Традиція українсько-польських історичних відносин сягає сивої давнини, і у цих взаєминах, попри плідні культурні обміни, взаємовпливи, завжди переважали конфлікти. У перші десятиріччя ХХ ст. каталізатором конфлікту стало зіткнення комплексу польської вищості, одне з підставових переконань якого полягало в культурній і політичній неспроможності східних сусідів Польщі до державного саморозвитку, з етнографічним принципом, на якому наголошували діячі українського руху. Протиріччя між різними способами леґітимізації своїх прав на ті самі терени визначили гостроту польсько-українського конфлікту.

Читати далі

ХІХ – початок ХХ ст. не стали часом домінування консервативної ідеології в українській суспільній думці і настроях. Модерний український національний рух пішов у річищі народництва і соціального радикалізму, які і визначили політичне обличча українства доби. Консерватизм виступав на поверхню найчастіше як нахил до поміркованості з боку впливових в українських культурних і громадських організаціях представників землевласницьких і капіталістичних кіл. Представників української виразно консервативної думки зустрічаємо у таких постатях як Г.Галаґан, В.Тарновський, Г.Милорадович (друга половина ХІХст.), Ф.Уманець, В.Горленко, брати Андрій та Микола Стороженки (межа ХІХ – ХХ ст.); з їхніх кіл вийшов і майбутній гетьман П.Скоропадський. За зауваженням І.Лисяка-Рудницького, причиною переваги народницьких і радикальних течій над консервативними до першої світової війни було й те, що царська Росія була цілком несприятливим ґрунтом для розвитку консерватизму європейського, ліберального типу, бо ритм її політичного життя хитався між крайнощами революції і реакції. Під подвійним тиском політики російського уряду і українського соціалістичного радикалізму українські консервативні діячі знаходили свою нішу в російському реакційному консерватизмі, що нерідко вироджувалося в політичну і соціальну реакцію (на кшталт газети “Киевлянин” та “чорносотенних організацій).

Читати далі

Доповідь дніпропетровського історика-дослідника ОУН-УПА Дмитра Куделі (1966-2004) на науково-практичній конференції до 60-річчя УПА, 6 жовтня 2002 р., м.Київ

Читати далі

Метою статті є огляд етнотериторіальних особливостей українського народного мистецтва: короткий екскурс у історію їх формування; виявлення причин, які зумовлюють різні підходи до районування; аргументація авторського погляду на характер і межі народно-мистецьких регіонів у ХVIII-ХХ ст., коли це явише викристалізувалося й було більш-менш рівномірно зафіксоване в дослідженнях і музейних колекціях.

Читати далі

Період другої половини XVIII–XIX століть став завершальним етапом більш як півторасторічної боротьби між доцентровими силами, що виступали за уніфікацію адміністрації, соціальної структури та способу життя в Російській імперії, і відцентровими, які вимагали збереження автономних органів урядування, місцевого укладу та звичаїв на теренах Гетьманщини. В складних умовах соціально-політичної дезінтеграції суспільства, в переплетінні процесів оновлення усіх сфер життя з втягуванням до загальноімперських структур розпочалося формування створюваної за великоросійським зразком регіональної бюрократії. Якщо вважати першочерговою метою урядової політики адміністративно-економічну інтеграцію, то дослідження періоду “упадку козачини і українського життя”, як його визначає М.Грушевський, нерозривно пов’язане з такими питаннями, як виникнення і оформлення в соціальну групу місцевого чиновництва, еволюція пануючого прошарку гетьманського суспільства (в якості головного бюрократичного резерву), інтеграція окремих органів політичної влади Гетьманщини до політико-адміністративних структур Російській імперії.

Читати далі