Нові дослідження археологічних пам`яток в пониззі Самари.

Влітку 2002 р. науковцями Дніпропетровського національного університету при участі студентів історичного факультету, що знаходилися на археологічній практиці, були проведені дослідження археологічних пам’яток поблизу селища Шевченко, на території пів-острова, що був утворений р.Самарою та її правою притокою р.Кримкою. Обстеження цього мікрорайону пов’язано з місцезнаходженням тут унікальної пам’ятки доби козацтва – Богородицької фортеці.

До уточнення місцезнаходження містечка Самари (Старої Самари),

Стаття присвячена співставленню історіографічних, картографічних та археологічних даних з метою локалізації місце розташування запорозького міста Самара (Стара Самара) та російських Богородицької і Новосергіївської фортець.

Знахідки фальшивих півтораків Сигізмунда III на території козацького містечка Самарь.

До нашого часу на північній околиці селища Шевченко в межах Дніпропетровська (правий берег р.Самара, поблизу її гирла) збереглися рештки укріплень Богородицької (Новобогородицької) фортеці. В ході дворічних розвідок та розкопок на теренах фортеці, проведених силами співробітників лабораторії археології Придніпров’я та студентів історичного факультету ДНУ була зібрана цікава колекція артефактів XVI – XVIII ст.

Романтизуюча постмодерна історіографія Е. Доманської

Відома представниця познанського центру польських методологів історії Ева Доманська у своїй програмній книзі «Мікроістоірії (Зустрічі у міжсвітах)» [1], що побачила світ на рубежі нового тисячоліття, торкається мотивуючих питань історії як невід\’ємної потреби людської екзистенції, її настрій змушує згадати Боеція чи «Сповідь» св. Августина в сукупності з іншими «ідеологічними» текстами.Месіанський характер праці історика для пані Еви є безсумнівний. Він для авторки «герой нашого часу», пророк і деміург, спрямований у майбутнє

До питання про закономірності розвитку історіографічних концепцій

Питання про закономірності розвитку історіографічних концепцій є досить дискусійне в кількох площинах. По-перше, є дискусійна теза про наявність таких закономірностей узагалі. По-друге, існують давні дискусії щодо напряму та, особливо, характеру розвитку історіографічних концепцій. По-третє, і це частково випливає з другого пункту, зовсім непевною для багатьох фахівців уявляється можливість прогнозування розвитку історіографічних концепцій. Перш за все йдеться про визначення не загального напряму розвитку історіографії, а етапів зміни одних історіографічних уподобань та стереотипів іншими.

Кирило-Мефодіївське товариство в українській діаспорній історіографії

Зарубіжна українська історіографія Кирило-Мефодіївського товариства (братства) існує вже понад століття. У даній роботі розглянуті лише україномовні праці зарубіжних українців, оскільки іншомовні роботи – це тема іншого дослідження.Початок зарубіжній українській історіографії Кирило-Мефодіївського товариства поклали праці Михайла Драгоманова Після свого виїзду 1876 р. за кордон М. П. Драгоманов опинився в становищі політемігранта. Перебуваючи в Женеві (Швейцарія), а згодом в Австро-Угорщині та Болгарії, М. П. Драгоманов займався активною видавничою діяльністю. Його твори німецькою, французькою та італійською мовами мали привернути увагу світової громадськості до української проблеми. У великій кількості українських праць М. П. Драгоманов звертався до української спільноти. Кирило-Мефодіївське товариство посідало у творчості Драгоманова дуже важливе місце як один з чинників українського національного руху. Саме товариство уявлялось йому як невеличкий гурток київських мрійників, просякнутих «христовою вірою» та «святим письмом». Найбільш радикальною силою в братстві М. Драгоманов, звичайно, визнавав Шевченка, хоча й зазначав, що до братства «формально Шевченко не належав», а саме воно найімовірніше не мало впорядкованої організації. Керівником товариства обґрунтовано визнано М.І. Костомарова. Розглядаючи витоки ідеології товариства, М. Драгоманов відзначав особливу роль європейських прогресивних ідей, демократичного «всеслов`янства» (панславізму), який не був тотожним московському слов\’янофільству. М. Драгоманов особливо наголошував, що кирило-мефодіївців ні в якому разі не слід уважати революційною організацією, якою був, наприклад, сучасний їм гурток петрашевців. Не був революціонером і сам найреволюційніший з братчиків Т. Шевченко [12, с. 7 – 133, 134 – 144, 338, 415].

Схема історії України Антона Синявського

У травні 1891 року в галицькій “Зорі” [№ 11. – С. 215-217; №12 – С.235-236] за підписом А. Катран з`явилася рецензійна стаття на “Ілюстровану історію Руси від найдавніших до нинішіх часів…” Олександра Барвінського, яка пройшла повз увагу тодішніх істориків і тривалий час залишалася невідомою сучасним дослідникам. Хоча резонанс від неї мав би бути значним. Адже автор рецензії вперше в українській історіографії зробив спробу сформулювати і запропонувати науково обґрунтовану синтетичну схему історії України [1].

Еволюція образу малоросійської історичної науки середини XVІІІ – початку XIX століття в українській історіографії

Цілком розвинена модерна українська історіографія сформувалася на початку XX ст. як один з наслідків культурного історії національного розвитку попереднього століття [1]. Але процес вироблення української національної ідентичності та становлення української історії як дисципліни були тісно пов`язані з початками нового часу. Особливий інтерес у зв`язку з цим викликає епоха середини ХVIII – початку XIX ст., котра ознаменувалася змінами в усіх сферах суспільного життя, що з одного боку, виявилося у втраті політичної автономії та процесах інтеграції українських земель до Російської імперії, з іншого – у зародженні національної культури, мови, близької до сучасної, та нових форм самоусвідомлення. За цих умов саме історіографія, як найбільш придатна форма для висловлення національних уподобань, акумулювала в собі різноманітні громадсько-політичні та ідейні програми (це дозволяє говорити про історіографію як одну з найбільш репрезентативних сфер вітчизняної культури).

Конституційна автономія України у Російській державі: реалії політичного протистояння та його відображення у суспільно-політичній думці української еміграції XVIII ст.

Як відомо, при обранні гетьманом І. Мазепи 1687 р. між ним, старшиною та царським урядом було укладено так зв. Коломацький договір, що регламентував українсько-російські відносини і містив декілька нових положень порівняно з попереднім Конотопським договором 1672 р. Він загалом отримав негативну оцінку в історіографії як такий, що заклав основи конфлікту української автономії з Москвою. На думку О. Оглоблина, Коломацький договір принципово суперечив попередній традиції українсько-російських договорів і ставив під питання саме існування державності Війська Запорозького. Вчений зробив висновок, що «та ідея, яка була закладена в Переяславську угоду, до кінця XVII століття цілковито втратила всякий кредит» [1]. О. Субтельний наголошував на тому, що умови Коломацького договору «суперечили автономії українських земель», збільшуючи конфліктний потенціал відносин Війська Запорозького з царським урядом [2].

Московська держава і козацько-татарський військовий союз

Українські козаки потрапили Москві на око доволі рано, принаймні вже в 10-х рр. XVI ст. Настільки ж рано вони стали чинником (спершу опосередкованим, а далі й посутнім) московських інтересів у Полі та на кримсько-турецькому напрямі. До 10-х рр. XVI ст. можна віднести початки торування українським козацтвом шляху до локалізованої міжріччям Сіверського Дінця та Дону частини Поля, до власне Дону (переважно Нижнього). Ближче до середини XVI ст. козаки відкривають для себе Поволжя, спорадично з`являючись тут, але особливо активними стають в козакуванні на Нижньому Подонні, де переважають серед приходьків, з маси яких поступово формувалася низова гілка донського козацтва [1]. У Полі ж українські козаки започатковують понад столітню добу свого розбійництва «на великій дорозі» і водночас стають для московської політики підхожим людським ресурсом у справі колонізації степової «украйни». Усе це в кінцевому рахунку фокусувалося на кримсько-московських стосунках. Москва, на відміну від Польсько-Литовської держави, швидко збагнула, наскільки важливо обернути на свою користь стихійне закозачення Дону й Волги. Так само Москва дала собі раду в необхідності нав\’язати тісні контакти з українськими козаками. Укупі з централізованими заходами щодо залюднення Поля, налаштування козацтв Дону, Волги, пізніше Яїка на свою хвилю, встановлення прийнятних стосунків з українськими козаками опотужнювало московську поставу не тільки супроти Криму й Ноґаїв, а також і супроти західних сусідів, формувало передумови для перелому на її користь ситуації в Полі, цьому стратегічному, як на стосунки з ханатом, реґіоні