Позиціонуйся або помри

Український феномен економічної залежності складний і багаторівневий. Передусім це реакція на загальносвітові тренди економічного розвитку та усталеного міжнародного поділу праці. Водночас це і результат власного історичного досвіду — суміші з елементів формування політичних еліт та особливостей здійснення соціальної політики. Як наслідок, сировинна, ресурсна й технологічна залежності, з одного боку, спричинили структурні недосконалості української економіки, а з іншого — продовжують їх загострювати. Україна на нинішньому етапі глобалізації опинилася як під тиском процесів транснаціоналізації й примусової лібералізації, так і під впливом інтеграційних об’єднань, які й стають новим інструментом економічної сили. Подібне поєднання викликів економічному суверенітету держави є рисою неозалежності. Вона висуває на порядок денний пошук не універсальних рецептів процвітання на кшталт Вашингтонського консенсусу, а національно детермінованої моделі розвитку. Хоча доморощені реформатори не припиняють безкінечних спроб наздогнати когось, копіюючи рецепти успіхів чи то Грузії, чи то Литви, чи то Польщі, слід усвідомити, що така ідея є хибною в самій своїй основі. Реформи, які здійснюються за уніфікованими зразками, містять небезпеку втілення моделі, що не відповідає потребам національних умов. Звісно, модель переходу потребує зламу старої системи та утвердження нової. Зважаючи на те, що шлях від одного типу економічних відносин до іншого не відбувається автоматично, потрібно бути готовими до протиборства національних і глобальних інтересів. Наздогнати може лише той, хто здатен, усвідомивши світові тенденції, перейти від “траєкторії переслідування” до “руху на випередження”. Сліпе копіювання чужого пройденого шляху без корекції з урахуванням нових історичних викликів і трансформаційних процесів, що відбуваються у відносинах між державами, приречене на провал. На шляху самоідентифікації потрібно зважати на досвід інших країн: 1. Суворе застосування принципів лібералізму менш розвиненими країнами наражало більшість із них на небезпеку так ніколи і не перейти на наступний етап економічного розвитку. 2. Для кожної національної економіки існує рівень так званого помірного протекціонізму — оптимальної кількості обмежень у торгівлі відповідно до загальноприйнятого рівня. Він може виступати вихідним пунктом у пошуках ефективної зовнішньоторговельної політики. 3. У ситуації втрати традиційних ринків збуту українських товарів помірний протекціонізм здатен виступити інструментом антикризової політики. Заборона вивезення необробленої сировини могла б стати інструментом стимулювання промислового виробництва, що здатне сприяти, серед іншого, анонсованим структурним перетворенням у державі. Тож слід використовувати потенціал двосторонніх перемовин у спробі врегулювати торговельні відносини з країнами-партнерами для пошуку компромісів. 4. Орієнтована на ланцюги створення вартості модель економічного зростання України створила б великі можливості для стимулювання соціально-економічного розвитку. Потоки інвестицій, товарів, послуг і знань, що є невіддільною частиною ланцюгів вартості, відкрили би шлях до промислового переоснащення країни. Ланцюги доданої вартості є носіями глобальних стандартів ведення бізнесу, а тому забезпечують ліпший доступ до інформації, засвоєння нових технологічних знань і навиків. Це сприяло б отриманню місцевими українськими компаніями завдяки доступу до іноземних проміжних товарів шансу на створення нових галузей виробництва, що визначатимуть міжнародну спеціалізацію країни. 5. Фрагментація виробництва у глобальних ланцюгах створення вартості значно інтенсивніша у галузях промисловості, де технічні характеристики товару дають змогу розділити процес виробництва на окремі стадії. Тому нам конче потрібна активна промислова політика країни. Сьогодні вона розчиняється в псевдоліберальних переконаннях апологетів ідеї пошуку конкурентних переваг нашої держави в альтернативних секторах економіки (зокрема, в сфері послуг). Проте саме модульність продукту, особливо в таких галузях, як машинобудування електричних приладів й апаратів, транспортних засобів, дала б можливість максимально скористатися перевагами міжнародного поділу праці і дислокувати окремі стадії виробничого процесу в Україні. Це також стосується високотехнологічного сектора хімічної промисловості і дещо меншою мірою таких традиційних галузей промисловості, як гірничодобувна промисловість і виробництво сировинних товарів (нафтопереробка, чорна та кольорова металургія, хімічна промисловість, виробництво гуми та пластику). Самі по собі галузі первинного сектора не потребують високого рівня імпортного вмісту в експорті, за винятком окремих видів послуг. Однак вони слугують, як правило, початковою ланкою ланцюгів вартості, тобто створюють виробничий ресурс для інших галузей. 6. Проблема зменшення бюджетного дефіциту лягає важким тягарем на українців, які відчувають на собі наслідки здійснення рестрикційної макроекономічної політики. Так, зростання фіскального навантаження на населення співіснує зі скороченням соціальних видатків бюджету, негативні ефекти від зменшення економічної активності та споживчого попиту посилюються згортанням інвестиційної функції держави, ускладненням доступу до кредитних ресурсів і девальвацією гривні. Таке поєднання стає реальною загрозою економічній безпеці держави. 7. Україна змушена продавати національні активи, адже це — одна із ключових рекомендацій МВФ, що виправдовується необхідністю ліквідувати дефіцит державного бюджету. Продані за таких умов підприємства не принесуть тривалої економічної вигоди. Натомість збільшиться їх залежність від зовнішніх кредитів і капіталовкладень. Виходить певний парадокс у рекомендаціях міжнародних інституцій: приватизація замість того, щоб служити підставою для піднесення економіки, найчастіше позбавляє країну активів. Більш того, поспішність у приватизації, яку пропагують МВФ й окремі установи Світового банку, показує фокусування цих організацій на інтересах основних гравців світової системи. Слід визнати, що українська модель самопозиціонування у глобальній економіці вперше з моменту її незалежності отримала шанс перетворитися із суто інерційної на таку, що здатна трансформувати існуюче зачароване коло залежностей під впливом політичних важелів тиску. Втім, слід наголосити, що йдеться виключно про зміну ваги кожної із складових економічної залежності в українській специфіці — сировинної, ресурсної, торговельної, технологічної, фінансової, боргової, валютної, інвестиційної, міграційної. Неозалежність в українській специфіці — виклик національній безпеці держави. Адже поєднання названих причин її вразливості свідчить про необхідність маневрувати в площині глобальних викликів. Координати української неозалежності визначають актори міжнародних відносин, що тиснуть на економічний суверенітет України. Тому шукати панацею в уніфікованих і стандартизованих реакціях на світові процеси — шлях до прірви. Завдання номер один — не проста політична, а саме економічна дипломатія для просування національної ідеї економічного відновлення.
Більше читайте тут: http://gazeta.dt.ua/macrolevel/pozicionuysya-abo-pomri-_.html

Володимир Панченко, Наталія Резнікова