Життєвий шлях і науковий доробок Володимира Пархоменка (1880–1942) лише останнім часом стали об`єктом наукового вивчення. [1] Одним з важливих напрямків досліджень історика було питання взаємовідносин Русі з кочовиками східноєвропейських степів у X–XIII ст.
Серед багатьох науково-дослідницьких напрямків, які вивчалися авторами “Основи” (1861–1862) одне з важливих місць займало пізнання минулого і сучасного українського народу з точки зору реконструкції його світогляду, повсякденного життя, побутової поведінки, етнічної психології, тобто з точки зору таких методологічних засад, які у ХХ ст. отримали назву “історико-антропологічних”. Слід відзначити, що М.І.Костомаров, П.О.Куліш, А.Свидницький, В.Б. Антонович, реалізувавши у власних дослідженнях потенціал наукової парадигми доби романтизму в історіографії, з притаманним останньої інтересом до вивчення народу і взагалі наданням йому “статусу” центральної аксіологічної та наукової категорії [1, С. 316-317], виступили піонерами історико-антропологічно орієнтованих підходів в українознавстві ХIХ ст. Відповідно до списку українознавчих публікацій, надрукованих у другої чверті ХIХ ст. у “Чтениях общества истории и древностей российских”, під редагуванням О.М. Боденського [2, С.92-93], майже всі вони присвячені висвітленню питань політичної історії України XVI-XVIII ст. Взагалі, добі наукового романтизму в україністиці властиві скоріше тенденції до накопичення фактичного матеріалу, ніж до створення узагальнюючих концепцій з української історії. О.В.Тодійчук вказує, що у першій половині ХIХ ст. наукові інтереси членів Общества… були зосереджені на первинній науковій обробці матеріалів з нумізматики, археології, географії, етнографії [3, С.15]. “Основа” виконала роль “системного перетворювача” у просторі українознавства другої половини ХIХ ст., трансформувавши неупорядкований світ окремих фактів у систему, сукупність концепцій, які пояснювали особливості та закономірності історичного розвитку України.
Значний комплекс джерел до історії Гетьманщини в ці¬ло¬му та міст, зокрема, складають документи, породжені, функціонуванням місцевих адміністративних установ: магістратів і ратуш, полкових і сотенних канцелярій, а також Генеральної Військової Канцелярії та Генерального Військового Суду. Діловодчі акти місцевих органів управління, як зазначають автори підручника з джерелознавства, “є первинними джерелами, в яких міститься велика кількість фактів і деталей, які не знаходять відображення в матеріалах центральних установ, дозволяють проникнути в “кухню” державного апарату і краще побачити саму дійсність” [1, С.203]. В даній розвідці розглядаються документи лише тих органів влади, котрі виникли в ході і після Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст.
На початку 40-х рр. XVIII ст., буремні роки правління Анни Іоанівни поступились місцем „феєричному” царюванню Єлизавети Петрівни 1741-1761 рр. При висвітленні єлизаветинської доби історики доволі часто зазначають, що в своїй політиці, щодо українських автономій, імператриця, на догоду примхам свого серця, відмовилась від інкорпораційного курсу своїх попередників, (Петра І та Анни Іоанівни) чим на два десятиріччя подовжила життя Гетьманщині та слобідським полкам. Подібні підходи ми зокрема подибаємо в працях І. Срезневського, А. Шиманова, В. Пархоменка, Д. Багалія, В. Наумова [1, с. 344-345; 2, с. 407; 3, с. 85; 4, с. 65]. Проте а чи дійсно воно було так? Якщо ми прискіпливіше придивимось до „української” політики Петербурга, в означений час ідеалістичність одразу зникає.
30 – і роки ХХ ст. були винятково складним і суперечливим періодом в історії української спільноти та тих ідей, між якими обирали її представники. Умови формування ідеологій та їхні форми значною мірою визначалися специфікою середовища, в якому опинялися українські інтелектуали. Різні еміграційні осередки репрезентували відмінні умови для самореалізації своїх членів. За цих умов варто звернути увагу на специфіку осередку львівського. При майже нездоланних обмеженнях польської адміністрації емігрантам з України поселятися на територіях, де переважало етнічно – українське населення (за винятком особливого дозволу польського уряду), на цих теренах радикально – націоналістичні ідеї конкурують з традиційно сильним в регіоні впливом греко – католицької церкви. Звідси – виразне релігійне забарвлення консервативної ідеології у регіоні, яка намагається протиставити усе зростаючій популярності інтегрального націоналізму, готового вдатися і до силового вирішення гострих питань, традиційні релігійні цінності. Серед місцевих видань релігійно – богословського напряму найвідомішими стали “Дзвони” (1931 – 1939). Не маючи нагоди розглянути доробок усіх дописувачів цього видання, звернемося до постаті одного з найяскравіших його авторів – Вячеслава Заїкіна. Варто звернути увагу, що для цього емігранта зі східної України і що важливо цієї людини з православним світосприйняттям виявилося більш зручним викладати свої ідеї у львівському виданні, фондованому греко – католицькою церквою, ніж у часописах, які видавали прибічники більш актуального у час загального радикалізму інструментального використання церкви заради національних потреб.
Постать Дмитра Дорошенка не належить до кола теоретиків українського консерватизму: він не залишив по собі теоретичних обгрунтувань цієї ідеології, а опис його діяльності у гетьманських організаціях складає невеличку частину його багатої біографії. Втім, питання вибору Д. Дорошенком консерватизму посеред інших конкуруючих ідеологій є показовим для долі українського інтелектуала міжвоєнної доби. Його мотиви стають зрозумілішими при розгляді загального тла доби.
Історик, політик, дипломат, видавець та журналіст, Степан Томашівський, як і більшість представників консервативного табору, залишається постаттю малодослідженою і маловідомою, а його публіцистичні і наукові твори – слабко залученими до вивчення і значною мірою недооціненими.
В українській політичній думці консервативний напрямок було покликано до життя необхідністю обгрунтування політико – правних підстав монархічно – гетьманського ладу на Україні та гірким розчаруванням у невдалих змаганнях представників демократичної і соціалістичної ідеології за українську державу у 1917 – 1920 роках. Найвідомішим представником консервативного напрямку, його своєрідним обличчам став В’ячеслав Липинський, один з найоригінальніших українських політичних теоретиків, провідний історик і соціолог, визначний ідеолог ХХ ст. За виразом Є.Сверстюка В. Липинський “височіє на українському горизонті одинокою постаттю на правому березі”, оскільки у першій чверті ХХ ст. він чи не єдиний наважився виступити з пропагуванням консервативних ідей і лишився відданим їм усе життя.
У Галичині матеріалом для розвитку організованого українського консерватизму у міжвоєнний період стали дві групи: греко – католицьке духовенство, яке продовжувало консерватну традицію, сформовану ще у ХІХ ст., і частина інтелігенції, яка внаслідок участі у революційних і воєнних подіях на основі світоглядної еволюції прийшла до консервативної ідеології. Осип Назарук, громадсько – політичний діяч, журналіст і публіцист, є постаттю, що поєднала консервативні настанови цих двох груп, ставши їхнім речником.
Постать Василя Васильовича Кучабського – історика, публіциста, громадсько – політичного і військового діяча – насьогодні залишається малознаною. Працям цього представника української консервативної думки судилася увагу хіба що професійних істориків. Водночас аналітичні розвідки цього автора, присвячені подіям української революції 1917- 1920 рр., українській дипломатії доби, природі більшовицької політики, українсько – польським стосункам, представляють безумовний інтерес