Категорії «Гуманітарні науки»

Формування української державницької ідеї 1648-1649

До середини XVII ст. український народ внаслідок колоніальної політики Польщі потрапив у катастрофічну ситуацію: було втрачено еліту; стався розкол серед духовенства, що призвело до міжусобної боротьби; міщанство в найбільших містах було усунуте від управління і справ торгівлі; виникли несприятливі умови для розвитку національ­ної мови, культури тощо. Реальною ставала загроза етноциду. Вряту­вати від нього могла лише відчайдушна боротьба за створення незалеж­ної держави. На жаль, як свідчать джерела, український народ підійшов до національної революції, не маючи у своїй свідомості сформованої державницької ідеї, що вкрай негативно вплинуло на розвиток визвольних змагань XVII ст. Революція спалахнула 1648 р. і тривала до 1676 р. її головний зміст полягав у розв`язанні двох завдань: створення незалежної соборної держави в етнічних межах України й утвердження у ній нового соціально-економічного ладу, в основі якого мала лежати дрібна (фермерського типу) козацька власність на землю[1]. Саме на початку революції, протягом 1648 — першої половини 1649 рр., завершується період становлення української державницької ідеї. З`ясуємо основні аспекти цього складного процесу.

До проблеми районування українського народного мистецтва (ХVIII – ХХ ст.)

Метою статті є огляд етнотериторіальних особливостей українського народного мистецтва: короткий екскурс у історію їх формування; виявлення причин, які зумовлюють різні підходи до районування; аргументація авторського погляду на характер і межі народно-мистецьких регіонів у ХVIII-ХХ ст., коли це явише викристалізувалося й було більш-менш рівномірно зафіксоване в дослідженнях і музейних колекціях.

Дніпропетровці в Українській Повстанській Армії

Доповідь дніпропетровського історика-дослідника ОУН-УПА Дмитра Куделі (1966-2004) на науково-практичній конференції до 60-річчя УПА, 6 жовтня 2002 р., м.Київ

Археологічне вирішення дискусії відносно знаходженя містечка Самарь та Богородицької фортеці

Територія обабіч Дніпра в районі гирла Самари і Нижнього Посамар’я протягом багатьох десятиліть є предметом численних дискусій: чи то про дату заснування м. Дніпропетровська [1], чи про місце знаходження старовинного запорозького містечка Самарі (Самари) [2], чи про локалізацію на берегах дніпровської притоки запорозьких паланкових центрів і російських фортець XVII – XVIII ст. [3] Картографічні матеріали, джерельні дані та результати історіографічних розвідок настільки протирічиві, що м. Новомосковськ Дніпропетровської області на підставі різноманітних студій називали і м. Самар’ю, і містечком Новоселицею, і Богородицькою фортецею. Не торкаючись надзвичайно дискусійного питання про дніпропетровський “день народження”, пропонуємо для ознайомлення нові матеріали відносно місцезнаходження окремих топонімів XVII – XVIII ст. на території Нижнього Посамар’я.

Проблема формування регіональної бюрократії на Лівобережній Україні (друга пол. XVIII – початок XIX ст.)

Період другої половини XVIII–XIX століть став завершальним етапом більш як півторасторічної боротьби між доцентровими силами, що виступали за уніфікацію адміністрації, соціальної структури та способу життя в Російській імперії, і відцентровими, які вимагали збереження автономних органів урядування, місцевого укладу та звичаїв на теренах Гетьманщини. В складних умовах соціально-політичної дезінтеграції суспільства, в переплетінні процесів оновлення усіх сфер життя з втягуванням до загальноімперських структур розпочалося формування створюваної за великоросійським зразком регіональної бюрократії. Якщо вважати першочерговою метою урядової політики адміністративно-економічну інтеграцію, то дослідження періоду “упадку козачини і українського життя”, як його визначає М.Грушевський, нерозривно пов’язане з такими питаннями, як виникнення і оформлення в соціальну групу місцевого чиновництва, еволюція пануючого прошарку гетьманського суспільства (в якості головного бюрократичного резерву), інтеграція окремих органів політичної влади Гетьманщини до політико-адміністративних структур Російській імперії.

Нові дані до біографії Івана Сірка

Іван Сірко з’являється на історичній арені 1653 р. До цієї ж дати його біографія залишається майже не відомою. Виявлені на початку XX ст. В.Данилевичем та іншими істориками документи дозволяють реконструювати частину біографії І.Сірка 1644-1647 рр. Перший пропонований документ – чолобитна українських мешканців міста Усерда, російської фортеці на Бєлгородській лінії на чолі з Іваном “Сериком”. Другий виявлений документ – неопублікований свого часу матеріал для збірника “Воссоеденение Украины с Россией”, що зберігається в Науковому архіві Інституту історії Національної Академії наук України. Документ підготовлений до друку, копія звірена з ориґіналом. Це джерело дозволяє пролити світло на факти біографії І.Сірка 1646-1647 рр.

Лівобережні полки в складі російської армії в 1735-1739 рр.: проблема субординації.

Сучасним українським історикам доводиться надолужувати нерозробленість багатьох аспектів вітчизняної історії. Незважаючи на традиційність воєнно-історичної тематики, велика кількість тем та проблем потребують вивчення, в тому числі в, здавалося б, благополучній царині історії козаччини. Воєнна історія лівобережного козацтва у ХУІІІ ст. досліджена слабко. Відповідно, це стосується і участі лівобережних козаків у російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. Як українські, так і російські автори зачіпали цю проблематику в своїх роботах [7,8,11,12,13,14], проте цілісно тема не розроблялася.

Внесок О.М.Лазаревського у діяльність історичного товариства Нестора-літописця

Історичне товариство Нестора-літописця (далі – ІТНЛ) було одним із перших наукових осередків в межах України, яке спрямувало свою основну діяльність на вивчення вітчизняної історії та публікацію історичних джерел, що стосувалися окремих її аспектів. Засноване воно було ще в 1872 р. при Київському університеті Св. Володимира й продовжувало свою діяльність до 1931 р., коли в процесі реорганізації ВУАН та фактичної ліквідації громадського сектора науки, що існував при ній, припинило своє існування. Слід зазначити, що наведена вище дата заснування товариства не підтримується одностайно всіма дослідниками його діяльності. Так, наприклад, в “Енциклопедії українознавства” датою його заснування вказано 1873 р. [8,с.886], а сучасний український дослідник М.Колесник, хоч і не в категоричній формі, висловився за те, що “справжня історія Товариства розпочалася з початку 1874 р., коли затверджене ІТНЛ та відхилене урядом КТІСЛ [Київське товариство історії, старожитностей і літератури при Київському університеті, проект створення якого був запропонований М.О.Максимовичем, але відхилений урядом – В.В.] злилися в єдине “товариство Нестора Літописця, що перебуває при Імператорському Університеті Св. Володимира для розробки російської історії, археології та літератури” [15,с.52]. Цікаво, що 25-річчя ІТНЛ відзначалося саме в 1899 р., коли на ювілейному засіданні було зачитано доповідь тодішнього його голови М.Дашкевича з оглядом діяльності товариства за весь попередній період від часу заснування (згодом вона була опублікована окремим виданням) [6].

Археографічний аспект в епістолярній спадщині академіка Д.I.Яворницького

Iнституалiзацiя археографiї як науки передбачає, окрiм всього, й дослiдження її розвитку, тобто iсторiографiї археографiї. На становлення української археографiї, виокремлення її в самостiйную науку впливали, окрiм внутрiшнiх законiв розвитку самої науки, ще й соцiально-полiтичнi змiни в українському соцiумi, загальний розвиток науки i культури, що сприяло пiднесенню наукового й масового iнтересу до одних джерел (пам’яток писемностi) й «iгноруванню» та штучному вилученню з наукового обiгу iнших джерел. Кожнiй добi iсторичного розвитку притаманнi свої «прiоритетнi» види писемних джерел (лiтописи, хронографи, хронiки, мемуари, спогади, щоденники, епiстолярiї тощо). Нерiдко та чи iнша публiкацiя джерел, чи їх камеральне опрацювання є результатом подвижницької дiяльностi того чи iншого вченого, або колективу археографiв, залежить вiд наукових зацiкавлень учених-археографiв.

Проблеми політичної історії Великого князівства литовського у науковій спадщині С.М.Соловйова

В наш час, коли йде процес становлення новітньої вітчизняної історіоґрафії, однією з найбільш нагальних потреб є створення сучасної концепції історії України. Проте здійснити це можливо, лише розглядаючи історію нашої країни в нерозривному зв’язку із загальноєвропейським історичним процесом і, насамперед, історією Центрально-Східної Європи.