Суботів Хмельницьких. (частина 1)

Гугля Віктор

Суботів Хмельницьких. (частина 1)

 Дослідження з історії Суботова здійснене за сприяння

та в рамках програми Інституту суспільних досліджень

 

Рецензенти:

Голуб А.І. – доктор історичних наук, професор кафедри історії Росії Дніпропетровського національного університету

Репан О.А. – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Дніпропетровського національного університету

 

Батькові, Івану Вікторовичу,

мамі, Галині Федорівні,

сестрі, Тетяні Іванівні – за те, що ви є!

У Холодному Яру може бути все

Анонім XX ст.

Передмова

     “Історія – вчителька життя”, – промовляли давні латиняни. Нащадки додавали зі свого досвіду, що історія вчить тому, що нічому не вчить. На сьогодні історія – це навіть не фах, а стан душі чи, коли хочете, діагноз. У будь-якому випадку в царині цієї науки байдужим немає чого робити. Стосовно ж вітчизняної пізньосередньовічної історії, то в ній завжди було, є і дуже довго буде що досліджувати.

      Розповідь про Суботів Хмельницьких (1580-1650-і рр.) адресована якраз тим, хто шукає відповідей, знаючи, що запитань потім виникне ще більше. У цьому буде можливість переконатись.

      Аналіз місцевих топонімів, переказів, легенд у поєднанні з результатами археологічних досліджень 50-х, 70-х, 90-х років вже минулого ХХ ст. і польових розвідок місцевості, окремі знахідки місцевих жителів, прискіпливе вивчення джерел і літератури надають можливість попередньої реконструкції минулого Суботова – родового обійстя Хмельницьких у трьох поколіннях.

      Складнощі ж (без них ніяк!), насамперед, полягають у слабкому археологічному “накритті” колишньої приміської резиденції гетьмана України. З 1953 по 1992 рр. з 2 га площі замку розкопано лише 5 %. Щоправда, саму систему замкової оборони в основному розкрито, а от з побутовими деталями гірше.

      Територія посаду або призамкової забудови і зараз густо заселена, а земля під городами інтенсивно експлуатується. З 1993 р. рятувальні розкопки об`єктів, що перебували під загрозою знищення, наприклад, плугом – чи не єдине джерело точної інформації (у значенні розташування пам`яток на місцевості).

      Окремої згадки потребують подорожні нотатки Павла Алеппського (сина антіохійського патріарха Макарія, за сумісництвом – секретаря батька та особистого знайомого Б. Хмельницького), який двічі був в Україні, а останнього разу, в 1656 р., потрапив і до Суботова. Записи, як і будь-які інші у всі часи, велися з точки зору автора, що і пояснює окремі неточності (але вони стосуються більше емоцій, аніж матеріального буття). Розташування ж об`єктів на території завжди можна перевірити археологічно. Чимало інформації знаходиться в тогочасній дипломатичній кореспонденції, наприклад, Посольського приказу в Москві. Проте розпорошеність звісток про Суботів у джерелах та літературі, їх фрагментарність стали чималою проблемою.

      Власне кажучи, логічна реконструкція минулого Суботова намагається дати відповіді на позірно прості питання: “Якою була гетьманська резиденція в часи найвищого розвитку міста? Як жили тоді тут? Що робили?”

      Автор не претендує у викладі на абсолютну істину та із задоволенням прислухається до критичних думок і, безумовно, конструктивних зауважень та доповнень, які повинні бути. Наприклад, щодо походження вапняних блоків у муруванні фундаментів Іллінської церкви та донжону. Ну немає ані у ближніх, ані у далеких околицях Суботова вапняку! Не козаки ж їх у вигляді здобичі з Криму привезли?

Холодний Яр

       Холодний Яр – це те місце в Україні, де не варто чомусь дивуватися. Це наші витоки, це ми, це, врешті-решт, наша Історія, яку неодноразово переписували, але так і не змінили. Після індустріального буття тут відчувається насамперед тиша. Є в цих ярах і лісах щось таке, що постійно сюди притягує. Помічено, хто хоч раз побував на цій землі, неодмінно повертається сюди ще і ще, ведучи за собою друзів. Інколи здається, що час тут зупинився, і в порівнянні з подіями минувшини бліднуть усі модерні історичні фантазії, які, мовляв, було б непогано додати до тутешнього колориту. Пояснити феномен Холодного Яру з точки зору раціонального – справа невдячна, лишається констатація – тут може бути все…

       В адміністративно-територіальному плані Холодний Яр – це 20 сіл і 12 хуторів на площі у 30 тисяч гектарів по правому березі Дніпра [72, с. 4], це місцевість, що розташована на межі сучасних Черкаської та Кіровоградської областей (від першої – частково Кам`янський і Черкаський та практично повністю Чигиринський райони, від другої – частина Олександрійського). На початку ХХ ст. було простіше – це Чигиринський та східна частина Черкаського повітів Київської губернії. Тут, на березі Тясмину розташоване місто Чигирин – гетьманська столиця (1648-1678) і політичний центр України, центр Чигиринського полку (1648-1712). Трохи далі, вище по течії того ж Тясмину, знаходиться с. Суботів – свого часу родовий маєток Хмельницьких і приміська резиденція гетьмана Б.Хмельницького. Тут стоїть “домовина України” – Іллінська церква – де й було поховано в 1657 р. тіло славного гетьмана. Чигиринщину напівсерйозно-напівжартома називають “краєм світу”: заїхати можна, а от виїхати…

       Але в будь-якому випадку першою була геологія (щоправда, після Слова, яке було взагалі на першопочатку всього сущого). В цьому відношенні Холодноярське плоскогір`я (діаметр – до 3 км, висота над рівнем моря – 224 м.) і глибокі балки-яри – це залишки древньої гірської системи. Від самого плоскогір`я беруть свій початок п`ять найбільших ярів – Холодний, Поташний, Гайдамацький, Січовий і Кириківський. Є тут яри Святий, Чорний, Циганський, Гадючий, Кривенків, Скарбний, Чернечий, Червоний (цей колір особливо популярний на Холодноярщині). Остаточно вони сформувалися близько 1 млн. років тому. Загальна ж довжина ярів разом з відгалуженнями становить близько 250 км.

       За назвою найбільшого і найдовшого яру – Холодного – почала називатись і вся навколишня місцевість. З-під землі на схилах балок б`ють джерела з надзвичайно смачною і завжди холодною (це особливо актуально в літню спеку) водою. Місцеві жителі вважають її цілющою і вживають “від усіх хвороб”. Ніде правди діти: тут часто зустрічаються люди віком понад 90 та навіть і 100 років. Дослідження місцевих лікарів та працівників Одеського інституту курортології засвідчили в цих місцях значну кількість родонових джерел. Одне з таких – Живун – розташоване неподалік с. Головківка Чигиринського р-ну, а його властивості були відомі ще до Різдва Христова. Козаки і гайдамаки теж віддавали шану цій воді, лікуючи нею рани.

       По дну балок протікають понад 160 струмків і річечок. Найбільші з них мають назви: Сріблянка, Смотрич, Жаб`я, Осота, Косарка, Шумка, Чорнобривка, Лубенка, Розянка, Суба (Суботка), Червона (Потік). І в який би бік вони не прямували, всі впадають у річку Тясмин, яка тече, майже замикаючи коло навкруг Холодноярської височини.

       Холодний Яр – це, безумовно, ліси, від яких сучасні степовики зі сходу України у страшенному захваті. Багатьом просто важко повірити, що може бути така природа і де – майже вдома, а не, наприклад, у Карпатах…

       Існує декілька версій стосовно походження самої назви “Холодний Яр”. Перша версія – кліматологічна. Як відомо, у глибоких лісистих улоговинах і балках улітку збирається холодне повітря і з них завжди тягне прохолодою. До того ж у деякі роки, принаймні ХХ ст., у Холодному Яру до місяця травня ще лежав сніг. А Гайдамацький ставок, що коло Мотронинського монастиря, звільняється від криги чи не найпізніше на Черкащині.

       Другу версію походження назви дипломатично назвемо виховною. Вона пов`язана з прийомом гостей, які, в залежності від намірів, бувають різними. Шановних гостей в Україні традиційно зустрічають хлібом-сіллю на рушникові. “Гостей” же непроханих, також не менш традиційно, проводжають іншим витвором кулінарного мистецтва – “галушками”. Вибір, варто зауважити, досить обмежений – свинцеві або олов`яні. І, безумовно, проводжання відбувалося з пам`яттю, часто вічною. Вцілілим же, навіть у снах, ввижалися яри, що холодили їм спини.

       Третя, вона ж остання, версія буде називатися житейською. Колись у крайній хаті під лісом, на дорозі до яру із с. Мельники та хутора Креселець жила з малими дітьми Маланка Холод (Холодна). Утікачі, що намагалися переховуватись у тутешніх лісах, зупинялись ночувати в її хаті, тому що боялись йти далі. Відтоді і назвали яр Холодним.

       Холодний Яр – це місце, де витає непокірний дух козацької вольниці і славетних Байди-Виишневецького, Богдана Ружинського, Кшиштофа Косинського, Семерія Наливайка, Павлюка, Жмайла, Трясила, Гуні, Скидана, Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, керівників гайдамацьких загонів, ватажка Коліївщини Максима Залізняка та інших відважних захисників України.

       Тут завжди точилась запекла боротьба за волю і долю. По території Холодного Яру або поруч із ним проходили сумнозвісний Чорний шлях, а також Залозний та Чумацький, які з`єднували південні райони України з Києвом, Львовом, Польщею. Незважаючи на постійну небезпеку, життя на пограниччі з Диким полем було привабливіше за панську неволю, хоча й відбувалось воно з мечем в одній руці, а ралом – в іншій.

       Події тих часів навіки закарбувалися в пам`яті народній. Кожне урочище, балка, поле, лісок, річка чи струмок мають свою промовисту назву. Тут, гадається, варто зробити відступ з приводу кольорової гами холодноярських назв. Як свідчать зібрані матеріали, домінуючим є червоний колір, причому не як такий. “Читати” його треба обов`язково в комплексі з іншими назвами. Асоціації ж, що виникають, цілком характерні для подій середньовіччя. “Червоний” завжди там, де “козаки” або “гайдамаки” сусідять з “ляхами” або “татарами” та “турками”.

       Яскравий приклад маємо в с. Лубенці Кам`янського району. Тут, проти Ляхової гори, розташована гора Гайдамацька, між ними, в балці, сільський куток із специфічною назвою Різанова, що закінчується Червоним яром, який, у свою чергу, виходить до Сопи-гори. Реконструкція подій видається такою: боротьба точилася зі змінним успіхом, а сторона, що програла, з сопінням влітала на зручну гору, де й могла трохи перепочити. Ще один Червоний Яр (третій від початку розповіді) є в с. Іванівка Чигиринського р-ну, неподалік від Суботова. Почнемо з того, що Іванівка первісно називалась Янич (і походить назва від польського імені Ян), а Червоний яр відділяв власне Янич від Городища, з яким гайдамаки пов`язані в переказах. Як бачимо, все так, як і у попередньому випадку, в кращих місцевих традиціях…

       Урешті-решт, Холодний Яр – це поле діяльності Національного історико – культурного заповідника “Чигирин”, створеного у 1989 р. Відділи і філії його розташовані в Чигирині та с. Медведівці, Спецівці та Суботові. І саме про Суботів – Суботів Хмельницьких, буде подальша розповідь.

       Сама назва Суботів до суботи жодного відношення не має, хіба звучить однаково. За однією з версій, походить від невгасимого вогнища з дубових дров, що палало перед Перуном (“суботка”). За іншою – від “суводь”, тобто місця, де стікаються води ( в конкретному випадку – річки Суба та Тясмин. Цікаво також, що наш Суботів не самотній – є село Суботці на Кіровоградщині, місто Суботіца у Словенії, гора Собутка поблизу польського Вроцлава. Суботів – це наголос на перший склад. Кому ж краще знати правильну назву свого села, як не місцевим мешканцям.

       Суботів найтісніше пов`язаний з іменем Хмельницьких. Час та обставин появи Михайла Хмельницького на Чигиринщині докладно й найповніше на сьогодні висвітлені у монографії В. Смолія та В. Степанкова “Богдан Хмельницький” [64, с. 34-35]. Історикам відомий привілей польського короля Владислава IV, виданий у липні 1646 р. Богдану Хмельницькому на підтвердження його прав на Суботів. Тут вказується, що чигиринський підстароста Михайло Хмельницький, який загинув у 1620 р. в бою під Цецорою, володів Суботовим понад 40 років. Навіть якщо тут є певне перебільшення, можна вважати, що вже у 1580-х роках М. Хмельницький господарював у заснованому ним поселенні. Не хизуючись своїм шляхетним походженням, не зраджуючи православну віру, він зближується з місцевими козаками і разом із ними захищає край від татар. М. Хмельницький одружується з юною козачкою і, найвірогідніше 27 грудня 1595 року, у цій родині народжується син – Богдан Зиновій Хмельницький.

       Активно господарюючи на Чигиринщині, Михайло дбав про примноження статків. Чигиринський підстароста, за відсутності старости він був фактичним управителем місцевих земель, чинив суд, керував військовим загоном. Маючи завдяки посаді значні прибутки, заснував на суботівських землях слободу Новоселицю – на півдорозі до Медведівки.

       Укріплення та архітектура Суботова.

     Укріплення Суботова Хмельницьких та його околиць за місцем розташування розподілялись на три групи: центральну – найбільшу, що складалась із двох нерівних частин: оборонних споруд замку (нині Замчище) та укріплень Іллінської церкви (1653 р.); Вовчий шпиль – сигнально-спостережний пункт і укріплення для захисту південних меж маєтностей; заплаву Тясмина – садиби-хутори на пагорбах-островах (в залежності від рівня води в річці), що здійснювали додатковий контроль над Суботівським шляхом. В окрему групу виділялись підземні споруди (в тому числі ходи).

     Центром Суботова був замок площею 2 га, природні переваги розташування якого підкріплені інженерними спорудами. Для будівництва обрали мис, оточений з півночі, сходу і заходу болотами та крутими схилами ярів. Найменш неприступною виглядала південна сторона, яку і укріпили штучними перекопами.

     За висновками доктора історичних наук М. П. Кучери, який був керівником археологічних розкопок в Суботові протягом 1991-1992 рр., на Замчищі “крім об`єктів XVII ст. … виявлено культурні залишки більш давнього часу: напівземлянкові житла з численною слов`янською керамікою ІХ-Х ст. н.е., речі ранньозалізного віку та доби бронзи. У зв`язку з цим виникає думка про те, що батько Б. Хмельницького під садибу міг обрати городище ранньозалізного віку, на якому ще зберігалися вал і рів з напільного боку. Заселення мису слов`янами в ІХ-Х ст. також свідчить на користь наявності на ньому укріплень” [37, с. 3].

     Суботівський замок не відрізнявся принципово від багатьох інших, що були на пограниччі з Диким Полем. Його дерево-земляні укріплення були розраховані на відбиття татарських нападів. Оборонні споруди включали рів, два яруси валів із ескарпованими схилами (на верхньому було викопано ряд загострених паль) та чотири дерев`яні вежі.

     Здавалось би, нічого особливого, але лише на перший погляд. Прості укріплення постали наслідком багаторічної і незатихаючої боротьби із кочовим Степом. Ті ж вали були не просто підвищеннями, які оточували певну площу. Їх схили мали саме таку крутизну, щоб догори не міг піднятися кінь із вершником. Ті ж татари для штурму мали б не тільки спішитись, що для кіннотника чи не з дитинства вже незвично, а й підійти хоча б на 130 кроків (відстань прицільного пострілу з лука), щоб завдати залозі бодай якихось втрат. І це ж іще не все. Тодішня фортифікація вельми успішно використовувала і зелені насадження на бермі – ділянці землі шириною близько 1,5 м між ровом та основою валу. В оригіналі креслення Української лінії (будувалась на Лівобережжі в 1731-1738 рр.) навіть наголошувалось: “На берме терновик садить надлежит или другое тому подобное дерево, которое только часто посажено было, чтобы могло между собою плестись, дабы человек между оными не мог проходу иметь”. Супротивник, якому вдалося подолати рів і вибратися на берму, заплутувався в густому чагарнику в кількох метрах від частоколу, що цілком влаштовувало захисників під час ведення рушничного вогню [22, с. 10].

     У суботівських умовах використовувалась дереза. Про неї писав на початку ХХ ст. (і яким стилем!) професор Московського інституту лісівництва Е. Е. Керн: “Из кустарных пород, весьма пригодных для скорого закрепления откосов вследствие быстрого разрастания корневой системы и обильной побегопроизводительной способности, можно указать на дерезу … Дереза менее всех прихотлива на почву, очень легко принимается и быстро разрастается” [29, с. 89].

       Дереза використовувалась, по-перше, як екологічно чистий колючий дріт. По-друге, ще одна особливість цієї представниці місцевої флори – висока температура горіння (до 1000° протягом кількох секунд) – дозволяла її використовувати як не менш екологічно чистий напалм. Після цього дереза відростала знову…

     На цьому неприємності у нападників не закінчувались, а, скоріше, починались. Той факт, що мушкет бив до 300 кроків (з нарізним стволом втричі більше), а фальконет – до 500 м, зводив нанівець усі штурмові потуги татар (якщо ж, звичайно, замкову залогу не захоплювали зненацька: на війні як на війні) [67, с. 50].

     При штурмі втрачався фактор раптовості, а за час штурму перекривались броди, переправи, інші шляхи відходу і починалась, говорячи сучасною мовою, “зачистка”. Облога навіть невеликого замку для татар була просто економічно невигідною: ціна втрат, особливо на шляху додому, часто була значно вищою за ціну здобичі.

     Крім того, і це археологічно доведено в 1992 р., вали Суботівського замку мали в собі дерев`яні конструкції. Це, насамперед, оберігало споруду від розсування, хоча періодична підсипка валів була обов`язком і повинністю місцевого населення. Знову ж таки, ці конструкції надзвичайно ускладнювали розкопування… Поширена думка, що палі частоколу мали загострений верх для утруднення проникнення противника до укріплення, правильна лише частково. Затісувався верх колоди також із тою метою, щоб волога стікала із загострених верхівок і, відповідно, дерево менше гнило.

     Що ж до розташування оборонних веж, то у плані це майже прямокутник, а найбільша відстань між ними не перевищувала 200 м – менше навіть половини мушкетного пострілу. Вогнепальною зброєю була забезпечена не лише залога, а й місцеві жителі (за свій кошт, але з насиченістю на рівні багатьох європейських армій). Промовистий факт: напередодні Хмельниччини лише князь Ярема Вишневецький вилучив у своїх підданих, за одними даними, кілька десятків тисяч, за іншими – 60 тисяч одиниць вогнепальної зброї!

     Із оборонного стилю не випадало і вирішення в`їзду до замку. Мінімум затрат при максимумі ефекту – закон не лише народної творчості. Від мосту, повз шинок і церкву дорога до замку йшла через ставкову греблю, далі – по нижньому ярусу валів до північно-східної, в`їзної, вежі. Безумовно, що ця споруда, як найвразливіше місце будь-якого середньовічного укріплення, була особливо захищеною. Важко припустити, що в Суботові не було гармат. Крім того, обороні замку сприяла тоді повноводна річка Суботівка з розташованими по річищу чотирма зарибленими ставками (вище за течією, в напрямку млина та Трьох криниць). Цікаво, що з одного боку залишків так би мовити в`їзної греблі місцевість і донині називають Ставищем, з іншого – Донівкою (від слова “дно”, в даному випадку річки, яка далі впадала в Тясмин). Обабіч Донівки знаходяться сільські кутки Оболонь та Мала Оболонька – саме тут, за переказами, і була пристань, до якої возили камінь на будівництво палацу Б. Хмельницького.

     Патріархальна архітектура Суботова зазнає обвальних змін з 1653 р. Починається будівництво споруд із цегли та каменю: донжон замість дерев`яної вежі і будинок гетьмана на Замчищі, Іллінська церква – окреме укріплення із західного валу замку. Два періоди в будівництві замку чітко зафіксовані археологічними розкопками 1992 р.

     Іллінську церкву або ж храм Святого пророка Іллі почали будувати в 1653 р. за наказом, проектом та на кошти Б. Хмельницького. Будівля мала поєднувати в собі елементи барокової та ренесансної архітектури. Церква була одночасно і оборонною спорудою. У плані вона майже квадратна, її зовнішні розміри 18,19 на 15,91 м., із шестигранним виступом вівтаря на сході. Товщина мурів доходить до 2 метрів. На горищі, у західному фронтоні, влаштовано 4 бійниці, що дозволяло артилерії контролювати посад та в`їзд до Суботова. Нижче знаходяться ще три бійниці – вже для рушничного вогню, а вікна розташовані таким чином, щоб до них не міг дістатися вершник, навіть стоячи на коні. За необхідності споруда могла вести бій самостійно, для чого дзвіницю зробили дерев`яною та нижчою за церкву.

     Безумовно, що пов`язано це зі зміною в статусі Суботова. Це місто Чигиринського полку (після 1648 р.) починає відігравати значну роль в українській дипломатії. Недаремно приміську резиденцію гетьмана називали “українським Версалем”. Якщо протокольні прийоми іноземних гостей діялися в Чигирині, то в Суботові доволі часто відбувались речі позапротокольні. Для приватних розмов із послами існували сад, звіринець, пасіки. Власне кажучи, нові будівлі крім оборонних відігравали ще й представницькі функції.

     У плані зображень замку не пощастило: хто тоді думав, що через кілька століть це складе велику проблему. Проте знахідки мають бути. Особливо це стосується археології, адже не досліджено ще 95% території.

     Поки що використаємо так би мовити “метод бумеранга”, – Суботів – Чигирин – Суботів, – скориставшись дуже слушною думкою В. Ленченка. Він вважає, що “гетьманський двір Б. Хмельницького в Чигирині склався, ймовірно, на основі родинної садиби, закладеної батьком гетьмана М. Хмельницьким… Як приватна спадкова власність, двір у Чигирині не був конфіскований у … сотника Б. Хмельницького навіть у часи його відомого конфлікту з підстаростою Чаплинським, який захопив Богданів хутір Суботів” [40, с. 75].

     За висновками дослідника орієнтовний перелік споруд гетьманського двору в Чигирині був такий: “будинок гетьмана, будинок родини гетьмана, будинок гетьманської варти, челядницька, кухня – пекарня, стайня – конюшня, возовня, комора для збіжжя, комора для харчів, лазня, вихідники, криниця, брама, огорожа, всього близько шістнадцяти об`єктів…

     Усі будівлі… було споруджено, безперечно, в традиціях української народної архітектури. Народне будівництво, як свідчить історія архітектури та конкретні пам`ятки, явище досить усталене й традиційне” [40, с. 81]. Треба гадати, що і приміська резиденція гетьмана в Суботові була облаштована не гірше. Розмістити зазначені об`єкти площа дозволяла, все ж таки 2 гектари.

     Історик російського мистецтва Ігор Грабар наводить опис палацу сотника Черниша в селі Воронежі, що на Сумщині. Будівлю було споруджено на зразок суботівської резиденції Б. Хмельницького і дуже ймовірно, що автор “Истории русского искусства”, яка вийшла в світ на початку ХХ ст., спирався на невідомі або втрачені джерела: “Ось шість черемх, що стоять рядком перед вікнами (це було улюблене дерево гетьмана Хмельницького). Трохи далі під крислатою яблунею ви бачите кам`яне корито, що його підтримують три леви, незмірно товсті лапи яких майже зовсім вросли із своїми п`єдесталами в землю. У кожного з цих левів у роті – по срібному кільцю, до яких в`язалися коні старшини, що приїздила з Чигирина у справах до гетьмана… Ось старовинні низькі вікна з овальною дугою, з кам`яними лутками, з круглими скельцями в дубових рамах, пофарбованих у зелений колір. Над вікнами виліплені з гіпсу впереміжку то коні, що біжать, то гармати, що димлять, – найулюбленіші предмети Богдана Хмельницького, який провів майже все життя між гарматами та на коні. Ось товсті цегляні підпори, що виходять широкою п`ятою перед будинком. Ось тоненька шпиляста башта, прибудована вже Богданом до північного рогу будинку замість підпори і обведена зубцями в три ряди. Ось широкий з дванадцятьма стовпами ґанок, або, як тоді називали, рундук, що займає майже третину довжини фасаду, устелений кам`яними плитами, які для краси посічені вигаданими квітами і різними надзвичайної форми візерунками. Над ґанком замість трикутного здіймається обрізаний в зиґзаґи напівкруглий фронтон, який ще можна бачити в наш час над притворами старовинних церков. У цьому півколі такою ж, як і над вікнами, ліпною роботою зображено у барельєфі ведмедя, що видирає мед з вулика; кілька розламаних вуликів валяються біля його ніг, а пасічник підкрався ззаду до ведмедя і замахнувся на нього сокирою. Нам важко було б розгадати цю алегорію, коли б навколо неї не було напису: “Що буде, то буде, а буде те, що Бог дасть. … Своєрідною окрасою головної світлиці був дубовий почорнілий сволок, котрий мав вирізьблену на ньому повну хронологію всіх перемог Богдана Хмельницького” [30, с. 91-92].

     Як бачимо, це була велика будівля. В Україні такі називались кам`яницями. Прямокутні в плані, вони ділились сінями на дві половини. У свою чергу, кожна половина була поділена ще на дві кімнати на зразок народного житла – хати – на дві половини. Покрівельним матеріалом слугувала зелена полив`яна черепиця, «бобровий хвіст», а приміщення обігрівались кахляними печами. Окремо зауважимо, що вся кераміка, в тому числі і цегла, була місцевого виготовлення, а саме керамічне виробництво, зважаючи на об`єми використаної продукції, окремою галуззю не лише загальносуботівського, а і замкового господарства.

     Кахляна піч, до речі, була достатньо дорогим задоволенням. За еквівалент візьмемо тодішню московську валюту – рублі та копійки. Одна багатоколірна (поліхромна) полив`яна кахля коштувала, наприклад, тисячу огірків у серпні або одного вгодованого гусака (це якщо по бартеру). Десяток таких кахлів дорівнював по вартості пуду масла, а у грошах один рубль двадцять копійок. Тобто, одна кахля коштувала 10-12 копійок. Для порівняння: курка або 1,5 десятки яєць коштували одну копійку, пара чобіт – 25-50 копійок, полотняні сорочка і штани – 10-12 копійок за штуку. Звичайно, що одноколірні полив`яні та прості (без поливи) кахлі коштували значно дешевше, але, навряд чи менше за ті ж півтора десятки яєць від тієї ж курки…

     Для мурування лише однієї печі кахлів було потрібно декілька десятків, а пічники отримували добових 3-4 копійки.

     Звісно, що зображення на кахлях були різні: геометричні фігури, рослинні орнаменти тощо. Надзвичайно цікавими є кахлі з сюжетними композиціями – на кшталт керамічних фото зі сценами тодішнього життя або побуту. І, безумовно, кахлі з печей гетьманської резиденції відповідали уподобанням та вдачі господаря: тут були коні, вершники з шаблями, прапори… Їх зображення були на знахідках під час археологічних розкопок на Замчищі.

     Ще одну замкову споруду знаємо з акварелі Т. Г. Шевченка за 1845 р. Вона фігурує тут під дуже дипломатичною назвою “Богданові руїни в Суботові”. Принагідно зазначимо, що точність фіксації об`єктів на натурі у Шевченка – художника порівняльна із фотозйомкою.

     Дещо пізніше, на початку 50-х рр. ХІХ ст., обміри цих руїн провів співробітник Комісії для опису губерній Київської навчальної округи Домінік П`єр де ля Фліз. Він працював на Чигиринщині за дорученням Російського географічного товариства. Якщо вірити йому, то прямокутна в плані споруда мала розміри 10,1 х 13,4 м. Колишній французький офіцер був впевнений, що дослідив саме палац гетьмана і ніщо інше.

     Істину, як завжди, було встановлено лопатою археолога. У жовтні 1953 р. зазначену вище споруду було розкопано повністю. Виявилось, що зовнішні розміри – 9,7 х 10,4 м, а внутрішні – 5 х 7 м. Причому, товщина мурів неоднакова: короткі стіни – східна та західна – завтовшки 1,65 м, довші – північна та південна – 2,65 м.

     У муруванні було використано викладені на вапняному розчині ламаний камінь-пісковик та жолобкову цеглу – “пальчатку” (8х15х28 см). Розбіжності в розмірах окремих партій цегли складають 1-2 см, а покладена вона так, що один ряд іде вздовж, а наступний над ним – впоперек, потім знову ряд вздовж і т. д. Такого способу мурування з такої самої цегли дотримано і в Іллінській церкві. Характер кладки і матеріал обох споруд свідчить про їх одночасне будівництво. Крім того, це вказує і на глибоко місцеву будівельну традицію, адже такого способу мурування споруд ХV – XVII ст. в Україні не виявлено.

     Невеликі розміри фундаменту свідчать, що це не палац гетьмана чи його батька. Такі розміри більш характерні для оборонної вежі. Г. Н. Логвин цілком слушно зауважує: “У такому приміщенні якщо поставити варисту піч, то ніде буде і повернутися, не те що зробити дві кімнати з сінями” [42, с. 120]. На нашу думку, до південно-східного рогу цієї вежі будинок гетьмана міг примикати, але поки що ця територія археологічно не досліджувалась.

     Власне від оборонної вежі зберігся лише заглиблений у землю близько 2 м льох із виходом з північного боку. У “Відчиті” Г. Логвина за жовтень 1953 р. читаємо: “Від входу зберігся лише частково поріг та східці. Особливо ж збереглися східці, тому що вимурувані вони з жолобкової цегли. Таке розташування входу в льох указує на те, що житлова будівля палацу Хмельницького десь знаходиться в північно-східному напрямі. Проти входу в південній стіні є ніби люк для завантаження льоху. Скісне мурування льоху вирівняно одним шаром цегли…

     У північній стіні, крім виходу, були також ще дві ніші, а в східній частині муру, крім того, ще якесь маленьке приміщення складної форми. Цікаво відзначити, що це складної форми приміщення є ніби переходом, бо в зовнішній є отвір. Що це отвір підтверджується характером мурування. Важко сказати про його роль через погану збереженість, бо немає над ним навіть сліду будь-якого перекриття.

     Можливо, що це був якийсь замаскований потаємний хід, що вів у будинок гетьмана” [42, с. 119].

     У 1991-1992 рр. на північний схід від фундаменту оборонної вежі виявлено залишки ще однієї будівлі, як з`ясувалось в ході досліджень, без опалювальних пристроїв. Довжина її складала близько 15 м при ширині щонайменше 7-8 м. Овальна у плані споруда мала дерев`яні стіни та легку покрівлю (найімовірніше очеретяну) і складалась з двох приміщень. Цілком можливо, що це був курінь для вартових, адже поряд розташована вежа, а внизу – початок в`їзду до замку. Місце розташування куреня, крім того, розбило практично вщент деякі, здавалося б усталені, думки щодо планування замку.

     По-перше, з півночі замку валу не було. Для нього просто не залишалось місця, адже край споруди віддалений від початку схилу всього лиш на 1,5 м. По-друге, не залишається місця і для палацу гетьмана, який, як вважав Г. Логвин, знаходився тут, у північно-східному напрямку від вежі. Виходячи з цього, “замаскований потаємний хід, що вів у будинок гетьмана”, на нашу думку, не хід, а щось на зразок “холодної” або карцеру для порушників дисципліни.

     Цілком можливо, що вал було зрізано як непотрібний під час будівництва вежі: з її бійниць в`їзна гребля прострілювалась як артилерійським, так і рушничним вогнем по всій довжині. Крім того, цей схил мису, на якому розташовано замок, і зараз має висоту 20 м (саме така, наприклад, у цитаделі Алеппо).

     Якщо в Чигиринській резиденції Б. Хмельницького було близько 16 об`єктів, то в Суботові робимо уточнення: замість огорожі та брами – вали, рови і 4 вежі, криниць, очевидно, декілька. Разом виходить більше 20. Остаточно висновки можна буде зробити після подальших досліджень. Додамо лише, що за відсутності гетьмана за будівництвом у замку наглядав його син Тиміш.

     Про кількість населення замку можна скласти уяву із статейного списку московського посла в Україну Івана Фоміна за серпень 1653 р. Богдан Хмельницький їхав із замку на зустріч з ним у супроводі “сто человек казаков и ево людей конных”, а перед процесією вели «две лошеди простых под попонами да трубачеи в трубы трубили». Маємо, разом з гетьманом, щонайменше 105 осіб (за умови, що “трубачеїв” було два, а кожного коня вела одна людина). Для прикладу, Боровицька сотня Чигиринського полку мала в своєму складі на 1649 рік 100 козаків. Ще в замку була челядь (або ж технічний персонал), бібліотекар, музики. Впевнено можна говорити про 200 осіб… Тобто, обживати “холодну” було кому, а “за що” – було завжди. А додаймо ще замкових котів із собаками, пернату живність у вигляді курей та гусей (не забуваймо, що вони, гуси, Рим врятували). У ставках і річці, що були поряд, крім риби водились ще й качки. Як бачимо, було людно і, безперечно, гамірно: чого вартий лише гусячий ґвалт восени! Ясна річ, що і трави на території було тоді небагато.

     Що ж до кількості залоги у гетьманському замку, то можна вважати, що не менше, ніж у супроводі. Врешті там і була її частина, що цілком слушно, зважаючи на безпеку гетьмана. За підбір козаків і якість їх підготовки мав відповідати городовий отаман – Капуста Лаврін. Поки що зауважимо, що так він і вписаний до реєстру осавульського куреня Чигиринського полку – спочатку прізвище, потім ім`я, на відміну від усіх інших, крім Чесличенка Грицька (записаний так само). І, мабуть, буде ще одне зауваження. Річ в тім, що в часи Хмельниччини Чигиринський полк був елітним, а в осавульському курені – кращі з кращих. Суботів же був містом, так би мовити, гетьманського підпорядкування, і будь-хто тут не служив…

     Вовчий шпиль та заплава Тясмину.

     Комплекс оборонних споруд маєтностей Хмельницьких не буде повним без укріплень Вовчого шпиля (або гори Вовчої) – місцевості, яка розташована неподалік південно-західної околиці села – Богунівки (з 1944 р. – Тундрія: бо далеко). Значення слова “шпиль” знаходимо у Б. Грінченка: “холм, невысокая круглая гора”. Чому Вовчий? Перекази твердять, що тут проживав у землянці запорожець Вовк. Сюди ж підходять урочища: Запорожцеве (стояли козаки), Генгелеве (жив козак Генгель), Бондареве (жив гайдамак Бондар), Княжа балка (сюди заходила галера княгині Ольги). З урочищем Греченим, де саме Богунова нива, пов`язана легенда про спалення С. Чарнецьким останків Богдана і Тимофія Хмельницьких. Саме тут “той попіл зарядили у пушку і випалили”. З Вовчого шпиля, за переказами, з гармат стріляв і Ю. Хмельницький. Він поцілив бані (!) на батьківській церкві (непогано, адже відстань по прямій – більше 3 км).

     Цікава деталь, усі козацькі і гайдамацькі скарби, знову ж таки згідно легенд, зосереджені саме в урочищі Запорожцевому “під перекриттям у 12 рядів дубів”. Взагалі, місцеві розповіді про скарби – тема невичерпна. Якщо вірити їм, то лише в Холодному Яру княгиня Ольга втопила щонайменше 4 кораблі, і всі вони затонули догори дном. Не відставали і турки. Вони закопували виключно золотих коней або губили шапки, треба гадати під час закопування, але завжди обіцяли за ними повернутись.

     Ще одна група легенд говорить про наявність на Вовчому шпилі козацьких укріплень. Тут знаходилась лісова фортеця, де до початку війни (1648 р.) переховувався М. Кривоніс. Проживали тут і козаки Б. Хмельницького, а коней, по дорозі, напували коло Трьох криниць. Звичайно, легенди легендами, але якесь раціональне зерно мусить бути.

     Результативною виявилась перевірка інформації, яка місце укріплення вказувала конкретно – озеро Бондареве, що розташовано в однойменному урочищі. За століття від водойми залишилась невеличка калюжа із грузькими та зарослими верболозом берегами. Переказ говорить: “Східці йшли від озера вверх: кажуть, що за Б. Хмельницького там козаки знаходились, ще й зараз видно вал”.

     Під час польової розвідки місцевості, в жовтні 1992 р., на вершині пагорбу з південного боку озера справді були виявлені залишки укріплення. Вал і рів колом оточували ділянку діаметром близько 130 м. У розмиві, у верхньому шарі ґрунту, знаходилась велика кількість деревного вугілля. Неширокий пологий спуск до озера (“східці”) і відсутність невеликої ділянки валу вказували на в`їзд. Відсутність рову на прилеглій до озера ділянці укріплення можна пояснити крутизною схилу. Але це було ще одне суботівське городище чорноліської культури! Відкрив його в 50-х рр. ХХ ст. відомий археолог О. Тереножкін. Розчарування, щоправда, майже не було, скоріше гордість за споконвічно українське: і чого добру пропадати. В околицях озера було знайдено значну кількість пізньосередньовічних матеріалів. Насамперед, це фрагменти керамічного посуду, окремі металеві речі. Показовою була знахідка келепа – бойової сокири із вузьким лезом ромбічного перерізу. Так що і козаки тут були також.

     Безпосередньо сам Вовчий шпиль – панівна висота в навколишній місцевості і не використати такий витвір природи було б просто нерозумно у всі часи. Саме звідси, з озера Бондаревого, брала свій початок річка Суба, протікаючи повз Три криниці, обертаючи млинові колеса і впадаючи в Тясмин.

     Найповніший і, з військової точки зору, найкваліфікованіший опис Вовчого шпиля станом 1920 р. залишив Ю. Горліс-Горський у своєму “Холодному Яру”: “Була то висока гора – шпиль, вкрита лісом. Її верхівка здіймалась над окружною місцевістю – з неї можна було стежити за дорогами аж поза Тясмин і Чигирин. За козацьких часів Вовчий Шпиль був дозорчим пунктом і старий дуб, на якого полізла з далековидом наша варта – мав, за словами суботівчан, служити своїми гіляками ще гетьманській сторожі.

     Із допомогою закинутого шнурка видряпуюсь на вершок “вежного дуба”. Дороги, що ведуть з півдня до Чигирина – “як на долоні”. На сході, за кільканадцять кілометровою рівниною, темна смуга – долина Дніпра. Де-не-де поблискує сріблом на сонці плесо. Через далековид видно полтавський берег” [11, с. 166].

     … Починаючи з 1646 р., життю чигиринського сотника Б. Хмельницького постійно загрожувала небезпека. У зв`язку з цим, надзвичайно цікавим видається ще один місцевий переказ про те, що на Вовчому шпилі “ховався Б. Хмельницький, щоб поляки не вбили; там є балка, де була його землянка”. Крім того, відомо, що напередодні свого арешту та втечі на Запоріжжя майбутній гетьман провів нараду старшини, що ввійшла в історію як “нарада в діброві”. В. Замлинський писав: “В конце сентября 1647 г. недалеко от Чигирина в одном из заросших густым черным лесом оврагов собиралось казачество” [24, с. 72].

     Неможливо навіть припустити, що нарада, на якій обговорювався виступ проти Речі Посполитої, проводилась в незнайомому для Хмельницького місці. Ще неймовірніше те, що вона була без охорони, і що не велося спостереження за навколишньою місцевістю, а особливо Чигирином, як джерелом найбільшої небезпеки. Карта французького інженера Боплана ясно вказує, що найближчим до Чигирина був ліс коло Суботова з розташованим в ньому Вовчим шпилем.

     Подальшого розвитку його укріплення зазнали з середини XVII ст.: Б. Хмельницький мав намір заселити землі до Чорного лісу і верхів`їв Інгульця та Інгула. Збільшення населення вимагало посівних площ. У свою чергу, це вело за собою скорочення площ лісових масивів, які були природною перешкодою для нападів турків і татар. І, якщо з кінця XVI ст. Вовчий шпиль був спостережним пунктом, то на середину XVIІ він стає укріпленням, яке прикриває південну межу маєтностей Хмельницьких та слугує форпостом при подальшому освоєнні степу. Знаючи панівне положення Вовчого шпиля в навколишній місцевості, можна також впевнено твердити про його належність до системи попередження, виявленої львівським істориком О. Мацюком. Цей ланцюг курганів та висот, в якому Січ була передовим постом, йшов з нижнього Подніпров`я і аж до Карпат.

     На перший погляд, усе просто: побачив орду вдень – димовий сигнал, почув вночі – вогневий, одначе, було одне дуже суттєве “але”: встигнути це зробити. Татари вміли приховувати свою присутність, а тактика раптових грабіжницьких нападів була ними досконало розроблена і відпрацьована. На прикордонні з Диким Полем гамлетівське “бути чи не бути” набувало українського змісту: “встигнути чи не встигнути”. А коли сигнал побачили – в сільських церквах били у дзвони, в фортецях, наприклад Чигирині – стріляли з гармат. Далі все було теж традиційно: готувались до оборони, ховали цінне майно, при необхідності – надавали допомогу сусідам…

     Щоб дізнатись, що таке заплава Тясмина, треба по ній пройти. Коли увечері починають немилосердно жалити комарі, замилування заходом сонця і взагалі всією природою швидко минає, вдень цьому сприяють ґедзі. Описані відчуття належать до літа-осені 2004 р., коли комарів у Холодному Яру було як ніколи. Такої кількості не пам`ятали навіть старожили. А у XVIІ ст., зокрема, року Божого 1656, Павло Алеппський писав: “Зробивши біля милі [з Чигирина до Суботова – В.Г.], прибули до величезного мосту, який тягнеться над озерами. Міст тягнеться під фортецею Чигирина і веде по місцях, які змушують подорожнього здригатися від жаху” [43, с. 13].

     Власне, не треба доводити, що тодішня природа була не та, що нині. Хто зараз, при здоровому глузді, для швидкого загоєння рани наважиться замазати її землею, як це робили козаки? Ясна річ, що рельєф і природа теж були іншими. У степах, на південь від Чигирина, пересуватись можна було лише манівцями – море білої тирси і жодної оселі. Заплава теж мала свій колорит. Наприклад, безліч всіляких плазунів з відповідними часу та середовищу розмірами. Дійшли перекази про полозів з товщиною тулуба в людське стегно. Це неотруйна змія, але горе необережному, до якого вона проявляла зацікавлення. До цього часу, попри всі людські зусилля, в Тясмині живуть бобри. Незабутні враження гарантувались від зустрічей з дикими свинями або туром. Ці представники місцевої фауни заслуговують на детальнішу характеристику.

     Дикий кабан, або вепр, мав вагу в середньому 10 пудів. Особливість в тому, що це не просто 160 кг, домашні льохи важчі. Тут маємо 160 кг м`язів і первісної сили та люті. При зустрічі не завжди і зброя допомагала, а ще краще було пересидіти на дереві. Тур, вже тоді зникаючий вид, теж заслуговував поваги. То був бик чорної або гнідої масті, набагато більший за сучасних свійських биків, вагою до 800 кг, проте стрункий і мускулястий. Мав великі, загнуті вперед роги і характерну ознаку – світлий “пас” уздовж спини. Корови були рудувато-бурі й дещо менші. Варто додати, що розмах рогів у бика досягав 3 м!

     Загалом, враження – матерія суб`єктивна, а особливо після жаркої напівпустельної Сирії, як у П. Алеппського. Що ж до населення заплави, то воно жило тут на тому рівні комфорту, який могло мати в середньовіччі. Польові розвідки заплави правого берега Тясмину кожного разу дають величезну кількість підйомного матеріалу. Найбільше, як завжди, кераміки: фрагменти кухонного посуду та пічних кахель (!). Трапляються важки для рибальських сіток, люльки. Вироби з металу представлені окремими предметами: ядро дрібного калібру (від фальконета), фрагмент розривного (гранати), зубило для обробки каменю, сокира. Знахідки походять з вершин пагорбів, які не затоплювались під час весняних повеней. Показовою є назва одного з цих пагорбів в межах с. Новоселиці – Панський острів.

     Зрозуміло, що кахлі і посуд – ознака постійного житла. Ідентичність керамічних виробів, знайдених на Замчищі, вказує на одночасність існування цих об`єктів. Стосовно ж занять населення –полювання та рибальство (було що і було де). Садиби-хутори слугували і спостережними пунктами, про що свідчить їх розташування. В разі нападу пагорби-острови – схованка для місцевого населення, що рятувалось або стежками через драговину, або човнами (залежно від пори року). Очевидці розповідають, що під час меліоративних робіт 50-х рр. ХХ ст. в цій місцевості, в товщі торфу, було знайдено великого човна, подальша доля якого невідома.

     На певні роздуми стосовно місцевого, точніше – заплавного, оборонного потенціалу наводять знахідки ядер, обставини виявлення яких не дають підстав говорити про випадкове занесення. Вогнепальна зброя у XVIІ ст., а особливо гармата, була річчю надто дорогою, щоб стріляти без потреби.

     Пагорби-острови, що розташовані в межах Суботова, сполучаються між собою паралельним руслу Тясмина підвищенням з достатньо промовистою назвою – Гірникове. Саме по ньому проходила ділянка дороги з Чигирина, і звідси починався міст до громадського центру Суботова.

     У місцевому фольклорі підвищенням заплави приділено небагато уваги. Перекази стосуються лише пагорба з двома вершинами – Височеньке і Зелене – розташованого на східній околиці села. Це був “острів, зарослий лісом. Свого часу стояли козаки. Переїздили човнами. Були печища, кузні”. Цікаво, що перекази розташовують тут і Михайлівську церкву, яка існувала ще до появи на Чигиринщині Хмельницьких.

     Підземні ходи.

     Підземні ходи, як складова частина замкових укріплень, досі практично не вивчались. Скупі згадки в обмеженому колі джерел здебільшого фіксують їх наявність як таких, без деталізації. Звісно, що місце знаходження таких споруд ніколи і не афішувалось: про них знало лише обмежене коло осіб. Хоча саме через давній підземний хід, у 1943 р., під час нападу радянських партизанів і втік начальник гарнізону с. Медведівки – Бах. До речі, обізнаність гітлерівців у галузі історії та археології краю вражає. Адже це не єдиний відомий випадок.

     Широковживаний, особливо в легендах та переказах, термін “підземні ходи” варто уточнити у значенні функціональному. Точніше, хоча і менш романтично, буде “підземні споруди”, до яких відносяться і підземні ходи. Власне підземний хід – це лише комунікація між окремими спорудами (як надземними, так і підземними) для непомітного чи таємного переміщення, говорячи сучасною мовою, живої сили і техніки (коней вели на поводі). Підземні ж споруди використовувались достатньо різноманітно.

     Підземні споруди на території замку – характерна риса не лише суботівських укріплень, а й усього Холодного Яру (ландшафт зобов`язував). Згадуваний вище Медведівський хід починався теж із замку (в XVII ст. Медведівка – сотенне місто Чигиринського полку). Складається враження, що тут не просто вміли, а й любили цю справу. Копали на Холодноярщині не тільки в часи козацькі чи гайдамацькі, а й набагато пізніше також. Окремі садиби кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. за структурою нагадують шматок ніздрюватого сиру. А побачивши погріб 1,5 х 1,5 м при глибині 5 м висновок чомусь напрошується лише один – в`язниця. От тільки для кого?

     Цікавими і досить несподіваними виявились результати бурових робіт на Замчищі восени 2004 р. Під грубим шаром лесу (на глибині дещо більше 10 м) виявився шар чорного (!) ґрунту, причому лес, за поясненням геологів, не корінний (тобто, переміщений). Сучасний рівень ґрунтових вод на глибині 14 метрів. Відтак лишається незрозумілим спосіб утворення мису, на якому було закладено замок Михайлом Хмельницьким. Якщо лес намитий водою, то коли і звідки, якщо насипаний – то до “коли” додається ще запитання: ”Ким?”. Не виключено також, що це може бути заповнений намивним ґрунтом саме підземний хід. Глибина залягання чорного шару співпадає з місцевою будівельною традицією: в шарі лесу, вище рівня ґрунтових вод (зауважимо, що цей рівень став вищий після меліорації заплави Тясмину в 1950-х рр.).

     “Класичний” підземний хід має співвідношення ширини та висоти близько 1:2 та півовальне в перетині склепіння, ширина мала дозволити розминутися двом чоловікам, або ж у стінах для цього робили ніші.

     Підземні ж споруди були достатньо довільних розмірів і використовувались як схованки для місцевого населення від різноманітних нападників або для збереження матеріальних цінностей. Розповідають про своєрідний спосіб довготривалого зберігання паперу (документи), тканин (одяг), дерева тощо в підземних схованках. Коли все було остаточно складено, посеред приміщення, неухильно дотримуючись правил протипожежної безпеки, запалювали товсту воскову свічку, а вхід замуровували. Свічка гасла лише тоді, коли у приміщенні вже практично не залишалось кисню. З приводу тривалості існування підземних споруд показовий приклад групи печер в районі Кирилівського монастиря в м. Києві. Найдавнішій з них, причому викопаній у лесі, близько 4 тисяч років [71, с. 30]!

     Щоби скласти уяву про підземелля, варто ознайомитись з сільськими погребами. Окремі з них – просто шедеври землерийного мистецтва. Ті ж самі співвідношення, те ж напівовальне у перетині склепіння (до речі, дерев`яне кріплення не використовується і ніколи не використовувалось), лише призначення дуже мирне – для зберігання городньої продукції (у всякому випадку в наш час, бо деякі споруди функціонують вже не одну сотню років).

     Весною 2004 р. в Суботові справа дійшла до курйозу. При виконанні земляних робіт на Замчищі треба було не лише оглянути поверхню, а й, як виявилось, провести опитування сусідів на тему: яка довжина їхнього погребу і в якому напрямку його копали. При глибині ями в 2 м виявилось, що ще через метр, під її дном, знаходиться склепіння одного з трьох (!) розташованих паралельно один одному погребів. Виходячи з цього, яму засипали і перенесли копання нової вбік на відстань близько 10 м.

     Огляд погребів, якщо дозволять, це лише візуальні характеристики. Щоб відчути ж дух підземель, варто відвідати Жаботинський Онуфріївський монастир, що в с. Чубівці Черкаського району Черкаської області (це теж територія Холодного Яру). Його печери протягом 1996 – 2000 р. були ретельно вичищені від намитого і наносного ґрунту та досліджені черкаськими археологами. Загальна довжина складає 70,5 м (за найгрубішими підрахунками – це щонайменше 140 кубічних метрів вийнятого за час будівництва ґрунту!). Тримаючи в руках свічку (кращим в ті часи, а датуються печери найпізніше XVII – XVIII ст., був хіба що смолоскип) і маючи над головою 7 – 10 м монолітного лесу, починаєш розуміти, що для виконання цих робіт була нагальна потреба…

     Крім того, маємо ще одне призначення підземних споруд – культове. З печер на березі Дніпра, в часи Київської Русі починався також і найвідоміший холодноярський монастир – Мотронинський.

     Якщо в ченців часу вистачало (адже на все воля Божа, та й підхід до використання був інший), то в мирському житті було простіше, жорстокіше і суєтніше – в ролі робочої сили використовували полонених (така собі часткова реабілітація). Їх, по завершенні робіт, цитуючи недоброї пам`яті Г. Гіммлера, піддавали “спеціальній обробці”. Тут не знали пощади, та й самі її не просили. Жорстоко? Але іншого життя не було… Та й кращого способу збереження таємниці, особливо в ті часи, не знали. Характерний в цьому плані переказ наводить Ю. Горліс-Горський у своєму романі “Холодний Яр”: “… Ото козаки і порішили для людей сховку в цих багнах зробити, щоб мали де від орди відсиджуватися. Та й самим може фортеця така потрібна була. Ото пригнали сюди п`ятнадцять тисяч полонених татарів і примусили оту гать до середини болота насипати, а потім і сам “Городок”. Ото бачили, як ішли сюди, яруги глибокі в лісі? – то там землю брали і в мішках сюди носили. Топилася татарва, гинули як мухи. А як скінчили роботу, то козаки всіх до одного порубали й потопили трупи в болоті. Це щоб котрий, як дістанеться до своїх – не показав орді де “Городок” [11, с. 113].

     Але знову повернімося до Суботова. Підземелля завжди були загадковими, чи не від часу завершення робіт. Цілком закономірно, що таємниця оповита легендами, які, дуже вірогідно, створювались вже тоді. Наводимо одну з таких: “Коли Богдан Хмельницький боровся з шляхтою, то він побудував таку велику кріпость і багато льохів, які мали вихід далеко в степ. Коли, було, ворог оточить кріпость, і козаки не могли удержатись, то вони входили в льохи і виходили в степ, а потім несподівано з степу нападали на ворогів і перемагали.

     Кріпость мала три виходи. Один коло кріпості, другий біля Трьох криниць, а третій в степу. Цей степ називають “льохи”. Дуже мудрий був Богдан Хмельницький, що не тільки силою, а й мудрістю несподіваною для ворога перемагав” [32, с. 90].

     Дослідження витоків цієї легенди нагадувало справжній детектив.

     Насамперед зауважимо, що під “кріпостю” малась на увазі Іллінська церква, а хід, який в легенді згадується першим, гіпотетично з`єднував цю споруду із замком. М. І. Костомаров, відвідавши Суботів у травні 1872 р., зазначав у своїй автобіографії: “Близ самого места построек находится овраг, образовавшийся полою водою, а в глубине этого оврага идет дорога. Образование этого оврага и проведение в нем дороги способствовали искажению двора Хмельницкого” [33, с. 624]. Тобто, на другу половину ХІХ ст. основна частина ходу була розмита…

     Через 81 рік цю територію досліджував Григорій Никонович Логвин (1910 – 2001) – тоді старший науковий співробітник Інституту історії і теорії архітектури Академії архітектури УРСР. У його “Відчиті про наукову командировку в м. Чигирин і Суботів (у жовтні 1953 р.)” знаходимо: “у садибі під горою біля церкви на схід знаходилась якась діра, або хід за переказами, цей хід ішов під церкву і йому немає ні кінця ні краю. При обстеженні виявилось, що цей хід має довжину трошки більш 5 м. При вході у цей хід у гору є хід, що тепер цілком завалений і заріс, але раніше цей вертикальний хід правив за димар, бо його стіни геть перепалені.

     При розчищенні ходу було знайдено багато шлаку і поливи та бракованих черепиць і кахлів. Очевидно, що це рештки печі, де вироблялися кахлі, плитки для підлоги та черепиця. Пізніше хтось від цієї покинутої печі прорив хід далі” [42, с. 120]. Отже, маємо ще одне призначення підземної споруди – гончарна піч, щоправда подальше використання дуже своєрідне і поки що єдине з відомих.

     Інтрига продовжується: “Відчит” було опубліковано лише у 2003 р., а от у книзі “Чигирин – Суботів”, що побачила світ 1954 р. на базі того ж таки “Відчиту”, останнє речення із процитованого тодішня цензура прибрала. Поки що, на жаль, залишається невідомим, як далеко хід було прорито далі.

     Але і це ще не все. В 1999 – 2000 рр. після сильних злив на тому ж таки прилеглому до Іллінської церкви східному схилі утворились 2 провали. Відстань між ними становила близько 15 м, площа кожного – до 10 квадратних метрів, глибина – до 2 м. В одному з них, південнішому, у бічній стінці (як заходити, зліва) було виявлено дві циліндричні заглибини діаметром 4 см кожна (цікаво, що ручка нагая Б. Хмельницького теж має діаметр 4 см), найімовірніше, для кріплення смолоскипів. В усякому випадку, лише цим можна пояснити кіптяву на збереженому фрагменті поверхні стінки. Власне, кіптява допомогла ідентифікувати цей провал як залишки гончарної печі, яку досліджував Г. Н. Логвин. Річ у тім, що згідно технології керамічного виробництва, кіптява характерна лише для першої фази випалу, – “прокурювання”, – коли з висохлих виробів поступовим підніманням температури видаляється залишкова волога. На готових же виробах і стінках печі вона (кіптява) вигоряє внаслідок високої – до 1000° – температури.

     Якщо з одним провалом все зрозуміло – спочатку гончарна піч, потім схрон, – то вісь іншого недвозначно вказує саме на “кріпость”.

     Твердження про вихід коло Трьох криниць навряд чи відповідає дійсності. Після детального обстеження території говорити можна лише про якісь окремі схованки або споруди господарського призначення, що були викопані в схилі (точніше – у вищому березі річки Суби). Урочище під назвою Льохи існує і донині. “Словарь” Б. Грінченка так тлумачить значення цього слова: “1) погреб, подвал; 2) яма, пещера, подземелье”.

     Ця місцевість, колись дуже яриста, розташована достатньо ізольовано стосовно укріплень Суботова XVII ст. Від Іллінської церкви (по прямій близько 2 км) відділяється урочищем Крамарське із Цвигулиним яром, від правого берега Тясмину – Кам`яною горою (головним джерелом будівельного пісковику для Суботова і околиць принаймні з часів Хмельницьких). Саме ж урочище має доволі незвичний вигляд – за формою нагадує амфітеатр. Варто зауважити, що тутешній рельєф зазнав значних змін під час будівництва тракторної бригади колгоспу ім. Б. Хмельницького та прокладання шосе Чигирин – Суботів. Насамперед, перепало ярам: багато з них було загорнуто або засипано з усім, що в них було. Розповідають про муровані цеглою ходи та печери в зріст людини, про їх значну довжину тощо. Загалом, з легендами у суботівських підземель усе гаразд. Якщо вірити переказам, то підземними ходами з`єднані Суботівський замок та фортеця в Чигирині (відстань 7 км), а до Мотронинського монастиря від Суботова по них взагалі можна було проїхати вершнику (відстань близько 30 км).

     На нашу думку, вихід в степ під назвою “льохи” нереальний у виконанні та й недоцільний. У самому урочищі (пам`ятаємо, що воно яристе) з метою скорочення шляху (щоб не витрачати час на багаточисельні підйоми і спуски) могли бути прокладені ходи-переходи в ґрунтових масивах, що знаходились між ярами. Археологічна практика підтверджує такі інженерні рішення.

     Звичайно, до легенд та переказів, як до джерел, треба ставитись особливо критично і надзвичайно обережно: легкий серпанок міфів з часом перетворюється на непроглядний туман. Та й відомо, особливо в криміналістиці, що розповіді навіть двох людей про одну й ту ж подію будуть дуже відрізнятися. Прискіпливий же аналіз цих форм усної народної творчості приводить не тільки до цікавих висновків, а й до ще цікавіших результатів.

     Багаторічна практика польових розвідок підтверджує, що відповідність розташування об`єкта на місцевості, виходячи із місцевих легенд і переказів, майже 100 %. Особливо точна фіксація розташування пам`яток пізнього середньовіччя: перевірено основним критерієм істини в археології – лопатою. Інша річ, що не завжди знаходиш те, про що говорить легенда. Стосовно ж суботівських підземель, то випливають надзвичайно цікаві речі.

     По-перше, в підземеллях гаснуть свічки. На цю особливість підземель ще в ХІХ ст., але в Лівобережній Україні, вказує В. Є. Бучневич (1860 – 1928) – знаний полтавський історик. У будь-якому випадку, для горіння потрібен кисень. Висока ж концентрація вуглецю свідчить про дуже значне пошкодження, а то й повне знищення системи вентиляції. Звісно, що в середньовіччі санітарні вимоги були інші, ніж зараз, але ж людині дихати треба хоча б для того, щоб із підземелля вийти… Між іншим, про цю конструктивну особливість в фольклорі ані згадки. Пояснити це можна лише тим, що без догляду і завдяки природнім чинникам вентиляційні отвори швидко руйнувались. У цьому контексті мерехтливе полум`я свічок не тільки м`яко розсіювало морок, навіюючи всілякі думки, а й було індикатором наявності кисню.

     По-друге, у частини підземних споруд стіни обкладені цеглою. За описами і визначеннями респондентів це була саме та цегла – литовська або “пальчатка”, з якої збудовано Іллінську церкву.

     По-третє, замальовки та словесні описи знахідок відповідають аналогам матеріальної культури пізнього середньовіччя. Показово, що автори їх не мали жодного відношення до археології, та й далеко не кожен у змозі дочитати до кінця фахову публікацію.

     Просідання ґрунту засвідчують наявність на Замчищі не тільки давніх підземних споруд, а й інших, не менш життєво необхідних в ті часи об`єктів. У листопаді 1993 р. в північно-східному куті раптово (за одну ніч) утворилась циліндрична западина діаметром близько 1 м і глибиною до 0,5 м – найімовірніше, на місці старої криниці. Цікаве і показове розташування провалу – на порозі господарчого приміщення (повітки) початку ХХ ст. саме ж місце – район колишньої в`їзної вежі, тут неподалік було знайдено сокиру із 18 зарубками. Принагідно зауважимо, що до цього часу криницю, якою користувались в часи Хмельницьких не виявлено. Беручи до уваги кількість населення замку, то криниць повинно бути декілька, адже вода була потрібна не лише для пиття, а й для багатьох інших потреб.

     Ще одним доказом – без перебільшення найвагомішим – існування підземних споруд – є сама будівля Іллінської церкви. У зв`язку з проведенням ремонтних та реставраційних робіт у кінці травня – на початку червня 1995 р. її стіни було звільнено від шару старої штукатурки. Виявилось, що значну частину будівельного матеріалу складає зелений пісковик, грубо обтесані, порівняно невеликі брили якого досить густо вкраплені в цегляну кладку. Фундамент, згідно досліджень 1953 р., “викладено з ламаного каменя-пісковику різних відтінків від солом`яно-жовтого до червоно-коричневого та зрідка зеленого” [43, с. 48].

     Зелений пісковик залягає в навколишній місцевості окремими скупченнями в шарі лесу на глибині близько 10 м. Для чого добувати камінь з такої глибини, якщо неподалік, на Кам`яній горі, є поверхневі виходи і саме “фундаментних” відтінків – від солом`яно-жовтого до червоно-коричневого. На наш погляд, висновок досить однозначний: будівництво Іллінської церкви і частини підземних споруд відбувалось одночасно. Використання каменю, що надходив внаслідок підземних робіт, приводило до економії цегли, а відтак до скорочення строків будівництва і його здешевлення. Вибраний же ґрунт використовувався для підсипки валів укріплень, що зафіксовано і підтверджено археологічними дослідженнями, зокрема 1992 р.

     Як бачимо, подані матеріали, всі разом, дозволяють твердити про наявність значної кількості підземних споруд (в їх числі і ходів) загальною довжиною, за найобережнішими підрахунками, в декілька десятків метрів. Переважна їх більшість сконцентрована на території центральної групи укріплень маєтку Хмельницьких – замку та Іллінської церкви – в секторі захід – північний схід, тобто з боку Суботівського шляху. Це цілком узгоджувалось з виконанням покладених на замок завдань.

     Чомусь гадається, що всією інформацією стосовно підземного Суботова володів лише городовий отаман. Врешті-решт, хіба хотів – мусив, адже незнання топографії ввірених йому споруд могло закінчитись дуже печально. В історії комуни “Заповіт Леніна”, що утворилась у 1929 р. і розмістилась на садибі Мотронинського монастиря, був один дуже повчальний випадок. В 30-х рр. троє комунарів вирішили розвідати старі монастирські печери. “Розвідників” розшукали лише на четвертий день і зовсім недалеко від входу. Річ в тім, що головний вхід через декілька метрів розгалужувався на декілька тунелів, які, у свою чергу, розгалужувалися теж. Тож висновок напрочуд простий: про підземелля розповідають не ті, хто в них побував, а ті, хто після цього з них вийшов…

     Таким чином, укріплення маєтку Хмельницьких в Суботові були максимально пристосовані до потреб часу. Така побудова настійливо диктувалась реаліями XVI – XVII ст.: поряд проходив Чорний шлях, в укріпленнях можна було оборонятись і від регулярних військ.

     Говорячи сучасною мовою, це була глибоко ешелонована оборона з максимальним використанням природних перешкод, які, при необхідності, підсилювались інженерно. Кожна група оборонних споруд могла вести бій автономно при постійній взаємодії з іншими групами. Практично, маєток Хмельницьких мав структуру укріпленого району, на який було покладено виконання наступних завдань: забезпечення захисту місцевого населення і його майна та продукції господарства маєтку (сюди входив резервний запас продуктів харчування з тривалими строками зберігання на випадок облоги або забезпечення діючої армії (з 1648 р.)); контроль над Суботівським шляхом на відрізку Суботів – Новоселиця; стримування противника до підходу основних сил.

       Така організація маєтку не була чимось винятковим для України XVII ст., а кількість груп укріплень залежала лише від характеру місцевості. Підтвердження цього маємо в подорожніх нотатках вже добре відомого нам Павла Алеппського. Він писав, що та частина українських земель, яку Б. Хмельницький відвоював у Речі Посполитої “вся наповнена людом, укріпленими містами й фортецями, як гранат зернами” [73, с. 75].

       Цікаво, що за весь час, коли маєтком володіли Хмельницькі, а це близько 80 років, на ці землі не було зроблено жодного татарського набігу. В джерелах, принаймні, такої події не зафіксовано. На випадковість якось не схоже. Лишається одне – повага до наявної системи оборони та дієвість служби оповіщення.

Початок. Продовження у частині 2.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

  1. Андрущенко В., Федосов В. Запорізька Січ як український феномен. – К.: Заповіт, 1995.
  2. Археологія доби українського козацтва XVI – XVIII ст. / Д. Телегін (відп. ред.), І. Винокур, О.Титова, І. Свєшніков та ін.: Навч. посібник. – К.: ІЗМН, 1997.
  3. Бойко Ю. Шлях нації. – Париж – Київ – Львів: Українське слово, 1992.
  4. Боплан Г. Л. де. Опис України / Гійом Левассер де Боплан. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький / Пер. з фр., приміт. та передмова Я. Кравця. – Львів: Каменяр, 1990.
  5. Бучневич В. Полтавські підземелля / Підг. до друку та комент. Коваленко О., Супрененка О. – Додаток Мокляка В. – Полтава: Археологія, 1999.
  6. Величко С. Літопис. – Т.1. – К.: Дніпро, 1991.
  7. Воронов В. Джерелознавство з історії України: Курс лекцій. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2003.
  8. Воссоединение Украины с Россией: Сб. документов. – Т. 3. – М.: АН СССР, 1954.
  9. Героїзм і трагедія Холодного Яру: Зб. матеріалів і спогадів. – К., 1996.
  10. Горішній П., Рудич Т. Дослідження залишків козацького цвинтаря XVII cт. в Чигирині // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку: Матеріали IV Всеукраїнських історичних читань. – Київ – Черкаси, 1994.
  11. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Львів: Червона калина, 1992.
  12. Горобець В., Чухліб Т. Незнайома Кліо. – К.: Наукова думка, 2004.
  13. Горсей Дж. Записки о России. XVI – начало XVII в. / Под ред. В. Янина. – М.: Изд-во МГУ, 1990.
  14. Грінченко Б. Словарь української мови : В 4-х т. – К.: АН УРСР, 1958-1959.
  15. Грушевський М. Урочища і перевози Суботова, зібрані в рр. 1897-1879. – Львів, 1912.
  16. Гугля В. Зарубки на сокирі // Чигиринські вісті. – 1993. – 9 жовтня.
  17. Гугля В. Маєток Хмельницьких в Суботові // Чигиринські вісті. – 1995. – 22, 25, 29 листопада, 2, 6 грудня.
  18. Гугля В. Система укріплень маєтку Б. Хмельницького в с. Суботові // Українська козацька держава: історія і культура. – Біла Церква, 1995.
  19. Гугля В. Система укріплень маєтку Б. Хмельницького в с. Суботові // Українська козацька держава: витоки та шляхи розвитку. – Кн. 2. – Київ – Черкаси, 1997.
  20. Гугля В., Гугля О. Гончарна піч // Нові дослідження пам`яток козацької доби в Україні. – Вип. 6. – К., 1997.
  21. Гумилёв Л. Тысячелетие вокруг Каспия. – Баку: Азернешр, 1990.
  22. Заїка Г. П. Українська лінія. – Київ – Полтава: Археологія, 2001.
  23. Заліський В. Останній бій Лавріна Капусти. – Кременчук: Християнська зоря, 2003.
  24. Замлинский В. Богдан Хмельницкий. – М.: Молодая гвардия, 1989.
  25. Знойко О. Міфи Київської землі та події стародавні: Науково-популярні статі, розвідки / Передмова В. Коломійця. – К. : Молодь, 1989.
  26. Іванішин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. – Дрогобич: Відродження, 1994.
  27. Каляндрук Т. Таємниці бойових мистецтв України. – Львів: Піраміда, 2003.
  28. Капустянський М. Українська збройна сила й українська національна революція. – Саскатун, Саскачеван, Канада: Новий шлях, 1936.
  29. Керн Э. Овраги, их закрепление, облесение и запруживание. – М. – Л.: Госиздат, 1925.
  30. Кілессо С. Архітектурні та мистецькі скарби Богданового краю. – К.: Техніка, 2000.
  31. Коваленко С., Пугач О. Опис козацької України 1649-го року: Довідник. – К.: Видавничий центр “Просвіта”, 2004.
  32. Костомаров М. Богдан Хмельницький: Історичний нарис. – К.: Веселка, 1992.
  33. Костомаров Н. Исторические произведения. Автобиография. – К.: Изд-во при Киев. ун-те, 1989.
  34. Крижанівський В. Загадковий звір – тур // Сільські вісті. – 1986. – 12 листопада.
  35. Крип`якевич І. Богдан Хмельницький. – Львів: Світ, 1990.
  36. Кукса Н. З історії Богданових церков у Суботові // Пам`ятки України. – 2002. – Число 2.
  37. Кучера М. Звіт про археологічні розкопки в Суботові 1991 р. // Науковий архів НІКЗ “Чигирин”.
  38. Кучера М. Звіт про дослідження на садибі-замчищі Хмельницьких в с. Суботів 1992 р. // Науковий архів НІКЗ “Чигирин”.
  39. Лазуренко В. Історія Чигиринщини (з найдавніших часів до сьогодення): Навч. посіб. – Черкаси: Ваш дім, 2004.
  40. Ленченко В. Гетьманський двір Богдана Хмельницького в Чигирині за джерелами XVII – XVIII ст. // Архітектурна спадщина України. – Вип. 3. – Ч. 1. – К., 1996.
  41. Липинський В. Україна на переломі (1657-1659). Замітки по історії українського державного будівництва в XVII-ім століттю. – Нью-Йорк: Булава, 1954.
  42. Логвин Г. Науковий відчит про командировку в м. Чигирин і Суботів у травні місяці 1953 р. 8 суток. Відчит про наукову командировку в м. Чигирин і Суботів (у жовтні 1953 р.) / Передмова Вечерського В. // Студії мистецтвознавчі. – 2003. – Число 3.
  43. Логвин Г. Чигирин – Суботів. – К.: В-во Академії архітектури УРСР, 1954.
  44. Марченко О. Нові дослідження Жаботинського Онуфріївського монастиря // Археологічний літопис Лівобережної України. – 2001. – Число 2.
  45. Махінчук М. Переяславський скарб: Документальна повість / Післямова І. Драча. – К.: Молодь, 1989.
  46. Мыцык Ю. Записки иностранцев как источники по истории Освободительной войны украинского народа 1648-1654 гг.: Уч. пособие. – Днепропетровск: ДГУ, 1985.
  47. Мицик Ю., Плохій С., Стороженко І. Як козаки воювали: Історичні розповіді про запорізьких козаків. – Дніпропетровськ: Промінь, 1990.
  48. Назарко І. Козаки на службі у Папи Римського // Старожитності. – 1992. – Число 14.
  49. Національний історико-культурний заповідник “Чигирин”: історія, сьогодення, майбуття / Під ред. Нераденко Т. – Черкаси – Чигирин, 2002.
  50. Нудьга Г. На літературних шляхах: Дослідження, пошуки, знахідки. – К.: Дніпро, 1990.
  51. Нудьга Г. Не бійся смерті: Повість-есе, історичний нарис. Вступна стаття П. Загребельного. – К.: Радянський письменник, 1991.
  52. Опис Черкаського замку 1552 р. / Під ред. Непийводи Ф. А. // Краєзнавець Черкащини: Матеріали учасників обласної краєзнавчої науково-практичної конференції, науковців та аматорів краєзнавчої справи. – Вип. 2. – Черкаси: Редакційно-видавничий відділ облпреси, 1991.
  53. Панченко Г. Нетрадиционные боевые искусства: От Америки до Руси. – Х.: Фолио; Ростов-на-Дону: Феникс, 1997.
  54. Панченко Г. Нетрадиционные боевые искусства: Европа и Азия. – Х.: Фолио; Ростов-на-Дону: Феникс, 1997.
  55. Пилат В. Бойовий Гопак. – Львів: Галицька видавнича спілка, 1999.
  56. Пономаренко М. Топоніми в “Гайдамаках” // Краєзнавство Черкащини. – Вип. 5. – Черкаси: Сіяч, 1996.
  57. Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии, или систематические, исторические и церковные заметки о всех древних селах, местечках и городах в пределах губернии находящихся. – К., 1864.
  58. Проценко В. Тясмин чекає на вас: Нарис-путівник. – Дніпропетровськ: Промінь, 1973.
  59. Реєстр Війська Запорозького 1649 року / Підготував до друку О. Тодійчук. – К.: Наукова думка, 1995.
  60. Санин Г. Отношения России и Украины с Крымским ханством в середине XVII века / Отв. редактор академик А. Л. Нарочницкий. – М.: Наука, 1987.
  61. Свєшніков І. Битва під Берестечком. – Львів: Слово, 1992.
  62. Сідак В., Степанков В. З історії української розвідки і контррозвідки. – К., 1994.
  63. Скальковський А. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького / Передмова та коментарі Г. Швидько; Пер. з рос. Т. Завгородньої; Худож.-іл. О. Бузилов. – Дніпропетровськ: Січ, 1994.
  64. Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький (Соціально-політичний портрет). – К.: Либідь, 1993.
  65. Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький (Хроніка життя та діяльності). – К.: Наукова думка, 1994.
  66. Солодар О. Нариси з історії Чигиринщини. – Черкаси: Відлуння-Плюс, 2003.
  67. Стороженко І. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини XVII ст. Книга перша: Воєнні дії 1648 – 1652 рр. – Дніпропетровськ: ДДУ, 1996.
  68. Сушинський Б. Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів і полководців XV – XIX століть: Історичні есе. – Одеса: Альфа-Омега, ОКФА, 1998.
  69. Тарас А. Боевая машина: Руководство по самозащите. – М.: АСТ; Минск: Харвест, 2000.
  70. Тис-Крохмалюк Ю. Бої Хмельницького: Військово-історична студія. – Мюнхен: Видання Братства колишніх вояків 1-ої Української Дивізії УНА, 1954.
  71. Толочко П. Тайны Киевских подземелий. – К.: Наукова думка, 1971.
  72. Ушета І. Стежками Холодного Яру. – К.: Т-во “Знання” УРСР, 1988.
  73. Халебський П. (Булос ібн аз-Заїма аль-Халібі). Країна козаків. – К.: МСП “Козаки”, 1995.
  74. Чуприна В., Чуприна З. Хмельниччина (1648 – 1657 рр.): Визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького. – Львів: Світ, 2003.
  75. Чхан М. Легенди про козаків: Новели та вірші. – Дніпропетровськ, 1991.
  76. Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі / Пер. з фр. Ю. Назаренко. – К.: Томіріс, 1993.
  77. Яворницький Д. Історія запорозьких козаків: У 3-х томах. – К.: Наукова думка, 1990 – 1991.