Категорії «Історія України»

Gente Ruthenus natione Polonus – зміст і еволюція поняття у баченні В`ячеслава Липинського

Вислів Gente Ruthenus natione Polonus, як відомо, вперше прозвучав у середині XVI ст., первісно пов`язуючись з іменем видатного польського публіциста, русина з Перемишльщини Станіслава Ожеховського (Оріховського)-Роксолана. Sensu stricto шляхта України-Русі дещо пізніших часів дослівно себе так не називала, але словесний штамп на означення її політичної і національної самоідентифікації виявився настільки влучним, що крилату фразу публіциста-русина підхопили нові часи, і нині, здається, вже неможливо обминути її, звертаючись до історичної долі руської (української) родової еліти. У працях Януша Тазбіра, Яреми Мацішевського, Френка Сисина, Терези Хинчевської-Геннель, Мирослава Чеха, Анджея Камінського та ін., написаних упродовж останніх двох десятиліть, уже чимало розмірковувалося над ідеологічним і суспільним змістом стереотипу шляхтича-русина, у свідомості котрого, з одного боку, було міцно закорінене відчуття свого “руського” походження і споріднення “з нашою Руссю”, “нашим народом Руським”, а з іншого – не піддавалася сумніву власна приналежність до “польської політичної нації”, іншими словами – до держави, у якій провідну роль відігравали польський етнос і польська культура. Проблема “етнічного русина політичного поляка” у багатьох своїх аспектах і надалі лишається спірною, бо спосіб її тлумачення чималою, як не головною, мірою залежить від майже столітньої дискусії польських та українських істориків про характер колонізаційних процесів в Україні кінця XVI – середини XVII ст.: насильствених – з українського пункту бачення, логічно-цивілізаційних – у трактуванні польському.

Михайло Грушевський та Дмитро Багалій

У житті, науковій і громадській діяльності двох видатних українських істориків Михайла Сергійовича Грушевського (1866—1934) та Дмитра Івановича Багалія (1857—1932) є дуже багато спільного. Обидва — учні Володимира Боніфатійовича Антоновича, засновника київської школи українських істориків, з якої вийшла вся новітня немарксистська українська історіографія. Обидва — з рідного Києва поїхали свого часу, з благословення вчителя і патрона, підіймати українознавство і громадський рух на далекі “діоцезії”: Багалій — на схід, до Харкова, а Грушевський — на захід, до Львова. І той і другий зробили значний внесок у розробку історії України, в організацію наукового життя, у становлення національної школи історичної науки як у Галичині, так і на Наддніпрянщині та на Слобожанщині.

Пам`яті Дмитра Багалія (1857-1932)

30 років тому — на початку грудня — в далекому засніженому Києві — Українська Академія Наук — і вся сім`я українських істориків — незалежно від державних кордонів — і політичних режимів — одностайно і щиро вітала академіка Дмитра Івановича Багалія — з нагоди 70-ліття народження й пів століття наукової діяльности. Вітала урочистою Академією, поважними науковими збірниками, промовами, листами… Усі вони були тоді ж опубліковані.

Концепція полівасалітетної підлеглості Б. Хмельницького та українсько-російські взаємовідносини середини XVII ст.

Вченими вже було відзначено, що легітимація гетьманської влади під час урядування Б. Хмельницького відбувалася через посилання останнього на jus occupationis (С. Величенко) [1] та формування ним концепції jus divinium (С. Плохій) [2]. Але і «право захоплення», і «божественне право», як правило, застосовувались заради узаконення внутрішньополітичних владних претензій гетьмана Війська Запорозького щодо України й не були переконливим аргументом для володарів сусідніх країн. Саме тому Б. Хмельницький намагається добитися зовнішньополітичного визнання через оформлення династичного шлюбу свого старшого сина з донькою молдавського господаря В. Лупула Розандою [3]. Але в цьому випадку, зважаючи на тогочасні політико-культурні традиції, лише сини Тимоша й Розанди Хмельницьких-Лупулів вважалися б «принцами крові» й могли здійснювати свої владні повноваження щодо тієї чи іншої території. Крім того, формуванню князівської династії Хмельницьких могли завадити і суб\’єктивні фактори (як-то вбивство когось із подружжя або потенційних нащадків), що і підтвердилося невдовзі, коли у 1653 р. було смертельно поранено гетьманича.

Вплив творчості Михайла Драгоманова на формування правових поглядів В`ячеслава Липинського (До питання про неперервність процесу розвитку української правової думки)

В`ячеслав Липинський був не тільки великим істориком, публіцистом, соціологом, політичним та громадським діячем, він був також теоретиком держави і права, вклад якого в розвиток української правової думки ще чекає на об`єктивне та ґрунтовне вивчення. Тут ми зупинимось тільки на одному аспекті правових поглядів мислителя – процесі їх формування та місці в українській правовій думці.