Скам’яніле обличчя застою. Скільки років декомунізованим пам’ятникам Дніпра?


Святослав Чирук, к.і.н., співробітник Інституту суспільних досліджень

Пам’ятники, споруджені на честь царів і їх слуг, і такі, що не представляють інтересу ані з історичної, ані з художньої сторони, підлягають зняттю з площ та вулиць і, частково, перенесенню на склади, а частково, використанню утилітарного характеру.
Декрет «Про зняття пам’ятників, споруджених на честь царів і їх слуг, та вироблення проектів пам’ятників російської соціалістичної революції», 14 квітня 1918 р.

Мешканці і гості міста напевно помітили, що на привокзальній площі імені Ленінського комсомолу іде жваве будівництво. Це споруджується пам’ятник революціонеру, видатному політичному діячу Григорію Івановичу Петровському. Перехожі із зацікавленням дивляться на десятиметрову скульптуру <…>А чи знаєте ви, що за кілька днів вся ця велетенська споруда зникне? – спитали мене будівельники[1]. <…>
Родионов И. «Рождение памятника», «Днепровская правда», 4 квітня 1976 р., № 67

Після розпаду Радянського союзу в Україні, у т. ч. – у м. Дніпропетровську (суч. м. Дніпро), залишилося чимало пам’ятників та меморіальних табличок радянської доби. Вони продовжували стояти на майданах і проспектах, висіти на фасадах будинків, та після Революції гідності і прийняття т.зв. «декомунізаційних законів» розпочався їх масовий демонтаж. Не всі схвалюють такий підхід, мовляв, це також частина нашої історії. Але на скільки «старими» є демонтовані пам’ятники, та яку функцію вони виконували насправді?

Ленінський план «монументальної пропаганди»

Одним із першочергових аспектів, на який звернули увагу більшовики після приходу до влади, стала саме політика пам’яті, спрямована, у тому числі, на монументи. У 1918 р. було прийнято Декрет, який передбачав демонтаж пам’ятників, встановлених на честь царів та «їхніх слуг», їх часткове перенесення на склади (у тому числі – для подальшої демонстрації публіці) та часткове «утилітарне» використання. Почався демонтаж пам’ятників царизму [2], після чого Ленін вирішив, що непогано було б монументально оспівати комунізм. Про те, як це було, згадував нарком освіти Луначарський. За його словами, більшовицький «вождь» надихнувся утопічним твором Томмазо Компанелли «Місто сонця» і вирішив, що там була цікава і «не наївна ідея» – використовувати монументальне мистецтво для виховання молоді. Цю ідею Ленін охарактеризував як «монументальну пропаганду» і поставив завдання скласти список попередників соціалізму, його теоретиків, борців, аби присвятити їм скульптури чи меморіальні дошки. За задумом Леніна «в різних місцях на придатних стінах або на яких-небудь спеціальних спорудах для цього можна було б розкидати короткі, але виразні написи, що містили найбільш тривалі корінні принципи і лозунги марксизму, а також добре збиті [ідеологічні] формули, які надають оцінку тій або іншій великій історичній події». Інакше кажучи, це робилося з метою розставити «правильні» маркери колективної пам’яті у вигляді пам’ятників. При цьому, за радянської влади ніхто не насмілювався казати, що «спочатку – економіка, а потім – культура», або що «більше нема на що витрачати гроші», а навпаки. У 1986 р. Дніпропетровська обласна газета «Зоря» гордо повідомляла, що «держава, яка переживала величезні труднощі, оточена вогненним колом інтервенцій, голоду, епідемій, держава, яка задихалась від безробіття, турбувалась про пам’ятники <…>».

Не варто вважати, що використання пам’ятників з пропагандистською метою було тимчасовим підходом. Радянська влада ніколи не приховувала того, що пам’ятники – це, перш за все, саме «пропаганда» і ніщо інше. На це прямо вказувалося навіть у 1960-1980-ті роки. Фразу «монументальна пропаганда» можна легко зустріти у книгах та газетних статтях цього періоду. Газета «Зоря» у 1968 р. прямо писала, що «Сучасники далеких подій мають передаватись <…> не як німий архівний інвентар, а як живі агітатори і пропагандисти подвигів і невичерпних талантів нашого народу <…>».

Тимчасово увіковічені

Одним із побажань Леніна щодо монументальної пропаганди, озвучених Луначарському, було, щоби на першому етапі пам’ятники робилися з нетривких матеріалів (імовірно, з метою економії та швидкого виготовлення). Таке ставлення з боку радянської влади було дещо зневажливим по відношенню як до пам’ятників, так і до тих, кому вони були присвячені. Але головна мета була не в тому, аби «увічнити» пам’ять про певних осіб, а в тому, щоби використати їх як агітаційний матеріал, після чого пам’ятники, в разі потреби, могли бути утилізованими.

Дійсно, спочатку постреволюційні скульптури у колишньому Катеринославі/Дніпропетровську не могли похизуватися довговічністю. Перший більшовицький пам’ятник з’явився у місті ще до завершення революції. 1 травня 1919 р. біля колишньої Соборної площі було встановлено величезний (25 метрів заввишки) обеліск, виконаний за проектом архітектора А. І. Страхова, присвячений «героям революції». Монумент являв собою дерев’яний стовп, обліплений цементом з червоною зіркою нагорі. Стела стояла на дерев’яній базі, прикрашеній барельєфами. Позаду знаходився плакат-діарама «Один боєць упав – мільйон іде на заміну», але час її існування виявився недовгим – усього три дні, після чого монумент підірвали білогвардійці.

Цинічним виглядає спорудження в 1920 р. на колишньому Катеринославському проспекті (суч. пр. Д. І. Яворницького) навпроти Зимового театру (біля суч. Дніпровського Академічного театру Драми і комедії) тріумфальної арки на честь в’їзду до міста першої Кінної армії С. М. Будьонного – одного з очільників російської військової інтервенції в Україну 1917–1921 рр. Арка виглядала помпезно (її прикрашав великий (висота 6 м., довжина 30 м.) фриз «Червона кіннота не знає перешкод», на якому зображувалася кавалерійська лава, що мчалася в атаку у променях вранішнього сонця), але також будувалась з тимчасових матеріалів і невдовзі була розібрана.

Перший пам’ятник Леніну у Дніпрі. Стоять (зліва направо): В. Юрінсон та Г. Теннер. Сидять – каменотеси з Наталівки, 1925 р. Фото з колекції Л. Маркітана. Публікується за виданням: Маркитан Л. Первый на Украине // Днепровская правда. – 1988. – № 89.

Більш монументальний характер мав пам’ятник В. І. Леніну 1925 р. скульптора Г. С. Теннера, який носив дещо підлабузницький характер – про його спорудження в місті Катеринославський Пленум губпрофради заявив у день поховання «вождя світового пролетаріату», внаслідок чого подія потрапила на шпальти провідних видань СРСР. Проект коштував величезну на той час суму – 10000 рублів золотом. Після проведення конкурсу, пам’ятник було зроблено поспіхом, усього за 2 місяці. Восьмитонний гранітний бюст встановили на дерев’яному постаменті, оздобленому «під мармур» (за первинним проектом постамент мав бути гранітним) навпроти суч. парку Глоби до річниці смерті Леніна – 22 січня 1925 р. Утім, його також спіткала сумна доля – у 1932 р. у зв’язку з реконструкцією проспекту пам’ятник зняли, після чого він зник. Згодом, у 1930-ті роки проводилось кілька конкурсів на проект нового монументу, проте споруджено його так і не було.

Чимало пам’ятників «вождям» та ідеологічно «правильним» постатям у місті було встановлено у другій половині 1930-х рр. Вже з цього часу (1920-1930-ті рр.) влада вписувала до «пантеону» окремих культурних та наукових діячів. Наприклад, в 1923 р. було встановлено пам’ятник Т. Г. Шевченку, а в 1934 р. – Максиму Горькому[3]. В цей час пам’ятники, переважно, носили характер садово-паркової скульптури і відливались за типовими формами. Наприклад, ціла алея таких скульптур малася у сучасному парку Глоби, хоча деякі пам’ятники даного етапу (1920-1930-ті рр.) вирізнялися більшою «монументальністю». Це, зокрема, пам’ятник Леніну біля транспортного університету, що стояв на високому постаменті чи гранітний пам’ятник Сталіну.

На жаль, встановити точну кількість таких пам’ятників та їх місцезнаходження надзвичайно складно або навіть неможливо. У 1986 р. у газеті «Зоря» скаржилися, що «майже всі пам’ятники того часу виготовляли з недовговічних матеріалів, і <…> не збереглися». Мабуть, найбільш раннім радянським пам’ятником міста, що дожив до наших днів, є броньована платформа часів революції, встановлена біля палацу Ілліча в 1932 р., яка виявилась достатньо міцною для того, аби пережити негаразди ХХ ст.

Бронеплатформа часів революції, встановлена у 1932 р.

Більшість пам’ятників 1920-1930-х рр., які було присвячено радянським політичним діячам, зруйнувала інша тоталітарна система, а саме – німецькі окупаційні війська. У свою чергу, нова влада також намагалася ідеологічно закріпитися в місті за допомогою монументів, які потім знищив радянський уряд.

Цікавим також є те, що радянських пам’ятників навіть більш пізнього часу (1940-1960-ті рр.) у Дніпрі залишилося небагато. У цей період продовжилася і набула нового розмаху закладена ще у 1930-ті роки традиція використовувати з метою монументальної пропаганди садово-паркову скульптуру. В окремих випадках пам’ятники повторювали форму або сюжети тих, що були споруджені ще у 1930-х рр. Це, наприклад, типова скульптура «Ленін і Сталін в Горках».

Добрим зразком використання садово-паркової скульптури в якості монументальної пропаганди є парк Калініна 1950-х років. У ньому знайшли місце як Ленін зі Сталіним (стояли на вході в парк), так і «маленький» Ленін з «кучерявою головою» на дитячому майданчику, а також … ще кілька скульптур Леніна і Сталіна, погруддя різноманітних діячів мистецтва, піонери і монумент загиблим воїнам. Більшість цих пам’ятників була демонтована самою радянською владою. З 1953 р. розпочалась «Хрущовська відлига», яка характеризувалася, у тому числі, боротьбою із культом особи, що проявлялося у масовому демонтажі пам’ятників Сталіну. Існує навіть припущення, що пам’ятник Т. Г. Шевченку на Монастирському острові першопочатково планувався саме як пам’ятник Сталіну, але зміна політичного курсу країни змусила кардинально переглянути проект і, в першу чергу, особу, якій присвячено монумент. Іншу частину пам’ятників демонтували в ході різноманітних реконструкцій вулиць та майданів, як, наприклад, пам’ятник А. К.  Войцеховичу та інші. Ті ж пам’ятники, які вцілили, розвалилися через неякісні матеріали, з яких їх було зроблено.

Демонтований пам’ятник А. К. Войцеховичу, 1971 р. (первинний монумент 1958 р. спорудження було зруйновано ще за радянських часів)

В цей же час (переважно 1950-ті) в місті було встановлено значну кількість простих і непрезентабельних меморіальних табличок (переважно, біла мармурова плита із коротким написом), які згодом також було демонтовано значною мірою через невідповідність новим архітектурним смакам. Монументально зроблених пам’ятників того періоду збереглось небагато. У центральній частині міста серед них можна назвати: бюст, присвячений М. І. Калініну, що стояв на колишньому проспекті ім. Калініна, та С. М. Кірову з колишньої просп. Кірова, встановлені у 1949 р. Відносно «старим» можна вважати пам’ятник В. І. Леніну з колишньої пл. Леніна, який відкрили у 1957 р. на основі рішення … 1947 р.[4] Жодної установи, яка б опікувалася збереженням пам’ятників та їх обліком, в цей період у місті не було.

«Монументальна пропаганда» в дії

Кардинальний поворот у встановленні пам’ятників в СРСР відбувся після приходу до влади, Л. І. Брєжнєва у т. зв. «епоху застою», яка, у тому числі, характеризувалася відмовою від розвінчання культу особи та початком неосталіністського повороту в державному управлінні, а також підсиленням втручання партії у духовне життя громадян. Влада «згадала» про «Ленінський план монументальної пропаганди». Почався широкий ідеологічний наступ. Спорудження пам’ятників набуло масового характеру, а самі монументи вже робилися не тимчасовими, а виготовлялися капітально, із міцних матеріалів.

Саме в цей період у місті з’явилася більшість знайомих нам комуністичних пам’ятників, поштовхом до чого став «План монументальної пропаганди м. Дніпропетровська», прийнятий у 1969 р. міськкомом партії та міськвиконкомом. Газета «Дніпровська правда» тоді повідомляла, що в основу плану було покладено «історико-революційну тематику», а «першим величним акордом симфонії з бронзи та граніту» мала стати «Семиметрова фігура Г.І. Петровського на площі Ленінського комсомолу біля залізничного вокзалу». Одночасно розпочалась інвентаризація меморіальних табличок (1970 р.), точну кількість яких ніхто не знав. Часто невідомо було, коли і чому їх встановили саме у цьому місці («приписування» значення відбувалося одночасно з інвентаризацією), а самі таблички іноді містили помилки.

Аналіз дат спорудження пам’ятників і пам’ятних знаків, що підлягали демонтажу у Дніпрі згідно Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» свідчить, що більшість із них були встановлені саме у 1970-ті роки.

Час встановлення пам’ятників та меморіальних табличок, що підлягали декомунізації у м. Дніпро (діаграма)В якості підсумку виконання «Плану монументальної пропаганди» у місті та області можна навести цитату з газети «Зоря» від 4 червня 1986 р.: «На прикладі Дніпропетровщини можна побачити, яких величезних масштабів набрала монументальна пропаганда в наші часи. Важко навіть перелічити всі твори архітектурно-скульптурного мистецтва, що з’явилися останнім часом. Тільки в обласному центрі встановлено майже триста пам’ятників і пам’ятних знаків, а всього в області – близько 2.100 пам’ятників».

Що «вшановували»?

Мабуть, одним із найбільш цікавих питань є те, що ставало підставою для відкриття пам’ятнику чи меморіальної дошки тій або іншій особі? Інформацію про це можна знайти як у паспортах об’єктів, так і в газетних матеріалах щодо відкриття пам’ятників. Звісно, частина з них вшановувала репресованих царською владою революціонерів, частина – була даниною «дружби народів» та найбільший інтерес становлять інші «герої». Так, 3 бюсти і 1 горельєф, присвячені М. І. Калініну, було встановлено тільки через те, що він двічі відвідав місто та виступив із промовами (31 травня 1920 р. та 20 лютого 1934 р.). Знаходження меморіальної таблички «Місце, де проходили революційні мітинги робітників м. Катеринослава» біля входу до сучасного парку ім. Глоби у паспорті об’єкту, зокрема, пояснювалось тим, що «саме біля центрального входу в міський сад на першотравневій демонстрації робітників в 1905 році, коли поліція і козаки напали на робітників, більшовик із Амур-Нижньодніпровського району Дмитро Тахчогло смертельно поранив поліцейського ката-пристава Шишко». 10 жовтня 1975 р. в газеті «Днепр вечерний» пропонувалось встановити меморіальну дошку В. М. Валявку, через те, що він очолював Катеринославський губернський надзвичайний комітет, тобто організацію, яка виконувала репресивні функції. Сюди ж можна занести і меморіальну дошку, присвячену відомому чекісту Ф. Е. Дзержинському, який також завітав до міста в 1921 р. і відвідав губернську надзвичайну комісію. Більше того, меморіальну дошку було встановлено навіть не на тому будинку, який він відвідував (!). Доволі промовистим свідченням зовнішнього привнесення російської революції до Катеринослава стало встановлення в якості монументу броньованої платформи навпроти «Палацу Ілліча» у 1932 р. В якості зразку під час її виготовлення було покладено броньований потяг «московських пролетарів, що допомагали катеринославцям встановлювати в місті владу Рад». Прибулі на броньованих потягах з Москви більшовики 10 січня 1919 р. стали основною силою, яка розгромила у Катеринославі загони гайдамаків, що відстоювали українську владу.

Особливо промовистим було пояснення щодо встановлення меморіальної дошки В. М. Каптурову на будівлі залізничного поштамту. Так, у газеті «Днепр вечерний» 7 листопада 1986 р. повідомлялося, що дану особу увіковічено в бронзі через мученицьку смерть «від рук куркульської банди». За завданням Катеринославської організації РСДРП В. М. Каптуров разом із товаришем виїхав у Верхньодніпровський повіт, щоби вилучити «надлишки хлібу в кулаків». Власне під час цього заняття його і було вбито мешканцями с. Адамівка (нині Криничанського району).

Демонтовані пам’ятники на складі, 2017 р.

Цікавим аспектом було також те, що деякі пам’ятники у 1940-1950-х рр. у місті встановлювались в межах боротьби з «космополітизмом». Це проявлялося у прославлянні російських діячів та російської культури в цілому та було елементом русифікації. Це, зокрема, садово-паркові скульптури Самсона (копія скульптури «Самсон розриває пащу леву» у Петергофі) з парку ім. В. П. Чкалова (суч. парк ім. Л. Глоби) чи Іллі Муромця в образі руського витязя, з парку М. І. Калініна (суч. парк Пам’яті та примирення) та інші [5].

Висновки

Отже, пам’ятники тоталітарної доби, перш за все, мали використовуватися саме з пропагандистською метою (хоча ними самими радянська монументальна пропаганда ніколи не обмежувалася). Монументи встановлювались у кілька етапів, кожен з яких мав свої особливості через ідеологічні, політичні та економічні причини. Значна частина пам’ятників тоталітарних режимів, що знаходилися на території м. Дніпропетровська (суч. м. Дніпро) була зроблена із недовговічних матеріалів і не збереглась. Оскільки ж вони навіть не стояли на обліку, виявити їх точну кількість, а тим паче знайти і продемонструвати людям не уявляється можливим (хіба що на окремих старих фото). Внаслідок цього більшість радянських пам’ятників, яких торкнулася декомунізація, має відносно нетривалу історію і відноситься до 1970-1980-х рр., коли їх почали робити з розмахом і пафосом. Розставлені за спільним пропагандистським планом (план монументальної пропаганди), вони були покликані консервувати радянську ідентичність, глорифікуючи і мемуаріалізуючи вигідних радянській владі історичних постатей.

[1] Замість пам’ятнику спочатку було встановлено макет.

[2] Слід зазначити, що стихійний демонтаж розпочався іще до прийняття декрету, одразу після Лютневої революції 1917 р.

[3] Не плутати із пам’ятником на вул. Княгині Ольги (колиш. вул. Горького).

[4] Цікаво, що тимчасовий пам’ятник В. І. Леніну, встановлений у 1947 р. навіть стояв у іншому місці – в парку за будівлею сучасної обладміністрації.

[5] Джерело: Памятники истории и культуры Украинской ССР. – К.: Наукова думка, 1987. – С. 100–109; Федоренко И. Жизнь – подвиг / И. Федоренко // Днепр вечерний, № 256. – 1986; паспорти об’єктів; висновки про оцінку вартості пам’ятників. В разі реконструкції пам’ятника, в якості дати спорудження пам’ятника враховувалась дата реконструкції, оскільки під «реконструкцією» розумілась повна заміна пам’ятника на новий.