Краєзнавство та історична пропедевтика: проблеми методології

Удод Л.І.

Краєзнавство та історична пропедевтика: проблеми методології

 

Історична освіта (безперервна — загальноосвітні навчальні заклади, вища школа, післядипломна освіта) в контексті загальної тенденції до гуманізації та гуманітаризації сучасної системи освіти стає пріоритетною. Вона повинна давати не стільки знання фактів, скільки навчати учнів розуміти історичний процес та осмислювати і оцінювати його. Адже історію, вслід за Арнольдом Тойнбі, варто розцінювати як дослідницю людських відносин, що розгорнуті в просторі та часі. Перебудова освітньо-виховного процесу в сучасній школі дає свої позитивні результати (змінені навчальні програми, розроблено і затверджено колегією МОН України стандарт галузі “Суспільствознавство”, завершується підготовка концепції історичної освіти 12-річної школи, формується нове покоління (уже третє) вітчизняних підручників з історії України та всесвітньої історії). Досить суттєві зрушення спостерігаються у розвитку української історичної дидактики — теоретично обґрунтовано мету і завдання навчання історії, обсяг і зміст шкільних курсів, систему основних понять та методику їх формування, розвиток особистості учня на уроках історії (наукові публікації К.Баханова, О.Білоуська, А.Булди, В.Власова, В.Комарова, Т.Ладиченка, В.Сотниченка, Г.Швидько, Г.Фреймана та ін.). Однак залишається багато нерозв`язаних проблем методологічного характеру, тому що, власне кажучи, відбулася радикальна зміна всієї методології освітньої системи, виховного процесу на рівні навчальних закладів та методології історичної науки на рівні академічних установ. Є досить багато методологічних проблем в історичній пропедевтиці, які різними способами, але обов`язково мають вихід на краєзнавство. У свою чергу історичне краєзнавство багато в чому здійснює методологічний вплив на пропедевтику історії.

Пропедевтика — це початкова історична освіта, що розпочинає систему шкільної історичної освіти. Фахівці визначають пропедевтику (від грецького propaideo  — навчаю попередньо) як підготовку до вивчення більш складної теорії, системи, науки; попереднє коло знань про що-небудь; викладений у стислій і елементарній формі вступ у яку-небудь науку, вступний курс в яку-небудь дисципліну [9, с.200-201]. Таким чином, пропедевтичним вважають підготовчий, викладений у стислій і елементарній формі зміст предмета (історії).

Пропедевтика є загальною, коли використовується на початку вивчення історичної дисципліни, та поточною, коли вчитель, наприклад, знайомить учнів з термінологією, яка становить основу теми, або під час самостійної підготовки учнів (при вивченні хрестоматійних джерел, при підготовці до прослуховування наступної лекції та ін.).

Пропедевтика може мати як методичний характер (забезпечення розуміння учнями методики проведення занять та ін.), так і змістовий характер (роз`яснення учням суті терміна, факту, події та ін., що стали причиною ускладнень при їх засвоєнні учнями).

Історична пропедевтика є багатофункціональним явищем в дидактиці історії. Одна із важливіших її функцій — це формування позитивних мотивів до засвоєння історії, усвідомлення особистісних чинників необхідності вивчення минулого. Проблема мотивації, тобто сукупності процесів, методів, засобів спонукання учнів до продуктивної пізнавальної діяльності, до активного засвоєння змісту освіти, є актуальною і гострою на сучасному етапі перебудови історичної освіти. І це не є проблемою дидактичного характеру, вона виходить на рівень методологічної проблеми, адже стосується глибинних основ навчання історії — філософії предмета, головних теорій, принципів історичного пізнання. “Мотивація як процес зміни станів і відносин особистості, – відзначав І. Підласий, – ґрунтується на мотивах, під якими розуміють конкретні спонуки, причини, що змушують особистість діяти, робити поступки. Мотиви можна визначити і як ставлення школяра до предмету його діяльності, спрямованість на цю діяльність. У якості мотивів виступають у взаємозв`язку потреби та ідеали, інтереси, прагнення, емоції і установки” [8, с.360].

При формуванні позитивних мотивів до навчання історії варто шукати особистісні причини, що збуджували б інтерес до оволодіння предметом. Не треба відкидати колись критиковані так звані утилітарно-практичні, або меркантильні, мотиви. Вони поруч із соціальними, пізнавальними, комунікаційними, професіонально-ціннісними відіграють все більшу роль. Для чого треба це знати і розуміти людині особисто, яку конкретну користь дасть це знання – з такими на перший погляд буденними питаннями потрібно звертатися до кожного учня. Ті мотиви, які “переводять” суспільно значущі цінності на особистісний рівень – “для мене”, є спонукальними, такими, що надають сенс самому процесу історичного пізнання. Педагогічні рекомендації радянської школи під впливом пануючої тоді ідеології націлювали вчителів на підвищення шкільної мотивації шляхом роз`яснення суспільної значущості їх навчання. Широкі суспільні мотиви, що займали колись провідне місце, нині діють несуттєво, і з цим треба рахуватися. Без них вітчизняна педагогічна теорія, виявилась як би спустошеною, вона з великими труднощами відшукує нові мотиви в поки ще старих цінностях. Безсумнівно, шукати їх треба перш за нив І задоволенні особистих інтересів. У сучасному світі ми приречені орієнтуватися на вічні цінності, на які вже давно спирається західна гуманістична педагогіка.

Мотиви  навчання  інколи  розділяють  на зовнішні  і  внутрішні.   Перші природно,  надходять  від педагогів,  батьків,  класу,  суспільства  в  цілому  і набувають форми підказок, натяків, вимог, вказівок, спонукань або навіть примусів. Вони, як правило, діють, але їх дія нерідко зустрічає внутрішній супротив особистості, а тому не можуть бути названі гуманними. Необхідно, щоб сам учень захотів щось зробити і зробив це. Ось чому вирішальне значення надається не мотивам навчання — зовнішньому нажимові, а мотивам учіння внутрішнім спонукальним силам.

Історична пропедевтика вбачає внутрішні мотиви навчання у засвоєнні основоположних для дисципліни понять: Україна, Батьківщина, Вітчизни. Розпочинати введення дитини у світ історії треба через його ім`я (чому гак назвали батьки, на честь кого, що означає це ім`я), по батькові (хто є батьки, чим відомі серед односельців), прізвище (де ще воно поширене, як часто зустрічається, хто є серед знаменитих родичів чи однофамільників і чим, чи знає учень своїх прадідів на ім`я та по батькові). Далі – мова має йти про рідну домівку (хто і коли збудував, хто ще тут жив і живе, чим відоме це житло), рідну вулицю, село чи місто. Тобто пропедевтика, як вступний курс до великої історії, обов`язково має ґрунтуватися на історичному краєзнавстві. Як зазначав В.Мисан, “історична пропедевтика як складова історичної освіти у перехідному суспільстві виховує у дітей ціннісне ставлення до предмета, стійкий інтерес до історичних подій та процесу їх пізнання, закладає основи самоідентифікації особистості, її самореалізації у сучасному суспільстві. Вона допомагає сформувати в учнів основи почуття особистої та національної гідності, що є найважливішою складовою історичної свідомості” [4, сі]. Варто також погодитися із Л.Нагорною, яка вважає, що “поняття ідентичності й самоідентифікації є ключовими в соціальному аналізі, незалежно від того, йдеться про особу, групу чи соціум. Найстрашніші хвороби національної психіки походять від браку уявлень про ту нішу, яку займає група чи соціум у розмаїтому світі. А людина втрачає життєві орієнтири, коли випадає із системи,” здатної створювати для неї психологічний захист” [5, с.246]. Людина приречена на пошук своєї ідентичності. У цих пошуках формується загострене усвідомлення своєї індивідуальності — характерних якостей, що роблять нас унікальними. І наш імідж змінюється в міру того, як ми вимагаємо, щоб нас розглядали і з нами поводилися як із особистостями.

Самоідентифікація розпочинається із пізнання себе, свого місця у соціумі й обов`язково локалізується щодо певного місця проживання, території, що неодмінно має екстраполюватися на історію малої батьківщини. “Любов до рідної землі, до малої батьківщини – одне з найсвятіших почуттів, які кожен з нас проносить крізь усе своє життя, – переконливо стверджує П.Тронько. — Витоки патріотизму починаються там, де людина вперше усвідомила себе особистістю, де взяла в руки буквар, де відчула красу і безмежжя рідної природи. На схилі років ми найчастіше згадуємо батьківську хату, битий шлях, яким ходили до школи, незайманий ліс за сільською околицею… Краєзнавство тому й користується такою популярністю і любов`ю в народі, що відгукується на найтонші рухи людської душі. Далеко не кожна наука здатна так органічно поєднати минуле, сучасне і майбутнє…” [10, с.З].

Пам`ятаючи про мотиваційні та пропедевтичні можливості історичного краєзнавства, слід акцентувати увагу на тих принципах, які, власне, й становлять його методологічні засади.

По-перше, спостерігаючи і вивчаючи світ у всій його різноманітності, дитина не може не звернути уваги на взаємозв`язок явищ, їх взаємозумовленість і розвиток. На основі того, що вона бачить, їй легше зрозуміти загальне, тобто місцеві (краєзнавчі) явища дають можливість перейти до ширших узагальнень і висновків. Такий шлях пізнання навколишнього життя є педагогічно найдоцільніший, а тому вивчення оточуючої дійсності слід розглядати як найважливішу закономірність історичної дидактики. Отже, одним з найголовніших принципів краєзнавства є правильне спрямування дітей на вивчення місцевої історії. Це сприятиме конкретному, глибшому розумінню учнями загальноісторичних подій, шкільного курсу історії, розвиватиме у них любов до рідного краю, тобто формуватиме почуття патріотизму.

По-друге, важливим принципом історичного краєзнавства є взаємозв`язок історії місцевого краю й історії України.

По-третє, важливим принципом історико-краєзнавчої роботи в школі є всебічна перевірка матеріалу, що вивчатиметься, самим учителем, систематизація його, довершеність, наукова точність, виховна значимість. Перевагу слід віддавати типовому, щоб справді яскраві факти приводили учнів до розуміння загальних закономірностей.

Наступний принцип історичного краєзнавства – максимальний ступінь активності учнів. “Дітям властиве почуття гордості своїм краєм, — відзначає Г.Матюшин. — Вони часто прагнуть обґрунтувати свій патріотизм якими-небудь відомостями про знаменні події із його історії. Подібні відомості стають особливо міцними, якщо учні самі брали участь в їх зборі, працювали в історико-краєзнавчих музеях і гуртках” [3, с.6]. Важливою організаційною формою реалізації цього принципу краєзнавства є, на нашу думку, Всеукраїнський конкурс учнівських пошукових робіт “Слідами історії”, що його проводить Всеукраїнська асоціація викладачів історії та суспільних дисциплін “Нова доба” (голова П.Вербицька) за підтримки МОН України, Інституту історії України НАН України, фонду “Коербера” (Гамбург, Німеччина), видавництва “Генеза” (Київ). Організатори конкурсу запрошують “усіх школярів України, які усвідомлюють, що історичні знання – це не лише вимога вчителя на уроці, а насамперед невід`ємна складова загальної культури кожного із нас, необхідна умова подальшого успішного поступу нашого суспільства… Співпрацювати з нами – це означає шукати сліди історії не де-небудь, а у власному довкіллі: у рідній домівці, довкола неї, серед своїх друзів, знайомих, родичів” [1, с.5]. Четвертий конкурс (2003-2004 рр.) за рішенням Кураторіуму конкурсу (Р.Арцишевський, С.Кульчицький, В.Огнев`юк, П.Панченко, П.Полянський, Ф.Турченко, О.Удод, Ю.Шаповал, Г.Швидько, Ю.Шерер, В.Шмідт) присвячений темі “Дорогами життя: Міграції в історії України”. Як позначились різноманітні міграційні процеси на долях людей? Як вони витримали випробування, яких зазнали лише через те, що волею долі стали свідками і учасниками тих чи інших трагічних подій? Відповіді на ці запитання, що ґрунтуються на історико-краєзнавчому матеріалі, стануть змістом цього конкурсу. Новим напрямом історико-краєзнавчих досліджень має стати турбота всіх (у тім числі шкільної молоді) за кладовищами. “Доглянуті могили предків, — за словами П.Толочка, – хай навіть і без розкішних меморіальних символів, краще, ніж будь-які прояви життя засвідчать його високу мораль і культуру. Кладовища – це вічні оселі мертвих і вічна людська пам`ять про них. По суті, народ зберігає свою національну ідентичність доти, доки може вклонятися могилам своїх пращурів, доки є тим історичним коренем, на якому і тримається людський родовід” [6, с.З]. Некрополезнавчі студії в Україні уже стають предметом наукових зацікавлень вчених (роботи Л.Проценко, В.Голованя, І.Дивного, О.Титової та ін.), а варто було б зробити рух за повернення шани до кладовищ більш масовим, особливо із залученням шкільної молоді. Мудро і справедливо стосовно цього говорив П.Тронько: “Історичне краєзнавство – саме та сфера, де легко забезпечується плідна співпраця і корисна взаємодія різних поколінь. Пенсіонерові і учневі однаково цікаво відчувати свою причетність до Історії. Справа лише за розумною організацією пошукової і дослідницької роботи, в якій кожний небайдужий знайде своє місце” [10, сі66].

Отже, історична пропедевтика та краєзнавство, маючи багато спільних методологічних засад, можуть забезпечувати вирішення складного комплексу освітньо-виховних та розвиваючих завдань історичної освіти. Традиційно історична пропедевтика функціонує на двох рівнях: перший – початкові класи, другий – 5-й клас. Вірно, на нашу думку, провідні українські методисти (В.Власов, В.Мисан) обґрунтовують необхідність її подальшого функціонування в основній школі. Логіка навчального процесу не повинна порушуватися. Це варто враховувати в майбутньому при розробці концептуальних засад шкільної історичної освіти.

Бібліографічні посилання:

  1. Дорогами життя. Міграції в історії України: Матеріали четвертого Всеукраїнського конкурсу учнівських пошукових робіт “Слідами історії” / За ред. П. Кендзьора. – Львів: НВФ “Українські технології”, 2003. – 40 с.
  2. Курилів В. Методика викладання історії. — Львів; Торонто: Світ, 2003. — 248 с.
  3. Матюшин Г.Н. Историческое краеведение. – М.: Просвещение, 1987. – 207 с.
  4. Мисан В.О. Розвиток історичної пропедевтики в українській школі. — Автореферат дисертації… канд. пед. наук. – К., 2003. – 20 с.
  5. Нагорна Л.П. Національна ідентичність в Україні. – К.: ІШЕНД, 2002. – 272 с.
  6. Некрополі України. – К.: Українське товариство охорони пам`яток історії та
    культури, 1999.-288 с.
  7. Петренко В.С. Методика позакласної роботи з історії. — К.: Рад. школа, 1973. — 144 с.
  8. Подласый И.П. Педагогика: Новий курс. – В 2 кн. – Кн. 1. – М.: Гуманит. изд. центр
    ВЛАДОС, 1999.-576 с.
  9. Степанищев А.Т. Методический справочник учителя истории. – М.: Гуманит. изд.
    центр ВЛАДОС, 2000. – 320 с.
  10. Тронько П.Т. Історичне краєзнавство: крок у нове тисячоліття (досвід, проблеми, перспективи). – К., 2000. – 270 с.
  11. Федонин А.Р. Знакомство с историей. — Донецк: Сталкер, 1997. — 448 с.

Стаття взята із збірника “Історія і особистість історика. Збірник наукових праць, присвячених 60-річному ювілею професора Ганни Кирилівни Швидько”, Дніпропетровськ: НГУ, 2004 – с.310-315