку на допомогу повстан­цям у 1638 р. з Азова вирушили мало не всі запорожці (на Дону залишились лише 200 чоловік) [8, Спб. – 99. – Арк. 144; 5, с.333]. Разом з ними пішло до 500 дон­ців [13, c.226]. Де був єдиний у першій половині XVII ст. випадок, коли Військо Донське позитивно відреагувало на заклик українських козаків надати військову допомогу у боротьбі проти Польщі. Ви­ходи ж запорожців з Азова на Україну чітко простежуються й у 1639—1641 рр.[6, 1641 №1. – Арк. 57; 5, c. 935]

Навесні 1639 р. 1900 запорозьких козаків на чолі з Семеном Половинкою виступили з Азова під Очаків, оволоділи ним і відій­шли на Січ [12, 1639 №1. – Арк. 226]. У 1640 р. водив донських козаків у похід` Гунка Черкашенин [5, c.45],— очевидно Дмитро Гуня. Ще одним тогорічним походом керував майбутній соратник Богдана Хмельницького Кін­драт Бурляй [8, Стб. 118 – с.218-310].

Отже, цілком очевидно, що Азов сповна використовувався за­порожцями в якості зручного плацдарму для морських виправ. Це було тим більш важливо, що з прийняттям Ординації 1638 р. і розміщенням польської залоги на Січі, можливості для виходу на море з Запоріжжя суттєво зменшилось. Перебування фортеці в козацьких руках відповідало корінним інтересам як запорожців, так і донців, створювало надійні передумови для розвою так потрібних обом козацтвам взаємин.

Відтак, бачимо запорожців серед захисників Азова під час зна­менитого «азовського сидіння» 1641 р. Хоча їх роль була менш значною, ніж при облозі1. їх налічувалось у фортеці ледь більше тисячі [6, 1641 №1. – Арк. 57], тоді як донських козаків близько 4000—4500 чол. [3, с. 328-329] Однак у 1642 р. Москва сама остерігалась від запорожців спротиву до її наказу покинути Азов і вимагала від донців не дослухатись порад від українських козаків [5, c.389].

Останній в першій половині XVII ст. штурм Азова також від­бувся за участю запорожців. Як звідомляли царя російські послан­ці в Криму Тимофій Караулов та Грязнов Акішев у подіях 1646 р. запорожці перебували у війську поряд з охочими людьми, донськи­ми козаками та гірськими черкасами [7, 1644 – №6. – Арк. 207]. Хоча оволодіти фортецею не вдалось, вона зазнала чималих руйнацій. Сама ж облога від­булась за доби погіршення стану запорозько-донських взаємин.

Таким чином, в означений період Азову належало помітне місце у військово-політичних планах запорозького козацтва. Відверто конфронтаційні стосунки мали в своєму підмурку негативний вплив антикозацької діяльності азовців, що зачіпала інтереси не тільки Війська Донського — стратегічного союзника запорожців, а й Запорожжя. І хоча донські козаки з усіх міркувань повинні були задавати тон у протистоянні з Азовом, джерела засвідчують далеко відчутнійший внесок запорожців, особливо облогу фортеці у 1637 р.

Примітки

1. РДАДА. – Ф. 89.

2. РДАДА – Ф. 210. – Приказний стіл.

3.Воссоединение УкраинысРоссией.Документыиматериалывтрех то­мах.- Москва – 1953. – Т. 1.

4. Кулиш П. А. Материалн для истории воссоединения Руси.- М. 1877.- Т. 1.

5. Русская историческая библиотека – СПб,1898. – Т. XVIII.

6. РДАДА. – Ф. 127;

7. РДАДА. – Ф. 123;

8. РДАДА – Ф. 210. – Білгородський стіл.

9. Див. хоча б. История Дона с древнейших времен до падения крепостого права.— Ростов-на-Дону, 1967.— С. 139—140; Лунин Б. В. Азовская, зпопея 1637—16411 г.—Ростов-на-Дону, 1988.

10. Орлов А. С. Исторические и позтические повести об Азове. – Москва. 1906.

11. Броневский В. История Донского Войска. – СПб., 1834.

12. РДАДА. – Ф. 79.

13. Мемуари, относящиеся к нстории Южной Руси. – Киев, 1896. – Вып. 11.