Не буде великим перебільшенням сказати, що протистояння Московії та Польсько-Литовської держави в кінці ХV-ХVІІ ст. за геополітичну перевагу в Східній Європі виходило далеко за рамки суто міждержавних відносин. Належало воно до тих явищ східноєвропейської історії, які впливали на цивілізаційну долю регіону. У засаді речі йшлося про те, чи межа між європейським і азійським світами устійниться по Дону, як визначав її ще в кінці XV ст. Мафей Міхновський [1], чи до сфери московських впливів потрапить ціла Східна Європа і розпочнеться болісний процес насильного нав`язування тутешнім народам московської версії Сходу. Утілитися судилося другому сценарію, трагічні наслідки чого відчутні донині. Національно-визвольна війна, яка вибухнула в Україні в середині XVII ст., труснула Східною Європою, відкривши нові можливості перед суб`єктами регіональних міжнародних відносин. Україна, оскільки тут перетиналися стратегічні інтереси Польщі, Московії, Туреччини, Криму, стала ареною впертих змагань за новий розклад сил. Найудатнішою виявилася Московія, зумівши чи не оптимально скористатися з антикозацької затятості Варшави, а головне з того, як Україна, у часи братовбивчої Руїни “сама себе звоювала”. Втягнення Лівобережної Гетьманщини до орбіти московських впливів стало вихідним пунктом подальшого опотужнення геополітичної позиції “третього Риму”. У кінцевому рахунку це призвело до брутального знищення Української козацької держави, Кримського ханату, до трьох розділів Речі Посполитої, зрештою до неподільної гегемонії Московії в Східній Європі.
Читати далі
