Московська держава і козацько-татарський військовий союз

Українські козаки потрапили Москві на око доволі рано, принаймні вже в 10-х рр. XVI ст. Настільки ж рано вони стали чинником (спершу опосередкованим, а далі й посутнім) московських інтересів у Полі та на кримсько-турецькому напрямі. До 10-х рр. XVI ст. можна віднести початки торування українським козацтвом шляху до локалізованої міжріччям Сіверського Дінця та Дону частини Поля, до власне Дону (переважно Нижнього). Ближче до середини XVI ст. козаки відкривають для себе Поволжя, спорадично з`являючись тут, але особливо активними стають в козакуванні на Нижньому Подонні, де переважають серед приходьків, з маси яких поступово формувалася низова гілка донського козацтва [1]. У Полі ж українські козаки започатковують понад столітню добу свого розбійництва «на великій дорозі» і водночас стають для московської політики підхожим людським ресурсом у справі колонізації степової «украйни». Усе це в кінцевому рахунку фокусувалося на кримсько-московських стосунках. Москва, на відміну від Польсько-Литовської держави, швидко збагнула, наскільки важливо обернути на свою користь стихійне закозачення Дону й Волги. Так само Москва дала собі раду в необхідності нав\’язати тісні контакти з українськими козаками. Укупі з централізованими заходами щодо залюднення Поля, налаштування козацтв Дону, Волги, пізніше Яїка на свою хвилю, встановлення прийнятних стосунків з українськими козаками опотужнювало московську поставу не тільки супроти Криму й Ноґаїв, а також і супроти західних сусідів, формувало передумови для перелому на її користь ситуації в Полі, цьому стратегічному, як на стосунки з ханатом, реґіоні

Імітація монаршої поведінки в “дивних” вчинках Богдана Хмельницького на початку 1649 р.

Увага до постаті Богдана Хмельницького як на фаховому, так і на дилетантському рівні не вщухає вже, навіть попри періодичні офіційні чи неофіційні заборони, протягом трьох з половиною століть. Політичні та ідеологічні чинники, як можна спостерігати останні півтора десятиліття в Україні та, частково, у Польщі, регулярно посилюють інтерес до біографії гетьмана, його вчинків, наслідків діяльності, супроводжуючись, як нерідко трапляється в аналогічних ситуаціях, створенням зі складної, протирічливой, трагічної постаті Б.Хмельницького національного ідола, усі дії якого набувають містичного, пророчого, апріорно історично-виправданого характреру.

Взаємовідносини Московської держави та Війська Запoрізького низового в контексті інтеграційних перетворень в кінці XVII – на початку XVIII ст.

Кінець XVII – початок XVIII ст. став часом всеохопливих змін в житті Московського царства. Активно беручи участь з середини XVII ст. в боротьбі за домінування в Балтійсько-Чорноморському регіоні, Московська держава одночасно увійшла у фазу внутрішньої трансформації, зумовленої модернізаційними заходами, що проводили представники нової династії Романових [25, c. 47]. Особливо дані процеси далися в знаки за доби царювання Петра I. Останній, відмовившись від поміркованих темпів модернізаційних перетворень своїх попередників, розпочав радикальну реформу в середині держави. Її наслідком, як відомо, було перетворення Московського царства на вестернізовану Російську імперію.

Віктор Барвінський, історик Гетьманщини.

Барвінський Віктор Олександрович – один із найзначніших дослідників соціально-економічного устрою Лівобережної України XVIII cт., архівіст. В статі розглядаєть діяльність історика

Гетьман Юрій Хмельницький та його наступники у турецьких планах завоювання Центрально-Східної Європи (1676 – 1699 рр.)

Османська імперія, яка після завоювання Константинополя претендувала на спадщину римських і візантійських імператорів, у другій половині ХVII ст. переживала нелегкий час. Зважаючи на внутрішні проблеми, політична еліта імперії намагалась надати нового поштовху ідеї “священної війни з невірними”, призупинивши тим самим кризові явища всередині країни. Антитурецький за своїм характером Андрусівський договір 1667 р. між Річчю Посполитою і Московською державою докорінно змінював розстановку сил у Східній Європі і був небезпечний для геополітичних планів Османської імперії і залежного від нього Кримського ханства, зважаючи на можливе об’єднання воєнної потуги двох тогочасних “супердержав”.

Щербінінська Комісія та скасування слобідських полків 1762 – 1764 рр.

Доба модернізаційних змін завжди загострює проблематику попереднього розвитку. Для історика джерела цієї доби є істотним чином найбагатшими на історичні відступи. Потреба скасування або збереження тих чи інших суспільних звичаїв загострюється на рівні полемічних зауважень, урядових постанов та історичних творів. Модернізація нищить традиційні відносини, маскуючи певною мірою сутність скасованого гучними заявами, або й навіть наголошенням вірності традиціям.

“Лебедина пісня” видатного історика Вернера Конце

Верне Конце (1910-1986) – професор історії Гайдельберзького університету, один з найвидатніших німецьких істориків післявоєнного часу. Насамперед, він відомий завдяки своїм дослідженням з соціальної (структурної) історії, як історії всеоб`ємливої, яка охоплює як духовні цінності, так і економічні відносини. В. Конце ще на початку наукової кар`єри захопився славістикою та проблемою відносин німців зі “сходом”.

Зовнішньополітичні погляди та діяльність В`ячеслава Липинського

При аналізі літератури, присвяченої творчості та політичній діяльності видатного українського історика, політолога, громадського діяча В. К. Липинського, звертає на себе увагу недостатній ступінь дослідженості його поглядів на зовнішню політику і самої його постаті як дипломата. Після здобуття Україною державного суверенітету гостро постало завдання формування самостійного зовнішньополітичного курсу як невід`ємної складової частини будь-якої незалежної державності. У зв`язку з цим варто враховувати як певний попередній досвід міжнародних відносин українських держав періоду 1917-1923 рр., так і оригінальні погляди на цю проблематику визначних українських інтелектуалів та політиків того часу, і, зокрема, В. Липинського, тим більше, що деякі з них не втратили своєї актуальності і зараз.

В`ячеслав Липинський – ідеолог української демократичної хліборобської партії

Діяльність В`ячеслава Липинського в роки революції і громадянської війни нерозривно пов`язана з Українською демократично-хліборобською партією (УДХП). Липинський був одним з її організаторів і, без сумніву, найвидатнішим ідеологом.УДХП формуватися 1917 р. на Полтавщині як єдина на той час національна партія. Це був період, коли українська політична думка перебувала в полоні соціалістичних ідей. Симпатії інтелігенції схилялися до Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) та Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), що становили переважну більшість Центральної Ради і обіцяли народним масам швидке настання соціалістичного раю. Запаморочення соціалізмом охопило і помірковану ліберально-народницьку Українську радикально-демократичну партію, перейменувалася в Українську партію соціалістів-федералістів (УПСФ). Навіть Українська народна партія (УНП), котра мала найпоміркованішу соціально-економічну платформу, почала швидко еволюціонувати у бік соціалізму, прагнучи з`єднати його з самостійницькою перспективою України. У грудні 1917 р. УНП оголосила себе Українською партією самостійників-соціалістів (УПСС).Соціалістичний лад і автономія України у складі федеративної Росії – ці дві ідеї заполонили більшість діячів українського національно-визвольного руху 1917 р. Самостійницька Українська народна перебувала у фактичній ізоляції, і її спроби зорієнтувати національні партії на боротьбу за незалежну Україну з обуренням відкидалися.

Gente Ruthenus natione Polonus – зміст і еволюція поняття у баченні В`ячеслава Липинського

Вислів Gente Ruthenus natione Polonus, як відомо, вперше прозвучав у середині XVI ст., первісно пов`язуючись з іменем видатного польського публіциста, русина з Перемишльщини Станіслава Ожеховського (Оріховського)-Роксолана. Sensu stricto шляхта України-Русі дещо пізніших часів дослівно себе так не називала, але словесний штамп на означення її політичної і національної самоідентифікації виявився настільки влучним, що крилату фразу публіциста-русина підхопили нові часи, і нині, здається, вже неможливо обминути її, звертаючись до історичної долі руської (української) родової еліти. У працях Януша Тазбіра, Яреми Мацішевського, Френка Сисина, Терези Хинчевської-Геннель, Мирослава Чеха, Анджея Камінського та ін., написаних упродовж останніх двох десятиліть, уже чимало розмірковувалося над ідеологічним і суспільним змістом стереотипу шляхтича-русина, у свідомості котрого, з одного боку, було міцно закорінене відчуття свого “руського” походження і споріднення “з нашою Руссю”, “нашим народом Руським”, а з іншого – не піддавалася сумніву власна приналежність до “польської політичної нації”, іншими словами – до держави, у якій провідну роль відігравали польський етнос і польська культура. Проблема “етнічного русина політичного поляка” у багатьох своїх аспектах і надалі лишається спірною, бо спосіб її тлумачення чималою, як не головною, мірою залежить від майже столітньої дискусії польських та українських істориків про характер колонізаційних процесів в Україні кінця XVI – середини XVII ст.: насильствених – з українського пункту бачення, логічно-цивілізаційних – у трактуванні польському.