Голодомор та репресії в родинній пам’яті бійців АТО

ІРИНА РЕВА
наукова співробітниця Інституту суспільних досліджень

За матеріалами Дослідно-освітнього консорціуму із вивчення Голодомору.

У дні вшанування пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій учасники російсько-української війни на Донбасі часто розміщують пости, які засвідчують їхнє емоційне ставлення до трагедії українського народу [1; 2; 3]. Але на матеріалах яких джерел формувалося уявлення наших сучасників про події 1930-х років та яку роль у цьому процесі відіграє родинна пам’ять? Відповісти на ці питання можливо, якщо звернутись до усних свідчень українських військовослужбовців.

Робота зі збору та вивчення свідчень учасників російсько-української війни 2014–2018 рр. лише розпочата. Під егідою Українського інституту національної пам’яті спільно з історичним факультетом Запорізького національного університету вже опубліковано три випуски збірника спогадів учасників АТО «Усна історія російсько-української війни». Записи спогадів здійснюються науковими установами, навчальними закладами, громадськими організаціями, волонтерами, однак ця робота не є скоординованою та системною, окремі рукописи видаються з ініціативи самих військовослужбовців

1. Дніпряни вимагають проведення мобілізації (м. Дніпро, 2 березня 2014 р.)

[4; 5; 6]. Автором даної публікації протягом 2014–2017 рр. опитано 55 українських бійців із центральних, східних та південних областей України, які брали участь у російсько-українській війні на Донбасі в 2014–2015 рр. та яких товариші по службі рекомендували як «достойних людей».

Здійснене мною опитування проводилося в формі індивідуальних напівструктурованих інтерв’ю. Крім того, 6 військовослужбовців дали відповіді дистанційно, заповнивши анкету, надіслану електронною поштою. Вибірка формувалася з громадян, які усвідомлюють своє завдання на війні як місію воїна-захисника. 38 з опитаних пішли на фронт за власною ініціативою, а решта, за визначенням самих респондентів, потрапили до армії «добровільно по мобілізації». У трьох випадках я, за порадами бійців, провела також інтерв’ю з їхніми мамами, а також із сестрою одного військового, які надали докладніші відомості з історії родини. У даній роботі я також використала матеріали з архіву кафедри історії України Дніпровського національного університету ім. Олеся Гончара, де також проводиться збирання усних свідчень учасників сучасної війни.

Серед різнопланових запитань, які я ставила військовим, одне було присвячене з’ясуванню, чи були серед їхніх предків постраждалі від сталінського терору та мало наступну форму: «Чи є серед Ваших предків свідки Голодомору, постраждалі від репресій, учасники Другої світової війни?». Ствердно на питання про Голодомор та репресії відповіли 26 респондентів, із яких 18 осіб згадали про родичів, які постраждали від Голодомору, 13 – про репресованих (20 із зазначених 26 респондентів пішли на фронт за власною ініціативою). Особливістю свідчень, отриманих від військовослужбовців у моєму дослідженні, є те, що тема Голодомору та репресій під час опитування не була центральною, тож респонденти на свій розсуд ділилися найважливішими відомими їм подіями з історії роду та своїми висновками, зробленими на підставі розповідей батьків, бабусь та дідусів.

Дана стаття присвячена розгляду усних свідчень учасників російсько-української війни 2014–2018 рр. як перспективного джерела для вивчення історичної пам’яті про Голодомор та сталінські репресії. У всіх вміщених у тексті цитатах збережено особливості мови респондентів. Цитуючи деяких респондентів, я не називала прізвища: у тому випадку, якщо боєць ділився глибоко особистими переживаннями, які стосуються обраної для дослідження теми, оскільки не хотіла би давати привід для зловживання щирістю людей, гідних вдячності та поваги.

«Сину, чи знаєш, чому я вижив у Бухенвальді?»

Проводячи опитування, я звернула увагу, що деякі респонденти були заскочені думкою про безпосередню дотичність до їхньої родинної історії подій Голодомору та репресій. Часто це пояснювалося внутрішньою цензурою свідків Голодомору: «ни бабушка, ни дедушка уж точно нам, внукам, ничего об этом не рассказывали» [7]. Так на запитання чи були серед його предків репресовані або постраждалі від Голодомору, офіцер 93 ОМБр (окрема механізована бригада) Кирило Недря, викладач вищої школи, кандидат історичних наук, зізнався, що бабуся та дідусь про 33-й розповідали дуже мало, а сам він, ставши дорослим, ніколи не зосереджувався на цьому питанні [8]. Зв’язавшись по телефону з родичами, військовий з’ясував наступні подробиці.

Родина респондента по батьковій лінії мешкала в селі Верхній Рогачик Запорізької області. Прадіда було розкуркулено. Дід Недрі по материній лінії народився в 1933 році. За згадками, пережили голод лише завдяки корові «розміром з вівцю». У прабабусі не було молока годувати новонароджену дитину. Родина харчувалась висівками, лободою, збирали опале зерно. Бабуся респондента по материній лінії мешкала в селі Олексіївка під Нікополем. У її родині під час голоду померло 4 братів та сестер. Виживали за рахунок споживання впійманої риби та щурів, збирання зерна, а також насіння степових рослин [9].

2. Сержант із матеріального забезпечення першої стрілецької роти 43-го ОМПБ Віталій Іваненко з своїми дітьми

 Сержант із матеріального забезпечення першої стрілецької роти 43 ОМПБ (окремий мотопіхотний батальйон), батько 5 дітей Віталій Іваненко з м. Дніпро Дніпропетровської області наприкінці літа 2014 року пішов до ЗСУ добровольцем. Батько респондента народився в м. Покровську на Донеччині. Після загибелі на шахті діда Іваненка родина за ініціативою прадіда на тривалий період переїхала на Далекий Схід. Про Голодомор Іваненко знає від своєї бабусі, яка на той час мешкала в с. Кам’яно-Зубилівка на Дніпропетровщині:

Тогда слова этого [Голодомор – І.Р.] не было… Рассказывала, что ели все подряд. Варили лобуду… лободу… Якийсь хліб пекли там чи з висівок, чи с опилок, не знаю. Наверное, с висівок. Говорила, что їли і кішок, і собак, і крис їли. Казала, що сусіди дітей їли, був такий момент. У них була багатодітна родина […]. Семья у них была большая, по-моему, то ли 8, то ли 13… У неї була, вона казала, у неї була її близняшка [сестра – І.Р.] […]. Вона рано померла, десь у 19–20 років [10].

Дане дослідження зафіксувало лише один випадок, коли, розповідаючи про своє рішення піти на фронт, військовослужбовець з-поміж інших причин згадав про голод та репресії [11]. Більшість респондентів серед подій, які їх глибоко обурили та підштовхнули до активних дій, називають анексію Кримського півострова Російською Федерацією [12; 13; 14]. Бажаючи підкреслити цей момент, командир зенітно-артилерійської батареї 17 ОТБр (окрема танкова бригада) Михайло Білий, 1966 р.н., прийшовши добровольцем у ЗСУ, обрав собі позивний «Крим». Респондент народився в Ялті, там залишилися його шкільні друзі та дитячі спогади:

Я 17 лет прожил в Крыму. После этого 13 лет в Донецке. И 30 лет моей жизни отобрала у меня эта война. Мне сейчас не 50, мне 20 лет [15].

Чоловік має дві вищих освіти. До російсько-української війни 2014–2017 років працював на посаді заступника мера м. Синельниково Дніпропетровської області. Батько Білого народився в 1927 році в Хмельницькій області, прожив 83 роки. Під час Другої світової війни 1,5 роки провів у Бухенвальді. Потім, навіть не потрапивши додому, три роки будував радянські ГУЛАГи. Одного разу батько з іронією пояснив сину причину витривалості свого організму:

Сынок, знаешь, почему я выжил в Бухенвальде? Я большой разницы в моей жизни до Бухенвальда и во время Бухенвальда не почувствовал. Городские почувствовали и стали дохнуть [16].

Родина Білих жила дуже бідно, згадує батькові розповіді військовий, пережили голод 33-го: У них в селе одна женщина с ума сошла и съела своих двух дочек. Сварила, съела. Рассказывал батька, когда я уже подрос, когда я уже мог это все воспринимать [17].

Дід респондента по материній лінії зазнав переслідувань із боку влади та наклав на себе руки. «Его так задолбали, что, я не знаю это правильно или нет, он повесился, не выдержал. 27 лет. 2 ссылки», – говорить танкіст [18].

Дід по батьковій лінії командира взводу 17 танкової бригади Юрія Супруна, 1963 р.н., із м.Дніпро також побував у німецькому концтаборі. Про це респонденту розповідав батько. Додому повернувся дід Андрій у 1954 році під час «хрущовської відлиги». При зрості 1 м 78 см чоловік важив 40 кг. Помер у 1966 році. Через багато років респондент разом із двоюрідним братом їздили на бáтьківщину діда в Чернігівську область, де відвідали й родинний цвинтар, знайшли повідомлення про рідних, загиблих у 1933-му:

Там села не такие, как у нас на Юге Украины, там хутора. Хутор вдоль дороги, полосами возле этого хутора земля, которая принадлежит хозяевам возле дороги стоящего дома. Заканчивается эта полоса семейным кладбищем. Которое метров 200 – 300 от дома стоит […]. Мы с братом двоюродным ходили по тому кладбищу, находили читаемые кресты [написи на хрестах – І.Р.] […]. 1933 годом датированные были, при чем там вроде детки даже похоронены какие-то были. Это семейное кладбище называли «мóгилки». У каждого двора, у каждой семьи на этом хуторе свое семейное кладбище, свои «мóгилки». У нас на Южной и Центральной Украине такого нет [19].

3. Командир взводу 17-ї танкової бригади Юрій Супрун

По материнській лінії, як з’ясував Супрун, спілкуючись із родичами, у діда та бабусі були діти (чи дитина) ще до народження його мами (1939 р.н.) та тітки Віри (1938 р.н.), але померли під час Голодомору. Самі дідусь із бабусею онукам про цей період родинної історії не розповідали.

Про діда Супруна по маминій лінії знаємо, що він родом із П’ятихатського району Дніпропетровської області. У 1941 році опинився в німецькому полоні, звільнився разом із 20 іншими в’язнями завдяки допомозі місцевого «поліцая». За сотні км прийшов до «своїх», де його піддали тортурам у НКДБ, підозрюючи в намірі здійснити диверсію. Потім чоловік знову потрапив на фронт, отримав поранення ноги та став непридатним для військової служби [20].

4. Кулеметниця батальйону «Айдар» Анна Стецько

Кулеметниця батальйону «Айдар» Анна Стецько народилася в 1981 році в с. Вишневе П’ятихатського району Дніпропетровської області. За розповідями жінки, вона потрапила на фронт, бо дуже переживала за хлопця, із яким познайомилася на Майдані в Києві та який поїхав воювати на Донбас у складі добровольчого батальйону [20]. Це романтичне пояснення доповнює трагічна історія родини військовослужбовця. Дідусь респондентки по материнській лінії Семен Тарасович Зеленський, 1929 р.н., родом із Харківщини, пережив Голодомор, бачив як пух із голоду сусід, пам’ятав як до їхньої хати прийшли «активісти» забирати зерно, а його власний батько наказував хлопцю сидіти тихо. Пізніше, під час навчання в Красноградському педагогічному училищі на Харківщині, Зеленський був заарештований як націоналіст (був членом самоорганізованого студентського гуртка) та засуджений до 10 років ув’язнення й 5 років заслання [22]. За висловом респондентки, її родина «дуже не любить комуністів» [23]. Хоча прадід Стецько по батьковій лінії під час Голодомору був ідейним комуністом, у складі «продзагону» забирав зерно в односельців, не роблячи винятку і для своїх рідних [24].

5. Командир взводу 17-ї танкової бригади Степан Клімов

Один із активних учасників Євромайдану в Дніпрі, командир взводу 17 ОТБр Степан Клімов, 1976 р.н., народився в райцентрі Дніпропетровської області Магдалинівці в україномовній родині. На роботі та в побуті спілкується російською мовою. Під час Євромайдану та військової служби Клімов несподівано виявив бажання демонстративно носити українську символіку – спочатку помаранчеву будівельну каску, а потім військову кевларову, які були розписані квітами в «петриківському» стилі. Про своїх предків Клімов знає, що його названо на честь діда по батьковій лінії, який був родом із Підмосков’я. Прадід респондента по батьковій лінії Парамон належав до освіченої родини. Прапрадід був священиком. Дід мав хутір Рубанівка в Херсонській області. Їх розкуркулили, вигнали з хати. Наприкінці 1920-х сім’я виїхала на Донбас. Працювали в промисловості, шахтарями. По маминій лінії дід був білорус, а бабуся мала польське коріння [25].

Сержант ЗСУ Володимир, 1984 р.н., із м. Кам’янське Дніпропетровської області добре пам’ятає розповіді діда Петра, 1924 р.н., який пережив Голодомор, воював під час Другої світової, пройшов німецький полон. Одного дня, коли онук вкотре звернувся до діда з проханням розповісти як він героїчно бив фашистів, дідусь, який не любив радянські фільми про «Велику вітчизняну», не витримав та розповів про своє дитинство. Цю розповідь військовий переповів на сторінці в Facebook: Про те як пухнув, про те як мати посадили на вісім років за колоски з колгоспного поля, про те як одного ранку його батько і два брати не прокинулись, а сестра була така слаба і квола, що напевне наступної ночі слідом за батьком перестане хотіти і просити їсти. Про те як подався на колгоспний ТОК і нанявся лопатити гори зерна, яке горіло і пріло […]. Воно пріло, а він його їв, жменями і носив в кишені в хату годувати сестру. Так вони вижили [26].

Дідова розповідь глибоко вразила маленького громадянина СРСР та стала одним із обумовлюючих факторів критичного ставлення до інформації, поширюваної спочатку радянською, а за часів незалежності України російською пропагандою. Однак можливість почути свідчення родича-очевидця та вибудувати незалежну від пропаганди картину світу мали можливість не всі члени родини військовослужбовця. Частина онуків діда Петра з Кам’янського мешкають зараз у Росії, вони не розуміють дідової мови, якою пише їхній двоюрідний брат. Діти дідуся Петра навіть по Скайпу бояться розмовляти про Голодомор і взагалі про Україну.

«Їж, онученьку, бо будеш худий і впадеш»

Коли з побиття студентів у Києві розпочався Євромайдан, шкільний вчитель історії та правознавства Дмитро Талапов, 1963 р.н., не міг відірватися від екрану телевізора. У душі чоловіка кипіло обурення. Про предків Талапов знає, що його прадід-вірменин, одноосібник, дивом не був репресований у 1930-х, хоча страшне на той час обвинувачення в шпигунстві на користь іноземної держави вже пролунало. Врятувало прадіда респондента те, що внаслідок певних обставин він був підданим Ірану: «активісти» остереглись міжнародного скандалу.

Бабуся Талапова, яка мешкала в селищі Макарти (зараз у межах м.Бердянська Запорізької області), розповідала як у 1933-му змучені голодом люди з нетерпінням чекали на березі моряків, бігли до баркасів і жадібно їли сиру тюльку. І тут же на березі помирали від нетравлення. Респондент добре пам’ятає обережність і самоцензуру, яка панувала в суспільстві в 1970–1980-х. Наприклад, його дідусь, щоби не зіпсувати синові кар’єру, змушений був припинити листування з рідною сестрою, яка мешкала в Аргентині [27].

Учасник російсько-української війни, у мирному житті доктор історичних наук Євген Луняк, 1977 р.н., родом із м.Кам’янське Дніпропетровської області, перші уроки історії засвоїв із життєвого досвіду своєї бабусі: “Я багато чув про «велику голодовку» від своєї бабусі по матері Квітки (Ярошенко) Надії (1911–1991). Вона жила в Таромському [28]. […] В Голодомор померли її матір і сестра. Її чоловік – мій дідусь, Квітка Іван Харитонович (1908–1980), в 1932 р. втік зі свого села Кишінки на Полтавщині до Дніпропетровська на завод. Квартирував у Таромському, де й познайомився з моєю бабусею. Я його не дуже пам’ятаю. Але одну його фразу часто повторювали в родині: «Комуністи, бл’ді, навмисно зробили голод, щоб повбивати побільше людей»” [29].

6. Одне з зображень, які поширюють бійці на своїх сторінках у Facebook

 У Голодомор у рідному селі дідуся Кишінках померла його сестра. Коли син Квітки, Василь Іванович, який теж працював на заводі, став комуністом, між батьком і сином відбулася сварка. Іван Харитонович дуже сердився на сина та завжди всім про це говорив. Із 5 дітей дідуся респондента, тільки один вступив до партії. Як згадує Луняк, у родині його бабусі, яка пережила Голодомор, панував культ їжі: “Вона часто повторювала: «Їж, онученьку, бо будеш худий і впадеш». Я був малий і не розумів цієї фрази […]. У родині панував культ їжі. Якщо пропонували їсти, не можна було відмовлятися. Гостя обов’язково треба було нагодувати, хоче він того чи ні. Моя бабуся дуже раділа, що я, її наймолодший онук, такий вгодований і огрядний” [30].

Психологи відзначають, що одним із наслідків Голодомору для українського суспільства стало особливе ставлення до їжі, схильність до переїдання, доїдання «щоби не пропало» [31; 32].

Начальник клубу 93 ОМБр Віктор народився в 1983 році в селі Гречані Поди (попередні назви – Neu-Lebental, Рози Люксембург) Широківського району Дніпропетровської області, куди у 80-ті роки переїхали його батьки. Батько респондента походить із Миколаївської області. Дідусь загинув на війні. Із бабусею по батьковій лінії Віктор ніколи не спілкувався, так склалися обставини. Від сестри свого батька респондент дізнався, звідки походять батьки його бабусі: «що вони десь із Балаклії, це біля Сміли» [33]. У роки Голодомору в селах Теклине та Балаклея Смілянського району Черкаської області померло 40 осіб [34]. Респондент про це не знав, розповідаючи під час інтерв’ю, що з раннього дитинства не може бачити крові та ран інших людей, має панічний страх перед голодом, схильність до накопичення продуктів та що йому складно викидати навіть зіпсовану їжу:

У мене є якийсь панічний страх […] перед голодом […] . Коли я заходжу в супермаркет, навіть не голодний, я завжди купую більше їжі, чим потрібно […]. І у мене вдома там склади: цукру, круп, такого, те що не псується, що може довгий час лежати. Для мене дуже важко – це викидати їжу […]. Я краще її з’їм. Навіть якщо їжа пропала, вона вже спортилась, я її все одно їм. Але щоб не викидати [35].

Мама Віктора народилася на Львіщині. Із розповідей бабусі по маминій лінії, 1932 р.н., чоловік знає, що після війни вона як сирота виховувалася в радянському інтернаті, де «багато дітей помирали з голоду та від хвороб», харчувалися кропивою й польовими травами [36]. Хоча до 1939 року предки бабусі вважалися заможними, мали землю та винаймали робітників для ведення господарства, до початку Другої світової війни (чи під час війни – респондент не знає напевно, коли це відбулося) бабусині батьки нагло померли «чи від застуди, чи від якоїсь епідемії» [37]. Під час служби в ЗСУ Віктор не брав участі в боях, працював із документацією, за його власним висловом, намагаючись бути корисним там, де перебував.

Хоч я й не ставила респондентам окремого питання, у процесі розмови іноді з’ясовувалося, що їхні бабусі та дідусі мали схильність до накопичення продуктів «про запас». «Ти іще смаженого вовка не бачив», – сказав дід майбутньому офіцеру 93 бригади Павлові Пєтєліну, коли той почав нарікати на важке життя. Дід повів онука на горище, де було повно лантушків із відкладеними на «чорний день» засушеними шматочками хліба. Дідусь Пєтєліна мешкав у с.Сурсько-Литовське Дніпропетровської області. Респондент розповів, що його предки по батьковій лінії в кількох поколіннях походять із Росії, а по материнській лінії були заможними українськими селянами, які в 1930-х рр. втратили свої статки, але вижили завдяки тому, що прапрадід заховав продукти:

В 1933 году моя семья не голодовала только из-за того, что дедушка моего дедушки был очень запасливым мужиком, и вовремя от советской власти успел укрыть определенное количество запасов, хотя приходили, проверяли. Мой дедушка по рассказам своего дедушки эти истории рассказывал. Насильственное изымание всего, скота. Как раз где-то в 1933 году мои предки лишились большей части своего состояния, которое наработали сами […]. Поэтому у меня к советской эпохе весьма негативное отношение, не смотря на все плюсы и хорошие вещи, которые уже пришли ближе к 90-м…, к 80-м, вернее [38].

Спираючись на різний родинний досвід та різну ідентичність, батьки військового по-різному сприйняли його участь у російсько-українській війні на Донбасі. Мама пишалася тим, що син захищає Україну, а батько вважав, «что, скорее всего, воевать не надо было» [39]. Респондент озвучив власну позицію, яка свідчить про здійснений ним вибір на користь української ідентичності: “Я с ним в корне не согласен […]. Раз уж страна наша существует, то надо ее защищать. А если мы не будем ничего делать, то грош нам цена как нации, как народу” [40].

Боєць полку «Дніпро -1» Віктор Савченко, 1968 р.н., який брав участь у боях в Іловайську в серпні 2014 року та мав багато шансів заплатити за свій вибір українця найвищу ціну, також відзначає, що половина його рідні живе в Росії, де він і сам мешкав понад 10 років. Зокрема, у Росії залишився жити після Другої світової війни його дід, 1926 р.н., уродженець с. Знаменівка Дніпропетровської області. Дід ділився з онуками спогадами про 1930-ті, згадує респондент: “Он [дід] рассказывал интересные вещи, за Голодомор, за своего непосредственно деда. Он же был в 33-м году пацаном, а дед […] говорит: «Мы выжили только благодаря тому, что дед сумел сделать заначки». Для нас было […] с одной стороны, интересно, а с другой стороны, дико слушать, как это все происходило […]. Дед сам промышлял – колодцы рыл и, мало того, он работал на мукомольне или что-то такое. Знал это дело, по крайней мере. Он опускал мешок с мукой, какие-то мешки с мукой, в воду, хранил затопленными в колодце. Оказывается, мука, когда намокает, она становится коркой по кругу и влагу дальше не пропускает. И найти этого не смогли. И вот только благодаря этому они выжили” [41].

«Дорослі мовчки підходили, видьоргували ці хрести і викидували їх…»

Предки по батьковій лінії бійця полку «Дніпро-1» Миколи Криворотька, 1987 р.н., походять із Полтавської області. Дідусь та бабуся респондента добре пам’ятали Голодомор, але, пригадує військовий, довірити свій трагічний досвід дітям тривалий час не наважувалися: “Мала дитина може комусь це розповісти, та ця інформація може повернутися проти них […]. Навіть релігія була притиснена цією системою. І діти на вулицях могли хоронити тварин і ставити хрести, дорослі мовчки підходили, видьоргували ці хрести і викидували їх, бо нехрещеним неможна ставити хрест” [42].

Сім’я Криворотьків пам’ятає своє козацьке коріння та походження прізвища від сліду поранення на обличчі в одного з предків. Коли розпочалася війна на Донбасі, респондент вирішив, що його обов’язок – захищати Україну.

Військовослужбовець В’ячеслав Улановський, 1972 р.н., знає, що його предки мали прізвище Руді та були маєтними [43]. Як розповіла мама респондента Неоніла Миколаївна, на початку ХХ ст., сім’я мала будинок у Катеринославі та землеволодіння в губернії, де вирощували коней для армії. Після приходу до влади більшовиків Рудих було розкуркулено, довелося тікати, жити по чужих хатах. У 2014 році Улановський брав участь у подіях Євромайдану в Києві. Після початку заворушень на Донбасі респондент одним із перших пішов воювати проти російських гібридних військ у складі ДУК «Правий сектор». Мама бійця з хвилюванням пригадала його фразу, якою син відкинув її сумніви щодо необхідності участі у війні: «Хтось же мусить захищати неньку-Україну» [44]. Улановський був важко поранений, довго відновлювався. У 2016 році чоловік пішов на контракт до ЗСУ.

Доброволець Самооборони Дніпра, боєць полку «Дніпро – 1» Владислав Безпалько, 1976 р.н, який у серпні 2014 р. пройшов «Іловайський котел», був важко поранений, а потім продовжив службу в поліції спецпризначення, починає розмову українською, однак швидко переходить на російську, пояснюючи тим, що думає тепер російською [45]. Респондент народився в селі на Полтавщині. До 17 років розмовляв, за його виразом, «суржиком», хоча під час одного з публічних виступів виявив уміння говорити літературною українською мовою [46]. Перейшов на російську під час навчання в Полтавському університеті, після закінчення якого переїхав до міста Дніпро, де працював в охороні, а потім зайнявся підприємницькою діяльністю. Про своїх предків Безпалько знає, що його прабабуся походила з панської родини, але, закохавшись, одружилася з простим майстром. У них було 5 доньок та 4 сини [47]. Сини під час Голодомору померли. Вижити родині вдалося завдяки тому, що прабабуся, яка свого часу навчалася в Інституті благородних дівиць й уміла гарно читати та писати, працювала в «конторі». Дізнавшись про заплановані владою реквізиції, жінка приховала частину запасів та попередила родичів.

Серед предків бійця 93 ОМБр Віктора Байдачного, 1979 р.н., були розкуркулені, постраждалі та загиблі від Голодомору. Про події 1930-х респонденту розповіла бабуся:

Особо это не обсуждалось. Бабушке не помешало быть и ветераном труда, и иметь кучу там державних нагород, но при этом уже, наверное, ближе к 90-м годам, когда мы повзрослели с братом, было озвучено, что их там было много в семье, много умерло от голода из ее братьев и сестер. Кто-то умер от того, что ел вот эти косточки абрикосовые, такая печальная история периодически всплывала [48].

У 90-х роках бабуся респондента поїхала в рідне село, на місце колишнього мешкання родини, де сільрада сплатила компенсацію за втрачене житло.

Підводячи підсумки, можна виділити два основних моменти. По-перше, відомості про пережиття предками Голодомору та репресій присутні в родинній пам’яті багатьох бійців АТО. По-друге, обговорення цієї трагічної сторінки історії викликає в українських захисників щире зацікавлення, попри те, що часто в ході інтерв’ю військові зізнавалися, що раніше не виявляли інтересу до історії. Ймовірно, потреба провести паралелі між родинним досвідом та ключовими історичними подіями своєї країни актуалізувалася внаслідок травматичних переживань, пов’язаних із анексією Криму та розв’язанням гібридної війни Російською Федерацією, яка в масовій свідомості українців сприймалася як «дружня» держава [49]. Вимушена переоцінка цінностей спонукала респондентів до внутрішнього пошуку з метою віднайдення нової візії історичного минулого України на противагу уявленням, сформованим у радянський час.

Родинна пам’ять учасників російсько-української війни 2014–2018 рр. може дати багатий матеріал для різнопланових студій, як-то вивчення механізмів передачі родинного досвіду наступним поколінням людьми, які сформувались в умовах тоталітарного режиму, дослідження особливостей впливу історичної травми на формування самосвідомості бійців, зокрема, на формування установок інтерпретації дійсності, моделей поведінки, у тому числі віктимних тощо. Труднощі роботи з родинною пам’яттю військовослужбовців про Голодомор та репресії полягають у тому, що частина респондентів дуже мало знає про історію свого роду.

[1] Vladimir Grin. «Перечитав…» Facebook.com. Листопад, 28, 2016, https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1754543854797973 &id=100007271259359&pnref=story
[2] Тарик Тарик. «Неозброєні та озброєні українські діти». Facebook.com. Липень, 30, 2016, https://www.facebook.com/stylub/posts/1070480749735666
[3] Николай Сергиенко. «Пам’ятаємо кожне зерня 33-го». Facebook.com. Грудень, 18, 2014, https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=10203358490505054&id=1294942552
[4] Александр Мамалуй, Военный дневник, 2014 – 2015 (Харків: Фоліо, 2016).
[5] Роман Зіненко, Іловайський щоденник (Харків: Фоліо, 2017).
[6] Мартин Брест, Пехота (Київ: ДІПА, 2017).
[7] Інтерв’ю з учасником АТО Супруном Юрієм, 1963 р.н., командиром взводу 17 ОТБр [аудіозапис]. Проведено в липні 2016 р. Особистий архів І.Реви.
[8] Інтерв’ю з учасником АТО Недрею Кирилом, 1985 р.н., заступником командира роти 93 ОМБр. Проведено в травні 2015 р. Особистий архів І. Реви.
[9] Там само.
[10] Інтерв’ю з учасником АТО Іваненком Віталієм, 1974 р.н., сержантом із матеріального забезпечення першої стрілецької роти 43 ОМПБ [аудіозапис]. Проведено в грудні 2015 р. Особистий архів І.Реви.
[11] Інтерв’ю з учасником АТО Репаном Олегом, 1973 р.н., заступником командира роти 93 ОМБр [аудіозапис]. Проведено в жовтні 2014 р. Особистий архів І.Реви.
[12] Інтерв’ю з Недрею.
[13] Інтерв’ю з учасником АТО Дубченком Володимиром, 1985 р.н., начальником приймально-сортувального відділення 25 ОПДБр [аудіозапис]. Проведено в травні 2016 р. Особистий архів І.Реви.
[14] Інтерв’ю з учасником АТО Талаповим Дмитром, 1963 р.н., заступником командира роти 17 ОТБр [аудіозапис]. Проведено в вересні 2016 р. Особистий архів І.Реви.
[15] Інтерв’ю з учасником АТО Білим Михайлом, 1966 р.н., командиром зенітно-артилерійської батареї 17 ОТБр [аудіозапис]. Проведено в жовтні 2016 р. Особистий архів І.Реви.
[16] Там само.
[17] Там само.
[18] Там само.
[19] Інтерв’ю з Супруном.
[20] Там само.
[21] Інтерв’ю з учасницею АТО Стецько Анною, 1981 р.н, інспектором батальйону патрульної служби міліції особливого призначення Головного управління МВС Київської області «Гарпун» [аудіозапис]. Проведено в червні 2016 р. Особистий архів І.Реви.
[22] Інтерв’ю з мамою військовослужбовця Стецько Зеленською Марією, 1957 р.н. Проведено в листопаді 2016 р. Особистий архів І. Реви.
[23] Інтерв’ю з Стецько.
[24] Там само.
[25] Інтерв’ю з учасником АТО Клімовим Степаном, 1976 р.н., командиром взводу 17 ОТБр [аудіозапис]. Проведено в березні 2015 р. Особистий архів І.Реви.
[26] Grin. «Перечитав…»
[27] Інтерв’ю з Талаповим.
[28] СМТ Таромське, зараз у складі м.Дніпро Дніпропетровської області.
[29] Анкета учасника АТО Луняка Євгена, 1977 р.н., заступника командира роти по роботі з особовим складом 1 ОТБр. Особистий архів І.Реви.
[30] Анкета Луняка.
[31] Людмила Петрановская. «Травмы поколений». Soznatelno.ru. Травень 14, 2010. http://soznatelno.ru/avtor/petranovskaya/1158-2010-05-20-19-47-58.html
[32] Ганна Капустян, «Голод і селянська ментальність», Голод-геноцид 1933 року в Україні: історико-політологічний аналіз соціально-демографічних та морально-психологічних наслідків: Міжнар. наук.-теорет. конф., Київ, 28 листопада, 1998 р.: матеріали, відп. ред. С.Кульчицький (Київ–Нью-Йорк: Вид-во М.П.Коць, 2000), 189.
[33] Інтерв’ю з учасником АТО Віктором, 1983 р.н., начальником клуба 93 ОМБр [аудіозапис]. Проведено в березні 2017 р. Особистий архів І.Реви.
[34] Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні. Черкаська область, гол. редкол. П. Гаман (Черкаси: Вид. Чабаненко Ю., 2008), ч. І, 626–627, http://memorialholodomor.org.ua/storage/files/2017-01-19/cherkaska_oblast_t_1_ch.1.pdf
[35] Інтерв’ю з Віктором.
[36] Там само.
[37] Там само.
[38] Інтерв’ю з учасником АТО Пєтєліним Павлом, заступником командира роти 93 ОМБр [аудіозапис]. Проведено в лютому 2016 р. А. Сисою та Б. Труськом. Архів кафедри історії України ДНУ ім. Олеся Гончара.
[39] Там само.
[40] Там само.
[41] Інтерв’ю з учасником АТО Савченком Віктором, 1968 р.н., бійцем полку «Дніпро–1» [аудіозапис]. Проведено в січні 2017 р. Особистий архів І.Реви.
[42] Інтерв’ю з учасником АТО Криворотьком Миколою, інспектором із профпідготовки полку «Дніпро-1» [аудіозапис]. Проведено в січні 2016 р. Особистий архів І.Реви.
[43] Інтерв’ю з В’ячеславом Улановським, 1972 р.н., бійцем ДУК «Правий сектор» [аудіозапис]. Проведено в травні 2015 р. Особистий архів І.Реви.
[44] Інтерв’ю з мамою бійця ДУК «ПС» В’ячеслава Улановського Неонілою Миколаївною [аудіозапис]. Проведено в листопаді 2015 р. Особистий архів І. Реви.
[45] Інтерв’ю з учасником АТО Безпальком Владиславом, 1976 р.н., черговим інспектором полку «Дніпро–1» [аудіозапис]. Проведено в листопаді 2015 р. Особистий архів І.Реви.
[46] Відкрите інтерв`ю з бійцями полку «Дніпро–1» Владиславом Безпальком, Андрієм Добровольським та Миколою Криворотьком [аудіозапис]. Проведено 16 лютого 2016 р. у книгарні «Є» м. Дніпро. Особистий архів І.Реви.
[47] Під час аудіозапису респондент помилково сказав, що у прабабусі було 9 доньок, але пізніше, проконсультувавшись із рідними, уточнив, що дітей було, справді, 9, але серед них – 4 чоловічої статі, які загинули в голодні роки.
[48] Інтерв’ю з учасником АТО Байдачним Віктором, 1979 р.н., оператором АСУ ПВЗ 93 ОМБр [аудіозапис]. Проведено в березні 2017 р. Особистий архів І.Реви.
[49] «Динаміка позитивного ставлення населення України до Росії і населення Росії до України», Кiis.com.ua. Жовтень 5, 2015, http://www.kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=550&page=1&t=10#_ftnref1

Перелік ілюстрацій:

1. Дніпряни вимагають проведення мобілізації (м. Дніпро, 2 березня 2014 р.). Світлина з espreso.tv
https://www.nf.dp.ua/wp-content/uploads/2014/03/Военкомат-espreso.tv_1.jpg

2. Сержант із матеріального забезпечення першої стрілецької роти 43-го ОМПБ Віталій Іваненко з своїми дітьми.
Світлина з архіву авторки.

3. Командир взводу 17-ї танкової бригади Юрій Супрун. Світлина з архіву авторки.

4. Кулеметниця батальйону «Айдар» Анна Стецько. Світлина з архіву авторки.

5. Командир взводу 17-ї танкової бригади Степан Клімов. Світлина з архіву авторки.

6. Одне з зображень, які поширюють бійці на своїх сторінках у Facebook. Світлина з архіву авторки