Природно-кліматичні фактори і територіально-історичні передумови виникнення архітектурно-планувальних традицій на території колишніх Вольностей Запорозьких.

Харлан О. В.

Природно-кліматичні фактори і територіально-історичні передумови виникнення архітектурно-планувальних традицій на території колишніх Вольностей Запорозьких.

(Надрукована у збірнику «Праці науково-дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень». Вип.3. — К.: Фенікс, 2007. — С.145-158)

Географічні та етнічні особливості території визначають розвиток своєрідної і специфічної культурної традиції. Регіони з індивідуальними природно-кліматичними умовами, етнічним складом, природними ресурсами утворюють своєрідний комплекс зі своїми неповторними рисами.

Подніпровський територіальний комплекс, об’єднує басейни Подніпров’я та Придністров’я, з їх водними шляхами, які формують природні кордони системи розселення. Велике етнокультурне поле територіального комплексу поділяється на менші етнічно-географічні групи, які мають свою специфіку походження, як природну так і історичну. А саме, Верхнє Придніпров’я — лісова зона, Середнє Придніпров’я — лісова і лісо-степова зони, Нижнє Придніпров’я — лісо-степова і степова зони .

Відомо, що у Придніпров’ї здавна була висока активність етнічного поля. Велика кількість етнічних груп залишала після себе відбитки більш-менш впливаючи на створення неповторної самобутньої культурної традиції, частиною якої є й архітектура, але саме у козацьку добу ХVI — XVIII ст. формується система розселення земель Півдня України, з характерними планувальними структурами населених місць і архітектурою, яка збереглася до нашого часу і потребує ретельного вивчення на сучасному етапі.

В даній роботі буде спроба розглянути особливості архітектурно-планувальні традиції південної частини Подніпров’я — Нижнього Придніпров’я, з його географічними й етнічними рисами, які вплинули на формування особливого етнокультурного середовища з неповторними ознаками і традиціями.

Природно — кліматичні умови — один найважливіших факторів, що різнобічно впливають на формування архітектурного середовища, забудову міст і сел, форми жилих і громадських споруд. Клімат зумовлює певні якості споруд, конструкцій і обладнання будинків. Багато традиційних прийомів народної архітектури виникли і сформувались внаслідок необхідності подолання несприятливих кліматичних факторів [1].

Неповторний рельєф Нижньої Подніпрянщини з мальовничими долинами річок і озерами на теренах широких степів з великою кількістю рукотворних курганів, дозволяв створювати неповторні ансамблі — справжні шедеври народної архітектури. Будівлі споруджувались з місцевих матеріалів і як найкраще пристосовувались до клімату. У степовій зоні було поширене будівництво з глини, соломи, очерету і каменю з дуже обмеженим вживанням дерева [2], у лісостеповій головними будівельними матеріалами були дерево і глина (або земля — на Лівобережжі) [3].

В добу бронзи у степній зоні ліси займали широкі річкові долини, заплави і тераси річок, а також значні ділянки вододілів. По Дніпру були розташовані переважно соснові ліси з грабом, буком, містами сосни та берези, а також окремі ділянки з вільхою. В південному прикордонному лісостепу на ділянці Дніпра, Сіверського Дінця, Орелі, Самари росли заплавні ліси з дубом, ясенем, кленом, ільмою, липою, грабом. На пісковикових терасах переважали сосна, береза, дуб, осика [4].

За археологічними дослідженнями відомо, що більшість поселень розташовувались на підвищеннях, зокрема, мисових. Пізніше поширюються поселення на низьких над заплавних терасах, а в Степу — вздовж річок і балок [5]. Деревина була основним матеріалом для зведення каркасу дахів. В залежності від кліматичних зон, традицій, типу будівлі вони могли бути шатровими, двоскатними, плоскими. Багато спільного з конструкціями житла мають культові споруду (поховальні) з дерева відомі у багатьох культур доби бронзи. Племена зрубної культури виготовляли зруби з кругляків та брусу. Вже тоді використовувались такі типи в’язань зрубу як „в півдерева”, „обло”, „в лапу”, „під шип”. Дерев’яні зруби відомі в пам’ятках культури багатоваликової кераміки, зрубної, білозерської культур в степових і лісостепових районах сучасних Запорізької, Дніпропетровської та Херсонської областей. Елементи зрубної техніки притаманні багатьом конструкціям дерев’яних поховальних споруд у степовій і прикордонній з лісостепом зонах. На відміну від будівництва синхронних лісостепових культур в цих спорудах значно вища питома вага обробленої деревини, а саме заготовок і деталей правильних геометричних форм. Останнє є показником більш високої технології обробки і використання деревини, оскільки відображує одну з провідних тенденцій в розвитку деревообробки в бронзову добу [6].

Велика кількість міст і городищ з’явилося на землях Нижнього Подніпров’я з приходом словянських племен. Здавна відомий «шлях з варягів в греки». Дніпро — зручний торговий шлях, який притягував до себе велику кількість народу. Могутня ріка, починаючись далеко на півночі, текла через силу силенну країн і народів, переборюючи різні перепони і наповнюючись водою з менших річок, потрапляла в Чорне море. Старовинні літописи нажаль не згадують багатьох поселень на цих землях, але археологічні дослідження говорять про велику їх кількість у II — V ст.. н.е. по берегам Дніпра, Інгульця та Південного Бугу [7]. Це не дивно, якщо враховувати чудовий клімат, природні скарби і родючі землі долини Дніпра та його приток. Слов’янська племена знать лісостепу в черняхівський час була націлена на південь:…стійка торгівля з причорноморськими містами, закріплення дніпровського шляху будівництвом поселень, проживання в різноплемінному середовищі кам’яних „градів” Низового Дніпра [8].

Факт існування давніх укріплених і неукріплених поселень на теренах Нижнього Придніпров’я незаперечно доведені археологією та літературними джерелами [9].

Просторову структуру давніх міст визначали фортифікаційна архітектура та масова житлова забудова. Вали навколо міста будували з каменю або з землі. Житлово-господарчі будівлі в середині міст були з каменю та дерева, а ті що знаходилися за територією укріплень — здебільшого напівземлянки та землянки. В деяких містах-фортецях було збудовано культові споруди з дерева та каменю, а деякі виконували роль культових центрів. Частина обрядів проводилася у середині поселення, а більшість з них, улаштовувалась на високих пагорбах, островах та на висілках між кількома поселеннями. Культові споруди слов’ян — язичників ставились, як правило на високих місцях та пагорбах з дерев’яними та кам’яними ідолами. Цікава довговічність релігійних центрів: виникнувши приблизно у І тис. до н.е. вони донесли свою давню язичницьку сутність до часу пізнього середньовіччя — ХV ст. н.е., а на деяких з них виникли християнські церкви та монастирі [10]. Відомі культові будівлі цього періоду які у плані мають форму кола, в них приміщення розташовані навколо центрального капища. Саме до цієї форми великих культових споруд належить термін „хороми”. В язичницькі часи хорс — сонце, а після хрещення слов’ян — хорос — велике панікадило у церкві, від грецького χόρος — хор, зібрання (можливо зібрання людей округи — хори) [11]. Поняття „зібрання” і „коло” залишаються зближенними і подалі, козацьке коло XVI — XVIII ст. являло собою саме зібрання всих повноправних козаків [12].

Отже, з усього вищенаведеного, видно що на території Нижнього Подніпров’я існували численні поселення з різноманітними спорудами, котрі не могли зникнути, не залишивши слідів містобудівної культури та досвіду будівництва культових будівель. А, отже, середньовічна будівнича діяльність на цій території мала глибинні місцеві корені, що за багато століть тісно сплелися з елементами культури різних народів, які з’являлися на Півдні України.

Вивчення і уточнення історичних шляхів опанування Півдня сучасної України для вивчення архітектурного надбання є дуже важливим, бо саме вони були шляхами проникнення культур-носіїв з неповторними традиціями до регіону. Ці шляхи визначили зони первинного освоєння колишнього Запорожжя, що підтвердили здійснені обстеження. Найбільша кількість поселень і їх гнізд було винайдено у районах з потужними торговими шляхами.

Після монгольської навали на основі розрізнених етнічних груп войовничих ватаг, відбувається процес формування козацтва. З історичних джерел відомо що ці угрупування утримували перевози через річки, супроводжували купецькі каравани, займалися мисливством, риболовством [13].

Послідовний процес заселення вихідцями з різних регіонів приніс сюди інші архітектурні і планувальні традиції. Риси традицій цих культур в сполученні з природно-географічними й кліматичними умовами лісостепу України призвели до народження регіональних типів і форм поселень, які здобули кінцевий розвиток в період з ХVI по XVIII ст. і тому являє для нас найбільший інтерес.

Запорожжя це регіон відомий своїм розташуванням на межі християнського та мусульманського світу, а також на перехресті важливих торгівельних шляхів. Завдяки своєму розташуванню в євро-азійському просторі Південь України на багато століть опинився під впливом різних етнічних груп і на кордоні різних природних зон.

Розглянемо типи і структуру поселень які склалися на території колишніх Вольностей до початку ХІХ століття.

Дві великі групи поселень — укріплені і неукріплені, за соціально-економічним властивостям, призначенню та розташуванню на території колишнього Запорожжя містять різні типи поселень.

Укріплені поселення (державного та приватного підпорядкування) поділяються на два головних типи — сталі (об’єкти побудовані з метою створення оборонного пункту, пристосованого до тривалого опору: замки, міські та монастирські укріплення, оборонні двори) і польові (мали на меті тимчасову оборону певної території: табори) [14].

Важливою функцією залишалося забезпечення оборони від різних нападників. Оборонне будівництво було консервативним і водночас сприйнятливим до новацій. Дерев’яно-земляні укріплення мали навіть невеличкі містечка, села, монастирі і навіть зимівники.

Неукріплені поселення поділяються на 4 основних типи поселень: зимівник, село, слобода, містечко. Усі вони українського походження, і початок формування цих типів на Півдні України треба пов’язати з освоєнням земель Нижнього Подніпров’я.

Одним з самих ранніх і своєрідних видів поселення, характерних для цього регіона, був зимівник — малодворове поселення, адміністративно-територіально підпорядковане селу, або містечку Запорозьких Вольностей. Найбільш вірогідно, що зимівники виникають з першими козаками, які йшли в степ на промисли і лишалися тут на зимівлю, де зберігали, обробляли зібране і готувалися до наступного сезону [15].

Запорожжя у другій половині ХVІII ст.поділялося на 8 паланок, або товщ — Кодацьку, Бугогардівську, Самарську, Орільську, Протовчанську, Кальміуську, Інгульську, або Перевізьку та Прогноївську [16].

Відомий знавець Запорожжя Яворницький Д. І., услід за А. О. Скальковським, говорить про те, що в Самарській паланці нараховується 1158 зимівників, Протовчанській — 1100, Козацькій — 841, Інгульській та Бугогардівській — 71 зимівник. Кальміуська та Прогноївська взагалі визначаються як найменш заселені [17].

Території паланок залежали від концентрації населення. Найбільш заселеними були Самарська, Кодацька, Орільська і Протовчанська паланки. Найбільша концентрація населення і, як наслідок, найменші за територією паланки утворились вздовж берегів Дніпра поблизу районів, через які проходив основний водний шлях. Наприклад, територія малонаселеної Кальміуської паланки, яка не прилягала до Дніпра, в 2 рази перевищувала територію густонаселеної Орільської паланки, розташованої вздовж водних шляхів — Дніпра і Самари [18].

Більшість зимівників знаходилися в усті балок (байраків), які виходили до води, або мали свої природні джерела, а також поблизу гирл невеликих приток. Запорожці називали свої помешкання шалаші, бурдюги, зимівники, хутора. Кожен з цих термінів підкреслює тип житла і форму власності [19]. З літературних джерел відомі і інші назви малодворових поселень: хутір, присілок, виселок, пасіка, урочище [20].

Розміри малодворових поселень і кількість садиб у них суттєво розрізнялись. Перші поселення цього типу були переважно одно- або мало дворовими і не мали певної форми, тяжіючи до вільної нерегулярної забудови. Зростаючи територіально вони одержували певні регіонально-традиційні форми забудови, а по кількості садиб і розмірами деякі зимівники ставали більшими за села.

Села згадуються вже у Х ст. як неукріпленні князівські позаміські маєтки, пізніше — центральне поселення, до якого тяжіли більш дрібніші, а потім — багатодворове центральне поселення [21]. У ХІХ ст. „село” у більшості випадків означає порівняно велике сільське поселення, в якому є (або була) церква. Таким чином, село являло собою адміністративний, торгівельний та суспільний центр групи поселень, що тяжіли до нього.

На території Вольностей Запорозьких багатодворові поселення частіше називалися „слободами”. Вони були засновані в ХVІІ-ХVІІІ ст.ст. переселенцями з різних регіонів України в більшості на місцях колишніх запорозьких зимівників. З часом слободи почали називаться селами.

Ще один тип поселень становив основу системи розселення в тогочаснім Запорожжі — містечко. У ХІХ ст.. містечком називалося поселення, до якого можуть приписуватися на проживання купці та міщани [22]. Визначальними чинниками розташування містечок були торгівельні шляхи, річки та рельєф, спочатку вони закладалися на високих мисах при злитті річок (Стара Самара, Чортомлицька Запорозька Січ) та на берегових ділянках, обмежених ярами (Новий Кодак), пізніше зявляється ще один ландшафтний тип містечок — на локальному підвищенні в заплаві серед водойм (Нова Самара). Передмістя з фортецею, посад і слободи будувалися одночасно, дуже часто на місці колишніх зимівників. Оборонне будівництво спирається на давньоруські традиції, які проявлялися найбільше в характері башт і огорож [23].

У ХVІІІ ст. значно збільшуються площі поселень, ускладнюється їх структура, з’являються доти небачені монументальні споруди, до того ж не треба забувати про культурні традиції ногайців, кримських татар і турків зі своєю ідеологією, соціальною організацією, традиціями, які залишили не аби який відбиток на самобутньому культурному середовищі українського степового порубіжжя ХV — XVIII ст. Велика кількість кочовиків у другій пол. ХVІІ ст. оселилися в постійних селищах [24] з своєрідною планувальною схемою і традиційними типами жител, нажаль архітектурно — планувальні властивості кочових етнічних груп Великого степового кордону мало вивчені і потребують більш ретельного дослідження.

Таким чином однодворове поселення — первісний осередок при вдалому виборі місця — перша ланка майбутнього зимівника, села, слободи чи містечка. По суті саме цей процес і призводив поступово до формування на Запорожжі гнізд поселень. Отже, соціально-економічні зв’язки чотирьох основних типів поселень (зимівник, село, слобода, містечко) стали першоосновою для складення структурної системи середовища проживання, притаманного для Півдня України.

Найбільшу цікавість для дослідження народних традицій в архітектурно — просторовій організації житлового середовища становить період формування багатодворових поселень і їх груп з виробленою системою підпорядкування і візуальних зв’язків, а саме ХVІІ — ХVІІІ ст.ст.

Розглянемо, як впливали географічні та фізичні умови на території Вольностей на характер розташування поселень (типи заселення).

Відомомий географ П. П. Семенов-Тянь-Шанський запропонував класифікувати поселення Східно-Європейської рівнини виходячи із особливостей розташування їх на місцевості. Поклавши в основу своєї класифікації географічний фактор він намагався зрозуміти природу поселень. Він справедливо відзначав переважання в Європейській частині Російської держави водно-волокового сполучення зважаючи на рівнинність (на відміну від Західної Європи, де ріки беруть початок у горах), що призвело до прокладання грунтових доріг. При освоєнні теритрій вздовж шляху «з варяг в греки» використовувались водно — волокові шляхи (влітку на судах, взимку по кризі). Значна зайнятість населення у промисловому господарстві також змусила «притискатися» до водних шляхів — єдиного засобу сполучення. Виходячи з цього Семенов — Тянь — Шанський віділив три основних типи заселення Східно — Європейської рівнини: Центральний нечерноземний і північно — західний — землеробський, Північний промисловий та Південний, черноземний виключно землеробський, тяжіючий до річкових долин як до єдиного надійного джерела питної води [25]. Пізніше різні дослідники беручи за основу класифікацію Семенова — Тянь — Шанського виявляли для окремих географічних регіонів декілька підтипів окремих основних типів [26].

На теренах України дослідження відкритих поселень почалися у першій половині ХХ ст. [27]. Дослідженням історії давньоруського села за археологічними джерелами займалася велика кількість науковців [28], існує багато праць вивчаючих народні традиції архітектурно — планувальних рішень поселень і садиб різних регіонів України ХVIII — сер. ХХ ст.ст. [29], але, нажаль до останнього часу фактично відсутня єдина універсальна типологія, яка б використовувалася стосовно всіх типів поселень.

Обстеження, проведені автором, показали, що наявність на території Південної України таких великих річок, як Дніпро, Оріль, Самара, Південний Буг, Інгулець і інших, дозволяють виділити річковий тип заселення з трьома підтипами: річкове поселення біля великої ріки, коли поселення розташоване переважно на одному березі річки, річкове поселення біля малої річки, коли поселення розташоване на обох берегах річки та острівне річкове поселення, коли поселення знаходиться на островах великих річок. Річкові поселення біля великої ріки поділяються на види: терасні, заплавні, балкові та мисові. Другий тип заселення — поселення на підвищеннях, або селитебний. Оскільки поселення у межах колишніх Вольностях Запорозьких засновувались на узбережжі Азовського моря, а також у гирлах річок, що впадають у море (можливість проникнення в глиб материка, наявність прісної води, річковий рибний промисел тощо), можна виділити третій тип — приморський з двома підтипами: приморсько — берегове поселення та приморсько — прирічкове поселення [30].

Населення тяжіло до берегів річок, Азовського моря як у ранній період освоєння Запорожжя, так пізніше, найбільша концентрація його (87%) припадала на річкові та приморські типи заселення. Цьому сприяли перш за все економічні причини. Спочатку велика роль промислів, пізніше родючість земель і кліматичні умови для землеробства та тваринництва у більшому ступені визначали ареал розташування поселень.

Велика кількість дослідників підтверджують стародавнє походження і стійкість річкового типу заселення з часів Давньої Русі, відзначають велику кількість поселень (62%) вздовж берегів річок та озер і особливо в басейнах великих річок [31]. Поселення, розташовані на підвищеннях і заплавах в давнину складали до 5%, в часи Київської Русі в деяких регіонах їх відсоток збільшується до 18% [32].

З вище наведеного видно, що вирішальними факторами формування розпланувальних схем середньовічних поселень, як укріплених так і неукріплених, були природні захисні перешкоди, особливості рельєфу, наявність річок, напрямки основних доріг. Прирост населення, розвиток ремесла й торгівлі зумовлювали розвиток і розширення поселень. Нижче надається зведена класифікація за типом заселення Вольностей Запорозьких в наступному вигляді (табл. 1).

Таблиця 1

Типи і підтипи заселення Приблизний розподіл поселень, % Райони, для яких даний тип є найбільш характерним
1. Річковий:
а) річкові поселення біля великих річок;
б) річкові поселення біля малих річок;
в) острівні річкові поселення;
82 Басейни річок Дніпра, Орелі, Самари, Інгульця, Південного Бугу, Домоткані, Саксагані та інш.
2.Поселення на підвищеннях: 14 Вододіли між річками Саксагань та Базавлук, Мокра Сура та Базавлук, підвищення між річками Камянка та Вовча
3. Приморський 4 берега Азовского моря, гирла річок Берда, Кальміус, Міус

Приведена класифікація допоможе проаналізувати південно українські поселення по композиційним ознакам відносно природного середовища як своєрідних архітектурно — природних ансамблів [33].

Складність архітектурно-археологічних досліджень здебільшого зруйнованих, занедбаних і спотворених городищ, фортець та зимівників, недостатньо опрацьована джерельна база та брак професійних вивчень, нажаль, створює своєрідний вакуум, який стихійно заповнюється науково необґрунтованою, поверхневою інформацією про зародження та розвиток містобудівництва та архітектури на Нижньому Придніпров’ї, тож накопичення й узагальнення архітектурних, історичних та археологічних матеріалів продовжує залишатися важливим завданням фахівців доби козацтва.

Харлан Олександр Вікторович
старший науковий співробітник
Науково-дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень м.Київ

Бібліографічні посилання

1. Шевченко Є. Народна деревообробка в Україні. — К., 1997. — С.VIII.

2. Н. С. Полищук, А. П. Пономарев — отв. ред. Украинцы. Серия «Народы и культуры», – М., «Наука», РАН, НАНУ. — 2000. — С.160-195.

3. Історія української архітектури / Ю.С. Асєєв, В.В. Печерський, О.М. Годованок та ін.; За ред. В. І. Тимофієнка. — К.: Техніка, 2003. — С.17.

4. Ремесло эпохи бронзы на Украине// Деревообрабатывающее производство в эпоху бронзы. Сборник статей; Академия наук Украины Институт археологии, — Киев, Наукова думка, 1994. — С.133.

5. Історія української архітектури / Ю. С. Асєєв, В. В. Печерський, О. М. Годованок та ін.; За ред. В. І. Тимофієнка. — К.: Техніка, 2003. — С.17.

6. Ремесло эпохи бронзы на Украине// Деревообрабатывающее производство в эпоху бронзы. Сборник статей; Академия наук Украины Институт археологии, — Киев, Наукова думка, 1994. — С.139.

7. Археологія Української РСР. Ранньослов’янський та давньоруський період. — К.: Наукова думка, 1975. — Т.3. — С.71.

8. Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси. — Москва: «София», «Гелиос». — 2001. — С.94.

9. Летопись Херсонского музея за 1909 — 1911 гг. Вып.3// Экскурсии 1909 года: «В 1909 году предприняты экскурсии по берегам Днепра, Ингульца и Бугского лимана для разыскания и обследования давно позабытых древних поселений нашего края. Таких поселений найдено 17 (Из 50, о существовании которых у автора имеются сведения)…». — С.2.

10. . Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси. — Москва: «София», «Гелиос». — 2001. — С.115-133.

11. Дьяченко Г. Полный церковно-славянский словарь. М. — 1900. — С.791.

12. Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси. — Москва: «София», «Гелиос». — 2001. — С.115-218.

13. Поух А. В. Етнополітична ситуація на степовому кордоні як один із чинників генезис українського козацтва (до історіографії проблеми)/Історія і культура Придніпров’я. Невідомі та мало відомі сторінки. Науковий щорічник.-вип.2.-Дніпропетровськ, НГУ. — 2005. — С.14.

14. Мальченко О. Є.. Фортифікаційне будівництво на південн-східному Українському порубіжжі (XV — XVIII ст..). Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. — К., 1996. — С.11.

15. Олійник О. Л. Запорозький зимівник.- РА „Тандем-У”.-Запоріжжя, 1997. — С.18.

16. Скальковський А. О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. — Дніпропетровськ: Січ, 1994. — С.49.

17. Бойко А. В. Запорозький зимівник останньої чверті ХVІІІ ст.. — Запоріжжя, РВП. „Видавець”, 1995. — С.10.

18. Еварницкий Д.И. (Яворницкий Д.И). Запорожье в остатках старины и преданиях народа: Ч 1; Ч 2. — К., Веселка, 1995.- Общий план запорожских владений. — С.440.

19. Олійник О.Л. Запорозький зимівник.- РА „Тандем-У”.-Запоріжжя, 1997. — С.11-12.

20. Історія української архітектури / Ю. С. Асєєв, В. В. Печерський, О. М. Годованок та ін.; За ред. В. І. Тимофієнка. — К.: Техніка, 2003. — С.162.

21. Возний І. П. Топографія та типологія відкритих поселень ХІІ-ХІV ст.. Пруто-Дністровського межиріччя/Археологія, 2004. — № 2. — С.48.

22. Списки населенных мест Российской империи, составленные и издаваемые Центральным Статистическим Комитетом Министерства внутренних дел./ХІІІ. Екатеринославская губернія с Таганрогским градоначальством. — Санкт-Петербург, 1863. — С.ХХХ.

23. Історія української архітектури / Ю. С. Асєєв, В.В. Вечерський, О. М. Годованок та ін.; За ред. В. І. Тимофієнка. — К.: Техніка, 2003. — С.197.

24. Грибовський В. В. Запорожці і ногайці в контексті Великого кордону//Козацька спадщина. Альманах Нікопольського регіонального відділення Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України. — Вип..1. — Нікополь — Запоріжжя, 2004. — С.106.

25. Семенов-Тянь-Шанский П. П. Город и деревня в Европейской России. СПб., 1910. — С.13.

26. В 1946 г. этнографом И. И. Сорочинской — Горюновой на территории Восточного Приладожья выявлено три подтипа в озерных районах: прибрежно — озерные селения, селения озерных мысов и селения озерных перешейков/Сорочинская — Горюнова И. И. Типы населенных пунктов Восточного Приладожья. Известия Всерос. Географ. Общ-ва, т.78. Л., 1946; Ушаков Ю. С. выделяет на территории русского Севера в речном типе заселения два подтипа: речное селение при большой реке и при малой реке, а так же добавляет два подтипа озерного типа заселения: озерные полуостровные и озерные островные селения/Ушаков Ю.С. Ансамбль в народном зодчестве русского Севера (пространственная организация, композиционные приемы, восприятие). — Л.: Стойиздат. Ленингр. Отд-ние, 1982. — С.18.

27. Південноруське село ІХ — ХІІІ ст. (Нові памятки матеріальної культури). — К., 1997. — С.5.

28. Возний І. П. Топографія та типологія відкритих поселень ХІІ — ХІV ст. Пруто — Дністровського межиріччя/Археологія, 2004. — №2. — С.50.

29. Прибега Л. В. Народное зодчество Украины. — К.: Будівельник, 1987. — 101 с.; Самойлович В. П. Українське народне житло. — К.: Наукова думка, 1972. — 56 с.; Гісцова Л.З. Цікавий документ про дерев’яне будівництво ХІІІ ст../Народна творчість та етнографія. — 1978. — С.99 — 101; Бломквист Е. Общие черты в крестьянском жили ще русских и украинцев//Сов. Этнография. — 1954. — № 4. — С.25-47; Приходько М. П. До питання про садибу тадвір робітників Донбасу/Народна творчість та етнографія. — 1958. — № 2. — С.58-63 та інші.

30. Вперше приморський тип поселення визначів Ю. С. Ушаков/ Ушаков Ю.С. Ансамбль в народном зодчестве русского Севера (пространственная организация, композиционные приемы, восприятие). — Л.: Стойиздат. Ленингр. Отд-ние, 1982. — С.18.

31. Археологія Української РСР в 3-х т. — К., 1975. — Т.3; Почерки по истории русской деревни Х — Х вв.//Тр. ГИМ. — 1956. — Вып.32. — С.12-13; Почерки по истории Белоруссии. — Минск, 1972. — С.53.

32. Сытый Ю. Н. К изучению сельских поселений Черниговского Задесенья//Проблеми вивчення середньовычного села на Полыссы. — Черныгыв, 1992. — С.46-48.

33. Ця термінологія запропонована Ушаковим Ю. С. — Ушаков Ю. С. Ансамбль в народном зодчестве русского Севера (пространственная организация, композиционные приемы, восприятие). — Л.: Стойиздат. Ленингр. Отд-ние, 1982. — С.33.