Політична адміністрація Кримського ханства в Буджацькій орді у період між 1739 – 1769 роками

В. В. Грибовський

Політична адміністрація Кримського ханства в Буджацькій орді у період між 1739 — 1769 роками

У науковій літературі накопичено значний обсяг матеріалу, що дозволяє розглядати політоґенез номадних спільнот як такий, що не йшов далі стадії протодержави-чіфдом (1) і не не мав більшості атрибутів, властивих для держав землеробського світу. З огляду на це дистинктивне означення типологія потестарної системи номадів визначається поняттям кочівницька імперія (2). Ногайці, котрі упродовж другої половини ХVІ — ХVІІ ст. мігрували до Північно-Західного Причорномор’я і сформували у складі Кримського ханства Буджацьку орду, були нащадками політичних традицій Ногайської Орди, однієї з останніх кочівницьких імперій, що існували у Волго-Уральському межиріччі.

Маючи за мету з’ясування характеру політичного зв’язку Буджацької орди і Кримського ханства у XVIII ст., ми визначили собі завданням розглянути формування і еволюцію інститутів регіонального представництва влади Бахчисараю у Буджаку, а також визначення міри інтеграції Буджацької орди до державної системи Кримського ханства у порівнянні з іншими ногайськими ордами. Заявлені у назві хронологічні межі стосуються періоду між російсько-турецькими війнами і визначені з огляду на те, що саме у цей проміжок під владою Бахчисараю зосередилася максимально велика кількість ногайського населення, стабілізувалися кордони Кримського ханства з північними сусідами; система російсько-турецьких домовленостей після укладення Білградського мирного договору 1739 р. чітко зафіксувала підданство причорноморських кочовиків, створивши перешкоду їхнім самовільним міграціям й усунувши ситуацію перманентної війни між запорозьким козацтвом і підданцями кримських ханів. Завдяки цьому Кримське ханство чи не вперше за всю свою історію отримало можливість створити стабільні й постійнодіючі інститути управління причорноморськими кочовиками, котрі прийшли на зміну усталеній практиці залучення номадів, що ситуативно мігрували до Північного Причорномор’я (й так само ре-мігрували з регіону), для здійснення набігів на землі північних сусідів. З’ясування інтегративних можливостей Кримського ханства стосовно причорноморських ногайців на прикладі Буджацької орди становить окреме завдання нашого дослідження.

Кримське ханство істотно різнилося від типових кочівницьких імперій насамперед тим, що мало розвинуту політико-адміністративну систему в районах із землеробською економікою (гірський Крим і перегір’я); типологічно вона була близькою до близькосхідних систем. Однак у Буджаку, Очаківському та Перекопському степу залишались чинними архаїчні моделі, пов’язані з кочівницькими політичними традиціями (3). Будь-які спроби кримських ханів запровадити стабільне оподаткування чи приборкати ногайську аристократію спричиняли міграцію ногайців за межі ханства, — до степового Передкавказзя і Поволжя. Тим самим, правителі Криму втрачали основну ударну силу, що використовувалася у набігах на північних сусідів (4).

Буджак становив крайній пункт міграцій кочовиків зі сходу на захід. Для ногайців оселення в Буджацькому степу мало низку переваг над іншими регіонами Північного Причорномор’я. По-перше, Буджак був віддалений від Запорозьких Вольностей, відтак козацькі рейди задля «луплення татарських чабанів» тут відбувалися з меншою інтенсивністю, ніж у Очаківському та Перекопському степах. По-друге, перебування на віддалі від Бахчисараю дозволяло ногайським мурзам уникнути прямого контролю ханської адміністрації та підтримувати окремі стосунки з Портою та дунайськими князівствами. Існувала ще одна важлива перевага: можливість грабунку землеробської округи; зреалізувати цю одвічну потребу номадів не було складною справою в умовах беззахисності степових рубежів підпорядкованих Порті Молдови та Румунії, а також прозорих кордонів Речі Посполитої. Упродовж першої третини ХVІІ ст. Буджацька орда досягла апогею могутності, її очільник Кантемир-мурза Дивеєв звільнився з-під контролю Бахчисараю й домігся прямого васалітету Порті (5).

Після смерті Кантемира-мурзи Буджак повернувся під владу Бахчисараю. В результаті влаштованих кримським ханом репресій більшість буджацьких ногайців були змушені «зламати свої гарби», тобто припинити кочування й оселитися у постійних селищах, перетворившись на податне населення. Вже у 30-ті роки XVII ст. таких селищ нараховувалося до дев’яти десятків (6). На 1663 р. вони перебували під фіскальним та адміністративним контролем ханського яли-агаси («намісника побережжя»), що мав резиденцію у селищі Ханкишла (7) (тепер с. Удобне Білгород-Дністровського району Одеської області). Під тиском нових хвиль міграцій ногайців зі сходу територія Буджацької орди вже у другій половині XVII ст. обмежилася степовим межиріччям Дністра, Пруту й Дунаю. На Дністровому лівобережжі та в басейні Південного Бугу окремо від буджаківців кочували недиференційовані джерелами «ногайці» (8).

На початку XVIIІ ст. територія розселення буджацьких ногайців стабілізувалася у степах південної Бесарабії, себто у Буджаку. Північну межу Буджаку визначено у 1672 р. кордоном Халіл-паши (інше датування — 1666 р. (9)), що тягнувся від гирла ріки Прут до села Троян, йшов до Верхнього Троянового валу і через р. Ботна прямував до гирла р. Бик, що впадає в Дністер (10). Цим кордоном територія Буджацької орди була офіційно відмежована від Молдовського князівства. Після Прутського договору 1711 р. Порта дозволила буджаківцям кочувати за лінією Халіл-паші, а в 1729 р. примусила молдовського господаря віддати буджаківцям прилеглу до цієї лінії смугу «в 32 години [кінної їзди] довжиною і 2 години шириною» (11). За володіння цією «двогодинною смугою» відбувалися гострі суперечки між буджацькими ногайцями і господарями Молдови, що потребували постійного втручання Порти і Бахчисараю (12). До 70-х рр. XVIII ст. буджаківці спільно з турецькими райя займали 55,7 % території Дністровсько-Прутського межиріччя (13).

Більшість буджацьких ногайців внаслідок переважно насильницької седентаризації залишила кочування і зайнялася напівкочовим скотарством і землеробством, мешкаючи в стаціонарних поселеннях. На початку XVIIІ ст. у відомстві кримського хана перебувало близько двох сотень сіл буджацьких ногайців (14). Навернені до осілості/напівосілості, буджаківці були, звісно, більш піддатливими контролю регіональних органів влади Бахчисараю, ніж їхні кочові одноплемінники. Відтак, адміністрація Кримського ханства у Буджаку сформувалася раніше, ніж в інших підвладних Гіреям ногайських ордах.

Протягом XVI-XVII ст. ногайці, що кочували поза межами Кримського півострова (за виключенням буджаківців), перебували у відомстві ханського губернатора Перекопу — ор-бея (15). На середину XVIII ст. він залишався третім за значенням кримським диґнитарієм, після калги та нурадина, котрі призначалися ханом з представників династії Гіреїв (інколи — з мурз фамілії Ширин), мали станові привілеї й утримувалися коштом ханської скарбниці (16). На початку XVIII ст. кримські хани, окрім «намісників побережжя», стали призначати у Буджак правителів з титулом сераскера.

Одна з перших згадок про наявність сераскера у Буджаку припадає на час кримського походу на Правобережну Україну в 1711 р., коли в якості буджацького сераскера виступав Мехмед Гірей-султан (17). Однак призначення сераскерів кримськими ханами тоді ще не перетворилося на усталену практику. Натомість під час урегулювання відносин між Молдовою та буджацькими ногайцями фігурують посадові особи у чині яли-агаси, зокрема у 1719 р. — Джемаль-ага, у 1727 р. — Алі-ага (18). Постійне перебування сераскер-султанів у Буджаку фіксується під час російсько-турецької війни 1735 — 1739 рр., зокрема у липні 1738 р., а 5 січня 1739 р. кримський хан спеціально приїздив до Буджаку з метою усунення з посади попереднього сераскера і призначення нового (19). З того часу буджацький сераскер-султан перетворюється на постійного ханського резидента, котрому крім військових функцій доручалося ще і цивільне управління. Інституалізація постійного представництва ханської влади за межами Кримського півострова, була зумовлена не лише важливим стратегічним значенням Буджаку під час російсько-турецьких воєн, але й демографічними процесами, пов’язаними з новою хвилею міграцій ногайців. Таким чином, місце ханського чиновника яли-агаси посів представник кримської династії Гіреїв, що мав право на успадкування ханського престолу.

Збільшення територіальних меж Кримського ханства в результаті укладання Прутського російсько-турецького договору 1711 р. створило умови для активізації міграцій ногайців до Північному Причорномор’ї. Протягом 1723 — 1728 рр. з Нижньої Волги та Кубані мігрували єдисанці і джембуйлуківці; чисельність ногайців у Буджаку стрімко зросла напередодні і під час російсько-турецької війни 1735 — 1739 рр. (20). У результаті надмірного скупчення ногайців, котрі мігрували не розрізненими колективами, а цілісними ордами, виникла потреба створення нових представництв ханської влади з власними штатами й управлінської інфраструктури. У 1735 р. згадується ногайський сераскер Ахмет Гірей-султан, осідок якого розташовувався біля р. Молочної (21). По закінченню російсько-турецької війни 1735-1739 рр. контроль над єдисанськими і єдичкульськими ногайцями зосередився в руках буджацького сераскера. «Салтан белогородский сераскер» у 1744 р. вів офіційне листування з Запорозьким Кошем з приводу справ єдисанців, на прикордонної комісії 1749 р. він, спільно з перекопським каймаканом, був уповноважений кримським ханом для розгляду прикордонних суперечок і представництва інтересів ногайців (22). Нечисельна Джембуйлуцька орда зайняла під кочування Перекопський степ, потрапила до відомства перекопського каймакана і перебувала під контролем ор-бея.

Таким чином, починаючи з 40-х років ХVІІІ ст. сераскер-султан набуває функцій не лише військового начальника, котрий здійснює керівництво свого підрозділу під час воєнних дій, але й цивільного губернатора. Після запровадження інституту сераскерства в інших ногайських ордах ці диґнитарії входили до дівану кримського хана, беручи участь у вирішенні головних питань управління ханством (23). У межах своїх орд вони мали всю повноту військово-адміністративної, фіскальної та судової влади, а також прерогативу представляти інтереси ногайського населення у відносинах з російською, польською прикордонними адміністраціями і Запорозьким Кошем. Функція військового управління для сераскерів була першорядною, натомість Ш. де Пейсонель використав для означення функцій сераскера слово «генерал» (24), що вказувало на традиційне розуміння цього титулу в Османській імперії. В разі, коли кримський хан призначася головним над окремими турецькими підрозділами, тоді й він отримував чин сераскера. Так сталося під час придушення повстання Адил Гірея у Буджаку 1727 — 1728 рр. (25).

Певні управлінські функції у ногайських ордах мали каймакани, яких кримські хани призначали з тих же ногайців, а також кримських і литовських татар, вірменів (26) та інших. Загалом, посада каймакана у Кримському ханстві не мала сталого регламенту, характеризувалася різними функціями і місцем в управлінській ієрархії. Єдине, що виокремлювало посадових осіб-каймаканів, — це приналежність до службової аристократії та місцевої родової знаті, не пов’язаних з династією Гіреїв. У більшості, каймакани виступали в ролі «заступників» своїх титулованих володарів виключно у питаннях цивільного управління. Зокрема, в разі відсутності хана або його смерті державні справи в Бахчисараї вів окремий каймакан (27).

Реальна влада сераскер-султана мала певні обмеження з боку ногайської родової знаті, представленої в особі того ж каймакана. Останнього нам вважається можливим співставити зі згаданим Ш. де Пейсонелем баш-мурзою (bache-mirsa) (28), тобто головним мурзою. У запорозьких документах та російській дипломатичній кореспонденції згадуються каймакани ногайських орд, однак баш-мурзи практично не зазначаються, за єдиним виключенням згадки про єдичкульського «ваш мурзу Инчин Билат Иншкозя Нарсламбецкого» (29). Вірогідно, посада каймакана надавалася головному мурзі, котрий мав реальний вплив на стан справ у орді. Баш-мурза виступав в якості «глави знаті» (chef de la Nobless), будучи належним до першого за знатністю ногайського роду на рівні орди чи аулу. Решта знатних родин «йому підпорядковується і ставиться до нього із рідкісним шануванням» (30). Ознаки впливу ногайської знаті на ханських представників наявні вже у звичаї обов’язкового розташування сераскера та його штату в баш-мурзинському аулі, а головне — в участі баш-мурзи у роботі сераскер-султанського дівану. Там, за свідченням Пейсонеля, «йому належить перше місце», адже сераскер «не має права карати будь-якого мурзу, не порадившись з ним, як у тому, що стосується до набору військ, так і в усьому, що відноситься до внутрішнього управління ордою. Йому також належить право стягнення усіх податків сераскера, котрий домовляється з ним про це» (31). Зважмо й на те, що дані Пейсонеля щодо баш-мурзи стосуються виключно Єдисанської орди. Соціально-політичний лад Буджацької орди був істотно видозмінений ще у XVII ст., а влада буджацького і кубанського сераскерів вирізнялася меншою залежністю від ногайської родової аристократії, представленої мурзами двох найбільших родів — Орак-оглу (Урак-улу) і Орумбет-оглу (Ор-Мамбет-улу).

Єдисанська орда тривалий час залишалася у відомстві буджацького сераскера до того часу, коли кримський Арслан Гірей-хан (1748-1755), вірогідно, вперше призначив до єдисанців сераскера — свого брата Крим Гірея, котрий водночас був і нурадином. Після відмови Крим Гірея від обох посад, хан призначив свого старшого сина Селіма ор-беєм, середнього Девлета — буджацьким сераскером і молодшого Шахбаза — сераскером в Єдисанській орді (32). Останні два призначення відбулися у 1753 р., натомість Шахбаз Гірей-султан згадується 24 вересня 1753 р. як «новоучрежденный главный командир» над єдисанцями (33). Після виступу в 1754 р. Шахбаза в похід у Черкесію (34), єдисанці знову опинилися під контролем буджацького сераскера, хоча цивільним управлінням опікувався каймакан єдисанець Джан-мурза (35). Наступного року з’являється єдисанський Ахмед-каймакан.

Девлет Гірей зміцнив свій вплив у Буджаку жорстокими репресіями проти буджацьких мурз (36) і посилив контроль над Єдисанською ордою. У листі до російського генерал-майора Глібова він запевняє: «нагайский народ (йдеться про єдисанців, — В.Г.) не состоит под властию моею», однак при цьому він отримував кореспонденцію від російської прикордонної адміністрації для передачі «находящимся над теми татарами к кадыю и каймакаму». А єдисанський каймакан Ахмед мусив усю кореспонденцію, отриману з-за кордону відправляти для перекладу в Ганкишлу. Крім того, буджацький сераскер мав повноваження, як наприклад у 1755 р., викликати єдисанські караульні команди для отримання свідчень щодо певних прикордонних інцидентів (37). Після повернення з невдалого походу Шахбазу не вдалося зберегти владу в Єдисанській орді. Він ще мав намір оселитися біля каймакана на Куяльнику (38), та згодом звістки про нього губляться. Протягом наступних років буджацькі сераскери утримували непрямий контроль над єдисанцями, користуючись слабкістю влади їхніх сераскерів, котрі навіть не мали постійної резиденції і перебували в аулах єдисанських каймаканів. То ж єдисанський сераскер не мав можливості створити повноцінний адміністративний апарат і тримати під контролем кочовиків зі стратегічно вигідного пункту. З іншого боку, кримські хани не могли виділити єдисанському сераскерові військову команду, зважаючи на те, що Білградський мирний договір забороняв будувати фортеці і тримати гарнізони поблизу кордону. Таким чином, не маючи важелів влади, єдисанський сераскер залишався номінальним правителем, а Єдисанська орда, вирізняючись своєю чисельністю, впливовими мурзами і рівнем добробуту (39), слабко контролювалася центральною владою.

Вигідне становище буджацького сераскера характеризувалося наявністю постійної резиденції у Ганкишлі, де розташувався сераскер-султанський палац з чиновницьким апаратом на чолі з султан-агаси, а також турецькими фортецями та гарнізонами, що розташовувалися поруч. На 1754 р. у штаті буджацького сераскера були писар, вихідець з України, котрий сповідував християнство і вільно володів мовою російського діловодства, радник Махмед-ага, грек за походженням, який сповідував іслам (40). Управлінський апарат буджацького сераскера мірою устаткування перетворювався на традиційний діван, на кшталт того, що був у кримського хана, а також калги, нурадина й кримських карачі-беїв. З цього приводу Пейсонель свідчив: «сераскери мають своїх візирів, своїх дефтердарів, своїх діван-ефенді, своїх каді[їв] і взагалі їх двір подібний двору хана» (41). Слід також взяти до уваги те, що напівосілих буджаківців, котрі мали постійні села, було легше контролювати, ніж кочовиків-єдисанців, а вплив місцевої буджацької аристократії був порівняно меншим.

Єдисанські мурзи, обмеживши владу свого сераскера, були роздратовані нав’язливим «кураторством» буджацького сераскер-султана. Найбільше дратувало те, що він, з наказу Порти і Криму, контролював відносини єдисанців з порубіжним населенням Польщі, Молдови та Росії, перешкоджаючи набігам. Найбільш радикальним проявом протесту стало повстання єдисанців та буджаківців у 1758 р., яке не лише призвело до скинення чинного та призначення нового кримського хана — Крим Гірея (колишнього буджацького сераскера), але й спричинило важливі зміни у системі управління ногайськими ордами.

Повстання 1758 р. почалося як протест проти сваволі буджацького сераскера Сеадет Гірея й і переросло в традиційний кочівницький набіг на землі Молдови та Румунії. На загал, воно засвідчило неефективність концентрації влади над ногайцями Північно-Західного Причорномор’я в руках буджацького сераскер-султана, так само як і низький рівень інтеграції ногайських орд у державну систему Кримського ханства. Цю проблему Крим Гірей (1758 — 1764 і 1768 — 1769) вирішив засобом створення другої столиці ханства в м. Каушани. Тут був побудований ханський палац, прилаштований для військових, адміністративних та представницьких потреб (42); тут Крим Гірей провів чи не більшу частину часу свого перебування на ханському престолі, зрідка навідуючись до Бахчисараю.

Примітки:

1. Васильев Л. С. Протогосударство-чифдом как политическая структура // Народы Азии и Африки. — 1981. — № 6. — С. 175.
2. Крадин Н.Н. Кочевники, мир-империи и социальная эволюция // Альтернативные пути к цивилизации: Колективная монография / Под ред. Н. Н. Крадина и др. — М.: Логос, 2000. — – С. 314-336. Крадин Н. Н. Кочевые империи: генезис, расцвет, упадок // Восток. — М.: Наука, 2001. — № 5. — С. 21-32. Крадин Н. Н. Власть в традиционном обществе // knowledge.isras.ru/sj/sj/sj4-02krad.htm. Трепавлов В.В. Бий мангытов, коронованный chief: вождество в истории позднесредневековых номадов западной Евразии // Альтернативные пути к цивилизации: Кол. монография / Под ред. Н.Н. Крадина и др. — М.: Логос, 2000. — С. 356-367. Трепавлов В. В. История Ногайской Орды. — М.: Восточная литература, 2002. — С. 547-548 та ін. Трепавлов В. В. Бий мангытов, коронованный chief: вождество в истории позднесредневековых номадов западной Евразии // Альтернативные пути к цивилизации: Кол. монография / Под ред. Н. Н. Крадина и др. — М.: Логос, 2000. — С. 356-367.
3. Fisher Alan. The Crimean Tatars. — Stanford: Hoover Institution Press, 1978. — Р. 25.
4. Грибовський В. Формування локальної групи причорноморських ногайців у ХVІ — ХVІІ ст. // Україна в Центрально-Східній Європі. — № 4. Київ, 2004. — С. 279-306.
5. Новосельский А. А. Борьба Московського государства с татарами в первой половине XVII в. — М.–Л.: Изд-во АН СССР, 1948. — С. 101-115. Трепавлов В.В. История Ногайской Орды. — М.: Восточная литература, 2001. — С. 420. Гізер С. М. Кочове населення Буджацького степу у XVI — XVIII ст. // Заселення півдня України: проблеми національного та культурного розвитку. Наукові доповіді. Міжнародна науково-методична конференція. Херсон, 21-24 травня 1997 р. — Ч. І. — Херсон, 1997. — С. 218. Бачинский А. Д., Добролюбский А. О. Буджакская орда в XVI-XVII вв. (историко-археологический очерк) // Социально-экономическая и политическая история Молдавии периода феодализма. — Кишенев: Штиинца, 1988. — С. 82-94.
6. Боплан Г.-Л., де. Опис України. Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький / Пер. з фр. Я. І. Кравця. — Львів: Каменяр, 1990. — С. 46.
7. Челеби Эвлия. Книга путешествия. Извлечения из сочинения турецкого путешественника XVII века. — М.: Изд-во Вост. л.-ры, 1961. — С. 190, 264.
8. Санин Г. А. Отношения России и Украины с Крымским ханством в середине XVII века. — М.: Наука, 1987. — С. 67.
9. Хайдарлы Д. И. Молдавия и Крымское ханство (1718 — 1774 гг.) // Stratum plus. — Кишенев. — № 6: 2003 — 2004. — С. 249.
10. Кантемир Дмитрий. Описание Молдавии. — Кишенев: Штиинца, 1973. — С. 6, 25-27.
11. Гизер С.Н. Турецкий источник по истории буджакских ногайцев // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна XVIII-XIX століття. — Вип. 6. — Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2001. — С. 213.
12. Хайдарлы Д. И. Молдавия и Крымское ханство. — С. 249-252 та ін.
13. Бачинська Олена. Колонізаційна політика Стамбула на Придунайських землях у XVIII ст. // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.). — Вип. 3. — К., 2003. — С. 244.
14. Русов А. А. Русские тракты в конце XVII и начале XVIII веков и некоторые данные о Днепре из Атласа конца прошлого столетия. — К.: тип. М.П. Фрица, 1876. — С. 36.
15. Описание перекопских и ногайских татар, черкесов, менгрелов и грузин Жана де Люка // Записки Одесского общества истории и древностей (Далі: ЗООИД). — Т. 11. — Одесса, 1879. — С. 485.
16. Кримський республіканський краєзнавчий музей. Наукова бібліотека «Таврика». — 9 С 1 П-24. «Записка о состоянии гражданском, политическом и военном Малой Татарии, посланная в 1755 г. министром короля господином де Пейссонель» / Переклад В. Х. Лотошнікової. — Сімферополь, липень, 1925. Машинопис (Далі: Записка Пейссонеля). — Арк. 10, 17.
17. Субтельний Орест. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. / Пер. з англ. В.Кулика. — К.: Либідь, 1994. — С 77-80.
18. Хайдарлы Д. И. Молдавия и Крымское ханство. — С. 253, 256.
19. Указ. вид. — С. 269.
20. Грибовський В. Процес міграції ногайців до території Кримського ханства у І половині XVIII ст. // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів / Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. — Т. 6. — Київ, 2001. — С. 63-65. Хайдарлы Д. И. Молдавия и Крымское ханство. — С. 253, 266-269.
21. Скальковський А. О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. — Дніпропетровськ: Січ, 1994. — С. 269.
22. Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734-1775. — Т. 2. — С. 348-350.
23. Записка Пейссонеля. — Арк. 34-35.
24. Там само. — Арк. 17-18.
25. Хайдарлы Д. И. Молдавия и Крымское ханство. — С. 258.
26. Записка Пейссонеля. — Арк. 10.
27. ЦДІАУ. — Ф. 229. Оп. 1. — Спр. 121. 1762 р. — Арк. 33; Записки Пейссонеля. — Арк. 15.
28. Peyssonel M. [Charl], de. Traite sur le commerce de la Mer Noire. — Т. ІІ. — Paris, 1787. — Р. 303.
29. Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734-1775. — Т. 2. — С. 242.
30. Peyssonel M., de. Traite sur le commerce de la Mer Noire. — Т.ІІ. — Р. 303-304.
31. Записка Пейссонеля. — Арк. 41.
32. Негри А. Извлечение из турецкой рукописи [Одесского] общества [истории и древностей], содержащей историю крымских ханов // ЗООИД. — Т. І. — Одесса, 1844. — С. 391.
33. ЦДІАУ. — Ф. 59. Оп. 1.– Спр. 798. 1741-1775 рр. — Арк. 185.
34. Інститут рукопису НБУ ім. В. Вернадського (далі: ІР НБУ). — Ф. 9. Док. 132-214. 1754 — 1755 рр. — Арк. 108-108 зв.
35. ЦДІАУ. — Ф. 59. Оп. 1.– Спр. 798. 1741-1775 рр. — Арк. 192-194.
36. Кочекаев Б.-А. Б. Ногайско-русские отношения в XV-XVIII вв. — Алма-Ата: Наука, 1988. — С. 143.
37. ІР НБУ. — Ф. 9, док. 132-214. — Арк. 27, 40-41.
38. Там само. — Арк. 108-108 зв.
39. Записка Пейссонеля. — Арк. 57.
40. ІР НБУ. — Ф. 9. Док. 132-214. 1754 — 1755 рр. — Арк. 40 зв.-42, 74 зв.
41. Записка Пейсонеля. — Арк. 18.
42. Клееманово путешествие из Вены в Белград и Новую Килию також в земли буджатских и нагайских татар. — СПб, 1783. — С. 56-57.

Відомості про автора:
Грибовський Владислав Володимирович — кандидат історичних наук, виконавчий директор Інституту суспільних досліджень (м. Дніпропетровськ).