Археологічне вирішення дискусії відносно знаходженя містечка Самарь та Богородицької фортеці

Векленко В.О., Ковальова І.Ф., Шалобудов В.М.

Археологічне вирішення дискусії відносно знаходженя містечка Самарь та Богородицької фортеці

Територія обабіч Дніпра в районі гирла Самари і Нижнього Посамар’я протягом багатьох десятиліть є предметом численних дискусій: чи то про дату заснування м. Дніпропетровська [1], чи про місце знаходження старовинного запорозького містечка Самарі (Самари) [2], чи про локалізацію на берегах дніпровської притоки запорозьких паланкових центрів і російських фортець XVII – XVIII ст. [3] Картографічні матеріали, джерельні дані та результати історіографічних розвідок настільки протирічиві, що м. Новомосковськ Дніпропетровської області на підставі різноманітних студій називали і м. Самар’ю, і містечком Новоселицею, і Богородицькою фортецею. Не торкаючись надзвичайно дискусійного питання про дніпропетровський “день народження”, пропонуємо для ознайомлення нові матеріали відносно місцезнаходження окремих топонімів XVII – XVIII ст. на території Нижнього Посамар’я.

Вивчення історії України зазначеного періоду неможливе без локалізації на географічній карті об’єктів дослідження та узгодження з ними відомих за писемними й іншими джерелами топонімів. Зокрема це стосується походження та локалізації російських військових поселень та фортець на українському Лівобережжі як кінця XVII, так і  XVIII ст. Одним з нез’ясованих та гостро дискусійних питань є визначення місцезнаходження запорозького “містечка” Самарі (Самари, Старої Самари) і його відношення до походження сучасного м. Новомосковська. Щоб обгрунтувати перші узагальнення наших досліджень, вважаємо за необхідне представити розгорнуте співставлення повідомлень джерел і історіографічних надбань наших попередників у розвідках та студіях з історії Нижнього Посамар’я і навколишньої території узбережжя Дніпра. На сьогодні існує велика кількість праць з вивчення української історії XVI – XVIII ст., автори яких побіжно торкаються подій чи місць на зазначеній території.

До початку 1990-х рр., історики, описуючи той чи інший блок подій. пов’язаний з територією Вольностей Війська Запорозького низового, простували шляхом Д.І.Яворницького (а також багатьох його сучасників), який в покажчику власних імен в “Історії запорозьких козаків” об’єднав в одне ціле Нову Самару, Новомосковськ, Новоселицю, Новоселівку, Самару, Самарчик, Самарь, Стару Самару (місто) [4, С. 286]; в іншому місці припускав, що центром Самарської паланки (не конкретизуючи часовий відтинок) було місто Самар, воно ж інакше – Новоселиця й Новоселівка, сучасний Новомосковськ [4, с. 161], що стара Самара – це Новобогородицька фортеця і Усть – Самарський ретраншемент [4, с. 286]; що Новобогородицьку фортецю збудовано поблизу монастиря в Старій Самарі [5, с. 52].

Дану точку зору традиційно поділяє більшість дослідників історії Запоріжжя, зокрема Ю.А.Мицик, котрий стверджує, що слобода Новоселиця – це м. Самара, а нині – Новомосковськ [6].

Як зазначається дослідниками, в першу чергу Г.К.Швидько, існує плутанина з визначенням Богородицької і Новобогородицької фортець [7, c. 92 – 96]. У 1998 році Г.К.Швидько, на підставі аналізу картографічних матеріалів – планів і атласів Дніпра в цілому та окремих його дільниць, чи не першою з істориків надає аргументований висновок про співвідношення вищезазначених укріплень. На її думку, Богородицька і Новобогородицька фортеці є одним об’єктом, збудованим у 1688 р. поблизу козацького містечка Самар та монастиря на правому березі р. Самари. Однак залишки укріплень в селищі Шевченко (межі м. Дніпропетровська), на її думку, не можуть бути ідентифіковані ні з Богородицькою фортецею, ні з Усть-Самарським ретраншементом, бо останній знаходився на лівому березі р. Самари, а не на правому. Дослідниця вважає, що ця пам’ятка фортифікації є рештками Миколаївського форпосту, спорудженого в період між російсько – турецькими війнами 1735 – 39 рр. та 1768 – 74 рр.[7, с.96] Крім того, що Г.К.Швидько локалізувала Богородицьку фортецю на правому березі р. Самари, дослідниця підкреслює, що в жодному документі назви фортець не вживаються одночасно, навіть в тих, в котрих перераховуються всі існуючі фортеці, ретраншементи і редути [7, с. 93 – 94].

Прикладом є комплекс документів XVIII ст. – Архів Коша Нової Запорозької Січі: в справі №2 згадуються Усть-Самарський і Самарський ретраншементи [8, c. 96], в справі №6 – старосамарські жителі [8, с. 397 – 398], в різних документах справи №9 – Усть-Самара і Стара Самара, Богородичне і Самарь [9, с. 75, 84 – 85]. В цих матеріалах дійсно відсутні чітко диференційовані назви Богородицької чи Новобогородицької фортець.

Г.К.Швидько також зроблено ще один важливий висновок важливий висновок, що у використанні термінів “місто” і “містечко” стосовно до певного поселення велику роль відігравала традиція (“общенародное наречие”) [10, с. 106 – 115], або звичаєве право на запорозьких землях. Цим висновком частково зменшувалася плутанина в назвах на досліджуваній місцевості, коли одне й те ж поселення йменувалося і містом, і містечком. Разом з тим, дослідниця припускає, що Стара Самара, Новоселиця, Катеринослав I і сучасний Новомосковськ – різні назви одного місця [11].

Справжнім проривом в питанні ідентифікації топонімів Нижнього Посамар’я стала праця В.В.Бінкевича і В.Ф.Камеко, котрі визначають містечко Самарь кін. XVI – поч. XVII ст., місто Самару 1688 – 1711 рр., Богородицьку (Новобогородицьку) фортецю і м. Стару Самару (Богородичне) в 1731 р. на правому березі р. Самари на околиці сучасного сел. Шевченко в м. Дніпропетровську [12]. Крім того, ними приділено увагу і Новосергіївській фортеці, як невід’ємній складовій російських укріплень досліджуваного періоду на запорозькій території, збудованій 1689 року в урочищі Сорок Байраків біля Вольного броду (сучасна околиця с. Вільне Новомосковського району Дніпропетровської обл.) [12, с. 86 – 87, 89, 93].

В “Малій енциклопедії українського козацтва”, окремі статті якої на наш погляд потребують додаткової аргументації, повідомляється, що Богородицька фортеця (початок будівництва 12(22).07.1687р.; закінчення – 1688 р.) “зведена у нижній течії р. Самари біля запорозького містечка Самари; 1691 р. нею оволоділи повстанці Петрика; Старосамарська фортеця увійшла до складу Української укріпленої лінії, а з 1744 року Самара (Стара Самара) стала паланковим центром Самарської паланки; залишки Богородицької фортеці не збереглися” [13, с. 42 – 43]. Новобогородицька фортеця (Усть-Самарська фортеця) – “збудована в урочищі Сорок Байраків на правому березі Самари при її впадінні в Дніпро … у 1688 році … У 1691 р. фортецею оволоділи повстанці Петрика … Нині від неї залишилася чітка лінія валів, які швидко руйнуються разом з культурним шаром внаслідок розростання житломасиву Північний м. Дніпропетровська” [13, с. 350 – 351]. При цьому жодного разу не згадано про Новосергіївську фортецю, яку дійсно збудовано над Вільним бродом ( про що писав ще Костомаров, який вважав її Новобогородицькою [14, c. 15, 30]) в урочищі Сорок байраків і яку дійсно захоплювали, але не повстанці Петрика, а війська хана Девлет–Гірея в 1711 році, при чому за повною згодою місцевого населення, яке видало кримцям російський гарнізон [15].

Проте Новосергіївська фортеця знаходиться саме там, де це і описано Д.І.Яворницьким [16, c. 63] – на північній околиці с. Вільне, рештки її валів значно пошкоджені будівлями колишньої тракторної бригади Новомосковського радгоспу-технікуму, але і зараз тут існує система глибоких круч – байраків, а на узбережжі р. Самари знаходять численні фрагменти полив’яного посуду переважно XVIII ст.; за інформацією місцевих жителів, під час поступової руйнації території колишньої фортеці були зібрані досить значні нумізматичні колекції середини XVII – першої половини XVIII ст.

Стосовно поєднання в одному місці Старосамарської (Богородицької) фортеці і центра Самарської паланки в 1740-х рр., слід зауважити, що навряд чи це було можливо, бо ще Феодосій (Макаревський) відзначив майже одномоментне з побудуванням в м. Самарі російської фортеці виникнення запорозьких слобід Підгородньої і Спаської [17, С. 519, 535], куди переселилася запорозька старшина, яка не мала ані найменшого бажання жити поруч з московитами. Крім того, в 1688 р. була заснована слобода Самарчик, яка за повідомленням упорядників видання Архіву Коша Нової Січі стала центром Самарської паланки з 30-х рр. XVIII ст. і нараховувала в 50-х рр. того ж віку 9227 жителів [8, c. 96]. З приводу можливості перебування центра Самарської паланки у XVIII ст. в Старій Самарі, то полтавські дослідники, на підставі аналізу джерел і історіографічних досліджень, повідомляють, що старосамарська сотня Полтавського полку “створена на землях Війська Запорозького в 1740-х рр. В складі Полтавського полку перебувала вже 31 липня 1744 р. Крайня верхня дата її перебування в підпорядкуванні адміністрації Полтавського полку – 1751 р.” [18, – С. 168 – 173. – С. 172] Крім того, в документах Архіву Коша і Генеральної військової канцелярії присутня низка повідомлень з цього приводу. [19]

У зв’язку із вищезазначеним, ми знову наголошуємо на складності оперування вказівками джерел або тогочасним картографічним матеріалом. Так і досі чітко не визначені місця табору Потоцького під час Жовтоводської битви (1648 р.), незважаючи на неодноразові експедиції І.С.Стороженка із залученням археологів і фахівців з металодетекторами. Аналогічна ситуація має місце із визначенням за допомогою картографічних матеріалів Богородицької фортеці і міста (містечка) Самари. Через найбільше нагромадження протирічч і першість у побудуванні на запорозьких землях серед інших московських військових форпостів наприкінці XVII ст., нашу увагу зконцентровано на двох основних об’єктах – Богородицькій (Новобогородицькій) фортеці і м. Самарі, а також на супутніх їм топонімам.

На карті Якова Брюса і Мандена 1699 р. (написи латиною) зображення “Новогородис.” й “Сергіївськой” фортеці (мал. 1) орієнтовно розміщено в тих місцях, де їх локалізують дослідники В.В.Бінкевич і В.Ф.Камеко. [12, с.54] На карті де Бексета, видрукуваній А.О.Скальковським (доповненій копії Генеральної карти 1751 р.), Стара Самара знаходиться там, де вищеназвані дослідники  розташовують Новобогородицьку (Богородицьку) фортецю; далі, по правому ж березі р. Самари, за Кільченню, показано укріплення Піщаної Самари (мал. 2), а на лівому березі, в гирлі – Усть – Самару [12, с. 113] (на нашу думку саме ця карта найнаближеніша до реального стану речей). На карті Південної Польщі 1769 р. Новобогородицька фортеця (напис латиною “Новоградіцка”) розміщена на правобережжі Самари на рівній відстані як від самарських берега і гирла, так і від Дніпра [12, с.55] (ми вважаємо, що напис латиною “Новогородіс” є назвою для новозбудованого тогочасного містечка). На карті Новоросійської губернії 1778 р. Стара Самара поставлена на самарському лівобережжі, неподалік від її гирла, а Піщана Самара – на тому ж березі, вгору по течії. [12, с. 56]

На реконструкціях другої половини XIX – початку XX ст. плутанина збільшується. Богородицька фортеця зображується на лівому березі р. Самари, недалеко від її гирла; Самарський монастир – на правому березі, між Дніпром і Новоселицею; р. Кільчень впадає безпосередньо в Дніпро напроти Нового Кодака. [20, c. 16] Самарський монастир знаходиться на лівому березі річки Самари, трохи вище по течії за Усть – Самарський Богородищанський ретраншемент, а р. Кільчень знову впадає-таки не в Самару, а в Дніпро. [21]

Не менш цікаві і протирічиві сучасні реконструкції. В правобережжі р. Самари: неподалік від її гирла – Новобогородицьк, трохи далі – Самарський монастир, на місці м. Новомосковська – Новоселиця. [22, c. 44] На карті “Вольностей Війська Запорозького низового у XVI – 1-й пол. XVII ст.” існують і Самара (на правому березі р. Кільчені при впадінні її в р. Самару), і Нова Самара (на місці розташування сучасного м. Новомосковська). [13, c. 84]

І коли поєднуються історіографічні дослідження й ті чи інші комплекси картографічних матеріалів, то плутанина кількаразово збільшується. Прикладом того слугує ситуація в сучасному м. Новомосковську, про що вже йшлося: в ньому встановлено меморіальний камінь, на якому подано інформацію про існування в цих місцях Новобогородицької фортеці. Крім того, на підставі легендарних даних про будівництво в Самарі чи Новоселиці дерев’яного Троїцького собору, з цим містом ідентифікуються і слобода Новоселиця, і козацьке місто Самарь (Самара) [23, c. 37, 53 – 54], тоді як в справі про будівництву в Самарчику нової великої церкви замість старої (про собор мова не йдеться) зазначені назви – Самарчик, Самар, Старий Самарчик, м. Самар. [9, c. 146 – 147]

Досить складно ідентифікувати на сучасній географічній карті ще один топонім Нижнього Посамар’я – Усть-Самарський ретраншемент, котрий міг знаходитися і на Поповому Мисі Ігренського півострову (зараз це місце майже повністю зруйноване кар’єром і будівельними роботами), і на о. Мойка, де залишилися невиразні рештки укріплень і певний підйомний матеріал XVIII ст.

В усякому разі насичене листування між Кошем, Генеральною військовою канцелярією, київським генерал-губернатором і Сенатом з приводу старосамарського і устьсамарського перевозів і земель навколо них в середині XVIII ст. доводить стратегічне значення цього району і для Гетьманщини, і для Війська Запорозького, і для уряду Російської імперії. Проте якщо XVIII ст. залишило для дослідників відносно значний комплекс джерельних свідчень про досліджуваний регіон, то матеріали XVI – XVII ст. збереглися в невиразних фрагментах, винятком з яких можуть бути грамота Стефана Баторія 1575 р. [24, с. 34 – 35]  та окремі документи часу після заснування Богородицької фортеці. Щодо іншого, ми маємо свідчення про існування тут важливих козацьких і монастирських “уходів” – місць поселення і промислів. [25, С.14 – 15] Також є підстави для припущення про наявність значного поселення і митниці в районі гирла Самари часів Великого князівства Литовського. [26]

Існує лише одна можливість підтвердити чи спростувати ту чи іншу спробу реконструкції  місцезнаходження орієнтовно визначеної пам’ятки: це – археологічні джерела. Саме вони дають змогу досить чітко встановити хронологічні межі функціонування пам’яток, про що наголошувалося на III Міжнародному конгресі україністів у 1996 р.[27, c. 43 – 48]

На жаль, значну частину пам’яток дослідити вже просто неможливо. [28, c. 62]Зруйновано кар’єрами Старокодацьку фортецю і Усть – Самарський ретраншемент, рештки укріплень Нового Кодака розгорнуто під парк ім.. Леніна та забудовано сучасними будівлями Нових Кайдак, більшість Січей затоплена. На сучасній території Самарського монастиря археологічних досліджень не проводилося ніколи як і на території м. Новомосковська.

Протягом 2000 – 2002 рр. в місці передбачуваного розташування Богородицької фортеці і м. Самарі на околиці вище згадуваного селища Шевченко проводилися археологічні дослідження співробітниками науково – дослідної лабораторії археології Подніпров’я Дніпропетровського університету, до якої належать автори. На підставі плідних розвідок В.М.Шалобудова було визначено наявність культурного шару з артефактами XVI – першої половини XVIII ст. Під час проведення археологічної практики доц.. З.П.Маріною та В.О.Ромашком було здійснено невеликі за обсягом розкопки з метою встановлення наявності, стану та датування культурних шарів як на площі фортеці, так і на так званому “нижньому місті” або посаді. Отримані матеріали дозволяють впевнено стверджувати про: а) належність укріпленнь Старосамарському ретраншементу; б) про передування будівництву Богородицької фортеці досить значного за розмірами поселення міського типу, в якому автори вбачають неодноразово згадуване у документах та історичній традиції “містечко старовинне козацьке” Самарь. Підтвердження цьому знаходимо у надзвичайній насиченості культурного шару нумізматичними та сфрагістичними знахідками, які вважаємо пов’язаними із місцезнаходженням Самарі при перевозі через однойменну річку на важливому торгівельному шляху, який сполучав Придніпров’я з південними та східними районами сучасної України та Подонням.

Щоб дати ґрунтовне уявлення про багатство культурного шару і, відповідно, про обсяги грошового й інших обігів на території фортеці і її посаду, нижче ми надаємо можливість ознайомитися зі стислим описом найзначніших комплексів і окремих знахідок, які приводять до цікавих висновків щодо  рівня розвитку господарського життя регіону, розташованого на межі зіткнення інтересів Війська Запорозького низового, Гетьманщини та Російської імперії.

На сьогодні введено до наукового обігу нумізматичну колекцію з більш ніж 300 монет, яка підтверджує безперервність життя в цьому місці з XIV по кінець XVIII ст.: серед них – пули ординського чекану 80-х рр. XIV ст., польські і взагалі європейські гроші XVII ст., російські від часів Михайла Романова до Катерини II [29, c. 123 – 134]; отримано інформацію про знахідки місцевими жителями на навколишній території срібної копійки Івана IV Грізного, мідних грошей Петра I, випущених після 1711 р. (що свідчить про продовження грошового і товарного обігу на цьому місці і після Прутського миру, за яким фортеця мала бути зруйнована). Не розглядаючи спеціально три примірники золотоординських мідних пулів XIV ст. через недостатність на час публікації інших знакових знахідок цього періоду, перейдемо безпосередньо до опису колекції.

Серед монет XVII ст. найдавнішими і найчисленнішими є польські білонові півторагрошовики короля Сигизмунда III, карбовані з 1614 р. за зразком німецьких драйпелькерів, котрі отримали в народі назву півтораків або чехів. [30, c. 177] Ці монети протягом століття лишалися найрозповсюдженішим номіналом в роздрібній торгівлі Польщі й України. Відомі випадки знахідок скарбів з півтораків разом з Петровським сріблом (тобто знаходилися в обігу до кіеця століття). [31] Всього знайдено 24 монети даного номіналу 1622 – 25 рр. Потертість більшості з них свідчить про тривалий обіг, а знахідка дев’яти мідних екземплярів говорить про значний відсоток підробок. При розгляді підроблених монет помічено високий технічний рівень їх виконання: штемпелі виготовлялися із застосуванням пуансонів, як і на державних монетних дворах, а кваліфікація майстрів була достатньо високою. При побіжному огляді впадає у вічі тільки різниця в металі і якщо б ці монети знову вкрити сріблом, то в загальній масі півтораків вони були б непомітними. Уважно порівнюючи зображення, вдалося виявити деталі, котрі ні в якому разі не могли з’явитися на державному монетному дворі внаслідок недбалості майстра (мал. 3.1.). Це стосується в першу чергу розміщення в центрі гербового щита косого Андріївського хреста замість перев’язаного снопа (т. зв. “снопок Вазів”). До того ж замість трійки в титулі Сигизмунда і на місці номіналу (3 півгроша) вибите число 5, в слові REX (король) відсутня літера R, а в словосполученні DG (Божою милістю) літери змінили свої місця. На реверсі монети зіпсоване слово REG (королівство), а також невірно зображений знак підскарбія Миколи Даниловича “сас”. Крім того, літера N і число 4 передані дзеркально. Всі ці відхилення не могли виникнути випадково: можливо, що у майстра – карбувальника було бажання познущатися таким чином над королівською владою. Така неповага, на наш погляд, могла носити замовний характер і вказує на вірогідне козацьке замовлення підробок. Є письмові свідоцтва про карбування Богданом Хмельницьким власних грошей в Чигирині. [31, С. 116, 120] Проте логічнішим і зисковнішим для гетьмана Б. Хмельницького, котрий постійно потребував коштів для ведення війни, було карбування звичної для населення монети, ніж введення своєї, яку до того ж навряд чи сприйняла б широка торгівля. З іншого боку, існує безліч прикладів підробки на державному рівні грошей іншої країни з метою отримання певного зиску за рахунок їх псування і підриву економіки супротивника. [33]

Повертаючись до інших польських номіналів, слід відзначити майже повну відсутність значніших грошей: так навіть потрійний гріш – трояк з датами 1622 – 24 рр. зустрічається лише 4 рази. Не знайдено й найдрібніших монет номіналом в тернарій і солід. Соліди першої половини XVII ст. подані в наших матеріалах лише монетами шведського карбування Густава Адольфа 1631 р. і Христини 1640 р. З шести драйпелькерів Густава Адольфа присутні дві монети з датою 1633 р., через що багато дослідників розглядають їх як підроблені, оскільки король загинув в 1632 р. Проте їх відповідність пробі, вазі і стилю оформлення державних монет не дають нам підстав бачити в цих драйпелькерах “сучавські підробки”, а тому ми поділяємо думку С.І.Климовського, який вважає ці монети продукцією монетного двору м. Ельбінгу. [34, c.109-111] Вони цілком могли карбуватися зі згоди шведського уряду для сплати утримання військам, де ім’я Густава Адольфа було дуже шанованим. Ще менше знайдено драйпелькерів Прусії і Бранденбургу – в колекції їх лише три примірники. Окремо стоїть монета Бранденбургу в унії з Прусією номіналом в 6 пфенігів з датою 1694 р.[29, с.128 – 129.]

Досить часто зустрічаються польські мідні боратинки 1659 – 66 рр. короля Яна Казимира. З 18 знахідок 14 несуть зображення литовського герба (Погонь) і лише на 4 ми бачимо польського орла. Всі без винятку монети сильно зношені, частина з них зі слідами подвійного удару штемпеля, щонайменше 3 боратинки фальшиві. Все це не викликає здивування – при примусовому курсі цих кредитних грошей їх карбування приносило значний прибуток, а підробка була поставлена на потік навіть на державному рівні, про що неодноразово письмово підтверджувалося сучасниками. [35, c. 70]

Російські гроші XVII ст. представлені чотирма знахідками копійок Михайла Федоровича 1613 – 45 рр.[36] Отримано також по одному примірнику срібних копійок Олексія Михайловича і Федора Олексійовича.[37] Дуже цікавою є знахідка сєвських чехів, причому крім цілої монети знайдений акуратно вирізаний ножницями фрагмент (рівно чверть), призначений для розміну (мал. 3.2). Ці монети карбувалися в м. Сєвську за наказом московського уряду в 1686 – 87 рр. і призначалися для вжитку в Україні разом з польськими півтораками. Для більшої схожості імена і титули царів Івана й Петра передані латинськими літерами. Розрахунок Москви складався в бажанні покрити таким чином витрати на ведення війни, розраховуючись з населенням грошима звичного вигляду. Дуже низькопробні сєвські чехи з величезним небажанням приймалися населенням, незважаючи на суворі царські укази, що дорівнювали їх до “старих” чехів.[38, c. 232, 241, 242] Не отримавши бажаних наслідків, уряд був змушений вилучити монети з обігу і переплавити. Знахідки перших сєвських чехів в Присамар’ї розширюють наші уявлення про обіг цих грошей на українському ринку.

Межа XVII – XVIII ст. представлена срібними дротяними копійками Петра Олексійовича, починаючи з його спільного правління з братом Іваном.[39] З 20-ти примірників копійок багато досить затертих, одна – брактеат. Про дрібне крамарство свідчать монети, розрізані вздовж для отримання номіналу в одну деньгу. Слід згадати про знахідку в фортеці половинки копійки з іменем Федора Олексійовича (1676 – 82), друга половинка якої була знайдена в 250 м від неї в районі перевозу через р. Самару (мал. 3.3). Судячи з концентрації на невеличкій ділянці монет дрібних номіналів, кількох натільних хрестів і битого гутного скла XVII – XVIII ст., на цьому місці вочевидь знаходилися шинок або корчма.

Дрібних грошей Петра I знайдено небагато. З трьох полушок 1718 – 22 рр. одна, скоріш за все, була фальшива (мал. 3.4). Їх підробка була надто прибутковою через карбування за дуже завищеною 40-рубльовою стопою, просте

оформлення і дрібний розмір. [40] Мідні копійки представлені двома примірни-ками, а великого срібла немає зовсім. Навіть місцевими мешканцями, котрі активно вибирають монети з культурного шару при обробці городів, з великих срібних монет знайдені лише рубль 1731 р. і “полтиники” 1732 і 1760 рр. Наймасовіші монети середини XVIII ст. – полушка й деньга 1730 – 54 рр. – зафіксовані в кількості більше 100 одиниць. Мідних грошей Єлизавети і Катерини II відносно небагато, що пов’язане з поступовим згасанням життя фортеці через втрату її військового значення і припиненням існування перевозу. [12, c. 112]

Найцікавішою особливістю регіону слугує присутність на його території і, відповідно, в фінансовому обізі грошей Кримського ханства. Всі монети, а їх більше 60 екземплярів, – білонові акче першої половини – середини XVIII ст. (мал. 3.5 – 13). Незважаючи на те, що невисока якість карбування не завжди дозволяє чітко визначити, при якому саме хані викарбувана та чи інша монета, зовнішній вигляд і фактура дозволяє обмежити час їх випуску 1715 – 53 рр. Найдавніші монети несуть ім’я Каплан Гірея I (друге правління), наймолодші – Халім Гірея, більше половини визначених монет – з ім’ям хана Арслан Гірея II (1743 – 56 рр.) [41]. Подібної концентрації монет кримського чекану практично більше ніде в Подніпров’ї не помічено, за винятком гирла р. Самари в районі Ігренського півострова.

На наш погляд, така кількість монет безпосередньо пов’язана з гарнізонами Богородицької (Старосамарської) й Усть-Самарської фортець. Участь в Кримських походах 1730-х рр. з подальшим поверненням військ до місць їх постійної дислокації, безсумнівно призводили до притоку трофейної монети. А оскільки кримські монети виготовлені хоч і з низькопробного. а все ж срібла, то у звичного до європейського білону населення вони цілком могли приймати участь в роздрібній торгівлі.

Гроші, карбовані в пізніший час, потрапляли на територію Нижнього Присамар’я, вочевидь, іншим шляхом, оскільки основні бойові дії велися в Молдавії і на Кубані. Кримський хан Селім Гірей (1743 – 1748 рр.), намагаючись підтримувати мирні відносини з Росією, зумів повернути велику кількість російських полоняників, за що був обдарований 5000 золотих, а ще 1000 червінців були пожалувані йому в листопаді 1746 р. [42, c. 222, 223]

Відносно мирний період у зносинах з Кримом в середині XVIII ст. послугував налагодженню торгівельних стосунків в цих прикордонних землях, про що свідчить такий великий відсоток монет Бачхисарайського карбування.

Вищенаведене підтверджують слова турецького публіциста Реслі Ахмед Ефенді, який разом з Васифом вбачав головну причину зіткнення Порти з Росією в польських заворушеннях  і поведінці кримських татар. [42, с. 253, 254]  Непрямим підтвердженням участі кримських акче в торгівельному обігу слугує відсутність у Нижньому Присамар’ї високопробних турецьких грошей. Знайдено дві турецькі монети акче, пробиті по краю, які використовувались в якості прикрас (рис. 3. 14-15).

Крім монет в фортеці знайдені західноєвропейські лічильні жетони XVIII ст.: два з них однакові, з портретом Людовика XV на лицевому боці (рис. 3.16). Знахідки жетонів свідчать про використання при лічбі абака і  вказують на продовження торгівельних зв’язків з Західною Європою. Разом з нумізматичними знахідками чи не найважливіше місце в підтвердженні розміщення та датуванні терміну існування поселення Самарь на місці наступної фортеці та його значення для торгівельних операцій посідає  знахідка в 2002 – 03 рр. семи торгівельних свинцевих пломб, які функціонально пов’язуються із державною системою контролю за якістю товару, у першу чергу – тканин, і містять відомості про виробника, а інколи – час виготовлення.

Усі пломби належать до одного типу, головною ознакою якого є наявність гнучкої перемички – бандеролі, що сполучає дві округлі платівки з отвором по центру лицевої та відповідним йому виступом на зворотній, за допомогою яких здійснювалося кріплення при стисканні пломби. Саме цей тип товарних пломб широко відомий у Західній Європі і, за типологією А.Г.Векслера та В.В.Зайцева, датується XVI – XVIІ ст. Аналогічні пломби знайдено у Новгороді [43], фортеці Орєшек [44, c.110–114], Смоленську [45,  c.183–184]. Англійська товарна пломба, знайдена у 1986 р. у Києві [46] теж мала бандероль, рештки якої помітні на обох платівках. Нижче наводимо опис торговельних пломб з Самарі – Богородицької фортеці, для яких можна припускати польське чи загалом західноєвропейське походження.

1 – цілком повний екземпляр. Діаметри платівок 21 мм, довжина бандеролі 40 мм. На лицевій платівці в центрі вміщено літеру S, зверху якої відтиснута римська одиниця – І; нижче літери А та К, в яких вбачаємо ініціали Сигізмунда І Старого. На зворотній стороні зображення відсутні. Найбільшу цінність має дата – 1524 рік – яку викарбовано на бандеролі за допомогою пуансонів. У палеографії збережено особливості написання цифри 2 у вигляді літери Z, що властиво західноєвропейським монетам та печаткам початку XVI ст. (мал. 4.1).

2 – цілком повний екземпляр. Діаметри платівок 26 – 28 мм, довжина бандеролі 15 мм. На лицевій стороні вміщено герб м. Гданська: зображення в овальному щиті двох рівнокінцевих хрестів з короною зверху. Щит з двох боків підтримують стоячі у геральдичній позі леви. Нижче герба вміщено дату, від якої залишилися дві останні цифри: 05. На оборотній стороні великими літерами в дві строки напис: BESTE SORTE.

На пломбі присутні ще два додаткові штампи. В верхній лицевій частині платівки розміщено зображення “процвітшого серця” в шнуровому обідку діаметром 10 мм. На зворотній частині штамп частково заходить на бандероль. На ньому зображено чотири латинські літери: LT(?)GS, розміщені хрестоподібно навколо літери І або римської одиниці. По краю штампа проходить лінійний ободок діаметром 13 мм (мал. 4.2).

Виходячи з форми щита на гербі Гданська, вважаємо можливим датувати пломбу 1605 роком. Підстави: до правління Сигізмунда ІІІ (1587 – 1632 рр.) щит мав іншу, більш складну форму; за Сигізмунда було впроваджено овальний щит, який зберігся до кінця правління Яна Казимира (1649 – 1668 рр.), після чого щит знову змінює форму [47].

3 – дефектний екземпляр (втрачено бандероль), діаметри платівок 22 мм. На лицевій по центру викарбовано цифри VI і під нею ІІ, які знизу облямовують лапи дворогого якоря із стрілоподібним завершенням кінців. На зворотній стороні у центрі пробито цифру 24, під якою знаходиться зображення лежачого на боці дворогого якоря. Клеймо на зворотній платівці було відтиснуте вже після з’єднання пломби, тобто пізніше за штамп на лицевій стороні (мал. 4.3).

Вважаємо, що цифра 24 позначає дату. Деякі палеографічні особливості у написанні двійки більш властиві XVIІ ст., але не можна виключати одночасовості першій з наведених пломб, дата якої не викликає сумнівів, тим більш що їх знайдено поруч у східних умовах.

4 – дефектний екземпляр: наявна лише половина лицевої платівки діаметром 40 мм. Привертає увагу надзвичайна – до 2 мм – товщина останньої та наявність відбитків ливарної матриці у вигляді концентричних кіл. Крім великого отвору в центрі для сполучання платівок пломби, справа від міста кріплення бандеролі пробито ще один отвір діаметром 1 мм.

У верхній частині викарбовано за допомогою пуансонів напис, від якого вціліли лише три латинські літери: GEL, підкреслені роздільно-крапковим пояском. Центр композиції становило зображення долоні (правиці) із розведеними пальцями. На нижній частині лицевої платівки знаходився відтиск ще одного, меншого за розміром, штампа, який частково перекриває попередній. Від нього збереглась частина подвійного лінійного ободка з 3-ма крапками у центрі, розташованими за схемою трикутника (мал. 4.4). Місто виготовлення пломби встановлюється за написом, який є скороченням від назви голландської провінції та міста Гельдерн. Саме в такому скороченні і палеографії воно зустрічається на срібних та золотих монетах Голландської республіки першої половини XVII ст. [48] .

5 – дефектний екземпляр, від якого збереглася лише зворотна платівка діаметром 19 мм. На розплесканому виступі частково зберігся відтиск штампу у вигляді рельєфної складної фігури, проміжної між хрестом та якорем із довгим, загнутим на кінці штоком, вміщеної у суцільному ободку (мал. 4.5).

6 – дефектний екземпляр: вціліла лише лицева платівка з овальним

отвором у центрі. Навколо отвору помітні рештки відтиску штампа у вигляді хрестоподібних знаків, доповнених викарбованою різцем латинською літерою N (мал. 4.6).

7 – повний екземпляр гарної збереженості. Діаметр пластин – 18 мм, довжина бандеролі – 11 мм. На лицевій платівці в крапчастому обідку розміщені латинські літери DS, на зворотній – нечіткі зображення окремих знаків або літер (мал. 4.7).

Окремо виділяємо пломбу за № 8, що належала Санкт-Петербурзькій поштовій конторі. Кінцевий термін вживання подібних пломб визначається із зображення “старої” корони, яке зникає після 1712 р. Повний екземпляр доброї збереженості. Діаметри платівок 20 – 22 мм, довжина бандеролі 40 мм. На лицевій стороні відтиснуто штамп із зображенням в центрі російської “старої” (вживаної до 1712 р.) корони, під якою вміщено два поштових ріжка. Довкола зображень в одинарному лінійному ободку пошкоджений напис “… бургскои почто…” і рештки дати: 17… (мал. 4.8).

За характером зображень розглянуті екземпляри № 1–7 належать до західноєвропейських. Особливо підкреслимо наявність сюжету “перчатка – долоня”, який отримує розповсюдження в XV – XVIІ ст. Перше за часом зображення правиці у перчатці долонею до глядачів відомо за свинцевою пломбою з шару XІV ст. на Михайлівському розкопі у Новгороді [49, c. 147-159]. На чотирьох пломбах з Москви [50, c. 242] та однієї з Литви [51, c. 243] зображення облямоване написом як і в нашому випадку.

Прямі рівнокінцеві хрести, близькі до зображених на лицевій платівці екз. № 6, досить розповсюджені і часто доповнюються геометричними знаками, які трактуються дослідниками як знаки власності. Останні мали розповсюдження в XVI – XVIІ ст. у Західній Європі, особливо – в Німеччині [52]. Відносно датування невизначених пломб XVI – XVIІ ст. посилаємося на точку зору визнаного фахівця Лінаса Квізікявічуса [51], підтриману московським археологом В.В.Зайцевим, який вважає можливим продовжити час їхнього існування до XVІIІ ст.

Наведені дані свідчать про важливе місце, яке відігравала козацька Самарь – в наступному Богородицька фортеця – в торговельних зносинах із Центральною та Західною Європою і Росією, що знаходить пояснення в існуванні поруч перевозу через Самару, котрий відігравав важливу роль у здійсненні торгівлі із Слобідщиною та більш східними територіями. Можна стверджувати, що саме цей фактор визначив виникнення першого укріпленого поселення, на зміну якому з часом була споруджена Богородицька фортеця. Концентрація знахідок пломб в Присамар’ї є свідченням не тільки існування тут значного торговельного центру, а й важливим показником економічного стану місцевого населення. Придбати цілий кусок іноземного сукна чи іншої тканини, а саме про це свідчать знахідки пломб, мав можливість лише заможній покупець, або цей сувій був частиною платні значної кількості вояків. Сподіваємося, що наступні пошуки призведуть до нових відкриттів. Знахідка ж поштової пломби свідчить про неабияке зацікавлення російського уряду подіями, що відбувалися на південних кордонах тогочасної України і підтверджує поштове спілкування із гарнізоном Богородицької фортеці. До речі, про це ж свідчить знахідка на місті фортеці печатки, виготовленої на зразок печатки Великої Московської таможні цього часу.

Відносно шляхів, якими товари, позначені пломбами могли потрапляти у Присамар’я, можливо кілька припущень. Перший шлях ішов від Гданська по Віслі до Кракова і далі через Волинь до Києва, а потім униз по Дніпру чи суходолом. Другий, т. зв. дунайський, починався у Південній Німеччині біля Регенсбурга, потім поділявся на угорський, котрий ішов через Галич та південні князівства до Києва, та шлях через Південну Польщу на Володимир Волинський і звідти до Києва [53, c. 369]. Виходячи з політичної ситуації, дунайський шлях для XVI – XVII ст. був малоймовірним; на користь переважного пересування товарів першим із згаданих шляхів свідчить традиційне розміщення великих торговельних пунктів на польсько-російському кордоні, прикладом чому Дорогочин, Надбузький, де було знайдено чисельні пломби ХІІ – ХІV ст. [54] і який не втратив свого значення і пізніше.

С.І.Климовський, розглядаючи англійську товарну пломбу ХVІ ст. з Київа доходить висновку про шляхи, якими вона могла потрапити до міста. Таких, за його думкою, було два – до Нідерландів або північних німецьких міст, а далі суходолом через Німеччину на Вроцлавський ярмарок, звідти до Кракова і через Волинь до Києва. Другий – морем до Гданська, звідти по Віслі до Кракова і далі на Київ. Останній шлях, згідно Климовському, був простішим і

тому – головним [55, c.115].

Поряд з колекцією торгівельних пломб гідне місце посідають знахідки військового спрямування – деталі вогнепальної і холодної зброї,  картеч та козацькі гудзики і закаблуки. Всі ці речі досить чітко датуються XVII ст. Через те, що отримані артефакти знаходяться в процесі обробки і підготовки до публікації, ми обмежимось лише малюнками частини з них. Так, серед численних знахідок куль, різного роду металевих деталей обмундирування вояків та одягу козаків, нами знайдені: курок фузеї (мал. 5.1), кремені від рушниць в свинцевій обкладинці (мал. 5.2), ключі від коліщатих замків аркебуз (мал. 5.3)

литі козацькі гудзики (мал. 5.4), закаблуки, аналогічні знайденим на місці битви під Берестечком (мал. 5.5), литу і ковану картеч (мал. 5.6), бронзову кулелійку, перехрестя шаблі угорського типу (мал. 5.7). Згадані вище предмети – лише незначна частка величезної колекції зброї та військового обладунку, що підтверджує постійне перебування численного військового контингенту на місці проведення досліджень.

Наступні два комплекси речових знахідок – матриці печаток і натільні хрести – мають скоріш особистий характер: вони несуть інформацію не стільки про події, скільки про окремих людей, а в деяких випадках допомагають ідентифікувати не лише ареал походження колишнього власника речей, а й його ім’я чи рід.

Кожна нова знахідка печатки завжди  стає подією, тим більш, якщо до наукового обігу вводиться не її відбиток, а власне матриця. При дослідженні території м. Самарь таких матриць печаток було знайдено вісім. Вже один цей факт вказує на важливість  населеного пункту та фортеці у військовому, торгівельному і політичному відношенні.

Перша печатка являє собою бронзову каблучку з восьмикутовою вставкою з прозорого рожевого скла розмірами 10х11 мм. На ней зображено план чотирьохкутової фортеці з двома кутовими вежами і летячим орлом над ними. Виготовлена печатка шляхом відтиску на разігрітому до в’язкого стану склі металевого маточника. Така техніка дозволяє припустити виготовлення декількохекземпляров печаток, котрі, скоріш за все, слугували за адміністративні. Про те, что каблучка виконана не за індивідуальним замовленням, свідчить і її «безрозмірність». Разімкнуті кінці дужки, котрі заходять один за оден, дозволяли довільно змінювати діаметр, підгонюючи, таким чином, під розмір пальця чергового власника. Хоч печатка була знайдена в Богородицькій фортеці і має, на наш погляд, непобезпосереднє до неї відношення, зображені укріплення зовсім не співпадають із збереженими до нашого часу. Відомо, що збудована в 1688 р. фортеця відбудовувалась і, можливо, перебудовувалась після 1731 року [12, с.87, 88, 149]. Але, скоріш за все, на печатці відтворені більш ранні укріплення козацького містечка Самарь, котре існувало на цьому місці при перевозі через р. Самару до тогож поблизу на цей час не існувало інших укріплень крім Кодака (з 1635 р.). Перша згадка про нього є у відомій копії грамоти польского короля Стефана Баторія від 20 серпня 1576 р. [4, с.263] Тоді знаходить пояснення як форма укреплень, так і присутність польского гербового орла над ними.

Перстень-печатку можна датувати кінцем XVI – XVII вв. за низкою ознак і, в першу чергу, за формою матриці – прямокутною, зі зрізаними кутами – характерною для українських печаток XVII ст. [56] Насичений рослинний декор, що вкриває всю поверхню каблучки, також традиційний для ювелірних прикрас цього періоду (мал. 5.1). Досить типовим є зображення на адміністративних і міських печатках різних укреплень і веж, особливо, якщо місту було надане магдебурзьке право [57]. Зображений над фортецею орел представлений у геральдичному положенні, що підкреслює корона, яка вінчає його (окремі деталі котрої неможливо детально роздивитись через її невеликі розміри та сучасний стан) [58, c.173, 174].

Друга адміністративна печатка була знайдена на ділянці в фортеці,  найнасиченішій неординарними предметами: товарними пломбами, монета ми, прикрасами тощо. Печатка являє собою овальну вставку в каблучку з безбарвного скла розмірами 20х18 мм з огранкой по краю. Зберігся також витончений бронзовий ободок – карст. Следи припаювання свідчать про спосіб, яким він кріпився до втраченої в наш час дужки (мал. 5.2). На печатці дуже тонко і професійно вигравіювано трищогловий фрегат з двома рядами портів. На відбитку корабель пливе ліворуч, ніби віддаляючись від спостерігача (мал. 5.4). Повною аналогією досліджуваному типу може слугувати печатка Великої Московської митниці 1707 р., на якій також зображено ідучий ліворуч фрегат [59]. Будучи офіційним типом митної печатки петровського часу, печатка з фрегатом дозволяє вважати, що в Богородицькій фортеці на початку XVIII ст. існувала і митниця.

Обидві адміністративні печатки виконані на високому професійному і ювелірному рівні свого часу, що припускає їх централізоване виготовлення граверами за спеціальним замовленням.

Наступну групу матриць можна віднести до особистих печаток, які належали козацькій старшині; їх ідентифікація викликає певні ускладнення, оскільки українська козацька геральдика – складна і маловивчена галузь науки. Це пов’язано як із недостатністю писемних першоджерел, так і з штучним стримуванням інтересу до  даного питання в роки радянської влади. Єдина грунтовноа праця з цієї проблеми – «Малороссийский гербовник» В.К.Лукомського и В.Л.Модзалевського – була перевидана лише в 1993 р. і не може охопити всієї різноманітності українських казацьких гербів. За справедливим зауваженням В.Л.Модзалевского, козацька печатка, що виникла “спонтанно”, в першу чергу з утилітарною метою, не мала суворих канонів і правил до побудови герба. Особливо це торкнулося ранніх печаток українскої старшини доби Гетьманщини, яка вийшла, головним чином з народної маси в самому широкому сенсі цього слова [60]. Тип герба на печатках повністю ще не склався і міг виправлятися і доповнюватися членами родів і їх нащадками за власним бажанням. Все це враховувалося нами при роботі з печатками з Богородицької фортеці.

Печатка №3 (згідно загальної нумерації) являє собою бронзову чоловічу каблучку діаметром 22 мм. Щиток плоский, зі зрізаними кутами, що  наближає його до восьмикутника. Розміри 18х17 мм. Центром композиції слугує прямокутний щит, поле якого пересікається двома діагоналями (перев’язями), котрі утворюють «андріївський» хрест. Щит увінчаний стилізованою короною

з трьома зубцями і оточений рослинним орнаментом. По краю печатки – рам ка, що повторює форму щитка (мал. 5.5). Печатка впевнено датується XVII ст. за восьмикутовою формою щитка, найулюбленішою серед особистих печаток козацької старшини того часу. Датування підтверджує стиль і техніка гравіювання. Аналогічно оформлені печатки наводять в своїй роботі В.К.Лукомський и В.Л.Модзалевский [61]. З великою часткою вірогідності, зображений на персні герб, можна пов’язати з нащадками Клементія Лагоди, котрий походив з роду Василя Лагоди, сотника Хорольського (1685) и Миргородського полкового осавула (1691 – 1701) [61, с.90]. Відсутність інших аналогічних гербів в українській козацькій геральдиці розглянутого періоду непрямо підтверджує нашу позицію. До вищенаведеного можна додати, що територия гирла р. Самари і Богородицька фортеця певний час знаходились у веденні Полтавського і Миргородського полків. [62, с.76]

Наступна печатка №4 являє собою овальну бронзову матрицю розмірами 24х21 мм, 2 мм завтовшки. На зворотному боці помітні следи напилка і пайки, що вказує на існування втраченої раніше ручки. В центре зображення знаходится невеликий гербовий щит з овальним нижнім краєм. В щиті розміщено чотирьохкінцевий хрест з розширеними кінцями і променями, які виходять з перехрестя. Навколо хреста багатий рослинний орнамент, кот-

рий вкриває всю матрицю, крім невеликої ділянки над щитом, де викарбувані літери И В П. Напис читається при повороті печатки на 180º. Літера «И» передана різб’ярем без врахування дзеркальності відбитку (мал. 5.6). Грубий стиль різб’ярства і помилки говорять про низький професійний рівень майстра. Можливо що печатку виготовлено безпосередньо на місці, в зв’язку з гострою необхідністю візування якихось документів. Всі деталі дозволяють нам датувати печатку XVII – XVIII ст. Атрибутувати її за гербом важко, оскільки в «Малороссийском гербовнике» аналогії відсутні. Літери «ИВП», безсумнівно, є ініціалами власника і з певною часткою вірогідності можна припустити належність печатки полковнику Самарському Гнату Пшеничному. Останній згадується Феодосієм Макаревським в зв’язку з офіційним листом, датованим 22 лютого 1772 г. за №749 до митрополита Київського про затвердження Богородицької Свято-Покровскої церкви. [63, с.408, 409]

Печатка №5 також бронзова, прямокутна із зрізаними кутами і має розміри 15х14 мм. Відлита разом із стержнеподібною, круглою в розтині ручкою, прикрашеною трьома поясками. Ручка закінчується кільцем для підвішування. Висота печатки – 25 мм, діаметр кільця – 9 мм. На печатці вирізане серце із виходячими з нього язиками полум’я, крайні з яких трохи загнуті донизу. Серце обплямовують дві волюти,  вся композиція оточена  восьмикутовою рамкою (мал. 5.7). Датується печатка межою XVII – XVIII ст. Атрибутувати її складніше, оскільки палаюче серце є основним елементом багатьох складніших гербів українського козацтва. Найближчим можна вважати герб роду Спащенко-Кич, де під палаючим серцем зображено лежачий півмісяць [60, c. 173]. Він належить нащадкам Юрія Спащенка – знатного війскового товариша і в такому вигляді існує з 1721 р. Лежачий півмісяць вказує на відзнаку у війні з мусульманами і може бути пізнішим додатком. Можливо, що на печатці з Богородицької фортеці представлений ранній варіант гербу, тобто до 1721 року.

Наступна за нею печатка №6  круглої форми діаметром 1,9 см і фігурною ручкою 3 см заввишки носить зображення серця під короною з п’ятьма зубцями (мал. 5.8). Знайдена в 30-ти метрах на північ від вищерозглянутої печатки і відрізняється від неї лише присутністю корони, що дозволяє нам припустити можливість родинних зв’язків власників обох печаток, так і належність їх одному власнику. В цьому випадку печатка була виготовлена замість втраченої, так як за низкою ознак є хронологічно пізнішою і може датуватися першою половиною XVIII ст. Цим пояснюється і додавання корони, як претензії на знатне походження.

Печатка №7  кругла, діаметром 19 мм й загальною висотою 35 мм. Виточена на токарному станку фігурна ручка зпиляна з двох боків до товщины 1,5 мм і прикрашена вирізом, який повторює її зовнішні обриси (мал. 5.9). На печатці розміщені чотирі імператорскі корони, розташовані навхрест навколо “сонечка” або багатопроменевої зірки. Такий сюжет не дозволяє нам віднести її до печаток козацької старшини, а припускає належність одному з офіцерів російського гарнізону фортеці. Композиція зображення знаходить близьку аналогію на карбованцях Петра I, карбованих Петербурзьким монетним двором в 1724 – 1725 рр., де в центрі також знаходиться аналогічна зірочка. В зв’язку з цим печатка виготовлена не раніш за 1724 рік. Посля невдалого Прутського походу Петра I, фортеця, за умов мирного договору з Портою була зруйнована в 1711 р. і відновлена лише після 1731 р. [12, с.149] Саме цим часом, скоріш за все, слід датувати розглянуту печатку і віднести її, таким чином, до найпізніших із знайдених у фортеці.

Печатку №8  знайдено в 250 метрах на північ від фортеці, майже біля берега р. Кримки, що відповідає территорії, котру раніше обіймав посад. Вона являє собою бронзову матрицю овальної форми размірами 23х22 мм. Обломана ручка збереглася до висоти 18 мм. На печатці зображено складний дворянський герб (мал. 5.10), опис котрого проводиться за правилами, вживаними в європейській геральдиці, коли позначення правого й лівого боків дається відносно “носія” щита. [58, c.141] Але тому що ми описуємо матрицю, а не відбиток, то її дзеркальність спрощує це завдання. Гербовий щит барочної форми розділений вертикально на два поля. В правому зображена половина зубчастого колеса з квадратною втулкою. Згідно встановлених і визнаних канонів геральдики, чотирикутник в середині колеса вказує на те, що воно належить до годинникових [59, с.46]. В лівому полі – стоячий на задніх лапах лев праворуч. Щит увенчано турнирним рицарським шоломом під дворянськой короною. Нашоломник має вигляд протоми стоячого вправо лева з роздвоїним хвостом. З обох боків щит підтримують леви в геральдичних позах. Печатка добре датується за формою щита.

Так, з’явившись в середині XVII ст., щит в стилі барокко міцно стверджуєтся в західноєвропейській геральдиці в XVIII ст. Форма корони характерна для дворянських гербів Данії, Польщі, Італії, маркізів (маркграфів) Франції [64].

На жаль, нам не вдалося встановити власника печатки, Чотириразове повторення зображень лева, скоріш за все, слугує промовистою емблемою і вказує на його прізвище. Знахідка західноєвропейської печатки на території посаду підтверджує факт широких міжнародних контактів. На місці її знахідки раніш, вочевидь, розташовувалася корчма або тому подібний заклад: непрямим підтвердженням цього висновку виступає знахідка в безпосередній близькості від печатки двох західноєвропейських формених гудзиків. Перший являє собою бронзовий позолочений диск діаметром 27 мм  і завтовшки 1,5 мм з гербовим щитом у центрі. Щит – найвживанішої в Європі, починаючи з кінця XVIII ст., французської форми. Дрібна поперечна штриховка передає лазоревий колір поля щита [65, с.3, 4]. В центрі розміщено грецький рівнокінцевий хрест з сяйвом. В російскій геральдиці подобні герби відсутні. Тип срібного хреста на лазоревому тлі має місце в емблемах   духовних осіб й французських мушкете-рів. Другий бронзовий гудзик відрізняється лише діаметром – 13 мм і зображеням тюльпана, оточеного широким обідком з зубчастим краєм (мал. 5 .12). Зворотні боки гудзиків гладкі, вушка припаяні з круглого в розтині дроту.  Разом на території фортеці і посаду знайдено понад дві сотні формених гудзиків, проте майже всі вони гладенькі і відповідають, в цілому, загальновживаним в російській армії від Петра I до Катерини II зразкам.

Переходячи до стислого огляду колекції натільних хрестів, слід підкреслити стратегічне значення населеного пункту як в XVII – XVIII ст, так і в попередні часи. Значна кількість печаток, котрі належали верхівці українського козацтва, свідчить про збереження за нею важливої ролі у військовій і цивільній адміністрації Богородицької фортеці.

Колекція натільних хрестів, отримана з території фортеці і посаду, якому передувало містечко Самарь, на сьогодні налічує більше 60 одиниць, причому до наукового обігу введено вже 54 знахідки. [66] За стилем виконання натільні хрести з Богородицької фортеці і її околиць досить різноманітні, що свідчить про їх різночасовість та належність до різних шкіл і типів. Всі вони відносяться до виду простих (монолітних) нагрудних натільних хрестів. За типом майже всі вони належать до латинських (чотирьохкінцевих) хрестів, у яких вертикальна балка довша за горизонтальну, прямолінійних за формою або з розширеними чи звуженими до кінця балками, що виступає іноді класифікаційною ознакою. [67, c. 11] Всі знахідки, в переважній своїй більшості, належать до двопланових за композицією, коли в латинський хрест вписано або класичний восьмикінцевий хрест з тими чи іншими варіаціями чи додатками, або, як в хресті запорозького походження другої пол. XVIII ст., – латинський хрест із розширеними балками.

З найдавніших примірників маємо два фрагментованих хрести XIV –XV ст., три хрести кін. XVI – XVII ст. Найбільше отримано російських виробів XVII ст. – 32 знахідки, що відповідає часу будівництва і функціонування Богородицької фортеці, при чому більшість з них центрально- і північноросійського походження. Досить багато – 8 одиниць – хрестів, виконаних в традиції українського барокко (мал. 6). Більше 10 – хрести російського походження XVIII ст.

Безумовно чи не найцікавішими є знахідки українських барочних хрестів. Донедавна вважалося, що українці в XVI – XVIII ст. не носили натільних хрестів [68, c. 67], проте ніде не конкретизовувалися верстви населення, які обходилися без цього важливого культового атрибуту. Цілком можливо, що це були власне запорозькі козаки [69, c.203], специфіка віросповідування яких недосліджена через відсутність репрезентативних джерел. Але полтавські археологи під час проведення археологічних робіт в центральній частині м. Полтави знаходили поховання XVII – XVIII ст. з натільними хрестами на небіжчиках.

Щоб краще “читати” зображення барочних хрестів на малюнку, даємо описи двох оригінальних витворів. Хрест №41 (мал. 6.1.), загальною висотою з вушком 48 мм та 25 мм завширшки по раменах, з емальованою лицевою частиною, композиція якої складається з трьох компонентів – зовнішнього і внутрішнього хрестів та декоративного оточення.

Внутрішній восьмикінцевий хрест 21х11 мм стоїть на скелеподібній Голгофі, максимальна висота якої 3 мм, а основа – 5,5 мм, котра має в собі символічне зображення Адамової голови. Обабіч зносяться спис і тростина, які, в свої чергу, слугують розподільними межами між літерами слова н.и.к.а. (переможець).

Зовнішній прямий латинський хрест з довжиною вертикальної балки 32 мм, горизонтальної – 21 мм, та їх шириною 7 мм, був вкритий синьою емаллю крім горішньої частини вертикальної балки, яка була заповнена блакитною емаллю, де знаходиться скорочений під титлами напис црь слвы. По кінцях рамен в два ряди – скорочення під титлами: верхній ряд – іс.хс., нижній – снь. бжіи. (син божий).

Декоративне оточення вкрите: вгорі – блакитно-білою емаллю, по кінцях рамен – синьою, унизу – білою. Зовнішні контури в цілому повторюють контури хреста, мають плавно-округлі лінії, властиві витворам українського бароко. Поле декору вкрите рослинним  гілчастим орнаментом.

Зворотний бік (мал. 6.1а.) має двочастну композицію –основний хрест 32х21 мм з шириною горизонтальної балки 7 мм, вертикальної – 8 мм, та декоративне оточення, заповнене рослинним орнаментом. Основний хрест несе в собі оберіжний варіант псалму “Да воскреснет Бог”, який відрізняється від канонічного зразку. Тло зворотного боку було вкрите синьою емаллю.

Хрест №36, срібний литий, 36 (з вушком) х 22 мм, з вцілілим фрагментом срібного натільного ланцюжка 15 мм завдовжки. Композиція його складається на лицевому боці з трьох компонентів – зовнішнього і внутрішнього

хрестів та декоративного оточення ( мал. 6.2.).

Внутрішній восьмикінцевий хрест 19х10 мм стоїть на двопагорбній Голгофі  максимальною висотою 2 мм і основою 3 мм. Обабіч нього зносяться спис і тростина , які мають підгрунття не на Голгофі, а поряд з нею.

Зовнішний прямий латинський хрест 24х16 мм з шириною балок 5 мм несе в собі написи навколо верхівки і рамен внутрішнього. Вгорі – ц.с.и.х. (цар слави Ісус Христос), над і під раменами – текст непрочитаний через недостатню прорізаність літер. Зауважимо, що це – третій в колекції текст, де ім’я Спасителя пишеться через літеру “и” ( до нього подібна транскрипція відзначена на №№ 21 та 38.     Декоративне оточення орнаментоване візерунками рослинного характеру.

Зворотний бік (Рис. 6.2а.) складається з прямого латинського хреста і декоративного оточення, яке заповнене рослинним орнаментом. Нанесена на нього молитва хресту – хранителю непрочитана повністю через відсутність прорізки літер…

Маємо також три невеликі, можливо – “жіночі”, хрестики, аналогічні зображеному на мал. 6. 3а. Інші знахідки як натільних хрестів, так і предметів аналогічного призначення не менш цікаві й самі по собі, проте в загальній сукупності отриманих артефактів дозволяють побачити картину, що значно відрізняється від звичних стереотипів. Описувати всі коплекси і окремі оригінальні знахідки в даній статті немає потреби, простіше знайомитися з окремими спеціальними публікаціями фахівців ДНУ. Частина матеріалів вже видрукувана, [70] інші знахідки знаходяться або в стані виходу з друку, або обробляються.

Проте, на підставі синтезу джерелознавчих та історіографічних студій і археологічних надбань, вже сьогодні можемо казати про важливість Нижнього Посамар’я взагалі і території навколо м. Самари (Старої Самари) зокрема в торгівельному, адміністративному та господарчому житті регіону в XVI – XVIII ст, а можливо і в давніші часи. Тим більше, що стали відомі знахідки, зроблені В.В.Бінкевичем й В.Ф.Камеко в 1955 – 65 рр. на досліджуваній тери- торії – срібні монети XIV ст. Володимира Ольгердовича і татарські монети XIV – XV ст. [12, с.24]

Таким чином, на підставі археологічних робіт, маємо свідчення про досить значний український і запорозький  слід в опануванні регіону в той час,

 

 

 

коли ця земля вважалася спустошеною ординською навалою і татарськими нападами. Регіон, розташований в XVII ст. на межі зіткнення інтересів Гетьманщини, Війська Запорозького, Польщі, Кримського ханства і Росії не міг бути суцільною пусткою і спроба будівництва великого міста наприкінці XVIII ст. першого Катеринослава на р. Самарі поряд з старовинними містечками і поселеннями – гарний тому приклад (мал. 7).Про це свідчать перші результати пошуків науковців – археологів ДНУ. Завдяки проведеним дослідженням, дискусію відносно місцезнаходження Богородицької фортеці можемо вважати вичерпаним. Так само сьогодні є досить вагомі підстави підкреслювати, що “старовинне містечко” Самарь було розташоване частково на території Богородицької фортеці, а більшою частиною – на місцевині, яка належала посаду останньої (зараз – сел. Шевченкове), де добре простежується культурний шар XVI – XVII ст. і звідки походить переважна більшість знахідок, котрі підтверджують виняткове стратегічне та торгівельне значення цього тогочасного населеного пункту.

 

 

                                                Інформація про авторів:

 

Ковальова Ірина Федорівна – доктор історичних наук, професор кафедри історіографії та джерелознавства Дніпропетровського національного університету, науковий керівник Лабораторії археології Подніпров’я.

Шалобудов Володимир Миколаєвич – науковий співробітник Лабораторії археології Подніпров’я ДНУ

Векленко Віктор Олексійович – завідувач учбовою лабораторією археології кафедри історіографії та джерелознавства ДНУ, науковий співробітник Лабораторії археології Подніпров’я ДНУ

 

 

Список джерел та літератури

1. Бойко А.В. Питання будівництва Катеринослава в працях Д.І.Яворницького (матеріали до історії Катеринослава) //Проблеми історіографії та джерелознавства історії запорозького козацтва: Матеріали наукових читань Д.І.Яворницького. – Запоріжжя, 1993. – С. 62 – 72;  Брехуненко В. Дніпропетровський СНІД (Синдром наукового імунодефіциту) //Український археографічний щорічник: Вип. 7. – Київ – Нью-Йорк, 2002. – С. 413 – 431; Дніпропетровськ: Віхи історії. – Д., 2001. – С. 49 – 54; Кавун М.Е. Картографічний матеріал кінця XVIII ст. як джерело з формування м. Катеринослава // Наддніпрянський історико-краєзнавчий збірник. Вип. 1.: Матеріали Першої міжрегіональної історико – краєзнавчої конференції. – Д., 1998. – С. 104 – 110; Мицик Ю.А. Скільки років Дніпропетровську? //Прапор юності. – 1990. – 31 липня; Чернов Е.А. Начало времени “URBIS” в истории Днепропетровска //Наддніпрянський історико-краєзнавчий збірник. Вип. 1. …. – С. 110 – 114; Швидько Г.К. Пошуки істини (до початкової історії м. Дніпропетровська) //Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті: Зб. наук. праць. – Д., 2001      – С. 107 – 121

2. Мицик Ю.А. Козацький край: Нариси з історії Дніпропетровщини XV – XVIII ст. – Д., 1997; Мицик Ю.А., Мосьпан Н.В., Плохій С.М. Місто на Самарі. – Д., 1994; Скальковський А.О. Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького. – Д., 1994. – С. 50, 116, 129

3. Апанович О.М. Розповіді про запорозьких козаків. – К., 1991. – С. 237; Оглоблін О. Гетьман Мазепа та його доба. – Нью-Йорк – Київ – Львів – Париж – Торонто, 2001. – С. 88; Скальковський А.О. Вказ. пр. – С.82; Феодосій (Макаревський) Матеріали для історико – статистичного опису Катеринославської єпархії: Церкви та приходи минулого XVIII століття. – Д., 2000. – С. 408, 421,519; Швидько Г.К. Картографічні матеріали РДВІД як джерело до історії Південної України // Наддніпрянський історико – краєзнавчий збірник.  – Вип..1 … – С. 92 – 96

4. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків, т.1. – К., 1990.

5. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків, т. 2.  К., 1990.

6. Мицик Ю.А. Козацький край… – С. 156; Мицик Ю.А., Мосьпан Н.В., Плохій С.М., вказ. пр. –  С. 38, 45

7. Швидько Г.К. Картографічні матеріали РДВІД …

8. Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів 1734 – 1775 рр. Т.1. – К., 1998.

9. Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів 1734 – 1775 рр. Т.2. – К., 2000.

10. Швидько А.К. Типология городов Левобережной Украины второй половины XVII – XVIII века //Теория и методика историографических и источниковедческих исследований: Межвузовский сборник научных трудов. – Д., 1989.

11. Швидько Г.К. Коментарі /Феодосій (Макаревський) Матеріали для історико – статистичного опису Катеринославської єпархії: Церкви та приходи минулого XVIII століття. – Д., 2000.  –  с. 1063; Швидько Г.К. Передмова /Скальковський А.О. Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького. – Д., 1994. – С. 5 – 6

12. Бинкевич В.В., Камеко В.Ф. Городок старинный запорожский Самарь с перевозом. – Днепропетровск, 2000.

13. Українське козацтво: Мала енциклопедія. – К.– Запоріжжя, 2002.

14. Костомаров Н.И. – Мазепа. – Спб., 1889.

15. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків, т.3. – К., 1993. – С. 326; Крупницький Б.Д. Гетьман Пилип Орлик. – К., 1991. – С. 26

16.  Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків, т.3. – К., 1993.

17. Феодосій (Макаревський) Матеріали для історико – статистичного опису Катеринославської єпархії: Церкви та приходи минулого XVIII століття. – Д., 2000

18. Мокляк В. До питання про склад Полтавського козацького полку // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірка наукових статей. – Вип. 11. – К., 2002.

19. Архів Коша Нової Запорозької Січі. Опис справ 1713 – 1776 /Упорядники Л.З.Гісцова, Л.Я.Демченко. – К., 1994. – С. 25, 34, 85; Репан О.А. Бунчукове товариство у 1735 – 1739 роках //Наддніпрянська Україна … – С. 33; його ж Два документи з історії місцевого краю 18 ст. //Під знаком Кліо: На пошану Олени Апанович. Збірник статей. – Дніпропетровськ, 1995. – С. 38 – 39; його ж Наш край у 30-ті роки XVIII ст. //Історія та культура Подніпров’я: Збірник наукових праць. – Дніпропетровськ, 1998. – С. 15; йогож Поорілля у 1736 році // Наддніпрянський історико – краєзнавчий збірник.  – Вип..1 … – С. 97, 99, 100

20. Костомаров М.І. Богдан Хмельницький. – К., 1992.

21. Аркас М.М. Історія України – Русі. – К., 1990

22. Стороженко І.С. Степовий кордон України (XV – XVIII ст.) //Дніпропетровськ: Віхи історії. – Д., 2001.

23. От Сечи Запорожской. Устное повествование бывшего запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, селения Михайловки, Никиты Леонтьевича Коржа. – Дніпропетровськ, 1991.

24. Скальковський А.О. Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького. – Д., 1994.

25. Мицик Ю.А., Мосьпан Н.В., Плохій С.М. Місто на Самарі. – Д., 1994.

26. Мороз В. Татарські напади і заселення Степової України //під знаком Кліо. – С. 140; Бінкевич В.В., Камеко В.Ф. Вказ. пр., с.29

27. Козловський А. Роль археологічних пам’яток у вивченні історії запорозького козацтва // Історія. Матеріали III Міжнародного конгресу україністів. – Ч. I. – Харків 1996.

28. Мицик Ю.А. Феномен Українського козацтва і перспективні напрямки його дослідження// Історія. Матеріали III Міжнародного конгресу україністів. – Ч. I. – Харків 1996.

29. Шалобудов В.Н. Находки монет на территории Богородицкой крепости //Проблеми археології Подніпров’я. – Д., 2002.

30. Археологія доби українського козацтва XVI – XVIII ст. /Під ред. Д.Я.Телегіна/. – К., 1997.

31. Супруненко О.Б. Диканський скарб 1953 року// Полтавський археологічний збірник. – Вип.2. – Полтава, 1994. – С. 152 – 158; Фролова Н.В. Клад монет XVIII в. из Добротово// Монеты, медали, жетоны. – М., 1996. – С. 222 – 224

32. Котляр Н.Ф. Кладоискательство и нумизматика. – К., 1974.

33. Вермуш Г. Афёры с фальшивыми деньгами. – М., 1990. – С. 80 – 81; Потин В.М. Монеты. Клады. Коллекции. – С.Пб., 1993. –  С. 208 – 209

34. Климовский С.И. Клад монет XVIII в. из с.Большие Проходы (Украина, Харьковская обл.)// Шестая всероссийская нумизматическая конференция. Тезисы докладов и сообщений. – С.Пб., 1998.

35. Новосельцев В.Н. Боратинки история чеканки и каталог// Нумизматический сб.2. – М., 1992.

36. Мельникова А.С. Русские монеты от Ивана Грозного до Петра Первого. – М., 1989. – С. 275, табл.24 №3.2, с. 285, табл. 34 №6.4

37. Спасский И.Г. Русская монетная система. – Л., 1970. – С.127 №3, 136 №2

38. Зайцев В.В. Некоторые вопросы чеканки и обращения севских чехов// Нумизматика в историческом музее. Нумизматический сборник. – 4. XIV. – М., 2001

39. Клещинов В.Н., Гришин И.В. Определитель лицевых строк проволочных копеек царя Петра Алексеевича. – М., 1992. – С. 35;  Клещинов В.Н., Гришин И.В. Реконструкция и классификация штемпелей проволочных копеек совместного правления царей Ивана и Петра Алексеевичей (1682-1696 гг.)// Междунар. Нумизмат. альманах «Монета». – Вологда, 1995. – С. 25 – 27

40. Храменков А.В. Фальшивые полушки 1718-1722 гг.// Девятая всероссийская нумизматическая конференция. Тезисы докладов и сообщений. СПБ., 2001.

41. Ретовский О.Ф. К нумизматике Гиреев// Тр. Московского нумизматического общества. – М., 1905. – Вып.1,2. – Т.III. –  С. 14, табл. XIII – XV

42. Смирнов В.Д. Крымское ханство под верховенством Отоманской Порты в XVIII в. До присоединения его к России// ЗООИД. – Т.XV. – О., 1889.

43. Янин В.А., Колчин Б.А., Миронова В.Г. и др. Новгородская экспедиция // АО 1977. – М., 1978. С. 45; Рыбина Е.А Товарные пломбы из Турнэ в Новгороде// СА. – 1981, № 1.– с. 398–400

44. Кильдюшевский В.И. Средневековые печати и торговые пломбы из раскопок крепости Орешек// КСИА. – 1986. – № 183.

45. Сиденко Д.А. Западноевропейская товарная пломба из Смоленска// Девятая Всероссийская нумизматическая конференция. – СПб., 2001.

46. Климовський С.І. Пам’ятка англійської торгівлі XVI ст. з Києва// Археологія. – 1997. – Вип. 2. – С. 112–116, мал. 1

47. Gumovski M. Monety Polskie. – Warszawa, 1924 – Tabl. IX, № 105; Tabl. XІ, № 118; Tabl. XІІ, № 131, 134; Tabl. ХIX, № 175, 180

48. Рябцевич В.Н. Нумизматика Беларуси. – Минск: Полымя, 1995. – C. 364, 458, табл. 75; 652, № 21

49. Колчин Б.А., Хорошев С.А. Михайловский раскоп// Археологическое изучение Новгорода. – М: Наука, 1978.

50. Векслер А.Г., Зайцев В.В. О находках западноревропейских пломб при раскопках на Гостином дворе в Москве// Тез. докл. VІІ Всероссийской нумизматической конференции в Ярославле. – СПб., 1999.

51. Kvizikevicius L. Svininiu antspaudu radiniai Vilniye XVI – XVIII a importiniu audeclu precybos atspi ndvs// Lietuvos archeologija. – 1999. – T. 18.

52. Рыбина Е.А. Археологические очерки истории Новгородской торговли Х – ХIV вв. – М., 1978. –  С.142, рис. 29.30

53. Древняя Русь: Город, замок, село. – М., 1985.

54. Болсуновский К.В. Дорогочинские пломбы. – К., 1894. – Ч.І

55. Климовський С.І. Пам’ятка англійської торгівлі XVI ст. з Києва// Археологія. – 1997. – Вип. 2.

56. Лукомский В.К., Модзалевский В.Л. Малороссийский гербовник. – К., 1993. – XVIII табл.

57. Винклер П.П. Гербы городов, губерний, областей и посадов Российской империи, внесённые в полное собрание законов с 1649 – 1900 гг. Репринт воспроизв. издание 1899 г. – М., 1991. – С. 54, 55, 77, 82, 83; Румянцева В.В. Эмблемы земель и гербы городов Левобережной Украины периода феодализма. – К., 1986. – С.55 – 57

58. Арсеньев Ю.В. Лекции, читанные в Московском археологическом институте в 1907/08 году. – М., 1908.

59.  Лакиер А.Б. Русская геральдика. М., 1990. – С.116, табл.XIV, 8

60. Лукомский В.К., Модзалевский В.Л. Малороссийский гербовник. – К., 1993. –табл. XIII

61. Лукомский В.К., Модзалевский В.Л., вказ. пр., табл. XVIII

62. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків, т. 3.  К., 1990

63. Феодосій (Макаревський) Матеріали для історико – статистичного опису Катеринославської єпархії: Церкви та приходи минулого XVIII століття. – Д., 2000.

64. Gert Oswald Lexikon Heraldik. VEB Bibliographisches Instiut Leipzig. – 1984. – С.320, 321, рис. 19

65. Винклер П.П. Гербы городов, губерний, областей и посадов Российской империи, внесённые в полное собрание законов с 1649 – 1900 гг. Репринт воспроизв. издание 1899 г. – М., 1991.

66. Векленко В.О. Колекція натільних хрестів з території Богородицьком фортеці //Проблеми археології Подніпров’я. – Д., 2002. – С. 142 – 158; його ж Православні старожитності Богородицької фортеці //Проблеми археології Подніпров’я. – Д., 2002. – С. 56 – 74

67. Федоров Ю. Образ креста. История и символика православных нагрудных крестов. – Спб., 2000.

68. Свєшніков І.К. Музей – заповідник «Козацькі могили»: Путівник. – Львів, 1990.

69. Історія русів. – К., 1991.

70. Ковальва І.Ф. Свідчення польської торговлі з Присамар’я //Україна і Польща у світовій історії: політика, економіка, культура. – Острог, 2002. – С. 43 – 45; Ковальова І.Ф., Шалобудов В.М. Печати, найденные в Богородицкой крепости и ее округе // Проблеми археології Подніпров’я. – Д., 2003. – С.49–56; Маріна З.П. Археологічні дослідження Богородицької фортеці //Проблеми археології Подніпров’я. – Д., 2003. – С.35–40; Камеко В.Ф., Бінкевич В.В., Шалобудов В.М. До часу виникнення та місця знаходження “містечка Самарь” // Проблеми археології Подніпров’я. – Д., 2003. – С. 40 – 49

 

 

 

Мал.1. Карта Якова Брюса і Магдена, 1699 р.

(за В.В.Бінкевичем і В.Ф.Камеко)

 

 

Мал.2. Карта де Бексета, доповнена копія Генеральної карти 1751 р.

(за В.В.Бінкевичем і В.Ф.Камеко)

 

 

Мал. 3. Монети і лічильний жетон з території

Богородицької фортеці і м. Самарь

 

 

 

Мал. 4. Торгівельні (1 –7) і поштова (8) пломби

 

 

 

Мал.5. Знахідки військового спорядження XVII – поч. XVIII ст.

 

 

 

 

Мал. 5. Колекція печаток і гербові гудзики:

1 – 10 – матриці і відбитки печаток; 11, 12 – ґудзики

 

Мал. 7. План міста 1784 р. навколо фортеці