Суботів Хмельницьких. (частина 2)

Гугля Віктор

Суботів Хмельницьких. (частина 2)

Продовження. Початок у частині 1.

 

       Суботів та суботяни.

      Переважна більшість населення проживала в долині річки Суботівки (під такою назвою вона фігурує у першій письмовій згадці за 1640 р.), не далі 10 хвилин пішого ходу від замку. Кожна археологічно досліджена житлова пляма – це, насамперед, пічні кахлі та віконне скло. Звичайно, в кожному часі поняття про багатство і бідність свої, але й про безпросвітні злидні говорити не випадає. Людина, яка виходила на роботу в поле, маючи при боці шаблю і не розлучаючись із рушницею, була у змозі побудувати хату для своєї сім`ї. Знову ж таки, поняття пристойного житла у кожного своє, але не забуваймо оте українське: щоб не гірше, ніж у сусіда. Тут ми підходимо до усвідомлення дійсного змісту одного із постулатів, що, буцімто, є невід`ємною складовою виключно української ментальності – моя хата з краю.

      У ті часи, коли пересічна українська хата стояла в середньому 10 років (не тому, що погано будували, а тому, що часто нападали), це означало: я першим зустрічаю ворога! І зустрічали, адже іншого вибору (хіба що смерть, або ще гірше – рабство на чужині) не було. Це вже потім, за не одне століття горде “моя хата з краю” наполегливо спотворювали до навпаки: “я нічого не знаю”. Потуги в цьому фальшуванні душі, треба віддати належне, були дуже результативні, але таки не остаточні. Ю. Бойко у своїй праці “Шлях нації”, написаній в 1943 р., наводить такий факт: “Нещодавно німецька ляйпцігська газета зі здивуванням констатувала, що українці не здатні покірно знести поличника. Удар в обличчя вони не здатні ніколи простити й спалахують лютою ненавистю до того, хто користується такими виховними методами. Для німців така поведінка справді видається дивною: вони… звикли до покори, дисципліни, запровадженої грубою фізичною силою…” [3, с. 49]

      Саме з краю – на призамковій території або в посаді – знаходилась також і переважна більшість об`єктів господарської діяльності. Вони забезпечували потреби місцевих жителів практично у всьому необхідному. Чого не вистачало, можна було придбати на ринку тут або в Чигирині. Слід зауважити, що Суботів, в значенні хутір із слободою, був достатньо потужною господарською одиницею ще 1616 р. Перетворення його на місто Чигиринського полку після 1648 р., здається, було безболісним. Зміни, як кількісні, так і якісні, були лише на краще. Ще до 1808 р., попри все, Суботів вважався містечком і відповідно до статусу в ньому збиралися значні ярмарки.

      Пристойний економічний потенціал випливає, наприклад, із опису грабунку, який вчинив Даніель Чаплинський у 1647 р. Богдан Хмельницький так свідчить у цій справі: “… я мав на свій прожиток чотири ставки рибні й млини, ниви, закопи, сіножаті, на що мав і привілей його Королівської Милості”. Була ще велика рогата худоба, коні, вівці, на гумні було 400 кіп збіжжя від кількох літ збираного (1 копа – 60 снопів). Свою власність сам Хмельницький оцінював у 1000 золотих. Для порівняння, кінь, якого забрав чигиринський урядник Дольгердт, скориставшись від`їздом власника Суботова, коштував дружині Богдана – Ганні Сомківні – 12,5 золотих викупу.

      З листа Хмельницького від березня 1648 р. знаємо, що господарство, яке залишилось від батька, було широко розвинуте. Мались ще шинки з пивом, медом і горілкою, пасіки. На шинках варто зупинитись докладніше. Місце знаходження одного такого закладу в Суботові було виявлено у 1992 р. під час прокладання теплотраси. Знахідки – керамічні миски та тарілки на одну порцію (прикметно, що жодної в поливі – так дешевше), здвоєні конічні посудини (теж кераміка) для спецій і приправ, велика кількість битого скла (уламки віконних шибок, кухлів та штофів) – сумнівів щодо профілю закладу не викликають. Не було порожньо тут і в новітні часи. Нині це теж центр Суботова, де в 50-х рр. ХХ ст., до 300-річчя Переяславської Ради, збудували “Буфет” (заклад діє і до сьогодні). А в 1979 р. вирішили, мабуть, взагалі розставити все на свої місця, установивши поряд плиту з написом: “На цьому місці під час Визвольної війни 1648-1654 рр. збирались козацькі ради”. Знаковість полягає в тому, що на глибині близько 1,5 м під цієї плитою і знаходяться залишки шинка. Виходячи з цього, збиралися тут частіше: до Хмельниччини і після, і не тільки на ради. І як після цього не вірити, що в Холодному Яру може бути все?

      Розташування шинка дійсно було вигідним – коло Суботівського шляху. Він першим зустрічав подорожніх, як тільки вони переїздили через міст. Неподалік знаходилась Михайлівська церква, збудована Б. Хмельницьким в пам`ять про батька, та кам`яна Баба-плаха.

      Павло Алеппський так описує початок свого знайомства із Суботовим: “У суботу 2 серпня [1656 р. – В. Г.] Хміль відвідав нашого владику, після чого ми поїхали з міста. Проїхавши біля милі, ми прибули до великого мосту… Минувши його, ми прибули у поселення на наймення Суботів, де звичайно жив покійний Тимофій, син гетьмана. Жителі вийшли нам на зустріч хресним ходом і повели нас у велику нову церкву в ім`я св. Михаїла. В ній зібрані скарби вірменських церков, котрі було розграбовано і зруйновано покійним Тимофієм в Сучаві, молдавському місті; в цій церкві гробниця Тимофія” [30, с. 81]. Зла іронія долі: батько пережив сина, на якого покладав великі надії…

      З наведеного уривку випливає декілька надзвичайно цікавих моментів.

      По-перше, 2 серпня – храмове свято Іллінської церкви, Михайлівської ж – 21 листопада. Отже, Іллінська церква перебувала на тій стадії будівництва (розпочалось воно в 1653 р.), що в ній ще не правилось.

      По-друге, на 1656 р. – Михайлівська церква ще новозбудована. Тобто будувалась вона в проміжку між 1648 – 1653 рр. і, треба думати, на місці старої (збудованої ще Михайлом Хмельницьким) та знищеної, наприклад, в 1647 р. Даніелем Чаплинським під час наїзду.

      По-третє, саме в Михайлівській церкві було поховано Тимофія Хмельницького, а не в Іллінській, про що пише “Чернігівський літопис”. Створювався ж цей літопис, ймовірно, починаючи з 1717 р., і має компілятивний характер та ще й пропольські налаштований.

      Статейний список московського посла І. Фоміна за серпень 1653 р. дозволяє твердити про наявність неподалік ще одного будинку гетьмана. Можливо, це так званий тед-де-пон – передмостове укріплення. У всякому разі, звідси Хмельницький слухав церковні співи, а церква на той час в Суботові була лише одна – Михайлівська.

     Баба-плаха – достатньо специфічна пам`ятка. Зовні – кам`яний останець, в якому можна вгледіти обриси людини. Перекази твердять, що “за судів Хмельницького тут прилюдно наглою смертю карали винуватців великих – найпаче зрадників усяких”. Завдяки тому, що на ній рубано ворогів козацьких, вона і набула червоно-коричневого кольору. Взагалі-то, для рубання голів завжди використовували дерев`яні колоди – лезо не так затуплюється. Гадаємо, що це був ганебний стовб, до якого в`язали караних киями або нагаями, чи просто на посміховисько. Це цілком логічно, адже в ті часи це був громадський центр Суботова, а привселюдне покарання – звичайна тодішня практика судочинства.

     Загалом картина в`їзду чимось нагадувала казку: направо – шинок, наліво – церква, прямо – Баба-плаха, що слугувала натяком на крутий норов господаря замку.

     Стосовно млинів, то маємо малюнок одного з них під авторством Яна Генріка Мюнца від 1781 р. Він же подає його географічні координати: широта 49° 8`, довгота 49° 54`, відстані до Варшави (1200 миль) та Чигирина і Медведівки (по 1,5 милі).

     Розташовувався цей млин на одній із щонайменше п`ятьох гребель по річці Суботовці, неподалік Трьох криниць. Варто зауважити, що в часі це найстаріше зображення з будівлею, що належала Богдану Хмельницькому.

     Що ж до Трьох криниць, то вони були якраз коло дороги від Вовчого шпиля до замку і посаду. За переказами, козаки тут напували коней, і саме з цим пов`язане виникнення назви. Богдан Хмельницький якось наказав напоїти коней і води у двох криницях не вистачило, а тому розпорядився викопати і третю. Вірогідним видається також переказ про шпиталь для лікування поранених козаків. адже у середньовічній медицині лікування ран починалось із промивання їх чистою джерельною водою.

     На фотографіях кінця ХІХ – початку ХХ ст. криниці називають не інакше, як “Запорозькі три криниці”. Ідея про нерозривну єдність Великої, Малої та Білої Русі відноситься до більш пізнього часу і ніякого відношення, крім політичного, до копання криниць не має. Тут же, коло Трьох криниць – на горі Валок, – залягають поклади якісної гончарної глини. Невелика глибина залягання (близько 2 м) сприяла їх розробці від часів чорнолісся (Х-ІХ ст. до н.е.) і до середини ще ХХ ст., разом – три тисячі років.

     Власне, керамічне виробництво – окрема, а завдяки археологічним розкопкам, і найвивченіша грань економіки тодішнього Суботова. Дослідження засвідчують високий рівень – технічний і художній. Місцеві гончарі виготовляли лише кухонного посуду близько 20 видів, а також цеглу, пічні кахлі, черепицю, а на радість місцевій, і не тільки, дітлашні – різноманітні свистульки та брязкальця, або ж дрібну пластику. Виготовляли майстри і речі культового призначення – лампади і кадила.

       На високий технічний рівень та досконале знання властивостей матеріалу вказують, зокрема, співвідношення основних параметрів найзвичайнісіньких горщиків, що складають ± 5 % погрішності незалежно від розмірів, а товщина стінок деяких виробів становить 1 міліметр (!!!). Між іншим, керамічного імпорту на території не зафіксовано, за винятком окремих фрагментів турецького фаянсу. Географія виробничих зв`язків була широкою. Принаймні, керамічні форми для виготовлення пічніх кахлів привозили з Лівобережжя: Чернігова, Батурина.

     Крім мисливства і рибальства, гончарства і млинарства місцеве населення займалось рільництвом і тваринництвом, бджолярством, обов`язково ковальством, чинбарством і ткацтвом, деревообробкою. А з підпільним винокурінням боротьба велась завзята і затята, щоправда, як свідчить вже кількасотлітній досвід, зі змінним успіхом: жодна із сторін ані перемагала остаточно, ані зазнавала повної поразки.

     І, насамкінець, яка ж була кількість населення тодішнього Суботова? Гадається, що не менше 1 тисячі за найскромнішими підрахунками, включаючи і мешканців замку. В гетьманській столиці – Чигирині – проживало 6-7 тисяч (згідно досліджень О. Солодаря).

     Лаврін Капуста.

      Дуже неповною історія Суботова Хмельницьких буде без постаті городового отамана Лавріна Капусти. Він фігурує у Реєстрі Війська Запорізького 1649 р. у Осавульському курені Чигиринського полку – елітному підрозділі елітної військової частини. Цікаво, що тут записані і два Капустенки – Васко і Пархом. Дуже ймовірно, що це сини пана Лавріна.

      Згідно посадових обов`язків, роботи в місті він мав багато: будівництво нових замкових укріплень та ремонт старих, розташування на постій іноземних делегацій, безпека гетьмана, дипломатичні доручення, розвідка і контррозвідка (треба гадати, що саме в Суботові і знаходилась штаб-квартира цих інституцій, тобто завжди під рукою). Власне кажучи, пан Лаврін був особою різноплановою – полководець, дипломат, розвідник, господарник. У всіх цих галузях він мав успіхи і, разом з тим, був „темною конячкою української історії”. Складається враження, що і гетьман, і його довірена особа були один одного варті…

      А поки що у списках Болонського університету за 1573 р. натрапляємо: „Капуста з Галича”. Звичайно, що це не „наш” Капуста. Адже навіть будучи немовлям у 1573 р., мав би пан Лаврін, наприклад, у році 1648 віку 75 літ. Вік більш ніж поважний. Варто припустити, що це батько чи родич, хоча й сам отаман, про що промовисто свідчить його діяльність, мав освіту неабияку. Втім, це не суперечить традиціям того часу, коли в західноєвропейських університетах навчались цілі династії української шляхти.

      Принагідно зазначимо, що освітній ценз старшин Б. Хмельницького був високим. Вихованці закордонних університетів працювали не тільки в державних, судових, гетьманських, полкових і сотенних канцеляріях, а й серед простих козаків Запорозької Січі. В коло козацької старшини, від гетьманської канцелярії й аж до сотенної, входили люди якщо не з вищою, то з середньою освітою.

      Один із сподвижників Б. Хмельницького, Станіслав Морозенко, на початку XVII ст. закінчив Падуанський університет. Можливо, в Лейденському університеті навчався інший сподвижник Б. Хмельницького – Максим Кривоніс (Перебийніс). Та й нащадки були нівроку. У серпні 1760 р. в Кенігсберзький університет записався Іван Хмельницький (родич Б. Хмельницького). За два роки з`явилась його дисертація „Міркування про підстави філософії”. Робота присвячувалась Кирилові Розумовському. Ще Хмельницький написав „Міркування про рабство за природними законами й усенародному праву”. Своїми філософськими працями він здобув чимало прихильників серед західних мислителів. Не про кожного говорили те, що сказав про Івана Хмельницького професор філософії Бранденбурзької академії Христіан Баумайстер: „Дай Боже, щоб я й надалі ощасливлювався такими учнями” [51, с. 382].

      Що ж до Капусти, наступну згадку маємо в польській друкованій листівці під назвою „Значний козак Кривоніс”. Створено її не пізніше листопада 1648 р., а видано в Кракові. Характеризуючи її, Ю. Мицик зазначав: „Интересны вынужденные «признания врага», поставившего Кривоноса в один ряд с видными представителями казачества, вождями казацко-крестьянских восстаний XVI – первой половины XVII вв.: Иваном Голубком, Подковой, Плахтой, Сагайдачным… Спилем, Капустой…, а также И. Сулимой и П. Павлюком” [46, с. 7]. Що й казати, товариство у Капусти таки добірне. Дуже ймовірно, що це вже „наш” Капуста – майбутній суботівський городовий отаман.

      Наведімо ще одну цитату, але вже із книги Б. Сушинського „Козацькі вожді України”: „Річ у тім, що навіть про звичайних полковників того часу ми, загалом, знаємо дуже мало. Що вже казати про керівника розвідки! З відомостей, що доходять до нас з різних джерел, можемо лише довідатись, що Лаврін Капуста був серед тих козаків реєстру, які підходили до Кам`яного Затоку під командуванням наказного гетьмана Барабаша. Тобто на початку повстання він перебував у лавах ворога. Та не забуваймо, що сам Хмельницький перед Визвольною війною був вищим офіцером реєстровиків. Тож не важко припустити, що шляхи їхні десь там перетиналися” [68, с. 369]. Дійсно, де?

      … У жовтні 1648 р. полковник Капуста очолював корпус під Львовом і здійснив похід на Городок, де допоміг місцевим жителям знищити шляхетську заставу, та під Перемишль. Звичайно, полковник – людина військова і має виконувати накази, але ж згідно припущення І. П. Крип`якевича Хмельницькі вийшли саме із Перемишльської землі. То чи не могли Хмельницький Богдан і Капуста Лаврін бути знайомими, наприклад з часів навчання у єзуїтському колегіумі м. Львова в роках 1609-1615, а їхні батьки ще раніше? В часі співпадає, та й як інакше пояснити ступінь довіри між цими людьми. Крім того, як ще пояснити, що полковник Капуста стає суботівським городовим отаманом (що, в принципі, є пониженням у званні) з надзвичайно широкими повноваженнями, та ще й дбає про безпеку гетьмана. А гетьману, як побачимо, на змови проти нього в найближчому оточенні просто „щастило”.

      Рік 1650, березень. Засідка на пасіці, де гетьман любив відпочивати. Польська агентура шляхом підкупу завербувала групу козаків, котрі мали вбити Б. Хмельницького. Але один із пасічників попередив „кого слід”. Гетьман діяв рішуче.

      Рік 1651, березень-червень. „Резонансна” справа. Друга дружина гетьмана – Гелена, колишня Чаплинська, готує замах на життя гетьмана. На допиті вона заговорила. Виявилось, що крім замаху Гелена (і не одна) брала участь у розкраданні гетьманської скарбниці. Золото знайшли, так що це не самообмова. Ще були подружня невірність і зловживання оковитою. За наказом Тимофія Хмельницького її та шістьох спільників (серед них і тещу гетьмана) відправили на шибеницю. Дуже схоже, що син гетьмана і Лаврін Капуста „рятували обличчя” Б. Хмельницького. Для останнього ж це була особиста трагедія, якою він тяжко карався… Між тим, жоден із слідчих не був покараний, а гетьмана під час слідства в Чигирині не було.

      Рік 1653, листопад. Змова полковника М. Федоровича (Носачика). Відомо, що він із своїм полком знаходився у складі українського війська, очолюваного Тимофієм Хмельницьким, яке потрапило в облогу в Сучаві другої половини серпня 1653 р. Після смерті Тимофія саме М. Федоровича обрали наказним гетьманом і вже під його проводом українці мужньо захищались, завдаючи противнику тяжких втрат… Як полякам вдалося схилити полковника до переходу на свій бік, мабуть залишиться невідомим. М. Федорович був близький до родини Хмельницьких, користувався її довірою і мешкав у Суботові. Безперечно, що це був дуже серйозний успіх поляків, але ж немає нічого таємного, яке, рано чи пізно, не стає явним. В такій делікатній сфері, як контррозвідка, краще раніше, ніж пізніше…

      В. Сідак і В. Степанков у своїй монографії так описують подальший розвиток подій: „Привласнивши частину майна Тимофія, М. Федорович спочатку листопада розпочав активний пошук однодумців для реалізації задуму. За словами суботівського отамана Л. Капусти, він збирав козаків і „зле мислив” проти гетьмана і всього Війська Запорозького. Його дії негайно (близько 17-18 листопада) стали відомі Б. Хмельницькому, котрий послав наказ Л. Капусті схопити і стратити змовника. Суботівський отаман діяв уміло й рішуче. У Корсуні М. Федорович був заарештований, потім привезений до Суботова й, очевидно, після тортур страчений” [62, с. 82].

      Повноваження городового отамана гетьманської резиденції дозволяли і не зважати і на посольську недоторканість. Закордонних гостей, у разі потреби, просто не випускали із Суботова. Це трапилось з московськими послами Р. Стрешнєвим та М. Бредихіним у жовтні 1653 р. Гостям на заставі пояснили, що в Суботові карантин: „в 4-х дворех вымерли люди скорою смертью, а больше де того и не было”. Послам нічого не лишалось, як пожалітись в Посольський приказ, щоправда, згодом.

      Дипломатія, як бачимо, окрема грань діяльності Капусти. Саме йому випало донести дуже радісну для Хмельницького, але трагічну для українського народу звістку про те, що Земський Собор ухвалив 1 жовтня рішення про майбутнє підданство України. Для здійснення цієї місії цар відрядив спеціальне посольство на чолі з ближнім боярином Василем Васильовичем Бутурліним. Відкидаючи можливі звинувачення стосовно „радісної звістки”, наголосимо, що політика – мистецтво можливого. До 1653 р. Московія і Річ Посполита були військовими союзниками і не важко уявити, що би було, якби армії цих держав одночасно вдерлися в Україну. Крім того, напередодні українською стороною польському королю мир пропонувався, але пропозицію було відкинуто.

      Останнє дипломатичне та, мабуть, і розвідувальне доручення гетьмана суботівський городовий отаман виконав у Стамбулі в квітні-травні 1657 р., за два місяці до смерті гетьмана. Судячи з усього, контактування з татарською гвардією теж діялися під пильною опікою пана Лавріна. Досвід був. З подачі тогочасного мемуариста Голінського ходили легенди, що козацький гетьман, зваживши на неприхильність турецького султана Ібрагіма до української справи, звернувся безпосередньо до яничар, які за його намовою 8 червня 1648 р. вчинили палацовий переворот. Так вже сталось, що після цього політика Оттоманської Порти зазнала разючих змін по відношенню до України і, звісно що випадково, в часі це співпало з перебуванням у Стамбулі українських послів.

      Після 1657 р. прізвище Капусти зникає з історичних документів, але, переконані, не з історії…

Що вміли козаки?

             То які ж вони, козаки? Відповідь було отримано після дослідження залишків цвинтаря XVII ст. у Чигирині. Розкопки проводилися в 90-х роках вже минулого століття, а 14 жовтня 1995 р. відбулось урочисте перепоховання мешканців гетьманської столиці у крипті спеціально збудованої каплиці Покрови Пресвятої Богородиці. Загалом було вивчено 261 поховання. Дослідження старовинного цвинтаря з такою кількістю поховань проводилося вперше. Більшість із них належали жінкам і дітям, чоловіків значно менше – напевно, багатьох поховали на бойовищах Визвольної війни середини XVII ст. Україна переживала криваву добу Руїни та інші злигодні, жертвами яких були чигиринці. На цвинтарі, за висновками антропологів, немає жодного чоловічого поховання старшого за 55 років. Більшість чоловіків загинула у віці від 24 до 35 років. На кістках похованих чітко видно сліди від сильних ударів шаблею чи іншою холодною зброєю. Деякі козацькі голови пробиті свинцевими кулями, що залишились усередині черепів.

       Слід підкреслити, що чоловіче населення відзначалося міцною будовою кістяка з добре розвинутим рельєфом м`язів, що свідчить про значні і постійні фізичні навантаження за життя. Найвищий зріст – 189 см. – зафіксовано у кількох чоловіків, а середній зріст козаків становив 173,7 см. – це досить високі люди для цієї доби. Жінки ж пересічно були 160-165 см. заввишки. Зовсім по іншому тепер сприймається опис Б.Хмельницького в “Реляції” Альберто Віміни: “Зросту він швидше високого, як середнього, широкий на кістяк і міцний тілом”.

      При характеристиці того, що вміли козаки, визначимось насамперед із термінологією. У розповіді “козак” означатиме не просто представника верстви українського суспільства, яких багато з`явилося після покозачення у середині XVII ст. селян та міщан. Йдеться про “homo militans”, про “людину меча”, сенсом життя якої була війна. Ці воїни, прямі нащадки прикордонних бояр XIV-XV ст., успадкували від них світогляд рицаря-захисника. Звичайно, наївно вважати козацтво – синів свого часу – непорочними героями. Було всього, інша справа, що доброго – більше.

       При висвітленні тих чи інших епізодів перевага надавалася свідченням супротивної або бодай нейтральної сторони, адже козаки, ніде правди діти, мали завищений рівень самооцінки: “Правда тільки в Господові та в мені трішки”. Поляки ж козацьку майстерність, м`яко кажучи, не перебільшували.

       За умов постійної боротьби зі Степом, яка розпадалась здебільшого на незліченні сутички серед степів і плавнів, на сторожових постах, кожен козак прагнув до опанування військовою майстерністю як до гарантії життя або, принаймні, його максимального продовження.

       Виникнувши, козацтво становило таку воєнну силу, з якою змушені були рахуватись і яку прагнули використати у своїх інтересах сусідні держави. Цікавий факт з історії католицької церкви: у 1683-1684 рр. 3-тисячний козацький корпус, організований “щедрістю” Його Святості Папи Інокентія ХІ брав першорядну участь у боях проти турецьких військ під Віднем, Парканами, Стригому. 2 лютого 1684 р. у Ватикані відбулося подячне богослужіння за козацькі перемоги над татарами, про що папський нунцій у Кракові офіційно повідомив польського короля. Дякуючи особистому патронату папи гроші козакам, чи не вперше в європейській практиці, були виплачені повністю і, головне, негайно.

       Є інформація про те, що загони запорожців були на службі при дворах…турецьких султанів! Використовувались вони, треба гадати, для придушення яничарських заколотів і робилось це, мабуть, не без задоволення.

       “Керуючу ролю серед козацтва вела Запорізька Січ, – військовий, політичний і національний осередок для всіх Українських земель. В ньому майже всі козаки здобували вміння військової штуки. Взагалі це була теоретично-практична військова школа”, – писав М. Капустянський, у минулому генерал-хорунжий української армії [28, с. 7]. Дуже вірогідно, що частково функції військових шкіл виконували монастирі: Медведівський, Трахтемирівський, Самарсько-Миколаївський, Межигірський Спас. На кожного старого козака, які доживали тут віку, складалися особові справи: де бував, у яких виправах брав участь тощо.

       Індивідуальна військова підготовка – запорука виживання козака та основа високого міжнародного авторитету козацтва – складалась із двох тісно пов`язаних між собою напрямків: бойового та морально-психологічного. Власне кажучи, бойова підготовка без морально-психологічного, або, якщо хочете, ідейного підґрунтя може бути порівняна із кухонним ножем, яким можна різати хліб, а можна і горлянку ближньому.

       Зазначимо, що людина, яка прийшла добровільно на Січ, вже пройшла початковий ступінь відбору: знайшла в собі сили повстати проти рабського життя та подолати перешкоди на шляху. Таких людей відомий російський історик та географ Л. Гумільов називав “пасіонаріями”: “они лишают своих соплеменников покоя, но без них этнос беззащитен”. Що ж, кожна медаль має два боки.

       Випускні іспити складались під час морських та сухопутних походів, після яких “молодики” або “новики” ставали повнопраними козаками, якщо, звичайно, повертались. Як бачимо, одне – забажати стати козаком, і зовсім інше – стати ним.

       Прийоми рукопашного бою базувались на досконалому знанні анатомії людського тіла і мали на меті беззбройне виведення супротивника з ладу. Зведені в систему, вони отримали назву “гопак”. Ефективні прийоми запозичувались досить часто з інших технік. Розповідають про козака Барана, який отримав прізвисько не за дурість, а за те, що полюбляв, йдучи з корчми, вибивати головою двері. Звісно, що сила потребує контролю, якщо не розуму, то товариства. “Господь дає силу козакові на те, щоб нею бити ворога – бусурменина й усякого супостата, а не на чорт батька знає що”, – говорить кошовий Сагайдачний у романі С. Черкасенка “Пригоди молодого лицаря”.

       Холодна зброя складала цілий арсенал. До неї відносились: шабля, спис, бердиш, келеп, чекан, ножі метальні і захалявні, лук. Їх використання могло поєднуватись із засвоєними прийомами рукопашного бою.

       Шабля – “сестриця”, “ненька рідненька”, “панночка молоденька”, “козацькая мати” – була для козака основним видом холодної (“чесної”) зброї. Польський очевидець оповідав про таку собі фіззарядку: “Кількадесять (козаків), роздягнувшись донага, перепливши Дніпро з голими шаблями, підійшли під ворожі шанці й повбивали там багато народу” [70, с. 15]. Варто зауважити також, що ширина Дніпра складала сотні метрів. Були майстри, що з одного разу відрубували голову розлюченому бугаєві, розсікали чи не навпіл панцирного гусара.

       Існує східний принцип підбору шаблі: якщо ти взяв її до рук і нею хочеться рубанути, вона по тобі. Саме таке знаряддя мав рубака-професіонал. Особливо цінувались шаблі з дамаської сталі – “домахи”. Витворився навіть окремий тип шаблі – козацька (синтез захищеної західної зброї і полегшеної східної). Досконале володіння цією зброєю вимагало надзвичайної уваги: для того, щоб прийом відклався на рівні рефлексу, його треба було повторити декілька тисяч разів. Згадаймо Богунову “штуку”: перекидання шаблі з правої руки в ліву і рубання незахищеного боку супротивника. Встояти не міг ніхто.

       Не менш широко козаками використовувались і списи. Говорили, що козаку без ратища, як дівчині без намиста. Шляхтич Кітович у своїх спогадах подає, що козак, коли впав поміж поляків сам один, то списом міг і сорок люда поранити. Мова йде про спис з вістрями на обох кінцях древка. Гетьман Михайло Дорошенко в бою під Білою Церквою 1628 р. “сімох татар убив списом, одного так сильно вдарив, що не міг списа витягнути”.

       Бердиші – бойові сокири з довгим держаком і лезом у вигляді півмісяця – призначались здебільшого для боротьби з ворожою кіннотою. Польський учасник битви під Пилявцями (1648 р.) повідомляв, що “… козаки виводили їм коней з ладу найбільше всього бердишами” [67, с. 58]. Тобто діяла схема: воїн – бердиш – кінь з вершником. Особливий ефект давало використання бердиша московського типу в боротьбі проти татарської кінноти, де в перших рядах знаходився командний склад. Зброя вкопувалась в землю і кріпилась лезом догори з нахилом в бік супротивника. Тобто схема: бердиш – кінь з вершником повністю виключала рукоприкладство. В руках же недосвідченої людини бердиш московського типу міг стати причиною її загибелі.

       Чекан – сокира на порівняно короткому держаку, з напівкруглим лезом – використовувався у поєднанні з іншою зброєю. На деяких розташовані зарубки, що ніяк не можуть бути названі орнаментом. Показовий, з цього приводу, суботівський чекан (знайдений в 1993 р. в районі розташування вежі замку). Його довжина складала 19 см, ширина леза – 9 см, а вага – 1,8 кг. Після видалення шару іржі перед очима постали 18 зарубок. Розташовані вони були чотирма стовпцями, по два з кожного боку, і таким чином, щоб їх неможливо було пошкодити при заточуванні леза. В двох стовпцях, з одного боку – по 5 зарубок, з іншого – 5 і 3. По характеру нанесення та розташування можна припустити, що це не що інше, як підсумок кожного окремого бою (згадуються зарубки на прикладах рушниць у снайперів чи мисливців). Чотири бої при рахунку 18:0 на користь козака сумнівів стосовно кваліфікації не викликають.

       За матеріалами розкопок поля Берестецької битви козак мав 2-4 ножі, які носив на поясі, в сумці та за халявою чобіта. До метальних, на думку І. Свєшнікова, відносились ножі, які мали прості спинки і леза та масивні ковані руків`я. Один з таких було знайдено і в Суботові. Показово, що центр ваги в ньому знаходиться точно на межі між руків`ям і лезом. Захалявні ж ножі, дуже часто східного зразка, використовувались в рукопашному бою та для знищення коней кавалерії – розпорювання живота, підрізання сухожиль.

       Лук із стрілами, незважаючи на широке побутування вогнепальної зброї, також був важливою складовою частиною озброєння козака. Як свідчить вже згадуваний А. Віміна, Б. Хмельницький теж володів луком. В описі будинку, зокрема, зустрічаємо, що “дамаський полог протягнутий перед невеликим ліжком гетьмана, у голові його висить лук і шабля”. Загалом лучник, залежно від кваліфікації, міг випускати за хвилину від 8 до 12 стріл, при цьому на відстані 130 кроків майже всі вони влучали в ціль, але рекорд прицільної влучності було досягнуто на одному з монгольських змагань – 725 м! І тут варто проводити аналогії з мистецтвом. Створити такий лук не легше, аніж скрипку Страдіварі. Стріляти з нього – все одно, що грати на такій скрипці.

       Але найбільшої слави здобуло собі козацтво завдяки використанню вогнепальної зброї, особливо ручної. То й же А. Віміна пише у своїй “Реляції”: “Мені траплялося бачити, як вони кулею гасять свічку, відбиваючи нагар так, що можна подумати, ніби це зроблено за допомогою щипців”. Але крапки над “і” розставив Адам Кисіль. Він, пустивши сльозу, на сеймі в Варшаві 1648 р., говорив: “Сто наших німців, як стрілять, одного (козака) вб`ють. Коли ж козаків сто стрілить, не хибно п`ятдесятьох поцілять. Вогнистий це люд – не дамо їм ради”. Цікаво, що робив би пан Адам, якби дізнався тоді, що це була не найбільша його проблема? У 1653 р., коли він помер, його духівник і найбільш довірена особа – чернець Петроній Ласко – відкрито перейшов на бік козаків і поляки нарешті збагнули, хто був той таємничий розвідник, що 6 років постачав Хмельницькому цінну інформацію. Але це так, до слова.

       Оволодіння ж прийомами використання ручної вогнепальної зброї відбувалось паралельно із вивченням прийомів рукопашного бою та використання холодної зброї. Тришеренговий (батовий) стрій козацької піхоти дозволяв робити до 6 пострілів на хвилину.

       Належне віддавалось і польовій артилерії. Посол німецького цісаря Рудольфа ІІ до козаків – Еріх Лясота, що був на Запоріжжі цілий місяць у 1594 р., свідчив: “Вони мають власні гармати і багато з них вміє поводитися з цією зброєю так, що при них зайве наймати й утримувати окремих гармашів”.

       Оволодіння навичками маскування та розвідки дозволяло здійснювати успішні походи та звести до мінімуму людські втрати. Рушницю, наприклад, в поході обмазували товщем, щоб не давати “грать вражеє око на ясній зброї”. Саме завдяки умілому маскуванню та розвідці відбувся розгром польського війська в Гороховій Діброві під Корсунем 1648 р. Та навіть у листі козаків турецькому султану маємо: “… землею і водою будемо битися з тобою” [50, с. 279].

       Територіальний принцип формування та комплектування бойових підрозділів на Січі сприяв, через спілкування між козаками, отриманню інформації про різноманітні місцевості як України, так і інших держав. Іван Сірко так добре знав степи, що навіть міг, йдучи в похід, вистрілити з лука, а на зворотному шляху легко знайти стрілу.

       Практично одностайно майже всі джерела свідчать про майстерність козаків в галузі фортифікації. Говорили, що козак воює більше лопатою, аніж рушницею. Під Берестечком 1651 р. козаки під проводом Ф. Джаджалія так вміло укріпили за одну ніч свій табір, що польська армія не могла його здобути протягом десяти днів облоги, а окремі шляхтичі у своїх листах захоплено висловлювались про ці роботи і обране для них місце. Турецький мандрівник Евлія Челебі, описуючи події походу козаків 1657 р., свідчить: “Миттєво, подібно кротам, розривши землю, вони взяли величезний табір в кільце” [47, с. 112]. А табір, до речі, складався з 7 тисяч возів (довжина ж кожного в середньому 3-3,5 м).

       Багато важила на полі бою медична допомога. Її надавали характерники (козаки, що володіли незбагненними і для сучасної науки здібностями), цирульники (вони ж хірурги), народні цілителі (ці вже після бойовиська). Важливу роль грали тютюн та люлька. Суміш, якою натоптувались люльки, лише умовно можна назвати тютюном у сучасному розумінні – 2/3 її складали лікарські трави. Це був універсальний засіб – від лікування нежиті до підняття настрою.

       Закріплення здобутих навичок бойової підготовки відбувалось в морських та сухопутних походах. Для “молодиків” або “новиків” це був той іспит, після якого вони ставали козаками. Постійні походи підтримували на високому рівні і боєздатність козацтва в цілому. Відомо, що військо, яке довгий час перебуває в бездіяльності, зазнає розкладу і, врешті-решт, перетворюється на безладний натовп людей із дуже сумнівною поведінкою. Цим можна пояснити і безборонний вступ козаків до армій інших держав. Були шибайголови, яким було тісно між походами навіть на Січі. Тож, подалі від гріха…

       У походах, крім того, відбувався основний відсів непридатного людського матеріалу: на війні не без убитого. Знову ж таки – чим вищий рівень майстерності, тим більше шансів вижити, здобути перемогу і повернутись зі здобиччю.

       Ще одним, але дуже своєрідним тестом на професійну придатність було герцювання. Очевидцем одного з герцювань 1653 р. під Сучавою був уже відомий П. Алеппський, а основним виконавцем – Тиміш Хмельниченко: “Він спочатку стріляв з лука правою рукою, а потім лівою, рубав і колов шаблею, після того стріляв із рушниці, обома руками метав військові знаряддя з-під черева свого коня і вбивав ворогів. Словом, він перебере бувало всю зброю, якою завжди обвішаний, поки не знищить перед собою всіх неприятелів. Ага казначейства і капіджі-баши, котрі прибули з Константинополя, щоби перехилити справу на користь султана і знаходились при новому бею, були свідками цих подвигів і були вражені мистецтвом Тимоша у верховій їзді і хоробрості. Ніхто не міг в нього влучити з рушниці або іншою зброєю – такий він був майстерний у герцюванні і зі швидкістю блискавки обертався навколо тулуба свого коня” [27, с. 211].

       Як бачимо, козак в значенні “людина військова”, був досконалим у веденні війни. Стає зрозуміло, що всі зовнішні характеристики – зріст (нагадаємо, середній – 173, 7 см), міцна будова кістяка, добре розвинений рельєф м`язів – не що інше, як наслідок відбору. Окремо зауважимо, що такий стан речей склався не тому, що супротивники були слабі, а якраз навпаки. Татарські вершники наганяли жах на всю Європу, а яничари взагалі вважались непереможними. Польська ж важка кавалерія вважалась на Заході однією з кращих, а висока майстерність цих добре озброєних професійних воїнів давала їм змогу перемагати будь-яких супротивників.

       Невід`ємною складовою індивідуальної бойової підготовки був її морально-психологічний напрямок, основний принцип якого – не той козак, що поборов, а той, що вивернувся. Основою основ морально-психологічної підготовки козака була боротьба з основним ворогом будь-якого воїна всіх часів і народів – Страхом, страхом перед смертю.

       Взагалі страх можна подолати двома шляхами. Перший – це придушення тваринного інстинкту самозбереження логікою розуму. Другий шлях – перестати боятися за рахунок “вимикання” свідомості і переходу до дій на “автоматі”. У цьому випадку підсвідомість, натренована відповідним чином, не помічає загрози загибелі, а тому не боїться.

       З приводу першого шляху, то у вітчизняній інтерпретації він такий: “Хто хоче бути посадженим на палю або підвішеним на гак за ребро? Хто хоче потрапити у турецьку неволю і бути прикутим до галери? Хто хоче вмерти не своєю смертю, вступайте до нашого війська! Смерті не треба боятися, від неї не встережешся. Таке життя козаче!” З приводу ж другого, то козаки майже не використовували захисний обладунок. І не тому, що не мали грошей, а тому що не мали в цьому потреби. Річ у тім, що внаслідок переходу в бойовий транс, а це, до речі, досягалось і піснею, посилювались функції правої півкулі головного мозку і пригальмовувалась діяльність лівої. Інформація для роздумів: аналіз ситуації правою півкулею займає 60 мілісекунд, а лівою – поелементно – 320. Тобто, сприймаючи ситуацію в цілому (не думаючи) на основі раніше відпрацьованих і “закодованих” у підсвідомості схем воїн встигає видати відповідну реакцію в найкоротший проміжок часу. Саме це і є інтуітивне мислення майстра: коли ми є, смерті немає, коли смерть є, нас немає.

       І, звичайно ж, який козак та без почуття гумору! Столітній козак Микита Леонтійович Корж з гордістю згадував своїх товарищів: “Обычаи запорожские чудны! Поступки хитры! И речи, и вымыслы остры и большей частью на насмешки похожи”.

       Сміх бризкав, чвиркав, розлітався навіть на полі бою:

       -Петре!

       -Га!

       -А що то в пана на шапці?

       -Та пір`я!

       -Яке?

       -Та в страуса на хвості воно росте!

       -Ти дивись, а де ж тоді в пана голова?

       Роззлючений шляхтич вискакував на герць і, втративши від образи гонору будь-яку обережність, ставав здобиччю того ж таки Петра. То ж пам`ятаємо, що спочатку було Слово…

       Не цурався гумору і Б. Хмельницький. У листі до польського короля Яна Казимира після Батозької битви 1652 р. він писав: “Мій син був у дорозі за дружиною, аж тут Калиновський перепинив йому шлях, всупереч людському законові, що Господь дав землю та воду і добрим і злим людям. Я попередив добродія гетьмана, порадивши йому не вставати поперек дороги. Благаю вашу світлість вибачити моїм козакам, якщо вони надто далеко зайшли у своєму жарті”. Після цього “жарту” перестало існувати 50-тисячне військо.

       Таким чином, в індивідуальній військовій підготовці козака основна увага приділялась найповнішому використанню фізичних і духовних можливостей людини в екстремальних ситуаціях, що поєднувалось з національними особливостями та історичними традиціями. Били супостата так, щоб не потрібно було добивати. Козак рішучими безжальними діями встигав за найкоротші проміжки часу завдати максимальної шкоди кожному з противників. “Рабів до Раю не пускають”, – казали тоді.

       Такі люди населяли Суботів за часів Хмельницьких, коли він виникає спочатку як хутір, а вже з хутора Чигиринського староства успішно розвивається до міста Чигиринського полку та резиденції гетьмана України. Переломним у долі стає рік 1657. Звичайно, зі смертю Богдана Хмельницького історія Суботова не припиняється, але колишнє значення втрачається безповоротно. Щоправда, це стосується лише політики, а не обороноздатності. Тих, які прийшли і осіли в Суботові, народились тут і виросли, стосуються тричі правдиві слова поета і прозаїка Михайла Чхана: “Кожна мить життя вимірювалась гостротою та спритністю шаблі, власним завзяттям та чистотою помислів. Першим помітив, першим вдарив – живий! Не зазіхав, не жадобився – боронив, обстоював рідний край – хоч і вмреш, не забудуть” [75, с. 8].

       Холодний Яр пам`ятає. Пам`ятає й Україна!

       СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

  1. Андрущенко В., Федосов В. Запорізька Січ як український феномен. – К.: Заповіт, 1995.
  2. Археологія доби українського козацтва XVI – XVIII ст. / Д. Телегін (відп. ред.), І. Винокур, О.Титова, І. Свєшніков та ін.: Навч. посібник. – К.: ІЗМН, 1997.
  3. Бойко Ю. Шлях нації. – Париж – Київ – Львів: Українське слово, 1992.
  4. Боплан Г. Л. де. Опис України / Гійом Левассер де Боплан. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький / Пер. з фр., приміт. та передмова Я. Кравця. – Львів: Каменяр, 1990.
  5. Бучневич В. Полтавські підземелля / Підг. до друку та комент. Коваленко О., Супрененка О. – Додаток Мокляка В. – Полтава: Археологія, 1999.
  6. Величко С. Літопис. – Т.1. – К.: Дніпро, 1991.
  7. Воронов В. Джерелознавство з історії України: Курс лекцій. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2003.
  8. Воссоединение Украины с Россией: Сб. документов. – Т. 3. – М.: АН СССР, 1954.
  9. Героїзм і трагедія Холодного Яру: Зб. матеріалів і спогадів. – К., 1996.
  10. Горішній П., Рудич Т. Дослідження залишків козацького цвинтаря XVII cт. в Чигирині // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку: Матеріали IV Всеукраїнських історичних читань. – Київ – Черкаси, 1994.
  11. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Львів: Червона калина, 1992.
  12. Горобець В., Чухліб Т. Незнайома Кліо. – К.: Наукова думка, 2004.
  13. Горсей Дж. Записки о России. XVI – начало XVII в. / Под ред. В. Янина. – М.: Изд-во МГУ, 1990.
  14. Грінченко Б. Словарь української мови : В 4-х т. – К.: АН УРСР, 1958-1959.
  15. Грушевський М. Урочища і перевози Суботова, зібрані в рр. 1897-1879. – Львів, 1912.
  16. Гугля В. Зарубки на сокирі // Чигиринські вісті. – 1993. – 9 жовтня.
  17. Гугля В. Маєток Хмельницьких в Суботові // Чигиринські вісті. – 1995. – 22, 25, 29 листопада, 2, 6 грудня.
  18. Гугля В. Система укріплень маєтку Б. Хмельницького в с. Суботові // Українська козацька держава: історія і культура. – Біла Церква, 1995.
  19. Гугля В. Система укріплень маєтку Б. Хмельницького в с. Суботові // Українська козацька держава: витоки та шляхи розвитку. – Кн. 2. – Київ – Черкаси, 1997.
  20. Гугля В., Гугля О. Гончарна піч // Нові дослідження пам`яток козацької доби в Україні. – Вип. 6. – К., 1997.
  21. Гумилёв Л. Тысячелетие вокруг Каспия. – Баку: Азернешр, 1990.
  22. Заїка Г. П. Українська лінія. – Київ – Полтава: Археологія, 2001.
  23. Заліський В. Останній бій Лавріна Капусти. – Кременчук: Християнська зоря, 2003.
  24. Замлинский В. Богдан Хмельницкий. – М.: Молодая гвардия, 1989.
  25. Знойко О. Міфи Київської землі та події стародавні: Науково-популярні статі, розвідки / Передмова В. Коломійця. – К. : Молодь, 1989.
  26. Іванішин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. – Дрогобич: Відродження, 1994.
  27. Каляндрук Т. Таємниці бойових мистецтв України. – Львів: Піраміда, 2003.
  28. Капустянський М. Українська збройна сила й українська національна революція. – Саскатун, Саскачеван, Канада: Новий шлях, 1936.
  29. Керн Э. Овраги, их закрепление, облесение и запруживание. – М. – Л.: Госиздат, 1925.
  30. Кілессо С. Архітектурні та мистецькі скарби Богданового краю. – К.: Техніка, 2000.
  31. Коваленко С., Пугач О. Опис козацької України 1649-го року: Довідник. – К.: Видавничий центр “Просвіта”, 2004.
  32. Костомаров М. Богдан Хмельницький: Історичний нарис. – К.: Веселка, 1992.
  33. Костомаров Н. Исторические произведения. Автобиография. – К.: Изд-во при Киев. ун-те, 1989.
  34. Крижанівський В. Загадковий звір – тур // Сільські вісті. – 1986. – 12 листопада.
  35. Крип`якевич І. Богдан Хмельницький. – Львів: Світ, 1990.
  36. Кукса Н. З історії Богданових церков у Суботові // Пам`ятки України. – 2002. – Число 2.
  37. Кучера М. Звіт про археологічні розкопки в Суботові 1991 р. // Науковий архів НІКЗ “Чигирин”.
  38. Кучера М. Звіт про дослідження на садибі-замчищі Хмельницьких в с. Суботів 1992 р. // Науковий архів НІКЗ “Чигирин”.
  39. Лазуренко В. Історія Чигиринщини (з найдавніших часів до сьогодення): Навч. посіб. – Черкаси: Ваш дім, 2004.
  40. Ленченко В. Гетьманський двір Богдана Хмельницького в Чигирині за джерелами XVII – XVIII ст. // Архітектурна спадщина України. – Вип. 3. – Ч. 1. – К., 1996.
  41. Липинський В. Україна на переломі (1657-1659). Замітки по історії українського державного будівництва в XVII-ім століттю. – Нью-Йорк: Булава, 1954.
  42. Логвин Г. Науковий відчит про командировку в м. Чигирин і Суботів у травні місяці 1953 р. 8 суток. Відчит про наукову командировку в м. Чигирин і Суботів (у жовтні 1953 р.) / Передмова Вечерського В. // Студії мистецтвознавчі. – 2003. – Число 3.
  43. Логвин Г. Чигирин – Суботів. – К.: В-во Академії архітектури УРСР, 1954.
  44. Марченко О. Нові дослідження Жаботинського Онуфріївського монастиря // Археологічний літопис Лівобережної України. – 2001. – Число 2.
  45. Махінчук М. Переяславський скарб: Документальна повість / Післямова І. Драча. – К.: Молодь, 1989.
  46. Мыцык Ю. Записки иностранцев как источники по истории Освободительной войны украинского народа 1648-1654 гг.: Уч. пособие. – Днепропетровск: ДГУ, 1985.
  47. Мицик Ю., Плохій С., Стороженко І. Як козаки воювали: Історичні розповіді про запорізьких козаків. – Дніпропетровськ: Промінь, 1990.
  48. Назарко І. Козаки на службі у Папи Римського // Старожитності. – 1992. – Число 14.
  49. Національний історико-культурний заповідник “Чигирин”: історія, сьогодення, майбуття / Під ред. Нераденко Т. – Черкаси – Чигирин, 2002.
  50. Нудьга Г. На літературних шляхах: Дослідження, пошуки, знахідки. – К.: Дніпро, 1990.
  51. Нудьга Г. Не бійся смерті: Повість-есе, історичний нарис. Вступна стаття П. Загребельного. – К.: Радянський письменник, 1991.
  52. Опис Черкаського замку 1552 р. / Під ред. Непийводи Ф. А. // Краєзнавець Черкащини: Матеріали учасників обласної краєзнавчої науково-практичної конференції, науковців та аматорів краєзнавчої справи. – Вип. 2. – Черкаси: Редакційно-видавничий відділ облпреси, 1991.
  53. Панченко Г. Нетрадиционные боевые искусства: От Америки до Руси. – Х.: Фолио; Ростов-на-Дону: Феникс, 1997.
  54. Панченко Г. Нетрадиционные боевые искусства: Европа и Азия. – Х.: Фолио; Ростов-на-Дону: Феникс, 1997.
  55. Пилат В. Бойовий Гопак. – Львів: Галицька видавнича спілка, 1999.
  56. Пономаренко М. Топоніми в “Гайдамаках” // Краєзнавство Черкащини. – Вип. 5. – Черкаси: Сіяч, 1996.
  57. Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии, или систематические, исторические и церковные заметки о всех древних селах, местечках и городах в пределах губернии находящихся. – К., 1864.
  58. Проценко В. Тясмин чекає на вас: Нарис-путівник. – Дніпропетровськ: Промінь, 1973.
  59. Реєстр Війська Запорозького 1649 року / Підготував до друку О. Тодійчук. – К.: Наукова думка, 1995.
  60. Санин Г. Отношения России и Украины с Крымским ханством в середине XVII века / Отв. редактор академик А. Л. Нарочницкий. – М.: Наука, 1987.
  61. Свєшніков І. Битва під Берестечком. – Львів: Слово, 1992.
  62. Сідак В., Степанков В. З історії української розвідки і контррозвідки. – К., 1994.
  63. Скальковський А. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького / Передмова та коментарі Г. Швидько; Пер. з рос. Т. Завгородньої; Худож.-іл. О. Бузилов. – Дніпропетровськ: Січ, 1994.
  64. Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький (Соціально-політичний портрет). – К.: Либідь, 1993.
  65. Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький (Хроніка життя та діяльності). – К.: Наукова думка, 1994.
  66. Солодар О. Нариси з історії Чигиринщини. – Черкаси: Відлуння-Плюс, 2003.
  67. Стороженко І. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини XVII ст. Книга перша: Воєнні дії 1648 – 1652 рр. – Дніпропетровськ: ДДУ, 1996.
  68. Сушинський Б. Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів і полководців XV – XIX століть: Історичні есе. – Одеса: Альфа-Омега, ОКФА, 1998.
  69. Тарас А. Боевая машина: Руководство по самозащите. – М.: АСТ; Минск: Харвест, 2000.
  70. Тис-Крохмалюк Ю. Бої Хмельницького: Військово-історична студія. – Мюнхен: Видання Братства колишніх вояків 1-ої Української Дивізії УНА, 1954.
  71. Толочко П. Тайны Киевских подземелий. – К.: Наукова думка, 1971.
  72. Ушета І. Стежками Холодного Яру. – К.: Т-во “Знання” УРСР, 1988.
  73. Халебський П. (Булос ібн аз-Заїма аль-Халібі). Країна козаків. – К.: МСП “Козаки”, 1995.
  74. Чуприна В., Чуприна З. Хмельниччина (1648 – 1657 рр.): Визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького. – Львів: Світ, 2003.
  75. Чхан М. Легенди про козаків: Новели та вірші. – Дніпропетровськ, 1991.
  76. Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі / Пер. з фр. Ю. Назаренко. – К.: Томіріс, 1993.
  77. Яворницький Д. Історія запорозьких козаків: У 3-х томах. – К.: Наукова думка, 1990 – 1991.