Верне Конце (1910-1986) – професор історії Гайдельберзького університету, один з найвидатніших німецьких істориків післявоєнного часу. Насамперед, він відомий завдяки своїм дослідженням з соціальної (структурної) історії, як історії всеоб`ємливої, яка охоплює як духовні цінності, так і економічні відносини. В. Конце ще на початку наукової кар`єри захопився славістикою та проблемою відносин німців зі “сходом”.
При аналізі літератури, присвяченої творчості та політичній діяльності видатного українського історика, політолога, громадського діяча В. К. Липинського, звертає на себе увагу недостатній ступінь дослідженості його поглядів на зовнішню політику і самої його постаті як дипломата. Після здобуття Україною державного суверенітету гостро постало завдання формування самостійного зовнішньополітичного курсу як невід`ємної складової частини будь-якої незалежної державності. У зв`язку з цим варто враховувати як певний попередній досвід міжнародних відносин українських держав періоду 1917-1923 рр., так і оригінальні погляди на цю проблематику визначних українських інтелектуалів та політиків того часу, і, зокрема, В. Липинського, тим більше, що деякі з них не втратили своєї актуальності і зараз.
Діяльність В`ячеслава Липинського в роки революції і громадянської війни нерозривно пов`язана з Українською демократично-хліборобською партією (УДХП). Липинський був одним з її організаторів і, без сумніву, найвидатнішим ідеологом.УДХП формуватися 1917 р. на Полтавщині як єдина на той час національна партія. Це був період, коли українська політична думка перебувала в полоні соціалістичних ідей. Симпатії інтелігенції схилялися до Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) та Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), що становили переважну більшість Центральної Ради і обіцяли народним масам швидке настання соціалістичного раю. Запаморочення соціалізмом охопило і помірковану ліберально-народницьку Українську радикально-демократичну партію, перейменувалася в Українську партію соціалістів-федералістів (УПСФ). Навіть Українська народна партія (УНП), котра мала найпоміркованішу соціально-економічну платформу, почала швидко еволюціонувати у бік соціалізму, прагнучи з`єднати його з самостійницькою перспективою України. У грудні 1917 р. УНП оголосила себе Українською партією самостійників-соціалістів (УПСС).Соціалістичний лад і автономія України у складі федеративної Росії – ці дві ідеї заполонили більшість діячів українського національно-визвольного руху 1917 р. Самостійницька Українська народна перебувала у фактичній ізоляції, і її спроби зорієнтувати національні партії на боротьбу за незалежну Україну з обуренням відкидалися.
Вислів Gente Ruthenus natione Polonus, як відомо, вперше прозвучав у середині XVI ст., первісно пов`язуючись з іменем видатного польського публіциста, русина з Перемишльщини Станіслава Ожеховського (Оріховського)-Роксолана. Sensu stricto шляхта України-Русі дещо пізніших часів дослівно себе так не називала, але словесний штамп на означення її політичної і національної самоідентифікації виявився настільки влучним, що крилату фразу публіциста-русина підхопили нові часи, і нині, здається, вже неможливо обминути її, звертаючись до історичної долі руської (української) родової еліти. У працях Януша Тазбіра, Яреми Мацішевського, Френка Сисина, Терези Хинчевської-Геннель, Мирослава Чеха, Анджея Камінського та ін., написаних упродовж останніх двох десятиліть, уже чимало розмірковувалося над ідеологічним і суспільним змістом стереотипу шляхтича-русина, у свідомості котрого, з одного боку, було міцно закорінене відчуття свого “руського” походження і споріднення “з нашою Руссю”, “нашим народом Руським”, а з іншого – не піддавалася сумніву власна приналежність до “польської політичної нації”, іншими словами – до держави, у якій провідну роль відігравали польський етнос і польська культура. Проблема “етнічного русина політичного поляка” у багатьох своїх аспектах і надалі лишається спірною, бо спосіб її тлумачення чималою, як не головною, мірою залежить від майже столітньої дискусії польських та українських істориків про характер колонізаційних процесів в Україні кінця XVI – середини XVII ст.: насильствених – з українського пункту бачення, логічно-цивілізаційних – у трактуванні польському.
В`ячеслав Липинський був першим дослідником, котрий на науковому ґрунті розвинув теорію монархізму в Україні пізнього середньовіччя під впливом так званої Краківської історичної школи (Юзеф Шуйський, Міхал Бобжинський та ін). Сам переконаний монархіст, вчений шукав історичні підвалини своїх поглядів у добі Хмельниччини. Він вважав, що ідеї абсолютизму були властиві Богданові Хмельницькому і зародилися в нім під впливом діяльності Владислава IV, направленої на позбавлення залежності державної влади від надмірного самоврядування шляхти. Такі наміри польських королів В. Липинський прослідковував від часів Стефана Баторія. У дальшому періоді життя українського гетьмана (від 1649 р.) монархічні ідеї Б. Хмельницького в рамках Речі Посполитої дослідник пристосовує до історичних умов в Україні і виводить їх на високий щабель [1]. Однак можливості реалізації цих ідей, особливо у перший період (“допереяславський”), були надзвичайно обмежені. Причиною цього стало протистояння між монархічно-державною ідеологією гетьмана, що починала формуватися, та ідеологією народних мас, котрі сприймали монарха поза Україною. Така ситуація не давала гетьманові можливості повною мірою впроваджувати ідею незалежності та абсолютизму, тому його політика в той період носила характер “конспірації”.
Коли недавно я почав роздумувати про тему своєї статті, то, повинен признатися, далі ще був під впливом прочитаного десь у 15-річному віці есе “Хам чи Яфет”. Чар слова В`ячеслава Липинського захоплював мене не раз – і коли я читав “Україну на переломі” (читав так одним подихом два дні), і коли перечитував “Листи до братів-хліборобів”, інші його праці – про покликання варягів (що цілком не стосувалося справжніх варягів), наприклад, або писані буквально кров\’ю серця останні публіцистичні виступи.
Серед дослідників Хмельниччини В. Липинський займає поважне місце. Це пояснюється в першу чергу тим, що він був головним ідеологічним батьком ідеї нового державницького історіографічного напрямку. А саме в ці часи постала Українська козацька держава. Сам же видатний вчений вважав добу Б. Хмельницького найважливішою епохою, коли предки наші працювали над створенням власної держави.Перед Б. Хмельницьким, коли він розпочав повстання, було, на думку В. Липинського, два шляхи: або спрямувати всю національну енергію народних мас на зміну внутрішнього державного устрою в межах Речі Посполитої, або ж, порвавши зовсім з Польщею, збудувати власну державу. Гетьман протягом тривалого періоду (1648-1654 рр.), який дослідник називає добою козацького автономізму, не міг зробити рішучого вибору. Цим пояснюються спроби Б. Хмельницького зміцнити монархічну владу польського короля, щоб вгамувати магнатсько-шляхетську сваволю і посадити на польський престол некатолика (семигородського князя Ракоці або московського царя Олексія Михайловича), вирішивши таким чином і релігійне питання.
Однією з найгостріших проблем, що постала перед новим урядом після приходу до влади в результаті перевороту 29 квітня 1918 року гетьманських кіл, була проблема кадрів. Необхідно було обсадити багато ключових посад у центральних київських установах, місцевих органах влади, а також у представництвах Української держави за межами країни. При цьому дуже важливим виступала лояльність до нової влади.
30 років тому — на початку грудня — в далекому засніженому Києві — Українська Академія Наук — і вся сім`я українських істориків — незалежно від державних кордонів — і політичних режимів — одностайно і щиро вітала академіка Дмитра Івановича Багалія — з нагоди 70-ліття народження й пів століття наукової діяльности. Вітала урочистою Академією, поважними науковими збірниками, промовами, листами… Усі вони були тоді ж опубліковані.
У житті, науковій і громадській діяльності двох видатних українських істориків Михайла Сергійовича Грушевського (1866—1934) та Дмитра Івановича Багалія (1857—1932) є дуже багато спільного. Обидва — учні Володимира Боніфатійовича Антоновича, засновника київської школи українських істориків, з якої вийшла вся новітня немарксистська українська історіографія. Обидва — з рідного Києва поїхали свого часу, з благословення вчителя і патрона, підіймати українознавство і громадський рух на далекі “діоцезії”: Багалій — на схід, до Харкова, а Грушевський — на захід, до Львова. І той і другий зробили значний внесок у розробку історії України, в організацію наукового життя, у становлення національної школи історичної науки як у Галичині, так і на Наддніпрянщині та на Слобожанщині.