Формування концепції промислового розвитку України в ідеології ОУН та діяльність Леоніда Костаріва

Панченко В.Г.

Формування концепції промислового розвитку України в ідеології ОУН та діяльність Леоніда Костаріва

Однією із цікавих особливостей історичної науки є її багатогранність: все що відбулося в минулому являє собою пласт досвіду поколінь. Кожна галузь ставить характерні питання, виходячи із загальних концептуальних завдань. Авторові даної статті став цікавим розгляд історичного джерела під кутом зору економічної науки. Власне, поєднання історичної та економічної наук є достатньо специфічним: перша є наукою гуманітарною, друга — точною. Але як підказує досвід, такий симбіоз є дуже важливим, адже він здатен впливати на сучасність.

Актуальність піднятої теми очевидна: вивчення економічної платформи ОУН дозволяє не тільки більш повно зрозуміти цілі цієї організації, але й виокремити принципи творення економічної системи. Націоналісти практично з перших днів свого існування усвідомлювали важливість вирішення промислового питання в Україні, в чому можна переконатися, ознайомившись з їх статтями. Загалом публікацій, присвячених розгляду економічних поглядів українських націоналістів небагато і вони не розкривають всієї унікальності націоналістичної економічної платформи. Серед робіт, які торкаються взагалі питань економіки та організації господарського життя, можна виділити статті Степана Злупка про економічні погляди С.Бандери [6], Олени Кондратюк щодо аграрної проблематики в ідеології ОУН [7] та автора цих рядків, де розглядається еволюція економічної платформи ОУН між І та ІІІ Конгресами [8].

Для формування ідеології ОУН, зокрема в економічній царині, важливими документами є так звані реферати, що готувалися до Першого Конгресу ОУН в січня 1929 р. і обговорювалися на цьому форумі. Один з таких рефератів, присвячений промисловій проблематиці, був підготовлений Леонідом Костарівим.

Цікавим і важливим джерелом для дослідників історії Організації українських націоналістів є головний друкований орган Проводу українських націоналістів — альманах «Розбудова Нації», який виходив у період з 1928 р. по 1934 р. Більшість статей, які публікувались на шпальтах часопису, були присвячені аналізу історичних подій, філософським роздумам, сучасній світовій політиці. Проте на тлі різноманітних аналітичних та історичних статей чітко простежується й низка публікацій, присвячена формуванню націоналістичної думки в соціально-економічній сфері. На шпальтах “Розбудови нації” не раз виступав Костарів, уточнюючи чи пояснюючи свої підходи до майбутнього промислового розвитку України. Незважаючи на майбутні розходження цього діяча з ОУН, висловлені ним ідеї активно обговорювалися і певною мірою вплинули на формування економічної доктрини ОУН, яка оформлювалася рішеннями Великих Зборів цієї організації.

Формування концепції промислового розвитку України відбувалось у досить непростих умовах: напружена політична ситуація в Європі та економічна криза суттєво вплинули на характер та зміст ідей, проголошених націоналістами. Зокрема, створення ефективної системи промисловості передбачалося із врахуванням досвіду капіталістичних країн та окремих ідеї та методів соціалістичного економічного управління.

Даючи загальну оцінку економічним перспективам України, націоналісти дотримувались принципу, який був висловлений Юрієм Руденком: «Економічні можливости на українських землях дають нам надію, що при сприятливих умовах національно-державної незалежности розвинуться всі галузі україн­ського народно-господарського життя» [5, c.197]. Звичайно, що детальні схеми функціонування економіки не були і не могли бути описані ані в «Розбудові Нації», ані в інших виданнях, оскільки вони формуються вже безпосередньо спеціально створеними інституціями в незалежній державі. З іншого боку, будь-яка схема потребує попередньо окреслених рис, певного плану. Такі риси якраз і були сформовані націоналістами у довоєнний період. Ю. Руденко висловив це таким рядком своєї статті: «Ми хочемо крім самої методи розв’язання економічної проблеми, вказати на деякі моменти, що на них мусить бути звернена наша увага при відбудові економічного життя України» [5, c.198].

Одним із найбільш актуальних питань, що постало перед націоналістами-теоретиками, було питання власності у сфері промисловості. Націоналісти, попри існуючі стереотипи про їх сконцентрованість на західноукраїнських землях, завжди розглядали в якості основи промисловості всю етнічну територію України. Промисловість після здобуття незалежності мала або перейти до рук держави, або достатньою мірою контролюватись нею, адже «повернення підприємств приватним власникам, представникам ворожих нам народів, елементові чужонаціональному й протидержавному — не тільки не ко­рисне, але й небезпечне саме тепер, коли війни перетворилися в змагання техніки, коли промисловий стан країни тісно зв’язаний з її боєздатністю» [5, c.198].

Перш ніж почати розгляд ідей, запропонованих Леонідом Костарівим, слід ознайомитись з його біографією. Народився майбутній націоналіст 6 лютого 1888 року в Санкт-Петербурзі, де і навчався в середній школі та політехнічному інституті. З 1912 року розпочав службу на флоті. У 1919 році, потрапив до Польщі, разом з інтернованими українськими військами. З цього етапу розпочався його зв’язок з українськими колами інтелектуалів. В 1925 році на установчих зборах Легії українських націоналістів (ЛУН), Костарів представляв Союз українських фашистів. У 1928 році закінчує економічний відділ Української господарської академії в Подебрадах і отримує диплом інженера-економіста. Леонід Костарів достатньо швидко отримав керівні позиції в ЛУН, ставши політичним референтом Центрального Комітету ЛУН. Власне, він був одним із представників цієї організації на двох Конференціях Проводу українських націоналістів у Празі та брав безпосередню участь у засіданнях Першого конгресу Проводу українських націоналістів, де очолював організаційну комісію. У 1933 році організаційна діяльність націоналіста була припинена Надзвичайним Судом ОУН по підозрі у співпраці з радянськими спецслужбами. Як виявилось пізніше, Костарів являвся резидентом НКВС в Празі під час Другої світової війни та після її закінчення.

Однак за відносно короткий термін перебування в лавах ПУНу, Костарів зміг сформувати низку принципів промислової політики, на які у подальшому спиралась націоналістична економічна платформа.

Реферат Костаріва «Промислова політика України» [1] стала основою для розвитку промислової частини економічної платформи ОУН. Для розуміння основних ідей, слід детальніше розглянути зміст реферату.

Отже, першим і головним завданням для України, націоналіст вважав ведення власної імперіалістичної політики, яка, на відміну від політики країн минулого, мала би спиратись не на зброю, а на потужну економіку. Час показав доцільність такого підходу. Проте, така економіка не може існувати в аграрній державі, а тому найважливішим завданням для незалежної України автор вбачав у зведенні потужної промисловості, здатної завоювати та впливати на іноземні ринки. Костарів пояснив це наступною думкою: «Чим сильнішою буде наша українська національна промисловість, тим більше агресивною може бути українська зовнішня політика, тим менш спиратиметься ця політика на зброю, як засіб і оборони і наступу». [1, арк.6]

Для успішного досягнення поставленої мети автор пропонував націоналізувати промисловість. Щоправда тут слід виділити, що націоналісти під «націоналізацією» розуміли відмінний від більшовицького процес. Сутність націоналізації згідно з націоналістичним поглядом, полягав у організації державного виробництва, контролі та впливу на промисловість державою.

Костарів запропонував класифікацію промислових підприємств: до першої категорії відносяться державні підприємства, які мають стратегічне значення: підприємства гірничої галузі, підприємства металургійної (особливо військової) галузі та частково хімічної. Друга категорія включає підконтрольні державі підприємства, які займаються видобутком та обробкою мінералів, деякі різновиди підприємств гірничої галузі, металургійні (оброблення металів), машинобудівництво (решта), деякі напрями хімічної промисловості (гумова, наприклад), харчова промисловість, шкіряна промисловість, легка промисловість (крім продукції одягу) та паперова промисловість. Третю категорію, згідно з класифікацією автора представляють приватні підприємства [1, арк.21-22].

В рефераті також пояснювалась схема керування та здійснення контролю над підприємствами: «націоналізовані підприємства мусять бути зведені в трести /переймаємо цю організацію від сучасного життя СССР/ на принципі акційних спілок. Держава залишаючи в своїй власности 50% акцій, решту акцій і цілий випуск облігацій ціїх трестів продає до приватних рук, дозволяючи їм вільний біржевий оборот» [1, арк.23]. Таким чином, держава може здійснювати керівництво кожним підприємством в той же спосіб, як це відбувається в усіх акціонерних товариствах. Орган, який мусив би представляти державу в такій схемі мав би називатися Вища Рада Народного Господарства. Також вона мала б контролювати і приватні підприємства, але лише в декількох важливих аспектах: умови виготовлення продуктів, їх якість та соціальне забезпечення робітників приватних установ.

Костарів також відмітив, що розвиваючи промисловість, в першу чергу слід налагодити виробництво для військової сфери, адже тільки з потужною військово державою будуть рахуватися на міжнародній арені [1, арк.25].

Реферат Леонід Костаріва цікавий з огляду кількох причин: по-перше, автор пояснив причини відсталості українських земель у промисловій сфері, по-друге — запропонував націоналізувати промисловість та розподілити її на три групи за критерієм власності, по-третє — пояснив роль держави в здійсненні контролю над різноманітними галузями промисловості. Фактично, майбутній українській державі треба було докласти найбільших зусиль саме для розвитку промисловості, що усвідомлювали націоналісти у міжвоєнний період.

Привертає увагу публікація економіста на шпальтах «Розбудови Нації» «Проблеми української промислової політики» [3], яка представляє собою виважений підхід в оцінках та достатньо прагматичні плани для самостійної України. Характеризуючи існуючий стан економіки, автор статті наголошував, що Україна існує в якості сільськогосподарського сировинного придатку, але так сталося не внаслідок об’єктивних обставин, а завдяки свідомій політиці держав, які окупували українську територію [3, c.137].

Л.Костарів трактує промисловість як важіль, який здатен сформувати по-перше, власний робітничий клас (який в Україні був представлений переважно представниками інших національностей), по-друге — сформувати власну національну українську буржуазію. Допустити цього жодна чужа влада не могла, адже це б загрожувало цілісності держави, яка контролювала українські землі. Саме тому Л.Костарів слушно відмітив, що промислова комуністична колонізація України мала характерну рису: керівні посади обіймали представники метрополії, в той час як місцеві жителі займали лише незначні посади.

Ведення власної, незалежної промислової політики Україною дозволило б не тільки самостійно розпоряджатися капіталом, заробленим на цій території, але також вирішило б дві актуальні проблеми: створення потужного оборонного комплексу та аграрного перенаселення. Між іншим останнє питання порушувалося в роботах націоналістів неодноразово. Л.Костарів писав: «Ріст населення в недалекому майбутньому ще більше загострить земельну кризу й Україна знову стане перед питанням або еміґрації свого населення або приміщення його в інших галузях народнього господарства» [3, c.138].

Л.Костарів схематично окреслив і те, як має розвиватися українська промисловість: «колиб орґанізація промислового життя України була передана цілком«варягам» закордонного капіталу, або — колиб допущено необмеженуприватну ініціятиву хочби й українських капіталістів, то утворити при таких умовах плянове промислове госпо­дарство України було б не тільки дуже тяжко, але просто неможливо» [3, c.140]. Вільний іноземний капітал, так само як і приватна ініціатива місцевих промисловців однаково б діяли за принципом «найменшого спротиву», виходячи із власних потреб та зацікавлень, які в сфері промисловості не завжди можуть відповідати інтересам всієї держави. Фактично, залежність українських земель від іноземного керування була би змінена на таку саму залежність, але в даному випадку від волі та інтересів кількох потужних підприємців. Саме тому націоналістичний підхід в економіці передбачав, що вся державна промисловість має утворювати єдину систему, функціонування якої приносить користь кожному представнику суспільства — кожному громадянинові України. Іншими словами, має здійснюватись постійний контроль за промисловістю виходячи із потреб та інтересів держави.

Л. Костарів одразу відмежовує такі терміни як «державний контроль» від «удержавлення» або «націоналізації». Процес «удержавлення» або «націоналізації» проводиться лише в оборонній та видобувній пролмисловості [3, c.141]. Власне, тут подається характерна для українських націоналістів класифікація промисловості. Згідно з нею, вся промисловість мала би бути розділена на три головні групи: перша — «підприємства, продукція котрих має виключно зна­чіння для оборони та існування держави, мусять бути передані в повне розпорядження державної влади»; друга — «не мають такого кардинального значіння, од­нак є важливі для нормального розвитку народнього господарства, віддані під контролю і вплив держави»; та третя — «їх значіння в національно-державному житті мале, або, що їх продукція має чисто побутовий чи «люксусовий» характер, будуть цілком передані приват­ній ініціятиві» [3, c.141].

Кожна з категорій обов’язково мала би спиратись на певні принципи ведення господарства. Підприємства першої групи мали б стати взірцями раціоналізації виробництва та соціального забезпечення робітників. Важливим є також «народний капіталізм» – тобто вимога участі працівників в управлінні та дивідендах. Щодо другої групи, то їх функціонування автор концепції бачить за взірцем капіталістичних акційних спілок, але «контрольний» пакет акцій мусив би знаходитись в руках держави. Решта акцій та випуск облігацій потрапаляють у вільний обіг. Контроль за державним пакетом акцій виконувала б спеціально створена державна рада. Нарешті в третій групі за умовами виробництва, станом технічного обладнання та соціального забезпечення спостерігали би місцеві органи влади.

Така класифікацію об’єднували різноманітні способи управління. Націоналісти неодноразово наголошували на тому, що їх плани дій є «третім шляхом», який інтегрує найкращі елементи інших економічних систем. Запропонований розподіл і являє собою синтез основних прийомів та методів, які зазвичай використовуються в ліберальній та соціалістичній системах.

Розписавши всі форми існування промисловості, Л. Костарів зосереджував свою увагу на питанні створення плану «упромисловлення» («індустріалізації») країни. Першочергова роль відводилась оборонній промисловості та тим галузям, які гарантують економічну незалежність держави. Необхідність розвитку оборонної галузі була викликана передусім загальною міжнародною ситуацією: не дивлячись на низку міжнародних договорів, які наче б то гарантували загальну систему безпеки, Європа готувалась до війни.

Важливим питанням, яке виділили націоналісти, був процес раціоналізації промисловості. По-перше, передбачалася модернізація засобів виробництва, по-друге — раціоналізація праці та підготовка фахівців. Особливо гостро стояло саме кадрове питання: українці не мали достатньо кваліфікованих працівників (що також пояснювалося «промисловою колонізацією»). Л.Костарів відзначив, що формування українського робітничого класу має відбуватися, орієнтуючись на західні стандарти, оскільки аналіз ефективності робітника Західної Європи та Росії показав принципову різницю між ними: європейський працівник здатен за той же час виготовити більше продукції, аніж російський робітник. Базисним принципом, прописаним автором, є звільнення українського робітництва від мобілізації у військові часи. Тільки в такий спосіб можна уникнути втрати дорогоцінних фахівців під час ведення бойових дій.

Одна із проблем українських територій, на думку націоналістів, була пов’язана із агарним перенаселенням та відсутністю українського елементу в промисловому секторі. Зокрема, в статті наводилась цифра: «Робітництво та службовці на Україні не менше як на 50% – росіяне, поляки, жиди та інші не-українські елементи» [2, c.11]. Надлишок аграрного населення (а це за даними націоналістів 30%) міг би знайти собі роботу в містах — промислових центрах країни. Таке переміщення сільськогосподарського населення неодмінно вплинуло б також і на оздоровлення аграрних відносин. Згідно з пропозицією В.Богуша все співвідношення аграрного і промислового населення країни мало би бути врівноважене.

Однією із складових промисловості, яка могла потребувати додаткового захисту, на думку націоналістів, становило українське ремісництво (тобто, виражаючись сучасними термінами – малий бiзнес). Організація роботи, методи, засоби якими користувались ремісники, не мали жодних шансів конкурувати із великими промисловими підприємствами, а тому без державної підтримки ремісництво, як явище, неминуче приречено на зникнення. Роль держави зводитися до допомоги «у творенні ремісничих фахових курсів, ор­ганів захисту ремісничого промислу, особливих ремісничих урядів та нарешті у формах виробничих та збутових кооперацій» [4, c.194]. Крім цього, держава мала би організувати підтримку сільськогосподарській промисловості. Відповідний рівень розвитку цієї галузі здатен зменшувати транспортні витрати на доставку сировини до місць її обробки. Крім того це мало б виводити колоніальну економіку України на шлях збалансованості – коли не тільки виробляється сировина, але й досягається високий рівень пп переробки — відповідно, підвищується рівень доданої вартості. До сільськогосподарської промисловості автором були віднесені броварство, виноробство, глиняне, фаянсове виробництво та ін.

Важливим питанням стало питання залучення іноземного капіталу для розбудови промислового сектору. Націоналізація та державний контроль не мали представляти серйозних перешкод для іноземних інвестицій, проте для ефективного керування грошовими потоками з закордону, націоналісти пропонували створити сприятливі умови (фінансовий капітал завжди стає мобільним, коли відчуває здатність збільшуватись): «Коли на Україні відкриються вигляди для рентабільного приміщення капіталу, він потече туди, не дивлючись на удержавлення української промисловости» [4, c.195].

Розглядаючи потенційних партнерів, оунівці швидше схилялись до американського інвестора, аніж до європейського. Аргументація такої позиції була досить прагматичною: «американець, вкладаючи в підприємство капітал, вимагає лише права провірки над його вживанням – в протилежности до європейця, який заявляє права й на полі­тичні впливи й на обсадження всіх провідних посад своїми однородцями» [4, c.195].

Сутність бачення Л.Костарівим промислового розвитку України можна підсумувати в декількох принципових твердженнях: 1) вся промисловість має класифікуватися за трьома основними типами власності; 2) незалежно від типу власності, держава стоїть над всіма процесами, які відбуваються у підприємствах та здійснює контрольну функцію; 3) процес індустріалізації країни потрібен, але має плануватися в Києві та враховувати інтереси етнічної української території; 4) вирішення питання аграрного перенаселення лежить у площині розбудови промислових центрів та переселенням туди надлишків селян; 5) кваліфіковані працівники — опора потужної промисловості: українська держава мусить формувати своє робітництво та захищати його інтереси; 6) іноземний капітал у вигляді концесій та позичок має бути залученим у розбудові промисловості, але його мусять контролювати спеціальні державні інститути. Ці тези великою мірою вплинули на економічну платформу ОУН. Ми можемо стверджувати, що концепція економічного розвитку, запропонована українськими націоналістами, відрізняється як від комуністичної, так і від капіталістичної моделей. Основні ідеї такої державної політики були викладені згодом у роботі Миколи Сціборського «Націократія».

Список використаних джерел та літератури

1. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України. — Ф.4465. — Оп. 1. — Спр. 783

2. Богуш В. Роля України в світовім господарстві // Розбудова Нації. — 1930. — число 1-2. — с.11-15

3. Костарів Л. Проблеми української промислової політики // Розбудова Нації. — 1929. — число 5. — с. 137-142

4. Костарів Л. Упромисловлення України // Розбудова Нації. — 1929. — число 6-7. — с. 191-195

5. Руденко Ю. Справа економічного відродження України // Розбудова Нації. — 1928. — число 5. — с.195-199

6. Злупко С. Економічні погляди С.Бандери та економічні проблеми суверенної України // Визвольний шлях. — 1999. — Кн.10. — с.1194-1199.

7. Кондратюк О. Аграрні програмні засади Організації українських націоналістів (1929-1939 рр.) // Розбудова держави. — 1997. – № 3. — с.58-60

8. Панченко В.Г. Від Першого до Третього Конгресів ОУН: трансформація економічної платформи // Ціннісно-смисловий вимір буття українського суспільства і перспективи українського націоналізму. Матеріали ІІІ міжнародної наукової конференції Івано-Франківськ, 17-18 листопада 2007 р. / Наук. ред. О.М. Сич. — Івано-Франківськ: Місто НВ, 2007 р. — с.488-498