Дніпропетровський Майдан: долання постгеноцидних страхів

Ірина Рева

Ірина Рева Дніпропетровський майдан: долання постгеноцидних страхів

Обравши об’єктом дослідження саме учасників проєвропейського мітинга, ми свідомі того, що отримані результати, звичайно ж, не є об’єктивною характеристикою середньостатистичного дніпропетровця. Проте кількатисячні (2 березня 2014 року біля Дніпропетровської ОДА протестувати проти вторгнення російських військових у Крим вийшло 10 тисяч чоловік [4]) мітинги не є звичайним явищем для нашого міста. І ми як представники активної частини громадськості зацікавилися: що сталося з нашими співгромадянами, які зміни відбулися в них і в нас? Найбільше вираженими ці зміни мають бути саме в дніпропетровців, які вийшли на Майдан заявити про свою громадянську позицію. Тому опитування проводилося серед мітингувальників у Дніпропетровську на площі Героїв Майдану (колишня площа Леніна).

Опитування проходило в два етапи. Перший етап: 9 березня 2014 року було опитано 10 громадян, яким у вільному режимі було поставлене одне питання «Як, на вашу думку, події Євромайдану вплинули на українців?». Другий етап опитування відбувся 16 березня, коли ми записали відповіді ще 10 громадян. Під час вибору респондентів ми віддавали перевагу повнолітнім молодим людям у віці приблизно до 35 років як найбільш психологічно мобільній частині населення, але до розмови підключилися й кілька громадян старшого віку, відповіді яких також були враховані.

На другому етапі опитування, крім основного питання «Як, на вашу думку, події Євромайдану вплинули на українців?», ми пропонували респондентам ще додаткові питання із варіантами відповіді (при цьому заохочувалися розгорнуті самостійні міркування): «1. Чи змінилися після Євромайдану стосунки між українцями: а) вони стали дружнішими, б) розсварилися між собою, в) нічого не змінилося», «2. Чи вплинув Євромайдан на самооцінку українців: а) вона зросла, б) знизилася, в) залишилася такою, як була», «3. Чи змінилася громадянська позиція українців після Євромайдану: а) люди стали активнішими, небайдужими, б) люди стали пасивнішими, дезорієнтованими, в) залишилася такою, як була», «4. Чи змінилося після подій Євромайдану ставлення людей до поняття «влада» (не до представників тих чи інших політичних поглядів, а до інституту влади взагалі): а) так, з уточненням, як саме змінилося, б) ні, не змінилося», «5. Як, за вашими спостереженнями, змінилося ставлення українців до Росії, яка емоція домінує: а) агресія, б) страх, в) співчуття», «6. Чи відчуваєте ви свою відповідальність за майбутнє України: а) так, б) ні».

Вибір зазначених додаткових запитань був зумовлений відповідями респондентів під час першого етапу опитування та гіпотезою про зв’язок постмайданних змін із набутими постгеноцидними рисами українського суспільства (атомізація (розпорошення) суспільства, зниження самооцінки українців, пасивність, інертність, відсутність активної громадянської позиції, сприйняття влади як агресора (страх перед представниками влади), сприйняття дійсності «очима» агресора («стокгольмський синдром»), навчена безпорадність — набуте відчуття, ніби від твоїх дій нічого не залежить), які були виявлені нами під час дослідження соціально-психологічних наслідків Голодомору та сталінських репресій [5; 67 – 228]. Запитання були озвучені українською мовою, відповіді респондентів подаються тією мовою, яку вони вживали.

Ось які результати ми отримали.

Стосунки між українцями: «ми стали дружніші»
«Я від Дніпропетровська такого не очікувала ніколи. Ми об’єдналися, як ніколи. Деякі друзі стали колишніми друзями. Деякі родичі, хоч і залишилися родичами, але, можливо, ми будемо з ними спілкуватися, можливо, ні», – говорить учасниця дніпропетровського Євромайдану Марія, 25 років. У цій відповіді очевидною є нелогічність: респондентка заявляє про більшу згуртованість українців, хоча з її відповіді випливає, що наслідком соціальних змін стало не лише зміцнення стосунків, але й певні втрати. Тим не менш, схожі висновки роблять також інші респонденти: «Багато людей мене вразили неприємно. Але й приємно… Люди стали більш патріотичними. Ми разом. Ми разом зможемо все зробити» (Олександр, 26 років). «Після Євромайдану єдність з’явилася. Це було видно з самого початку — люди вийшли на Майдан, їх підтримали інші, і кожного разу виходило все більше людей», – розповідає Олена, 17 років, навчається в училищі. При цьому дівчина поскаржилася, що в навчальному закладі їй доводиться розмовляти російською, хоча в родині вона говорить українською.

«Майдан очень повлиял. Народ сплотился. Горе всех сплотило, это печально, но нет худа без добра. Сами мы (з чоловіком — І.Р.) на Майдан не попали, собирались ехать, но не сложилось. Но чем могли, тем помогали. Отношения между украинцами стали более дружными» (Аня, 24 роки, продавець-консультант). «Люди стали дружнішими, особливо після того, як почалися проросійські мітинги та російські війська увійшли до Криму. Тоді відбулася злука (інтересів, цінностей — І.Р.) українців «Сходу» та «Заходу» (Анастасія, 24 роки, менеджер). «Дніпропетровськ, який відносили до проросійських регіонів, але більшість людей тут виходять на мітинги за «Єдину Україну» й зовсім не збираються в Росію, і не важливо при цьому на якій мові вони розмовляють» (Олексій, 31 рік, приватний підприємець). З відповідей респондентів, які вживають займенники «ми», «всі», говорячи від імені всіх дніпропетровців та всіх українців, видно, що вони не мають відчуття маргінальності, хоча мешкають у регіоні, де проукраїнські та промайданівські настрої традиційно не вважаються домінуючими. При цьому справедливим є те, що мітинги на дніпропетровському Євромайдані збирають суттєво більше людей, аніж проросійські. Імовірно самоідентифікація, яка дає відчуття сили, лідерства, відбувається не з регіональною патріотичною спільнотою, а із загальноукраїнською.

Менше було респондентів, які при оцінці зміни стосунків між українцями вважали визначальними регіональні особливості: «Погляди дуже багатьох моїх друзів змінилися, яким раніше по барабану було, що в країні відбувається, тепер зацікавилися політикою, ходять зі мною на Майдан» (Владислав, 20 років, студент). При цьому Владислав зазначив, що «у групі моїй в університеті половина була за Майдан, а половина проти. Це виявлялося на рівні дискусій, але не переходило в постійні конфлікти. Навіть зараз, коли переміг Майдан, я би не сказав, що є ненависть між представниками різних поглядів». «Змінилися установки, стереотипи у певного кола людей. Всі інші сплять летаргічним сном… – ділиться враженнями від дніпропетровців викладач Вікторія, 32 роки. Але в її спостереженнях немає песимізму: – Люди починають об’єднуватися. Певна група людей. Їх поки що не багато, але вони мають потенціал запалювати інших». «У нас ситуация не созрела еще, у нас область не та, – скаржиться Ірина, 33 роки, у якої більшість знайомих не підтримують ідеї Евромайдану. — Но я верю, что вот я на Майдане всей душой, а за мной еще придут люди с семьями, и мы будем здесь стоять рядышком, и все будет хорошо». Схожої думки дотримується приватний підприємець Лариса, 35 років: «Днепропетровк не дошел, не пережил киевский Майдан, не прошло в сознание людей это еще. Я думаю, у нас, в основном питаются энергией тех людей, коротые приезжают из Киева. Но у нас, я надеюсь, все впереди».

Самооцінка українців: «я відчуваю гордість за те, що я — українець»
Варто звернути увагу на те, що більшість респондентів, відповідаючи на питання про зміну самооцінки (власної та українців взагалі) після подій Євромайдану, починали говорити про відчуття гідності, зростання національної свідомості, патріотизму [Лариса, 35 років], [Олександра, 41 рік], [Марія, 25 років], [Владислв, 20 років], [Ярослава, 30 років] тощо. Хоча загалом самооцінка людини не обов’язково мусить бути пов’язаною із її національною приналежністю. Виходить, у нас, в українців, зокрема дніпропетровців, ці поняття перебувають у тісному зв’язку. «Тепер я можу сказати, що я українець і я цим пишаюсь. Моя самооцінка й до цього була досить висока. Люди стали більш патріотичними» (Олександр, 26 років). «Моя самооцінка значно піднялася. Я раніше не вірив, що українці можуть повстати і скинути тирана, повалити Леніна у нашому місті» (Владислав, 20 років, cтудент). «З’явилося відчуття власної гідності. Нас тепер Європа знає. Як будемо їздити за кордон, нас вже не будуть перепитувати: “Раша?”» (Олена, 17 років, навчається в училищі).

«Наше поколение, которое родилось почти одновременно с Украиной, было достаточно аполитичным. Многие не осознавали себя украинцами, они понимали, что родились в Украине, но патриотизм отсутствовал. Был национализм в определенных кругах, но вот эти события привели к слиянию национализма с аполитичностью и эта смесь дала крепкий настоящий патриотизм. Когда люди искренне любят свою страну. Мы начали гордиться… не стыдно сказать, что я — украинец», – аналізує свої відчуття Іван, 24 роки, менеджер середньої ланки у великій кампанії. У цьому коментарі цікавою є пауза після слова «гордиться» й уточнення, про те, що тепер визнавати себе українцем не соромно. Виходить, раніше було соромно.

Про схожі відчуття повідомляє респондентка Ліза, 25 років: «На Майдане я гимн выучила, прониклась. Тепер всех, кто говорит, что нужно поменять текст украинского гимна, я убеждаю, что все там хорошо и правильно. Появилось ощущение принадлежности к своему народу, к своей стране. Я никогда не стыдилась своей национальности, но… были проблемы. У людей была апатия, особенно после 2004 года. Ощущение, что ничего делать не надо, нужно только валить из страны. А сейчас наоборот, есть настроение что-то строить здесь». Власне, повідомлення про настрої «тікати з країни» у відповідях респондентів зустрічалися не раз: «Я бачу, що люди відчули, що живуть у своїй країні, а не збираються звідси тікати. Вони зрозуміли, що за Україну варто боротися» (Олексій, 31 рік, приватний підприємець).

Є повідомлення про більш комфортні, ніж раніше, відчуття від взаємодії зі співгромадянами, які свідчать про формування національної солідарності, якої бракувало в постгеноцидному українському суспільстві [5; 237]. «Я раніше хотів звідси поїхати, бо я не бачив тут нічого цікавого, що би могло мене тут утримати. Люди дуже погано один до одного ставились. Майдан змінив це ставлення. Люди зрозуміли, що якщо ти не допоможеш своєму сусіду, а він не допоможе тобі, то ніхто тобі не допоможе. Якщо ми будемо стояти один за одного до кінця, то ми вистоїмо і ми будемо разом. Я вважаю, що Майдан змінив дуже сильно людей, бо раніше зібрати таку кількість людей (у Дніпропетровську — І. Р.) було нереально… Тепер я можу сказати, що я українець і я цим пишаюсь» (Олександр, 26 років).

«Я захоплююсь нашими людьми. Ось конкретний випадок із тих часів, коли на київському Майдані стріляли. Я заходжу в інтернет, у групу підтримки Євромайдану, бачу: пораненому треба ліки, які коштують 3 тисячі гривень. Поки я надрукувала оголошення на наш, дніпропетровський майдан, щоби люди скидалися на лікування, коли бачу — інформація: «Вже не треба, вже зібрали». Я пишаюсь, що настільки ми зібрані, відповідальні. Це заслуговує на оплески. На те, щоби пишатися собою і народом» (Марія, 25 років).

Сприйняття влади: «люди зрозуміли, що вони і є влада»
Звернути увагу на зміну ставлення українців до поняття «влада» нас змусили самі респонденти, розмірковуючи над цим питанням. «Майдан показав, що демократія — це і є влада народу» (Анастасія, 24 роки, менеджер). «Многие люди поняли, что они власть и есть» (Дмитро, 36 років, працівник вагоноремонтного заводу). «В Україні народжується новий принцип стосунків між народом і владою, якого немає ніде в світі», – вважає інструктор по туризму Олександра, 41 роки. На думку пані Олександри, майданна модель взаємодії влади та суспільства іще завоює світ. Із цим твердженням можна сперечатися, але воно цікаве тим, що засвідчує гостре відчуття оновлення цих стосунків. «По-моему сейчас и само слово «власть» нужно изменить. Вот говорят, что кто-то «у власти», и это выражение как-бы подчиняет человека, тому кто «у власти», а на самом деле эти люди должны быть менеджерами и делать так, чтобы мы хорошо жили» (Григорій, 25 років). «Люди вже по іншому сприймають владу. Вони вже знають як стояти на Майдані, як робити «коктейлі», як відстоювати себе. Тепер влада вже буде боятися зробити щось не так, бо знає які будуть наслідки» (Олександр, 26 років).

Після подій Євромайдану для багатьох громадян інститут влади став ближчим, зрозумілішим, доступнішим. Замість відчувати себе об’єктом її впливу, вони починають бачити себе суб’єктами взаємодії з владою, мають бажання брати участь в її контролі та навіть самі готові «іти у владу». «Хочеться брати участь у контролі над владою. Хоча б на місцевому рівні» (Тетяна, 25 років, координатор громадського об’єднання). «Потрібно брати важелі влади в свої руки… Молодим людям треба іти в політику» (Владислав, 20 років, студент). «Я вважаю, що добре, що в нас з’явився громадський контроль, його треба підсилювати. Не має значення, чи це даїшники на трасі, чи депутати в міськраді. Будь-яка людина в умовах відсутності громадського контролю не зможе бути чесною, відкритою, не займатися корупцією. Громадський контроль допоможе вижити корупціонерів, яким не зручно буде красти «під склом». А професіонали краще робитимуть свою роботу», — говорить Олексій, 31 рік, приватний підприємець.

«Є люди, які сидять при владі. Але доки ми самі не розпочнемо наводити порядок у своєму домі, нічого в нас не буде. Наприклад, студентське самоврядування. Зараз воно займається виключно організацією університетських свят, хоча коло його компетенції має бути значно ширшим й охоплювати такі питання, як відстоювання прав студентів», – вважає студент Ярослав, 21 рік.

Багато хто з дослідників пострадянського українського суспільства відзначав таку рису наших співгромадян, як страх перед представниками влади, який сформувався внаслідок радянських репресій проти інакомислячих [2], [3], [6], [7], [5; 148-149]. Важливу роль у формуванні такого страху відіграли розкуркулення та Голодомор, коли люди, які здійснювали експроприації (а по-суті просто грабували населення, забирали в голодуючих останню їжу, виганяли з хат т.зв. «куркулів»), позиціонували себе як представників влади та виконавців її волі. На нашу думку, у частини населення це призвело до ідентифікації себе з агресором — «стокгольмський синдром» — травматичної психологічної залежності, яка призводить до прийняття жертвою світоглядної позиції агресора, визнання за собою «гріхів», яких вона насправді не здійснювала, заперечення або виправдання злочинів агресора тощо. При цьому однією з властивостей жертви є страх перед агресором, який виявляється в нездатності йому активно протидіяти. Підсвідомий страх перед агресором може передаватися дітям та онукам людей, постраждалих від насилля.

Високий рівень корупції в Україні, на нашу думку, значною мірою зумовлений саме таким страхом протидяти носіям влади, чиновникам, представникам силових та контролюючих органів держави. Проте події Євромайдану, коли сотні тисяч людей вийшли на майдани міст виявити протест проти злочинних дій влади та президента, ініціювали ланцюгову реакцію: «Когда один человек вышел на Майдан, люди начали раскрываться, следом выходить, не бояться» (Лариса, 35 років, приватний підприємець). Так, завдяки спільній дії-боротьбі активні громадяни України зуміли подолати цей страх і набути позитивної колективної ідентичності «свідомих громадян» — розбудовувачів громадянського суспільства.

Громадянська позиція: «українці прокинулись»
Активна громадянська позиція — це не лише здатність діяти, захищаючи інтереси свої та своїх співгромадян. Активна громадянська позиція передбачає переоцінку цінностей, здатність жертвувати станом особистого комфорту (своїм часом, зусиллями, грошима) заради допомоги іншому, перевага духовних цінностей, ідеалів над матеріальними благами. «До початку лютого я зовсім не ціквилася політикою, не дивилася новини й не знала, що відбувається в країні. Але коли я дізналася, що на Майдані стріляють і люди готові ризикувати своїм життям заради України, я поїхала туди — допомогти, побачити все на власні очі. Це сталося в день мого народження. Рідні не відпускали мене, але я сказала, що не треба мені золотого жгута на шию (подарунок, про який я мріяла до того), подарунком мені буде поїздка до Києва. І я не пошкодувала» (Ярослава, 30 роки, завідуюча гуртожитком). «Раніше люди сиділи вдома, думали, що хтось має зробити це за мене. А зараз зрозуміли: якщо не ти, ніхто не зробить. Прокинулись зараз, це добре, що прокинулись» (Олександр, 26 років).

Більшість респондентів відзначають зростання громадської активності після подій Євромайдану [Тетяна, 25 років], [Ярослава, 30 років], [Лариса, 35 років], [Ліза, 35 років], [Олексій, 31 рік], [Владислав, 20 років], [Олександр, 26 років], [Ярослав, 21 рік], переоцінку цінностей: гроші, робота, матеріальні блага відійшли на другий план, люди прагнуть жити чесно [Олексій, 31 рік], плекаючи своє відчуття гідності, самоповаги. «Я не поїхав на Майдан, я по роботі не зміг, але друзям я казав, що їдьте, я переказував гроші на Майдан… Зараз самоцінність грошей відійшла на другий план» (Олександр, 26 років). «Вже не так лякають зміни курсу долара, взагалі зміни» (Марія, 25 років). «Мене вразила жертовність людей. Тих, хто залишав роботу і їхав допомагати Майдану. Мій батько записався в самооборону, був контужений» (Ольга, 27 років, домогосподарка). «Моя подруга вчиться в університеті на заочному факультеті й вона каже мені, що зараз їй гидко стало давати хабарі — тепер доведеться вчитися, бо хочеться не просто мати «корочку», а хорошу освіту, бути професіоналом, відповідати європейському рівню» (Тетяна, 25 років, координатор громадського об’єднання).

Частина опитаних зізналися, що до Євромайдану взагалі не цікавились політикою [Ярослава, 30 років]. «Я був абсолютно аполітичною людиною, мені було байдуже, чи ми підемо до Митного союзу чи до Європи, але зараз я тут, на всіх мітингах» (Олексій, 31 рік, приватний підприємець). «Я ніколи не цікавилася політикою, а зараз зранку перше, що я роблю, дивлюся новини» (Ольга, 27 років, домогосподарка). «События Майдана подтолкнули многих людей к тому, чтобы стать не просто людьми, а сознательными гражданами. Это очень важно. Это поможет сделать из постсоветского государства просто нормальное демократическое государство» (Іван, 24 роки, менеджер средньої ланки у великій кампанії).

Можна визначити кілька факторів, які протягом останніх чотирьох місяців сприяли підвищенню громадянської активності. По-перше, це позитивний досвід Майдану в боротьбі зі злочинним режимом. «Була незалежність, але не було громадської думки. Люди думали, що вони нічого не можуть змінити» (Анастасія, 24 роки, менеджер). «Мы никогда не думали, что стихийные, масовые протесты могут что-то изменить… Лично в моем окружении многие люди изменились и поверили, что что-то можно поменять» (Григорій, 25 років). «Раніше був песимізм стосовно багатьох сфер життя. Щось робила, але нічого не хотілося робити. Ходили на мітинги, але з такою думкою: «Прийшли, постояли, але ні на що це не впливає». Скільки було сил кинуто на перейменування вулиць!.. Але як тільки прийшла «наша весна», одразу скинули Леніна, перейменували площу на Героїв Майдану. Зараз стан на позитивному підвищенні. У всіх з’являються плани на подальше життя», — ділиться відчуттями Тетяна, 25 років, координатор громадського об’єднання. По-друге, це, звичайно, перезавантаження влади. «Мне кажется, что за последние 20 лет это самая нормальная наша “влада”» (Аня, 24 роки, продавець-консультант). Не останню роль відіграло й підвищення (про це вже йшлося вище) самооцінки українців, бо висока самооцінка означає високу довіру до себе — до своїх відчуттів, рішень та вчинків, відчуття того, що ти заслуговуєш на гідне життя і маєш право вимагати кращого.

Усе це вкупі породило надію на гідне життя, на успішне майбутнє України — майбутнє, у якому хочеться жити. «Є активізація. Є надія. Очікується від України щось таке проривне» (Тетяна, 25 років, координатор громадського об’єднання). «Тепер я в такому очікуванні — як перед Новим роком. Зараз усе в підвішеному стані знаходиться, але всі чогось чекають, якогось дива, змін. Готові брати участь у цьому» (Марія, 25 років). Під час розмови з однією респонденткою до нас підійшла жіночка та прочитала свою коротеньку поезію про Майдан, яку попри те, що жіночка за віком не відповідає вимогам нашої вибірки, хочеться все ж навести. Не часто люди старшого віку, й особливо в Дніпропетровську, розповідають про народження надії.

Здесь земля горит под ногами.
Под камуфляжем пылают сердца.
Здесь зародилась наша надежда.
И за нее стоять будем мы до конца.
(Марина, 53 роки, контролер)

З надії народжується дія. А будь-яка дія — це відповідальність. Всі респонденти, щойно розмова торкалася питання, чивідчувають вони свою відповідальність за майбутнє України, відповідали, що так, відчувають  і саме тому приходять на Майдан [Олексій, 31 рік], [Іван, 24 роки], [Аня, 24 роки], [Олександр, 26 років], [Олена, 17 років], [Владислав, 20 років], [Анастасія, 24 роки].

Ставлення до Росії: погіршилося
Ставлення до Росії погіршилося, це відзначили всі респонденти, які висловлювали своє ставлення до сусідньої держави [Анастасія, 24 роки], [Олексій, 31 рік], [Ярослав, 21 рік], [Владислав, 20 років], [Ярослава, 30 років] та інші. Але, як слушно зауважила Вікторія, 32 роки, викладач: «Ставлення до Росії змінилося не після Майдану, а після подій 1 березня. Я знаю одного чоловіка, який постійно заявляв про свою проросійськість, але події в Криму він прокоментував так: «Я не люблю, коли з автоматом приходять на мою землю». «На днях до мне прийшов сусід, етнічний росіянин, страшенно обурений: “Треба в них стріляти — вони лізуть на нашу територію!”» – розповідає Ярослав, 21 рік, студент.

При цьому учасники дніпропетровського Євромайдану виявляють критичність в оцінці ситуації, поширюючи свій гнів лише на прихильників політики Путіна. «Я почала відділяти російську державу від росіян. Багато нормальних росіян і зовсім психований президент» (Ольга, 27 років, домогосподарка). «Что касается россиян, то я испытываю к ним скорее сочувствие. Там живет много замечательніх людей, с которыми мы общаемся. Но очень много людей в России живет в плену своих иллюзий, что Россия — это центр мира, что Россия должна быть великой и имеет право диктовать другим свою волю. А в отношени Путина — это, конечно, гнев, гнев, гнев» (Дмитро, 36 років, працює на вагоно-ремонтному заводі). «Я відокремлюю народ Росії та владу Росії. Путін — агрессор, він завойовницьки себе поводить, але в нього план на один день. Російський народ також підтримує Україну, вчорашній марш мільйонів це показав. Тому як тільки влада в Росії зміниться, зміниться й направлення її політики» (Олена, 17 років, навчається в училищі).

Частина респондентів, опитаних 16 березня 2014 року (після багатотисячного мітингу в Москві), дуже емоційно переживали почуття вдячності до російського народу за підтримку України, що відбилося в їхніх відповідях. «Вчера россияне показали свое отношение к нам, митинг, это было приятно до слез. Мое отношение к простым россиянам поменялось в противоположную сторону. Было оно не очень хорошее, Путин его испортил, мы думали, что и россияне поддерживают идею забрать у нас Крым, но оказалось, что там тоже хватает умных людей» (Аня, 24 роки, продавець-консультант). «До вчорашнього ранку у мене було таке відчуття, що стосунки між українцями та росіянами погіршилися, м’яко кажучи. Але після того, як учора ми побачили, що десятки тисяч росіян вийшли на підтримку України (це не дуже багато для Росії, але й не 8-м чоловік, як було в 1968 році), у мене зародилась така надія, що наші народи, якщо й не залишаться братніми, то будуть дружніми. З учорашнього дня для мене почався новий відлік стосунків із росіянами. Я почала в соцмережі постити «Дякую! Дякую! Дякую!» громадянам Росії, які підтримали нас, хоча раніше постила тільки карикатури на Путіна. Я навіть хотіла із прапором Росії вийти на мітинг Євромайдану на знак солідарності» (Олександра, 41 роки, інструктор з туризму).

Україну підтримували й інші народи та країни Євросоюзу, мітинги на підтримку нашої країни організовували українці-емігранти, і це було також дуже приємно. Але особливе почуття вдячності саме росіянам, на нашу думку, може мати трохи складнішу природу, ніж здається, і пояснюється воно тим, що «ми думали, що всі росіяни підтримують ідею забрати в нас Крим». «Людина, яка отримує добро від того, від кого очікує зла, відчуває себе більш зобов’язаною перед цим благодійником», — таке спостереження свого часу зробив Н. Макіавеллі [10]. Психологи та криміналісти знають, що під час військової окупації або захоплення заручників терористами, найменша доброта з боку агресора сприймається як щось особливо цінне, хоча у звичайних умовах такий вчинок мав великі шанси бути взагалі непоміченим [1], [9].

За тим же принципом, до речі, завдяки очікуванням «братської» поведінки від росіян, атака Росії на Крим завдала частині українців, вихованих на гаслах «дружби народів», особливо дошкульного емоційного удару. «Велике занепокоєння серед людей, серед моїх друзів. Багато хто вважали росіян братнім народом, а Росія так із нами вчинила. Серед моїх знайомих панує шок і трохи ненависть до Росії, навіть серед тих, хто раніше більше схилявся до Росії, ніж до ідеї незалежної України», – ділиться спостереженнями Владислв, 20 років, студент. «Моя мама раніше була прихильницею більш проросійських каналів, але тепер вона дивиться тільки наші канали», – Ярослав, 21 рік, студент.

Важливо відзначити й те, що мітингувальники дніпропетровського Євромайдану чітко усвідомлюють пропагандивну роль російських ЗМІ у формуванні негативного ставлення росіян до українців. «Я здобувала вищу освіту в Севастополі, тому в мене половина друзів живуть там і мені з ними дуже-дуже важко. Зрозуміло, що їм не за три місяці втовкли в голови, що десь там є фашисти, страшні бандерівці. І вони розповідають мені, що я живу серед тих бандерівців…» (Марія, 25 років). «Моя мама родом із Росії, там багато родичів. Дуже важко розділяти росіян та Росію, бо коли родичі тобі дзвонять і кажуть гидоту, ти розумієш, що це пропаганда. Але дуже важко витримувати це і ствитися до росіян, як і раніше» (Олексій, 31 рік, приватний підприємець).

Громадянська позиція євромайданівців виявляется, зокрема, в просвітницькій роботі серед знайомих росіян: «Я из офицерской семьи, многие мои друзья — военнослужащие в Росии, и мы с братом считаем своим долгом оставить коментарии в интернете, чтобы друзья, просматривая «стену», увидели, что нам здесь ничто не угрожает. Наше фото с братом, обернутых в украинский флаг, собрало рекордное количество коментариев. Потому что российское телевидение оствляет желать лучшего. Например, моя бывшая учительница, которая преподавала мне русский язык и литературу, предложила в целях безопасности переехать к ним в Сибирь» (Григорій, 25 років).

Цікаве стостереження в соцмережах зробила активістка Тетяна, 25 років, координатор громадського об’єднання: «Багато «лайків» і перепостів викликала така теза: щоби жити нормально, нам треба ще й Путіна валити. У населення бойовий дух з’явився». Прагнення покарати агресора свідчить про відсутність страху перед ним у молодого покоління українців, а це є важливою ознакою звільнення від постгеноциного спадку.

Підводячи підсумки, можна із впевненістю сказати, що Євромайдан став для українців важливим кроком у подоланні постгеноцидного спадку. Своєрідним тренінгом із особистісного зростання громадянина та країни. Емойціне й фізичне проходження через події української революції 2013-2014 років дозволило багатьом мешканцям Дніпропетровська стати більш самостійними (суб’єктними) громадянами, пізнати радість дії, яка веде до позитивних наслідків (і відповідно, здобути навички активно захищати свої інтереси в подальшому); пережити радість справедливої боротьби та перемоги та, нарешті, повірити у справедливість влаштування світу, у якому живемо; подолати предківські страхи, зокрема, страх перед агресією з боку представників влади; повірити в щасливе майбутнє України — без корупції, у колі розвинених держав; і найголовніше — відчути велику повагу до себе та свого народу — за громадянську сміливість, за винахідливість, за самопожертву…

Як виявляється, це дуже важливо усвідомлювати себе потрібною частиною великого народу, приналежність до якого наповнює людину відчуттям гордості, сили та віри в щасливе майбуття. І ще є одна ниточка, що пов’язує кожного громадянина України, який стояв на Євромайдані, із його рідною землею — це почуття відповідальності за майбутнє держави. А це означає, що в кожного свідомого громадянина тепер є місія, мета в житті, яка робить його життя потрібним, насиченим та цілісним.

 

Список літератури:

  1. Бартол К. Захват заложников [Електронний ресурс] // Психология криминального поведения (Психологічна енциклопедія) / Курт Бартол; пер. с англ. А. Боричева и др. — СПб: Прайм-Еврознак, 2004. — 352 с. — Режим доступу до книги: http://books.google.com.ua/books?id=0lAFwAgNdxMC&pg=PA289&redir_esc=y#v=onepage&q&f=true
  2. Найдьонова Л. Голодомор: Страждання, спричинені політичною технологією [Електронний ресурс] / Любов Найдьонова // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави: [зб. наук. праць / Асоціація політичних психологів України, Інститут соц. та політ. психології НАПН України; упоряд. Л. А. Найдьонова, Г. В. Мироненко. — К. : Міленіум. — 2009. — Вип. 9. — Режим доступу до статті: http://www.twirpx.com/file/875080/
  3. Пиджаков А. Сущность и разновидности политического насилия [Електронний ресурс] / А. Ю. Пиджаков // Credo New. — 2002. — No2. — Режим доступу до статті: http://credonew.ru/content/view/274/27/
  4. Рациборська Ю. 10-тисячне віче у Дніпропетровську: (відео) [Електронний ресурс] / Юлія Рациборська. — Радіо Свобода. — 2014. — 2 березня.  — Режим доступу до відеоповідомлення: http://www.radiosvoboda.org/media/video/25282767.html
  5. Рева І. По той бік себе: соціально-психологічні та культурні наслідки Голодомору і сталінських репресій / Рева І.О. — Д.: Свідлер А.Л., 2013. — 270 с.
  6. Семиженко А. «Щоб подолати якусь драму, суспільство має її ритуалізувати»: (інтерв’ю з психологом Павлом Горностаєм) [Електронний ресурс] / Антон Семиженко // Країна. — 2011. — 24 листопада. — Режим доступу до статті: http://gazeta.ua/articles/events-journal/_sob-podolati-yakus-dramu-suspilstvo-maye-yiyi-ritualizuvati/411311
  7. Солоед К. Психологические последствия репрессий 1917-1953 годов в судьбах отдельных людей и в обществе [Електронний ресурс] / Каролина Солоед // Журнал практической психологии и психоанализа. — 2010. — № 4. — Режим доступу до статті: http://psyjournal.ru/psyjournal/articles/detail.php?ID=2604
  8. Трофімова Н. Які соціально-психологічні наслідки Голодомору? (Інтерв’ю з доктором медицини Володимиром Войтенко та соціологом Євгеном Головахою) [Електронний ресурс]  / Володимир Сонюк, Наталія Трофімова // День. — 2003. — 22 листопада. — Режим доступу до статті: http://www.day.kiev.ua/40039
  9. Carver J. Love and Stockholm Syndrome: the Mystery of Loving an Abuser (Стаття клінічного психолога) [Електронний ресурс] / Carver J. — Режим доступу до публікації: http://counsellingresource.com/quizzes/stockholm/index.html
  10. Fabrique N. Understanding Stockholm Syndrome [Електронний ресурс] / N. Fabrique, S. Romano, G. Vecchi, V. Van Hasselt // The FBI Law Enforcement Bulletin. — 2007. – № 7. — Р. 10 — 17. — Режим доступу до статті: http://www.fbi.gov/stats-services/publications/law-enforcement-bulletin/2007-pdfs/july07leb.pdf/at_download/file
  11. Zorbas E. Reconciliation in Post-Conflict Rwanda [Електронний ресурс] / Е. Zorbas // African journal of legal studies. — 2004. – Volume 1. – № 1. — Р. 29 — 52. — Режим доступу до статті: http://www.jonescollegeprep.org/ourpages/auto/2008/3/14/1205519349850/reconciliation%20in%20post-genocide%20rwanda.pdf

Список респондентів:

  1. Анастасія, 24 роки, менеджер, опитування проведено 16 березня 2014 року.
  2. Аня, 24 роки, продавець-консультант, опитування проведено 16 березня 2014 року.
  3. Вікторія, 32 роки, викладач, опитування проведено 16 березня 2014 року.
  4. Владислв, 20 років, студент, опитування проведено 16 березня 2014 року.
  5. Григорій, 25 років, опитування проведено 9 березня 2014 року.
  6. Дмитро, 36 років, працівник вагоно-ремонтного заводу, опитування проведено 16 березня 2014 року.
  7. Іван, 24 роки, менеджер средньої ланки у великій кампанії, опитування проведено 16 березня 2014 року.
  8. Ірина, 33 роки, опитування проведено 9 березня 2014 року.
  9. Лариса, 35 років, приватний підприємець, опитування проведено 16 березня 2014 року.
  10. Ліза, 25 років, опитування проведено 9 березня 2014 року.
  11. Марина Володимирівна, 53 роки, контролер, опитування проведено 9 березня 2014 року.
  12. Марія, 25 років, опитування проведено 9 березня 2014 року.
  13. Олександр, 26 років, опитування проведено 9 березня 2014 року.
  14. Олександра, 41 рік, інструктор з туризму, опитування проведено 16 березня 2014 року.
  15. Олексій, 31 рік, приватний підприємець, опитування проведено 16 березня 2014 року.
  16. Олена, 17 років, навчається в училищі, опитування проведено 16 березня 2014 року.
  17. Ольга, 27 років, домогосподарка, опитування проведено 9 березня 2014 року.
  18. Тетяна, 25 років, координатор громадського об’єднання, опитування проведено 9 березня 2014 року.
  19. Ярослав, 21 рік, студент, опитування проведено 9 березня 2014 року.
  20. Ярослава, 30 років, завідуюча гуртожитком, опитування проведено 9 березня 2014 року.
Ірина Рева,
науковий співробітник
Інституту суспільних досліджень