Василь Кучабський: концепція українсько – польських взаємин з консервативної перспективи

Традиція українсько-польських історичних відносин сягає сивої давнини, і у цих взаєминах, попри плідні культурні обміни, взаємовпливи, завжди переважали конфлікти. У перші десятиріччя ХХ ст. каталізатором конфлікту стало зіткнення комплексу польської вищості, одне з підставових переконань якого полягало в культурній і політичній неспроможності східних сусідів Польщі до державного саморозвитку, з етнографічним принципом, на якому наголошували діячі українського руху. Протиріччя між різними способами леґітимізації своїх прав на ті самі терени визначили гостроту польсько-українського конфлікту.

Українська держава Павла Скоропадського (1918) і Західноукраїнська народна республіка (Л. Цегельський) – практика і теорія консерватизму в українському державному будівництві

ХІХ – початок ХХ ст. не стали часом домінування консервативної ідеології в українській суспільній думці і настроях. Модерний український національний рух пішов у річищі народництва і соціального радикалізму, які і визначили політичне обличча українства доби. Консерватизм виступав на поверхню найчастіше як нахил до поміркованості з боку впливових в українських культурних і громадських організаціях представників землевласницьких і капіталістичних кіл. Представників української виразно консервативної думки зустрічаємо у таких постатях як Г.Галаґан, В.Тарновський, Г.Милорадович (друга половина ХІХст.), Ф.Уманець, В.Горленко, брати Андрій та Микола Стороженки (межа ХІХ – ХХ ст.); з їхніх кіл вийшов і майбутній гетьман П.Скоропадський. За зауваженням І.Лисяка-Рудницького, причиною переваги народницьких і радикальних течій над консервативними до першої світової війни було й те, що царська Росія була цілком несприятливим ґрунтом для розвитку консерватизму європейського, ліберального типу, бо ритм її політичного життя хитався між крайнощами революції і реакції. Під подвійним тиском політики російського уряду і українського соціалістичного радикалізму українські консервативні діячі знаходили свою нішу в російському реакційному консерватизмі, що нерідко вироджувалося в політичну і соціальну реакцію (на кшталт газети “Киевлянин” та “чорносотенних організацій).

Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. (частина 3)

Диссертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук.Частина 2. (Дисертація розділена на три частини заради економії часу завантаження. Список використанних джерел та літератури подається в кожній частині окремо, список скорочень -тільки в 1-ій, додатки – в 3-ій)

Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. (частина 2)

Диссертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук.Частина 2. (Дисертація розділена на три частини заради економії часу завантаження. Список використанних джерел та літератури подається в кожній частині окремо, список скорочень -тільки в 1-ій, додатки – в 3-ій)

Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. (частина 1)

Диссертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. Частина 1. (Дисертація розділена на три частини заради економії часу завантаження. Список використанних джерел та літератури подається в кожній частині окремо, список скорочень тільки в 1-ій, додатки – в 3-ій)

Формування української державницької ідеї 1648-1649

До середини XVII ст. український народ внаслідок колоніальної політики Польщі потрапив у катастрофічну ситуацію: було втрачено еліту; стався розкол серед духовенства, що призвело до міжусобної боротьби; міщанство в найбільших містах було усунуте від управління і справ торгівлі; виникли несприятливі умови для розвитку національ­ної мови, культури тощо. Реальною ставала загроза етноциду. Вряту­вати від нього могла лише відчайдушна боротьба за створення незалеж­ної держави. На жаль, як свідчать джерела, український народ підійшов до національної революції, не маючи у своїй свідомості сформованої державницької ідеї, що вкрай негативно вплинуло на розвиток визвольних змагань XVII ст. Революція спалахнула 1648 р. і тривала до 1676 р. її головний зміст полягав у розв`язанні двох завдань: створення незалежної соборної держави в етнічних межах України й утвердження у ній нового соціально-економічного ладу, в основі якого мала лежати дрібна (фермерського типу) козацька власність на землю[1]. Саме на початку революції, протягом 1648 — першої половини 1649 рр., завершується період становлення української державницької ідеї. З`ясуємо основні аспекти цього складного процесу.

Дніпропетровці в Українській Повстанській Армії

Доповідь дніпропетровського історика-дослідника ОУН-УПА Дмитра Куделі (1966-2004) на науково-практичній конференції до 60-річчя УПА, 6 жовтня 2002 р., м.Київ

До проблеми районування українського народного мистецтва (ХVIII – ХХ ст.)

Метою статті є огляд етнотериторіальних особливостей українського народного мистецтва: короткий екскурс у історію їх формування; виявлення причин, які зумовлюють різні підходи до районування; аргументація авторського погляду на характер і межі народно-мистецьких регіонів у ХVIII-ХХ ст., коли це явише викристалізувалося й було більш-менш рівномірно зафіксоване в дослідженнях і музейних колекціях.

Археологічне вирішення дискусії відносно знаходженя містечка Самарь та Богородицької фортеці

Територія обабіч Дніпра в районі гирла Самари і Нижнього Посамар’я протягом багатьох десятиліть є предметом численних дискусій: чи то про дату заснування м. Дніпропетровська [1], чи про місце знаходження старовинного запорозького містечка Самарі (Самари) [2], чи про локалізацію на берегах дніпровської притоки запорозьких паланкових центрів і російських фортець XVII – XVIII ст. [3] Картографічні матеріали, джерельні дані та результати історіографічних розвідок настільки протирічиві, що м. Новомосковськ Дніпропетровської області на підставі різноманітних студій називали і м. Самар’ю, і містечком Новоселицею, і Богородицькою фортецею. Не торкаючись надзвичайно дискусійного питання про дніпропетровський “день народження”, пропонуємо для ознайомлення нові матеріали відносно місцезнаходження окремих топонімів XVII – XVIII ст. на території Нижнього Посамар’я.

Проблема формування регіональної бюрократії на Лівобережній Україні (друга пол. XVIII – початок XIX ст.)

Період другої половини XVIII–XIX століть став завершальним етапом більш як півторасторічної боротьби між доцентровими силами, що виступали за уніфікацію адміністрації, соціальної структури та способу життя в Російській імперії, і відцентровими, які вимагали збереження автономних органів урядування, місцевого укладу та звичаїв на теренах Гетьманщини. В складних умовах соціально-політичної дезінтеграції суспільства, в переплетінні процесів оновлення усіх сфер життя з втягуванням до загальноімперських структур розпочалося формування створюваної за великоросійським зразком регіональної бюрократії. Якщо вважати першочерговою метою урядової політики адміністративно-економічну інтеграцію, то дослідження періоду “упадку козачини і українського життя”, як його визначає М.Грушевський, нерозривно пов’язане з такими питаннями, як виникнення і оформлення в соціальну групу місцевого чиновництва, еволюція пануючого прошарку гетьманського суспільства (в якості головного бюрократичного резерву), інтеграція окремих органів політичної влади Гетьманщини до політико-адміністративних структур Російській імперії.