Інтелектуали ОУН та воїни УПА: економічний націоналізм в теорії та практиці

Володимир Панченко

Інтелектуали ОУН та воїни УПА PDF версія (ukr)

OUN Intellectuals and UPA soldiers – in PDF (EN)

  Вступ

Друга світова війна стала ареною битви між ідеологіями, технологіями та націями. З протистоянням подібного масштабу людство зіштовхнулося вперше. Не дивно, що окремі аспекти тієї війни виходять далеко за її хронологічні межі. Наприклад, геополітичні, ідеологічні та психологічні чинники, які вплинули на її підготовку та проведення, були зумовлені різними процесами, які спостерігалися починаючи з другої половини ХІХ ст., а наслідки відчутні і досі.

Для України Друга світова мала власний вимір, невимовно трагічний. Відсутність власної держави в чергове призвела до того факту, що значна частина українців волею долі опинилися по різні боки барикад. І для нацистської Німеччини, і для комуністичного СРСР, незалежно від тривалості панування, Україна відігравала роль сировинного додатку та вигідної з геополітичної точки зору території. Методи обох потуг мали багато спільного: частково знищити, частково депортувати, частково асимілювати… Різниця між гітлерівським та сталінським режимами полягала лише у використанні різної пропорції цих методів та в хронології застосування.

Сьогодні ми, нарешті, маємо можливість позбутися старих стереотипів, коли одних поневолювачів називали загарбниками, а інших – визволителями. Та чи готові до цього?

Одним із найважливіших для України аспектів Другої світової війни була діяльність Української повстанської армії (УПА), спрямована на виборювання незалежності. Сьогодні особливо вражає той факт, що в цей важкий час армія не тільки воювала, а й у дуже стислий термін на звільнених від окупантів територіях впроваджувала справжню державну економічну модель, розроблену задовго до початку війни. Між Першою та Другою світовими війнами опрацюванням програми економічної політики в майбутній незалежній Україні серйозно займалася Організація українських націоналістів. Протиставляючи себе водночас і комуністичному, і нацистському режимам, але при цьому не поділяючи і ліберальної доктрини, теоретики ОУН прагнули впровадити в Україні новий, третій шлях розвитку. Суть його полягала у застосуванні найкращих надбань людства в площині економічної теорії та практики. Цей третій шлях розвитку був успішно пройдений в Чехословаччині, Німеччині, Франції, Італії, США і має назву «економічний націоналізм».

Суть економічного націоналізму полягає у захисті власного національного виробника з метою дати йому зміцніти й підготуватися до неминучої у майбутньому світової конкуренції, а потім і утвердитися на світових ринках. При цьому використовуються такі методи, як протекціонізм, меркантилізм та інші. Метою використання цих заходів є створення економічної бази національної держави, а відтак і формування модерної нації. Економічний націоналізм передбачає політику, в якій допускається використання елементів класичного капіталізму й принципів вільного ринку, з одного боку, і захисних методів та державного регулювання окремих сфер господарського життя в інтересах нації – з іншого. Співвідношення методів коливається в залежності від рівня розвитку.

До цього часу навіть в освічених колах українців вважається, що саме комуністична влада в СРСР була єдиним автором необхідності економічної модернізації і найбільш ефективним її втілювачем. «Нехай у нас були сталінські репресії, проте ми створили найкращі у світі ядерні ракети», – таке обґрунтування ностальгії за комуністичним минулим можна почути доволі часто, попри усі страхіття цієї індустріалізації: Голодомор 1932–1933 рр., жахливі репресії, колективізацію, депортації, каторжну працю робітників за копійки. Справжню ж індустріалізацію у ХІХ – першій половині ХХ ст. успішно впроваджували в життя націоналісти Франції, Чехословаччини, Італії, США та інших країн, перетворивши свої держави на високорозвинуті у світовому вимірі. Українські націоналісти, як і націоналісти інших країн, планували проводити індустріалізацію у випадку приходу до влади і хотіли використати її як інструмент для покращення життя народу, тоді як більшовики у гонитві за примарою світової революції та світовим пануванням впроваджували прискорений розвиток лише задля мілітаризації.

Так склалося, що сьогодні в Україні націоналізм розглядається переважно в одному ключі, коли виділяється лише одна ідея – право нації на культурний розвиток та незалежність. Доволі часто цій теорії по-блюзнірськи приписують брак суто економічної доктрини, маючи на меті зменшити її привабливість в очах більш прагматичної частини населення.

Проте націоналізм за своєю природою є багатоаспектним. Він, як слушно зазначав свого часу Роман Шпорлюк, «не обмежувався рамками культурницької програми чи руху або політичними питаннями. Він також не зводився лише до програми економічного розвитку, незалежно від того, де з’являвся – чи то в політично незалежних державах…, чи серед народів, які ще не досягли політичної незалежності. Націоналізм мав справу з усіма згаданими проблемами… спільнот-націй»[1].

У цій книзі ми спробуємо дати відповіді на запитання:

  • Як з’явився економічний націоналізм?
  • Як і ким він був використаний у ХХ ст.?
  • Як українці планували розвивати економіку майбутньої держави у 1920–1930-ті рр.?
  • Хто був автором плану «економічного дива» для України?
  • Як впроваджувались принципи економічного націоналізму у воєнні роки?
  • Що залишається актуальним для сучасників сьогодні?

Теоретичні підвалини економічної доктрини ОУН, або

Ф. Ліст проти К. Маркса

 У науковому світі, так само як і в світі політичному, економічному або культурному, час від часу з’являються знакові персони – творці нових ідей, видатні реформатори, яскраві особистості і справжні лідери.

Британець Адам Сміт наприкінці XVIII століття, спостерігаючи за процесами в британській та світовій економіці, висунув низку постулатів. Всі висновки він виклав у праці «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776), котра пізніше довго утримувала назву «школи» (тобто викладення основних постулатів економічного розвитку). Одна із найвідоміших сьогодні ідей, з якою пов’язують ім’я А. Сміта, позначується французьким словосполученням «laissez-faire», що перекладається як «дозвольте робити». Сутність її достатньо проста: держава мусить максимально зменшити своє втручання в господарське життя. В результаті такої політики, на думку автора, відбудеться ліквідація всіх бар’єрів на шляху торгівлі між окремими представниками різних країн. Ідея «laissez-faire» поклала початок новому і дуже прогресивному для свого часу вченню, котре сприяло розвитку економіки багатьох держав, і перш за все Британської імперії, – теорії вільної торгівлі, або фритредерства.

ХІХ ст. стало переломним для Європи. Стрімкий розвиток капіталізму та науково-технічна революція, активність національних рухів створили сприятливі умови для появи нових політекономічних теорій. В європейських ділових та інтелектуальних колах поступово почала з’являтися критика та поправки до «школи». Людство вже вимагало нових рецептів організації економічного життя, бо розвиток економіки однієї країни при використанні «вільної торгівлі» чомусь не означав того самого для інших. У різних країнах з’явився попит на нові ідеї, а попит, як відомо, завжди народжує пропозицію. Результатом стало те, що вже в середині XIX ст. не на Британських островах, а на материку – в Німеччині – на світ з’являються дві нові теорії, які за декілька наступних десятиліть перевернуть світ. Це були марксизм та лістіанство (економічний націоналізм).

Творцем першої став популярний філософ та журналіст Карл Маркс, другої – політик, публіцист та підприємець Фрідріх Ліст. Обидва вважали найважливішою одну й ту саму проблему – економічне відставання своєї країни від Британії та Франції. Проте рішення цієї проблеми вони запропонували різні.

Основною світоглядною розбіжністю між Фрідріхом Лістом і Карлом Марксом стало виділення різних головних суспільних чинників. Для К. Маркса такими були класи, а для Ф. Ліста – нації. Якщо марксизм сьогодні є широко відомим, то з лістіанством, на жаль, знайомо дуже небагато наших співвітчизників. Сам Ф. Ліст про суть своєї теорії писав так: «Вся моя теорія побудована на тлумаченні природи національного інтересу, який є посередником між індивідуальним і загальнолюдським»[2].

Спільною для обох економістів залишались хіба що критика вільної торгівлі. І К. Маркс, і Ф. Ліст виступили критиками принципу невтручання держави в економічне життя. Реалії XIX ст. вже вказували на необхідність постійного впливу на розвиток економіки. К. Маркс писав, що ця система обслуговує виключно інтереси буржуазії розвинутих країн і тому є шкідливою для держав, що розвиваються. Заперечуючи можливість існування ефективної системи економіки, яка спирається на приватну власність, він запропонував альтернативну модель економічного устрою – комуністичну. Її особливість полягала у повній ліквідації приватної власності на всі засоби виробництва та виключно державній формі підприємств, що нібито мало ліквідувати експлуататорську за своєю суттю вільну торгівлю та усунути бар’єри для нерозвинених країн.

Ф. Ліст, навпаки, вважав приватну власність основою підприємницької ініціативи, проте у своїй критиці А. Сміта виходив із очевидного факту, що на планеті існували, існують та будуть існувати різноманітні нації. Всі вони відрізняються одна від одної і за розмірами, і за рівнем технологічного розвитку. У такому різнобарвному світі «вільна торгівля» неминуче обертається на панування найрозвинутішого та найсильнішого: «Вільна конкуренція між двома цивілізованими націями може бути взаємно корисною лише тоді, коли вони перебувають приблизно на однаковому рівні промислового розвитку…»[3]. Саме тому першим етапом, який має пройти слабкіша нація перед стрибком у вільну світову торгівлю, є етап розвитку власної економіки.

Засаднича розбіжність у підходах вплинула і на розбіжність у подальшому формуванні пропозицій для розвитку. Так, наприклад, К. Маркс пов’язував історичний прогрес із самоствердженням робітничого класу. Для цього необхідно було здійснити світову революцію та перебудувати все господарство на комуністичних принципах. Причому за Марксом світова революція була ще й наперед визначеною, як кінець світу, подією. Ф. Ліст же пов’язував прискорений економічний розвиток, індустріалізацію та захист вітчизняного господарства зі самоствердженням і розвитком націй.

В оцінках наслідків того чи іншого розвитку марксизм і лістіанство мали подібні розбіжності. У своїй концепції К. Маркс цілком і повністю спирався на принцип класової боротьби. Він вважав, що будь-яка соціальна нерівність і напруженість зникне після здійснення світової революції, коли всі класи будуть примусово ліквідовані. Ф. Ліст, навпаки, підкреслював, що запорукою успішності розвитку може бути тільки соціальний компроміс: «Тільки там, де інтереси особистостей підпорядковані інтересам нації, де одне покоління за іншим змагається за одну спільну мету, нації досягли гармонійного розвитку виробничих сил»[4].

«Між індивідом та людством стоїть нація»[5], – зробив у 1841 році висновок Ф. Ліст. «Пролетар не має батьківщини»[6], – проголосив у 1848 році К. Маркс у «Маніфесті комуністичної партії», маючи на увазі, що індивід інтегрується у світову спільноту як приналежний до однієї соціальної групи, котра до того ж мусить стати панівною.

Розбіжність у виділенні ключових суспільних факторів призвела до формування принципово різних моделей організації економічного життя. Система, яка базувалась на ідеях Ф. Ліста, зайняла позицію між ліберальним капіталізмом, який ґрунтується на принципах нічим не обмеженої вільної торгівлі, та соціалізмом з його повністю керованою одержавленою економікою, позбавленою приватної ініціативи. Історія ХІХ–ХХ ст. переконливо свідчить, що ті держави, котрі змогли досягти високого рівня розвитку, обирали саме «серединну» схему.

На відміну від марксистської теорії, яка описувала дуже далекі і часто просто фантастичні перспективи, лістіанство виявилось більш прагматичним та обґрунтованим. Власне, саме це дозволило йому стати гнучким вченням. Так, наприклад, лістіанство поєднувало загальноекономічні принципи з методами, які спирались на традиції тієї чи іншої нації. Вагому роль серед них відігравали протекціонізм і меркантилізм, а також заходи, які забезпечували сприятливі умови для розвитку вітчизняної економіки.

Суть економічного націоналізму полягала не в самоізоляції власної держави і не в економічній ксенофобії. Основна його мета передбачала створення потужної економічної бази країни власними силами. На практиці це неминуче означало поєднання найефективніших елементів класичного капіталізму з державним впливом. Яким мало бути це співвідношення, залежало від стану розвитку національної економіки відносно інших. Після досягнення рівня економіки, здатного конкурувати з розвиненими державами, економічний націоналізм передбачає зміну тактики – від захисних дій держава переходить до підтримки економічної експансії національного бізнесу. На порядок денний виходить вільна торгівля, яка проповідується усьому світу для забезпечення максимального обсягу власних ринків збуту.

Попри начебто синонімічну спорідненість термінів «економічний націоналізм» і «націоналізм», перший, на відміну від другого, безпосередньо не пов’язаний з культурною та мовною складовими. Цей зв’язок опосередкований через економіку. Її роль в житті нації у даному випадку виходить на перше місце. Власне, від рівня розвитку економіки і залежить забезпечення самостійного існування та благополуччя нації. Сьогодні для українців вже є зрозумілим, що без якісного економічного зростання неможливий розвиток науки, культури і навіть мови. Ф. Ліст наполягав на тому, що існує тісний взаємозв’язок між національною ідентифікацією та рівнем добробуту. Він пропонував використовувати національне відродження для створення необхідних умов економічного розвитку і навпаки – потужний економічний розвиток спрямовувати для зміцнення основ національного життя.

 

Економічний націоналізм в європейських країнах, США та Росії

Теорія без практики подібна до автомобіля без пального: красива, але безглузда річ. Можна приділяти безліч часу тюнінгу власного авто, обвішувати його різнобарвними прикрасами. Та якщо машина не їхатиме – її головна функція не виконуватиметься і корисність буде сумнівною. Те ж саме стосується і економічної теорії.

Ф. Ліст висловлював свої пропозиції не в вакуумі. Річ у тому, що в першій половині ХІХ ст. німецька нація не мала власної ідейної платформи, яка б об’єднувала розрізненні землі. Якщо подивитися на мапу Європи після закінчення наполеонівських війн, побачимо безліч німецьких королівств, герцогств і князівств. Роздрібнення дійшло до такого рівня, що окремо існувало навіть декілька вільних міст. Кожна територія вела власну торговельну політику, мала власну бюрократію та систему мит і податків. Ідея Ф. Ліста переслідувала дуже чітку та прагматичну мету: об’єднати всі німецькі території в єдину та сильну державу. Економіст пропонував зробити це мирним шляхом, створивши спільну економічну територію, котра як єдине ціле вступить у змагання за світову першість з розвинутими країнами.

Німці діяли різними способами, але перший канцлер Німецької імперії Отто фон Бісмарк надзвичайно широко застосовував важелі економічного націоналізму. Наприклад, його знаменита фраза про об’єднання Німеччини кров’ю і залізом часто трактується як вияв агресивності німецької вояччини, але насправді означає, що для єдності Німеччини ключовими є спільне походження («кров») як символ єдності нації та спільні залізниці («залізо») як символ потужної об’єднаної економіки.

Заходи, які можуть характеризуватися як економічний націоналізм, широко застосовували Сполучені Штати Америки. Потенціал цієї країни був відзначений ще Ф. Лістом, котрий емігрував туди з Німеччини у 1825 році і на практиці втілював там свої ідеї випереджувального розвитку американського виробника, заснувавши Асоціацію промисловців США. Змагання з економічно розвинутими Британією та Францією було критично важливим для американського бізнесу. До початку другої половини ХІХ ст. США за рахунок вільної конкуренції всередині країни і захисних дій проти зовнішньої, перш за все британської, економічної експансії створили потужну промисловість, а потім перейшли до експансіоністської економічної політики, дотепер активно пропагуючи вільну торгівлю.

Ідеї Ф. Ліста знайшли своїх прихильників навіть серед реформаторів Російської імперії. Наприкінці ХІХ ст. наука і техніка в Європі розвивалися дуже стрімко. Росія зі слабкою економікою все далі й далі відставала від своїх європейських сусідів, незважаючи на величезні території і запаси сировини. Враховуючи непрості обставини, двоє відомих політичних діячів – Сєргєй Вітте та Дмітрій Мєндєлєєв – побачили рятівну можливість в активному використанні ідей Ф. Ліста. Одна за одною з’явились статті С. Вітте «З приводу націоналізму. Національна економіка та Фрідріх Ліст» (1889) і Д. Мєндєлєєва «Тлумачення тарифу, або Дослідження про розвиток промисловості Росії у зв’язку з загальним митним тарифом 1891 року» (1892) та «Виправдання протекціонізму» (1897). Тандем Вітте – Мєндєлєєв пропагував ідею створення національної промисловості, яка мала зміцнити російську економіку. Обґрунтовуючи необхідність саме такого розвитку, С. Вітте говорив про пряме застосування ідей «націоналіста Бісмарка».

С. Вітте та Д. Мєндєлєєв констатували, що для проведення якісної індустріалізації обов’язковим є забезпечення сприятливих умов для власного виробництва. Адже імпорт промислових виробів та експорт сировини поступово перетворює країну на аутсайдера як в економіці, так і в політиці. А Д. Мєндєлєєв підкреслював, що Росію спіткала саме така доля через переважання в середовищі вчених та державних мужів переконаності в ефективності застосування теорії вільної торгівлі.

Наприкінці 1890-х рр. в умовах чергового загострення боротьби серед провідників імперії за вибір шляху розвитку Вітте звернувся до націоналізму як до головного інструменту економічних реформ: «Я вважаю, що є націоналізм здоровий, переконаний, а тому нелякливий, той, котрий прагне охорони плодів історичного життя держави, котрі добуті кров’ю та потом народу, – такий націоналізм досягає цієї цілі; і є націоналізм хворобливий, егоїстичний, котрий, мабуть, прагне тієї ж цілі, але оскільки він підпорядковується більше пристрастям, аніж розуму, це нерідко призводить до результатів протилежних»[7]. Проте навіть мінімальний набір конструктивних пропозицій свого прем’єр-міністра російський імператор Ніколай ІІ відкинув. Цар вирішив, що порятунок лежить в маленькій і переможній війні з Японією.

Нова хвиля економічного націоналізму здійнялась у світі одразу після завершення Першої світової війни. В першу чергу це пов’язано із розпадом європейських та Османської імперій та появою нових держав – Угорщини, Латвії, Литви, Польщі, Чехословаччини, Естонії, Югославії тощо. Популярність націоналістичних рухів, котрі привели населення до створення власних держав, супроводжувалася розумінням необхідності захисту новостворених економічних систем.

Взірцем ефективного застосування економічного націоналізму стала Чехословаччина. Попри обмеженість власної сировинної та паливної бази, молода країна в найкоротший термін змогла максимально ефективно налагодити роботу економічної системи. Чехословаччина взяла курс на фінансову стабілізацію, що дозволило зменшити грошову базу та встановити торговельний баланс. Для наповнення бюджету були введені податки на прибутки, отримані під час війни. Найбільшу частину прибутків до бюджету – 57 % – складали непрямі податки, тобто акцизи та податки з обороту, натомість частка прямих складала трохи більше 10 %. Велике наповнення йшло від прибутків державних підприємств. За таких умов на підприємництво не чинився високий податковий тиск, а бюджет залишався збалансованим. Характерною рисою економічного націоналізму Чехословаччини стало також те, що промисловцям вдалося відтіснити іноземних конкурентів зі стратегічних позицій у господарському секторі за допомогою держави.

В аграрній політиці Чехословаччина вела активну підтримку вітчизняних фермерів. Протягом 1920-х років уряд провів реформу, яка обмежила велике землеволодіння. Більша частина землі була передана середнім власникам, яких спонукували об’єднуватись у великі кооперативи, що спричинило високу активність в агробізнесі та дало швидкий позитивний результат. Це також зняло соціальну напругу в селі, хоча гостро зачепило інтереси іноземних власників. Продовження аграрної реформи було пов’язане із застосуванням нової концепції – аграризму, котрий полягав у високому рівні взаємодопомоги селян і підтримувався державою[8]. Аграризм декларував ідею нового устрою, середнього між капіталізмом і соціалізмом, та активно пропагував кооперацію селян. Останнє дозволило здійснити ефективну механізацію фермерських господарств без відлучення дрібного і середнього власника від землі.

Політика чехословацького уряду в найкоротший термін ввела державу до десятки найрозвинутіших країн світу. Аналізуючи причини успіху, можна виділити те, що Чехословаччина використала власні промислові потужності, утримала соціальну стабільність, не допустила різкого загострення класової боротьби, скористалась іноземними інвестиціями без шкоди для власних виробників, створила можливості для розвитку підприємництва і забезпечила розвиток сільського господарства за рахунок кооперації фермерів.

Північний сусід Чехословаччини – Польща – також не нехтувала економічним націоналізмом. Загальний стан молодої польської держави був вкрай важким. Господарство зазнало тяжкого удару Першої світової та польсько-радянської воєн. Швидке відновлення промисловості ускладнювалося відсутністю транспортної інфраструктури. До того ж возз’єднана польська держава складалась із різних за рівнем розвитку територій. Розвиненіші західні землі («Польща А») різко контрастували із менш розвиненими східними («Польща Б»).

Вихід із складної ситуації був запропонований міністром економіки Євгеном Квитковським. Ставка робилась на відновлення національної промисловості. Згідно з його проектом, у 1936 році була розпочата робота над найбільшим економічним проектом міжвоєнної Польщі – створенням Центрального Індустріального району. І, попри світову економічну кризу, поляки змогли побудувати промисловий комплекс, забезпечивши його на 60 % власними інвестиційними фондами. Тільки в 1939 році уряд вклав у розвиток округу половину державного бюджету[9]. Протягом 1936–1939 років польська промисловість поступово набирала потужності й готувалася до зовнішньої економічної експансії.

В аграрній сфері Польща зіштовхнулася з більшими складнощами, аніж сусідня Чехословаччина. Справа в тому, що її сільськогосподарські райони знаходилися на сході держави, де був високий відсоток національних меншин, переважно українців. Уряд не ризикував робити на них ставку в економічному розвитку, оскільки надто великим був ризик виникнення національних автономій. Оскільки влада розуміла необхідність та неминучість розвитку цих територій, робота почалася з активної політики «полонізації» східних районів. Суть цієї політики асиміляції неполяків полягала в поширенні осадників – польських колоністів, що займали землі на етнічних українських територіях, а також проведенні «пацифікацій» – акцій, метою яких було придушення національного самоусвідомлення українців.

Використання принципів економічного націоналізму не обмежувалося лише щойно створеними незалежними державами. Цікавий досвід продемонструвала Іспанія. У ХХ ст. вона увійшла відсталою країною з низкою нерозв’язаних економічних проблем. Військова директорія на чолі з Прімо де Ріверою використала загальносвітове економічне піднесення на початку 1920-х для усунення іноземного капіталу. Ставка на національний капітал та активна участь держави в економічних справах принесли відчутні результати. Була створена Рада національної економіки – державний орган, відповідальний за здійснення реформ. Для підтримки вітчизняного виробника 30 квітня 1924 року був підписаний спеціальний декрет короля, згідно з яким всі нові заводи та фабрики, які перероблювали іспанську сировину і виготовляли дефіцитну для країни продукцію, протягом 3 років отримували державну підтримку та позбувалися податкового тиску. Державна підтримка полягала також у зменшенні податкових ставок для підприємств, у яких вітчизняний капітал складав не менше 70 %.

Для Іспанії була характерна ще одна риса економічного націоналізму – концентрація зусиль держави на ключових галузях, вигідних для всієї економічної системи. Зокрема, були підтримані кораблебудування та важка промисловість. Окремим напрямом була підтримка розвитку транспортної інфраструктури. Держава стала одним із найбільших акціонерів залізничних компаній. Протягом 1920-х рр. вона також придбала частку акцій у нафтових, електроенергетичних та видобувних компаніях. З 1927 року влада почала заохочувати розвиток машинобудування, зокрема автомобільної галузі. У підсумку видобуток залізної руди зріс із 4 млн тонн у 1923 році до 6,5 млн тонн у 1929-му. За цей самий період подвоїлася кількість металургійних заводів і на третину зросла чисельність робітників у цій галузі; вдвічі збільшилося виробництво чавуну, заліза, сталі. Найважливіші кроки у фінансовій сфері були пов’язані із заснуванням у 1927 році Зовнішнього банку Іспанії, філії якого з’явилися по території всієї Латинської Америки, а також із відкриттям спеціального Іспанського банку місцевого кредиту. Зміни були очевидними: за офіційними даними, в 1923 році в країні функціонувало 179 банків, внески в яких становили 9 млрд песет, а у 1930-му ця сума перевищувала 14 млрд песет.

Варто підкреслити, що використання економічного націоналізму в Іспанії було ефективним в 1920-ті роки, коли за рахунок стимулюючих факторів вдалося розвинути внутрішнє виробництво. У 1930-ті рр. через нестабільну політичну ситуацію всередині країни та зовнішній тиск перехід до наступного етапу – зовнішньої економічної експансії – не відбувся. Сконцентрованість на внутрішньому ринку і замкнутість, які були характерними для іспанської економіки навіть в останні роки франкістського режиму (до 1970-х рр.), законсервували структуру економіки. Це призвело до відставання Іспанії від інших країн Європи аж до того часу, коли Франко відійшов від влади, а держава почала економічні реформи, спрямовані на розвиток вільної конкуренції.

Заходи, які можуть характеризуватися як економічний націоналізм, застосовували Сполучені Штати Америки для виходу із Великої депресії 1929–1933 рр. Найяскравішим прикладом економічного націоналізму США став «новий курс» Ф. Рузвельта. Усі дії були спрямовані на досягнення випереджувального розвитку саме вітчизняного бізнесу за рахунок активної участі держави в економічних процесах. «Новий курс» включав декілька груп законів, які регулювали та зміцнювали кредитно-фінансову систему, запроваджували державні системи регулювання промислового виробництва та трудових відносин, долали аграрну кризу шляхом визначення щорічних обсягів виробництва основних видів сільськогосподарської продукції, а також створювали табори для безробітної молоді.

Відповідно до цих законів на найвищому урядовому рівні здійснювався обов’язковий контроль над промисловими підприємствами, які погоджувалися на обмежений випуск своєї продукції. Всі галузі промисловості прийняли «кодекс чесної конкуренції», згідно з яким партнери встановлювали розмір виробництва та ціну, ділили між собою ринки збуту, визначали рівень заробітної плати робітникам і службовцям. Усі процеси контролювалися державою, але не керувалися нею безпосередньо.

У плані Ф. Рузвельта велику увагу було надано утриманню балансу попиту і пропозиції за рахунок фінансового впливу на виробництво. Підвищувалася ціна на виготовлену промислову і сільськогосподарську продукцію до такого рівня, який дозволяв працювати прибутково. Банківсько-фінансова система, як і ослаблені кризою підприємства, отримала значні державні субсидії (система державного інвестування в дороги та будівництво стала класичним прикладом ефективного втручання держави у економічні процеси).

Загальновідомим є факт використання в цей період ідеї «купуй американське». Обмеження на імпорт товарів проіснували в США фактично до початку Другої світової війни. Хоча деякі методи не завжди були детально продумані і не виправдовували покладені на них сподівання. Так, наприклад, найбільш протекціоністський закон в історії США – закон Смута – Хоулі, підписаний 17 червня 1930 року, різко підвищив мита на більш ніж 20 000 імпортних товарів. В результаті держави-імпортери оголосили бойкот усім товарам, які експортували Сполучені Штати. Цей приклад є яскравою ілюстрацією невдалого застосування протекціонізму, який перетворився на ізоляціонізм. Саме згадки про такі економічні дії зробили сам термін «протекціонізм» «загальновизнаною» непродуктивною архаїкою в середовищі економістів і призводять до вузького трактування економічного націоналізму в англомовній літературі.

Таким чином, державний апарат США регулював і координував господарське життя, що допомогло Америці поступово подолати наслідки Великої депресії. «Новий курс» був спрямований на забезпечення інтересу саме американської нації, роблячи другорядними всі міжнародні угоди, які могли діяти на користь інших держав.

Чи можна методи, які використовувались для реформування економіки США, вважати класичним економічним націоналізмом? За Ф. Лістом, спочатку робота держави мала бути спрямована на підтримку вітчизняного виробника і розширення внутрішнього виробництва, після чого мусить наступати етап економічної експансії під прикриттям фритредерства. Але під час економічної кризи в США держава обмежувала виробництво, що може здаватись дією, протилежною принципам лістіанства, котрі вимагають піднімати обсяги випуску продукції. Та оскільки мета в даному випадку полягала в збереженні національних товаровиробників від банкрутства, це регулювання можна вважати елементом економічного націоналізму. Тим більше що після відновлення економіки США відбувся перехід до попередньої практики вільної торгівлі.

Період Великої депресії змусив по-новому поглянути на роль держави в організації економічного життя в ще одній цитаделі вільної торгівлі – Британії. Одним із найвідоміших теоретиків початку ХХ століття став британський економіст Джон Мейнард Кейнс. Його макроекономічна теорія була сформована внаслідок спостереження за причинами виникнення та перебігом Великої депресії 1929–1933 рр. Кейнсіанство змогло розширити бачення державного управління в економіці, особливо в кризові часи та в період загального економічного спаду. І хоча самого Кейнса некоректно вважати послідовником Ф. Ліста, його течія змогла внести свіжі ідеї в економічну теорію, протилежну вільній торгівлі.

Наступний етап розвитку економічного націоналізму настав після Другої світової війни. Так, наприклад, у Франції завдяки теорії економіста Франсуа Перру з’явилась течія дирижизм, яка продовжила традицію економічного націоналізму. В основі теорії дирижизму лежав спосіб індикативного планування – тобто не директивного, а дорадчого на державному рівні. Складовим елементом індикативного планування є процедура узгодження обраних пріоритетів з фінансово-промисловими групами, асоціаціями підприємців, профспілками і т. п.

Ф. Перру ретельно обґрунтував необхідність посилення ролі держави. Його теорія «трьох економік» доводила утопічність існування вільної ринкової економіки в сучасних умовах. Концепція Ф. Перру передбачала обов’язковість державного управління економічними процесами. Для того щоб вирішити наявні соціальні конфлікти, він запропонував зробити капіталістів найманими працівниками держави, яка в підсумку мусила стати найбільшим підприємцем. Франція активно зайнялась розвитком важкої, хімічної промисловості, машинобудуванням та нафтопереробкою, застосовуючи саме такий принцип. Однак найважливішою стала підтримка нових технологій – атомної енергетики та електроніки.

Для втілення проектів у Франції був створений Генеральний комісаріат планування, який готував плани розвитку державної промисловості. На перший погляд планування нагадувало радянські п’ятирічки. Проте методи, які використовувалися для вирішення поставлених цілей, докорінно відрізнялися від тих, які використовував СРСР. Роль держави в економічному житті суттєво зменшилася після того, як Франція взяла участь у створенні Європейської економічної спільноти. На цьому етапі французька економіка була вже достатньо підготовленою до зовнішньої конкуренції та експансії.

Спостерігаючи за розвитком теорії економічного націоналізму в міжнародному контексті, можна зробити висновок, що його основні орієнтири неодноразово ставали пріоритетними для різних націй та в різні періоди. Здебільшого це стосувалось або стартових періодів, коли необхідно було розвивати заново створену слабку національну економіку, або кризових часів та перехідних періодів. Розвиток економічних систем з використанням економічного націоналізму можна порівняти з маятником: консолідація під кураторством держави і захист вітчизняного виробника завжди змінюється активною зовнішньою експансією, коли відбувається максимальне сприяння необмеженій внутрішній і зовнішній конкуренції. Після періоду вільної світової торгівлі через певний час знову обов’язково настає період захисту.

Творці економічної платформи ОУН

Український націоналізм та його творці – провідники ОУН – були сучасниками розквіту економічного націоналізму в Європі. Спостерігаючи за розвитком держав у міжвоєнний період, члени ОУН сформували власну економічну платформу, адаптовану до українських реалій. Щоправда, шлях українців до впровадження економічних теорій, на відміну від багатьох інших націй, лежав через боротьбу за здобуття незалежної держави.

Розглядаючи образ членів Організації українських націоналістів, варто згадати про дуже популярний сьогодні стереотип. У масовій свідомості оунівець часто уявляється лише людиною зі зброєю, бо зводити суть націоналізму до однієї – воєнної – сфери діяльності було дуже вигідно для радянської пропаганди. Однак, проглядаючи біографії видатних діячів ОУН, які жили в Чехословаччині, Польщі, Бельгії, Німеччині, не можна не звернути увагу на кількість професорів, випускників вищих навчальних закладів, які творили ідеологію українського націоналізму. В період з 1927 по 1929 рік саме в такому середовищі формувалась економічна платформа організації. Хто ж був причетний до створення економічних стратегій та програм ОУН?

Усі господарські плани ОУН були розподілені на чотири групи: фінансові, торговельні, промислові та аграрні. За кожним із напрямів до Першого Конгресу ОУН в 1929 році готувалися спеціальні реферати – тексти проектів організації господарства майбутньої України. Кожен з них був окремим дослідженням, яке спиралося не тільки на теоретичні надбання розробників, але і на практичний досвід інших держав. Насамперед увага націоналістів була прикута до практики Чехословаччини та Польщі – країн, котрі нещодавно стали на шлях незалежного розвитку і які вони добре знали. В другу чергу розглядались розвинені країни. Аби зрозуміти, які погляди та школи могли вплинути на формування економічного націоналізму в оунівському варіанті, варто детальніше зупинитися на біографіях його творців.

Фінансовою політикою в ОУН традиційно займався Яків Моралевич. Народився він у 1878 році на Поділлі. Успішно закінчив Кам’янець-Подільську духовну семінарію та в 1908 році переїхав до Санкт-Петербурга для навчання у Психоневрологічному інституті. В 1911-му Я. Моралевич, не завершивши навчання, вступив до Комерційного інституту, який успішно закінчив у 1915 році. Початок революції Моралевич зустрів в Україні. В уряді Української народної республіки він працював у Міністерстві торгівлі й промисловості, а згодом очолив фінансовий департамент Міністерства народного господарства. Після поразки революції Я. Моралевич емігрував до Польщі. Саме на еміграції він повною мірою розкриває свій викладацький та науковий талант. З 1921 по 1922 рік Я. Моралевич викладає у торговельній школі в Познані. З 1922-го переїжджає до міста Подебради (Чехословаччина), де викладає в щойно створеній Українській господарській академії. Стає професором економіко-кооперативного факультету. Аналогічне звання він здобуває і в Українському технічно-господарському інституті. По завершенню Другої світової війни Я. Моралевич емігрував до США, де був співзасновником Українського технічного інституту в Нью-Йорку. Помер 1961 року в місті Денвер[10].

Промисловими питаннями займався інший член ОУН – Леонід Костарів. Народився він 6 лютого 1888 року в Санкт-Петербурзі. Там же закінчив економічний факультет Політехнічного інституту. Був прикликаний на службу до російського флоту. Волею долі з 1919 року Л. Костарів потрапляє до української армії та бореться проти встановлення більшовицької влади на території України. Після поразки Національно-визвольної революції як військовослужбовець був інтернований у Польщі. Пізніше перебирається до інтелектуального осередку української діаспори в Чехословаччині – Подебрад. Л. Костарів успішно завершує в 1928 році навчання на економічному факультеті Української господарської академії. Того ж року стає політичним референтом Центрального комітету Легії українських націоналістів. Бере активну участь у підготовці Першого Конгресу українських націоналістів, очолює організаційну комісію.

Крім тексту реферату «Промислова політика України» Л. Костарів підготував й інші матеріали, важливі для становлення ідеології ОУН. Це були реферати «Проблема морської оборони України», «Національна революція на Західних Землях України», «Уваги до статуту ОУН». Однак активна діяльність Л. Костаріва була припинена Надзвичайним судом ОУН у 1933 році. За порушення дисципліни та підозру у роботі на користь радянської розвідки його було виключено з лав організації. Вже пізніше – за часів німецької окупації Праги Л. Костарів погодився бути резидентом НКВС, а після Другої світової війни працював проти керівного осередку Закордонних Частин ОУН в Мюнхені[11]. Та ідеї, виписані економістом у 1929 році, використовувались і після його відходу від ОУН. Вони були важливою складовою економічної платформи українського націоналізму.

Про ще одного автора рефератів на економічну тематику знаємо значно більше. Теми аграрної та торговельної політики України розробляв в ОУН Микола Сціборський. Варто підкреслити, що він став одним із найвпливовіших ідеологів українського націоналізму завдяки створенню концепції «націократії» та написанню тексту проекту Конституції України. М. Сціборський народився 28 березня 1897 року в Житомирі. Під час Першої світової війни був прикликаний до російської армії. З початком революційних подій перейшов на службу до армії УНР, дослужившись до підполковника. Після поразки національно-визвольних змагань виїхав до Чехословаччини, згодом жив у Франції. У 1929 році М. Сціборський закінчив Українську господарську академію у Подебрадах. Став засновником Легії українських націоналістів. З початком об’єднання націоналістичних організацій увійшов до Проводу українських націоналістів. Протягом 1928–1934 років активно займався видавничою справою, зокрема видавав ідеологічний орган Проводу – альманах «Розбудова нації» – та співпрацював із журналами «Державна нація», «Сурма», «Українське слово». На час роботи Першого Конгресу ОУН був обраний першим заступником голови Проводу[12].

Після розколу ОУН Сціборський залишився на боці А. Мельника, а з початком радянсько-німецької війни взяв участь в основній похідній групі, яка прямувала до Києва. Загинув у 1941 році в Житомирі внаслідок терористичного акту.

Порівнюючи біографічні довідки авторів економічної платформи ОУН, можна відзначити спільні риси, які об’єднують цих діячів націоналістичного руху. По-перше, всі вони були вихідцями з центральних областей України. Це руйнує стереотип про виключну роль галичан в ОУН. По-друге, кожен із теоретиків пройшов через навчання або військову службу в Російській імперії. Кожен з них доводив необхідність прагматичного та взаємовигідного співробітництва як з Росією, так і з Польщею, що знову суперечить сучасному пропагандистському стереотипу. По-третє, долі авторів економічної платформи переплелися в місті Подебради, де знаходилась Українська господарська академія. Саме навколо цього навчального закладу гуртувалась національна еліта у міжвоєнний період. Подебради стали своєрідним центром розвитку українського економічного націоналізму.

Економічна платформа ОУН

 

Будь-яка політична партія чи організація обов’язково включає до власної ідеологічної платформи соціально-економічний блок, оскільки відсутність відповідей на актуальні запитання, котрі хвилюють населення, суттєво зменшує її привабливість в очах людей.

Організація українських націоналістів була утворена в 1929 році. Етап підготовки передбачав організаційне об’єднання Української військової організації, Групи української національної молоді, Легії українських націоналістів та Союзу української націоналістичної молоді. Паралельно з цим відбувалась підготовка програми. До переліку питань, які потребували відповіді, увійшли всі найважливіші, які мали бути вирішеними в умовах самостійної України. Економічна платформа ОУН включала 4 базові складові. Варто детальніше зупинитися на їх змістовній частині.

Кровоносною системою будь-якої економіки є фінанси. Грошові операції забезпечують функціонування всіх галузей економіки. Ефективність окремо взятої сфери – торгівлі, промисловості, чи сільського господарства – прямо залежить від роботи фінансового сектору.

Автор реферату «Фінансова політика України» Я. Моралевич у першу чергу розглянув питання введення національної грошової одиниці, створення банківської системи та процедури виплати державних боргів.

Показовий факт, але впровадження української грошової одиниці відбулося в незалежній державі через шість десятків років після появи реферату в точно такій послідовності, як прописав оунівець. Він пропонував ввести першу грошову одиницю – «карбованець», курс якого мав бути прирівняний до російського рубля на початку існування самостійної України. Після відлагодження всієї фінансової системи держава мала б перейти до нової національної валюти – «гривні». Її курс вже мусив прирівнюватись до грошових одиниць США, Великобританії, Франції[13]. Сучасна вітчизняна валюта була впроваджена саме в такий спосіб. Щоправда, вартість грошової одиниці впала значно більше, ніж це передбачав Моралевич, оскільки в 1990-ті роки не було забезпечено виконання тих вимог до промисловості, які висували розробники економічної програми ОУН, про що йтиметься далі.

Не менш важливим був також вибір між напівконвертованістю та конвертованістю валюти[14]. Функції та властивості грошової одиниці, що мала бути запровадженою в незалежній Україні, суттєво відрізнялись від тих, які були притаманні радянському рублю, введеному в той час більшовиками. Рубль не повинен бути конвертованим. Це означало, що його не планували включати до світового обігу, тому економічна система СРСР автоматично потрапляла в міжнародну ізоляцію. Для держави, яка розвивається, це дуже небезпечний та нерозумний крок, вважали націоналісти.

У будь-якій державі випуск грошей контролює емісійний банк. Сам Я. Моралевич віддавав перевагу створенню державної емісійної установи. Тобто за своєю формою такий банк не міг бути приватним – ані акціонерним, ані комерційним. Головною умовою також мусила бути максимальна незалежність як від різних комерційних структур, так і від законодавчого органу (парламенту) та Кабінету Міністрів.

Для всіх комерційних банків передбачалося створити спеціальні контрольні установи, які б моніторили їхню діяльність. У таких установах пропорційно мали працювати як фахівці, так і представники громад. За задумом націоналістів, це дозволяло створити прозору схему нагляду та уникнути антисоціальної банківської політики[15].

Не може не привернути увагу цікавий факт стосовно боргів попередників – уряду УНР – перед світовими фінансовими установами. Їх визнавали, а виплатами мусив займатися спеціальний орган – Амортизаційна скарбниця[16]. Цей крок підтверджує прагнення націоналістів одразу включити Україну до світової економіки, в якій визнання боргів при зміні влади було і залишається обов’язковим. Проводячи паралелі з ідейними противниками націоналістів – більшовицькою владою, – не можна не згадати факт відмови останніх перебирати на себе борги царської Росії. Автоматично це означало все ту ж ізольованість радянської економіки, відрізаність від кредитів, а значить індустріалізацію більшовикам довелося проводити за рахунок нещадної експлуатації населення.

До фінансової політики держави належить і сфера податків. Наповнення бюджету – справа першої необхідності. Цей процес, згідно із задумом, мав бути організований без надмірного тиску на громадян. Всі податки розподілялися на декілька груп. До переліку входили: податок на прибуток, на землю, на спадщину, на даровизну, на нерухомість та рухомість, на експортні та імпортні товари. Кожен з них мав свої особливості. Усі імпортні товари мали обов’язково оподатковуватися. Крім того, Я. Моралевич запропонував ввести «опосередкований податок», який сплачувався в момент купівлі товару, тобто вже був включеним до вартості (згадаймо непрямі податки в Чехословаччині).

Практично всі податки формувалися на пропорційній системі – сума залежала від загального прибутку платника. Основний принцип, закладений у податкову політику, передбачав підтримку найменш захищених верств населення за рахунок стягування більшого відсотку із заможних громадян[17]. Проте головною була підтримка середнього класу.

Автор «Фінансової політики України» вважав необхідним ввести монополію на виробництво алкогольних та тютюнових виробів, хоча й допускав заміну державної монополії введенням обов’язкового акцизного збору на приватні підприємства.

Не менш важливе питання, розглянуте в рефераті, стосувалось іноземних інвестицій. Новостворена держава в будь-якій ситуації потребувала значних капіталовкладень у розвиток промисловості та сільського господарства. Переконаність в успішності залучення іноземного капіталу була небезпідставною, оскільки Україна навіть в умовах залежності від інших держав мала позитивний торговельний баланс[18]. Логіка націоналістів була цілком зрозумілою: якщо українські землі, керовані метрополіями, досягли певного рівня розвитку (а в окремих галузях – помітного успіху), то економіка соборної самостійної держави мала всі шанси на швидкий розвиток.

Після здобуття самостійності український уряд мав залучити іноземні інвестиції для запуску вітчизняного господарства. Власне, інвестиції виступали альтернативою більшовицькій експлуатації робітників та селян, що, до речі, окремо зазначалося в роботі. Цей факт є важливим аргументом проти тверджень про ефективність більшовицької індустріалізації, адже вона була критично антисоціальною. Позиція ж українських націоналістів, навпаки, була такою, що для того, щоб праця трудівників була ефективною, вона мала бути відповідно оплачуваною.

Плануючи основні віхи розвитку української економіки, Я. Моралевич окреслив їх наступним чином: першочерговим є налагодження роботи аграрного сектора, забезпечення сприятливих умов його розвитку, зокрема забезпечення сільського господарства необхідними технологіями та обладнанням. Наступним за значенням мав бути енергетичний комплекс. Паралельно необхідно було продовжувати розвивати галузі важкої індустрії, хоча, за прогнозами націоналістів, найшвидше в Україні могла бути розвинена легка промисловість[19].

Враховуючи такі плани, не можна було оминути і питання розвитку транспорту. Залізничні колії мали б з’єднати райони видобутку сировини з районами виробництва готової продукції. Для будівництва залізниць планувалося взяти спеціальну іноземну позичку, в той час як розвиток шосейних доріг мав фінансуватися за рахунок місцевих бюджетів та концесій. Крім того, передбачалося взяти кредити і для розвитку морського, річкового транспорту та будівництва на Дніпрі гідроелектростанцій – одного із найважливіших джерел енергії в тогочасній Україні.

Фінансова програма ОУН спиралася на досвід інших держав. Однак були в ній і національні особливості. По-перше, всій концепції був притаманний «державницький» підхід – помітна загальна контрольна та регуляторна роль держави у веденні фінансів. Зберігалася пропорція між суворим державним контролем над діяльністю в одних фінансових сферах та забезпеченням незалежного існування – в інших. По-друге, помітним було прагнення створити справедливу схему оподаткування, в якій величина та кількість податків прямо залежали від соціального статусу і загального рівня заробітку. Подібним шляхом розвитку європейські країни пішли лише у повоєнний час. По-третє, вагома роль у фінансуванні промисловості та сільського господарства відводилася іноземним капіталам.

У подальшому фінансові питання ще неодноразово обговорювалися на шпальтах друкованого органу ОУН «Розбудова нації». У своїх дискусіях фахівці відверто критикували економіку і СРСР – за надмірну експлуатацію трудівників та неефективність, і капіталістичних держав – за недостатню соціальність економіки через безконтрольну діяльність фінансового капіталу. Націоналізм прагнув обирати, адаптуючи до умов країни, найоптимальніше із того, що вже існувало.

Цей підхід зберігався і в питанні промислової політики. Безпосередньо від рівня розвитку промисловості залежало місце України на світовій арені. Головна ідея, вкладена Л. Костарівим у текст реферату «Промислова політика України», полягала в тому, що молода держава мала в найкоротший термін досягнути рівня, достатнього для здійснення активної зовнішньої експансії. Основним інструментом експансії мусила бути не зброя, а потужна економіка.

Обираючи оптимальний спосіб управління промисловістю, Л. Костарів запропонував розподілити всі галузі на три основні групи. До першої належали ті, які мали стратегічне значення (об’єкти гірничої, металургійної, частково – хімічної промисловості, машинобудування, оборонного комплексу). Ними мала володіти й управляти держава. Друга група – галузі, які мали менше стратегічне значення: видобуток і обробка мінералів, деякі види машинобудування і хімічної промисловості. Тут підприємства мали ставати акціонерними товариствами із контрольним пакетом акцій в державній власності. Решта акцій мали бути передані до рук приватних підприємців, що, безсумнівно, сприяло б розвитку вільного біржового обігу. Третя група охоплювала всі інші галузі. За задумом Л. Костаріва, до неї мали б входити майже всі середні та малі приватні підприємства, котрі діяли б у рамках вільної конкуренції без жодної участі держави[20].

Координація та управління державним пакетом акцій покладалося на Вищу раду народного господарства. Крім виконання контролюючої та координуючої функцій, вона також управляє пакетом державних акцій. Додатковими функціями Вищої ради мали бути стандартизація товарів, послуг та захист робітників. Цей орган отримував статус, аналогічний сучасному міністерству промислової політики, але із значно розширеними повноваженнями та завданнями.

Націоналісти були солідарні в питанні націоналізації ключових галузей промисловості. Л. Костарів наголошував, що націоналізація дозволить уникнути шкідливих впливів на державу з боку власників великих промислових об’єктів, тому що завдяки ній можна знайти гармонійну пропорцію між державним та приватним капіталами. До того ж націоналізація оберігала вітчизняну промисловість від надмірної інтервенції іноземного капіталу, який через певний час без особливих перешкод міг виводити кошти за кордон. Чи не найбільшу загрозу несли іноземні компанії, що мали виключне право на технологічні розробки, оскільки націоналісти прагнули створити умови, в яких держава могла самостійно розвивати власні науку і технології[21].

Ще одним важливим завданням у промисловому секторі було налагодження оборонного комплексу. Період з 1918 року позначився поступовим загостренням взаємовідносин в Європі. Керівництву європейських держав було зрозуміло, що після Версальської угоди грім війни пролунає дуже скоро, адже багато країн, а особливо Німеччина, прагнули перегляду умов післявоєнного миру. Спостерігаючи за цими подіями, Л. Костарів слушно зауважив, що тільки потужна у військовому плані держава може займати поважне місце на світовій арені[22].

Ще один блок проблем стосувався вирішення робітничого питання. Оскільки в 1920-ті рр. українське село було перенаселене, надлишок селян необхідно було перевести до міст та перекваліфікувати. Таким чином одночасно вирішувались дві ключові проблеми: аграрне перенаселення та відсутність національного робітничого класу. Їх вирішення могло забезпечити підтримку національних інтересів міським населенням та стати основою для подальшого формування власного середнього технічного персоналу, а також українських інженерів та представників технічної науки. Ця думка простежувалася не тільки в тексті реферату, але і в спеціальній статті «Упромисловлення України», яку Л. Костарів підготував для альманаху «Розбудова нації»[23].

Під час Першого Конгресу без суттєвих поправок була затверджена запропонована програма Л. Костаріва. Варто підкреслити, що післявоєнні програми європейських соціал-демократів були дуже схожими на погляди членів ОУН щодо вирішення робітничого питання, індустріалізації, розвитку нових технологій. Європейці спиралися переважно на позитивні здобутки міжвоєнного часу, відсіювали очевидні помилки та формували плани, спрямовані в майбутнє.

Систему організації торгівлі розробив М. Сціборський. Крім пріоритетних завдань та пропозицій, автор дав відповіді на запитання про те, як треба захищати національну економіку від шкідливих зовнішніх впливів, як найкраще розподіляти наявні блага в суспільстві, як створити сприятливі умови для організації українського експорту. Для цього весь реферат був розділений на 3 ключові блоки: 1) організація зовнішньої торгівлі (імпорт-експорт); 2) організація внутрішньої торгівлі; 3) організація транспортної мережі.

Україна першої половини ХХ ст. поступово перетворювалася з суто аграрної держави на промислово-аграрну. При цьому сільське господарство продовжувало відігравати помітну роль в економіці. Сільгосппродукція (в першу чергу – цукор та зерно) була візитною карткою України в Європі. Головними нашими конкурентами виступали заокеанські експортери – Канада і Аргентина. Попри віддаленість від європейського ринку вони посіли нішу головних постачальників збіжжя до країн Західної Європи. Відповідно, перед Україною стояло завдання знайти такі схеми постачання сільськогосподарської сировини, які дозволили б створити привабливіші умови для покупців.

Економічна платформа ОУН передбачала передачу торговельної діяльності на ринку зерна до приватних рук. Фермерські господарства мусили вирішити аграрне питання в Україні[24].

Націоналісти схилялись до думки, що втручання держави в зовнішню торгівлю зерном може тільки заважати справі, адже підприємці виявляють себе більш гнучкими в умовах, що швидко змінюються. Протекціонізм в питанні хлібної торгівлі також був непотрібним, бо конкуренти все одно не змогли б зайти на український ринок через його високу ступінь розвитку. Таким чином, М. Сціборський пропонував розумне поєднання приватної ініціативи та загальної концентрації зусиль на експортному напрямку. Знову варто згадати ідею, висловлену Ф. Лістом, про те, що вільний розвиток (без втручання держави) для високорозвинутої галузі є більш ефективним, ніж регульований.

Детальніше питання торгівлі зерном мусили розглядатися в спеціальних державних установах – Верховній раді народного господарства, міністерстві торгівлі і хліборобства та різноманітних спеціальних органах[25].

Інша ситуація була в питанні торгівлі ще однією стратегічною сировиною – цукром. Ця галузь частково мала бути націоналізована, частково – бути у володінні кооперативів. При цьому, навіть за найкращих умов, експорт цукру до Західної Європи не планувався. Річ у тім, що на той час Чехія, Франція та Німеччина повністю зайняли цю нішу. Конкурувати з ними було вкрай важко та невигідно. Перспективними партнерами націоналісти вважали Росію, Туреччину, Грузію, Вірменію, Азербайджан, країни Близького Сходу та Балканського півострова. В торгівлі цукром, на відміну від торгівлі зерном, передбачалось ввести протекціоністські заходи з метою підтримки національного товаровиробника[26].

Інші галузі сільського господарства перебували в гіршому стані, а тому говорити про експорт було ще зарано. Там передбачалося за рахунок приватної ініціативи розвивати переробні підприємства, продукція яких повинна була надходити на внутрішній ринок.

У промисловій та вугільній сферах всі експортні операції мали бути націоналізованими. Питання концентрації оптової торгівлі в сировинних галузях та у важкій промисловості розглядалися націоналістами не тільки з точки зору ефективності. Важливим було ще й дотримання соціальної справедливості та державної безпеки. М. Сціборський застерігав від вільного доступу приватного капіталу до купівлі великих підприємств, адже це призведе до швидкої концентрації їх у руках великих іноземних власників, які не будуть опікуватися місцевим населенням. Держава втратить контроль над такими підприємствами і галузями. А в умовах недоторканості приватної власності, котру передбачали оунівці після початкового перерозподілу в момент виходу з колоніального стану, держава не зможе забезпечити соціальну справедливість та національні інтереси.

Росії як торговельному партнеру у планах українських націоналістів була відведена значна роль. Сюди мали постачатися вугілля, залізна руда та чавун[27]. Щодо імпорту, то він стосувався переважно продукції легкої промисловості, яка постачалась би з Німеччини, США, Великобританії та Росії[28].

Розвиток транспортної мережі розпочинався зі створення власного торговельного флоту. Аналіз поточного стану справ дозволив націоналістам зробити висновок, що слабкість торговельних зв’язків України (і тих територій, які контролювались Москвою, і тих, які підпорядковувались Варшаві) полягала в монополізації управління торговельними операціями державами-метрополіями. Так, наприклад, в європейській частині СРСР, так само як і в Польщі, перевага віддавалась розвитку вигідних для такого підходу балтійсько-північних торговельних шляхів, а не чорноморських.

Згідно з планами автора торговельної програми ОУН Україна мала стати експортером зерна, цукру, вугілля, залізної руди, чавуну та металургійної продукції. Здійснення великооптових та зовнішньоекономічних операцій переважно (крім торгівлі зерном) переходило під контроль держави. Також було чітко зрозуміло, що продукція легкої промисловості та машинобудування на початковому етапі буде імпортуватися, хоча буде стимулюватися і швидкий розвиток власного виробництва.

Ще один реферат, автором якого був М. Сціборський, присвячений одному із найважливіших для українців питань – організації земельної політики. Націоналісти усвідомлювали важливість цього питання і його прив’язаність до сільськогосподарського виробництва. Один із провідних оунівців – Дмитро Андрієвський у своїх листах до Євгена Коновальця відзначав, що проблема упорядкування земельної справи доручена саме Миколі Сціборському, оскільки ще зі студентської лави той обрав організацію сільського господарства сферою своїх наукових інтересів.

Реферат «Аграрна політика України» був розділений на шість частин, які розкривали основні тези аграрної політики націоналістів. У роботі автор також поставив низку короткострокових завдань, вирішення яких мало надзвичайну важливість. Вони стосувались регулювання операцій із землею, налагодження відносин селян з іншими суб’єктами економічної системи, питання сільськогосподарського виробництва і реалізації готової продукції. Таким чином, весь комплекс завдань умовно можна охарактеризувати як такі, які пропонували вирішення проблем хліборобського населення та проблем ведення земельної політики.

Націоналісти мали власний погляд на приватну власність. Найяскравіше він відображений якраз у тезах М. Сціборського. Розмірковуючи над тим, як краще об’єднати інтерес окремої людини із інтересом нації, як краще знайти взаємовигідний компроміс, він висловив ідею про поєднання приватної власності з державним регулюванням. Автор реферату пропонував заборонити надмірне нагромадження землі в руках окремого власника, з одного боку, та ввести «неподільний мінімум» на землю – з іншого (що обмежило б роздрібнення земель). Навіть земельну спадщину передбачалось передавати тільки прямому спадкоємцеві, а решті компенсувати її вартість грошима[29]. На одне трудове господарство передбачалося мати від 2 до 20 гектарів.

Цікавою була позиція і стосовно можливого перерозподілу землі. Для націоналістів було принциповим збереження спокою на українських землях в період реформування і далі. Саме тому вони пропонували зберегти розподіл землі, який відбувся після 1917 року. Це, на думку оунівців, мало б стримати нову хвилю хаотичного перерозподілу земель та громадянських сутичок. В результаті великі землевласники західних областей могли б ще якийсь час утримувати свої володіння (з поступовим поділом їх між селянами), а земля колгоспів Радянської України просто розподілялася між селянами-засновниками[30].

Опорою українського села мав стати середній клас – або, як його називав Сціборський, «середнє трудове господарство», – об’єднаний у кооперативи. Підтримка сільських господарств мусила відбуватися через кредитування галузі[31]. На кооперативи покладались особливі сподівання, адже з їхньою допомогою можна було створити сприятливі умови для розвитку нових технологій в аграрному секторі. Крім того, вони дозволили б сформувати вигідну взаємодопомогу між селянами: для обробки великих земельних ділянок неминуче необхідно було використовувати відповідну техніку, а кожен селянин не мав змоги придбати власний трактор та необхідні механізми. Натомість кооперація декількох фермерів могла бути вигідною для кожного учасника кооперативу – земельні ділянки та вироблена продукція залишались у приватній власності, а техніка для їх обробки перебувала у спільному злагодженому використанні.

Ініціатива та управління земельними ресурсами передавались фермерам, які могли обирати вигідні умови роботи, обробляти землю, вести торгівлю і сплачувати податки. Для успішного старту передбачалося виділити спеціальні довгострокові кредити. Їх збалансовано мали надавати і держава, і приватний капітал[32]. Надлишкове сільське населення слід було перекваліфікувати.

Перший Конгрес українських націоналістів розглянув вищезгадані ідеї та поклав їх в основу економічної програми ОУН. Українська модель економічного націоналізму передбачала налагодження на селі максимально ефективного управління аграрним сектором без значних соціальних втрат та збитків. Головна ідея полягала у виваженості підходу до цієї галузі. Вирішити проблеми селян, не враховуючи їх інтереси та особливості менталітету, було просто неможливо. Тому першочерговим завданням націоналістів було створення сприятливих умов для забезпечення інтересів трудівників. Власне, заради цього і декларувалась обов’язковість та неминучість боротьби за незалежність України – адже самостійність як свідомий вибір мислення та дії була і залишається єдиним інструментом, здатним забезпечити максимальне виконання цього завдання.

По завершенню Першого Конгресу альманах «Розбудова нації» надрукував стислі варіанти проголошених там рефератів. Вже пізніше публікувалися й інші статті, у яких обговорювалися економічні питання. Зокрема, публікації Юрія Руденка, Леоніда Костаріва, Макара Кушніра, Миколи Сціборського. Певним підсумком, що узагальнив еволюцію націоналістичної доктрини, стала поява робіт М. Сціборського «Націократія» та Д. Мирона (М. Орлика) «Ідея і Чин України». Ці книги були популярні в середовищі націоналістів другої половини 1930-х років. Перша робота узагальнювала та систематизувала весь накопичений ними досвід, друга – виступала здебільшого як пропагандистський матеріал, розкриваючи основні елементи націоналістичної ідеології.

Економічна платформа набула своїх форм і потребувала практичного втілення. Єдиний шанс націоналістів на створення незалежної держави був пов’язаний із наближенням нової війни в Європі. Очевидно, що членам ОУН варто було обрати союзника, який міг би допомогти у боротьбі за незалежність України. Пошук геополітичного партнерства розпочався ще наприкінці Першої світової війни. Тоді розгромлена та принижена Німеччина в багатьох аспектах нагадувала розгромлену Україну. Відмінність полягала лише в тому, що німці зберегли власну державу. Є. Коновалець налагодив партнерство з керівництвом Німеччини ще до приходу нацистів до влади.

Паралельно з цим були налагоджені дружні контакти з Литвою, яка поділяла прагнення українців у боротьбі за державність. Підтримувалися стосунки з Італією, котра до певного часу розглядала створення незалежної української держави як важливий чинник своїх ревізіоністських прагнень. Проте напередодні Другої світової український націоналістичний рух опинився в дуже непростому становищі: Великобританія та Франція припинили дипломатичні ігри в питанні української державності й стали гарантами цілісності Польщі. З тих же причин залишилася осторонь Чехословаччина. Та ще й Італія розірвала стосунки з ОУН. СРСР мав власні плани стосовно території Європи, а ставлення до українського питання було чітко продемонстровано в 1932–1933 рр. США не втручалися в європейську політичну кухню. Тому залишалася лише Німеччина, яка відкрито заявляла про необхідність перегляду Версальських угод і про свою ворожість як до Польщі, так і до СРСР – країн, між якими були розірвані українські землі.

Спроби реалізації економічної програми ОУН

 

1-го вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна. Згідно з пактом Молотова – Ріббентропа західноукраїнські землі увійшли до складу СРСР. Умови для діяльності ОУН у Західній Україні різко погіршилися, оскільки радянські спецслужби діяли куди жорсткіше, ніж їхні польські колеги. Свою теоретичну і організаційну роботу українські націоналісти проводили в глибокому підпіллі в Україні або на окупованих Німеччиною територіях Європи. Тоді ні для кого не було секретом те, що війна Німеччини з Радянським Союзом – лише питання часу. Сутичка двох тоталітарних держав із радикальними ідеологіями була неминуча. Керівники ОУН розраховували, що в ході цього протистояння українці зможуть використати шанс і створити власну державу. Теоретичні напрацювання в сфері економіки ОУН вже мала, тепер на порядок денний стала розробка конкретних планів і проектів організації державного життя на початковому етапі незалежності.

Для цього в 1940 році Провід ОУН створив Комісію державного планування (КДП), діяльність якої контролював син відомого письменника Олександра Олеся – Олег Ольжич. Комісія стала спеціальним органом з 15 тематичних комісій: шкільної, господарської, використання природних копалин, фінансів, сільськогосподарської, промисловості і торгівлі, кооперативного руху тощо. До кожної входили фахівці, які викладали в українських вищих навчальних закладах Чехословаччини або розпочинали кар’єру державних службовців в урядах УНР, Гетьманату та Директорії. Так, наприклад, до складу КДП входив екс-прем’єр-міністр УНР Б. Мартос. Всі підготовлені Комісією плани, традиційно для націоналістів, були розподілені на чотири групи: 1) фінанси і торгівля; 2) сільське господарство; 3) промисловість; 4) загальні господарські питання. В основі підготовлених законопроектів лежала економічна платформа ОУН.

КДП розробила низку законопроектів для перших днів самостійного життя. Наприклад, в тексті проекту закону про міністерство фінансів знаходимо розпорядження щодо підготовки формування державного бюджету, визначення початкового рівня податків, організації державних кредитних операцій, діяльності Національного банку, встановлення зарплат для держслужбовців тощо. У законопроекті, який стосувався організації зовнішньої торгівлі, передбачалося зберегти всі існуючі польські угоди й договори, які діють на теренах України та можуть приносити користь для економіки держави[33].

Відстоювання національних інтересів – ключова ідея, яка червоною стрічкою пройшла крізь всі проекти КДП. Передбачалося підтримати формування українського бізнесу. Особливо держава мала опікуватися приватними підприємцями, які бралися за реорганізацією старих або створення нових промислових об’єктів. Попри те що пріоритетним залишалося заповнення керівних посад промислових об’єктів українцями, кадрова політика передбачала еластичний підхід: не заперечувалося залучення до робіт представників інших національностей[34].

Для аграрного сектора проект для управління галуззю був підготовлений колишнім керівником кафедри сільськогосподарської економії та громадської економії Української господарської академії, професором К. Мацієвичем. Основна ідея проекту полягала в тому, що «важливе місце в заходах сільськогосподарської політики має бути відведене заходам в напрямку вільної кооперативної організації населення»[35].

Ймовірно, що КДП ОУН(м) за сприятливих умов могла перетворитися на аналог сучасного Кабінету Міністрів, а кожна окрема комісія – на відповідне галузеве міністерство.

Бандерівське крило організації також прагнуло мати аналогічний орган. ОУН(б) створила власну Комісію Державного Планування. Щоправда, КДП ОУН(б) не змогла наздогнати своїх колег мельниківців за кількістю та якістю підготовлених проектів.

Напередодні радянсько-німецької війни, готуючись до встановлення української влади, ОУН(б) видала «Вказівки на перші дні організації державного життя». Це були практичні інструкції для державних службовців різних ланок для забезпечення безпеки та порядку на місцях. Завданням номер один для всіх керівників місцевої влади, враховуючи перехідні воєнні умови, було збереження наявної форми суспільного ладу[36]. Бандерівці прагнули зберегти спокій на українських землях, зокрема заради уникнення безконтрольного перерозподілу майна.

З перших же днів радянсько-німецької війни ОУН(б) потрапила у скрутну ситуацію, оскільки німецька влада все жорсткіше протидіяла державницьким намірам українських націоналістів. Складнощів виявилося набагато більше, ніж очікувалося, тому оунівцям довелося відкласти деякі заплановані зміни. Зокрема, в аграрній сфері було вирішено не руйнувати колгоспної системи, хоча перед війною лунала гостра критика радянської моделі управління на селі. Члени ОУН зіштовхнулися із суворою дійсністю, в якій перебували українські селяни. Очевидним став факт недостатньої механізації сіл. При ліквідації колгоспів була б зруйнована система спільного використання селянами механізмів для обробки землі. Автоматично це означало лише одне – погіршення стану справ в аграрному секторі.

Як альтернативу оунівці запропонували створити народні комітети – тимчасові виборні органи сільського самоврядування, спрямовані на впорядкування господарського життя[37]. У мирний час найкращі представники комітетів мали бути обраними до всенародного Установчого з’їзду для розробки ефективнішої аграрної політики. На час же війни народні комітети взяли б на себе управління колишніми колгоспними справами. Однак паралельно з цим «Вказівки» містили і обіцянку перерозподілу землі в майбутньому. Його передбачалося здійснювати в першу чергу між тими, хто брав участь у боротьбі за незалежність, також серед працездатного населення – в залежності від чисельності родини. Таким чином націоналісти прагнули підкреслити особливий статус борців за державність і заохотити молодих людей долучатися до боротьби[38]. Це було, до речі, стовідсотковим використанням польського досвіду перших днів мирного життя 1918–1920 років.

Відправною точкою для втілення в життя економічних ідей націоналістів стало проголошення Акту про відновлення української державності 30 червня 1941 року. Цей документ відіграв особливу роль у нашій історії, оскільки своєю появою він дозволив місцевим осередкам ОУН(б) формувати органи місцевого самоуправління. Бандерівці прагнули, з одного боку, випередити встановлення німецьких господарських інституцій на українських землях, а з іншого – заявити про власну спроможність виступити представниками української нації. Всі подальші документи, які використовувались у діловодстві, спирались на факт існування Української держави, відновленої Актом 30 червня.

Після проголошення Акту розпочався процес активної адміністративної реорганізації українських земель. Цей короткий період найяскравіше продемонстрував, як ОУН намагалася втілити в життя свої плани стосовно побудови самостійної України.

Новостворені державні установи збирали інформацію про тогочасне життя й докладали зусиль для його налагодження. Різноманітні газетні публікації, накази, звіти провідників ОУН(б) та українських чиновників на контрольованих Організацією землях яскраво ілюструють процес встановлення української влади. Звісно, у такий короткий проміжок часу неможливо говорити про організацію ефективної економічної системи. Проте у змінах, які стосувались фінансів та торгівлі, можна простежити спільні риси з ідеями, котрі були раніше розроблені націоналістами в колись єдиному середовищі.

В цей же час ОУН(м) займалася здебільшого організацією культурного та громадського життя, не маючи сил для опанування адміністрації.

Загальну картину політики бандерівців можна побачити в наказах і розпорядженнях, які були спрямовані до місцевих осередків влади, а також в газетних статтях. Так, наприклад, стаття «Наша сила в нас самих» від 31 липня 1941 року в газеті «Воля Покуття» давала відповіді на ключові питання аграрної політики. Зокрема, вона роз’яснювала ставлення націоналістів до колективного ведення господарства, до приватної ініціативи на селі, до перерозподілу землі тощо. Ще під час підготовки до Першого Конгресу ОУН М. Сціборський відзначив, що українському селянинові не притаманне прагнення до колективного ведення господарства. Більш того, така форма організації сільського господарства є вкрай шкідливою для всієї економічної системи. Така точка зору зберігалась і під час встановлення влади ОУН(б) на окремих українських землях. Проте, як зазначалось вище, виходячи із міркувань протидії хаосу та дезорганізації, не можна було одним наказом скасувати колгоспи та перейти в умовах військових дій до формування фермерських господарств. Це усвідомлювали провідники ОУН(б), проте це також необхідно було пояснити українському селянству, яке прагло змін.

Стаття «Наша сила в нас самих» наголошувала на тимчасовості існування колгоспів: «Колгоспи і радгоспи, що є штучними на нашому ґрунті й тому наскрізь шкідливими, будуть ступенево в державному будівництві скасовані»[39]. Розмір земельного наділу, наданий після скасування колгоспної системи, мав би залежати від можливостей конкретної родини обробляти виділену ділянку землі. ОУН вкотре наголошувала, що тільки приватна власність органічна для господарювання в українському селі, через що відстоювала необхідність формування потужного середнього трудового господарства як основи розвитку аграрного сектора.

У заклику українського революційного проводу Стрийського району на Львівщині до сільських революційних проводів і громадян Стрийщини від 18 липня 1941 року наказувалося: «Державні господарства (радгоспи) вести, як і досі. Колгоспи працюють нормально. Людей, що самовільно залишають працю в радгоспах і колгоспах, передавати Районовому проводові для покарання за саботаж»[40].

Що стосується грошового обігу, то основною грошовою одиницею залишався радянський карбованець, хоча паралельно пропонувалося приймати і німецькі гроші.

Серед постанов проводів ОУН(б) можна знайти і конкретні господарські розпорядження. Так, у «Постанові Повітового проводу ОУН у Калуші на Станиславщині про встановлення української влади і запровадження воєнного стану на території повіту» від 3 липня 1941 року в пункті десятому зазначається: «Приватний торговельний рух оживити. Ціни вдержати на дотеперішній висоті»[41]. Дозвіл на приватну торгівлю є позитивною ознакою, а от державне регулювання цін, враховуючи воєнний стан, було єдино можливим для стримування стрибка цін.

У повідомленні про господарське та громадське життя Галичини від 10 липня 1941 року можна побачити, що попри труднощі військового часу основне прагнення ОУН(б) у господарському питанні було спрямоване на відновлення українського бізнесу у формах, які існували до 1939 року: «У Львові відновили свою працю всі центральні українські установи, зокрема Ревізійний союз українських кооперативів та Центросоюз. Покликано до життя промислову кооперацію. Міська споживча кооперація відновлює свою діяльність на базі Маслосоюзу»[42].

У питанні торгівлі наголошувалось на тому, що вестися вона може за готівку та прямим обміном – бартером. Будь-яке кредитування заборонялося. Щоправда, трохи згодом Провід відмовився від прямого обміну, який також негативно позначався на обігу грошей. Таким чином районний орган влади, представлений Проводом ОУН(б), здійснив типову процедуру зупинки бартеру як форми розрахунку, що завжди виникає в умовах економічної дезорганізації. Водночас це була спроба зупинити гіперінфляцію та відновити нормальний грошовий обіг. В документі, датованому від 13 липня 1941 року, знаходимо навіть курс валют, який встановив Провід ОУН(б) заради забезпечення нормального грошового обігу.

Поступово господарське життя налагоджувалось. Наприклад, «Звіт податкового уряду в Кам’янці-Струмиловій на Львівщині в Кам’янко-Струмилівській повітовій управі» від 13 липня 1941 року висвітлює, як керівник податкової інспекції доповідає своєму керівництву про наявність грошей, а також звітує про те, що працівники не отримують наказів, хоча готові виконувати свої обов’язки. У документі є згадка про те, що найближчим часом податком має бути обкладена пивоварня в м. Бузьку[43].

Свої звіти висилали і банки. Наприклад, Український кооперативний банк в Бережанах, що на Тернопільщині, звітував про створення Фонду віднови державного життя, на рахунок якого банком було переведено 45 900 крб. 75 коп.[44]

Відкривалися крамниці. Зокрема, у вже згаданих Бережанах звітом від 4 серпня 1941 року до торговельно-промислового відділу була подана інформація про відкриття нових магазинів[45].

У серпні 1941 року з’явився проект Статуту українського економічного бюро С. Володимиріва. Документ обґрунтовував необхідність створення організації, яка в умовах існування самостійної України займалась би збором та аналізом інформації, необхідної для оздоровлення економіки (це функція міністерства економіки). Згідно із задумом, до бюро мали входити фахівці різних галузей, які б збирали досвід економічних систем інших країн та готували адаптовані до українських реалій програми розвитку. Однак цей план залишився лише на папері.

Восени 1941 року прокотилася нова хвиля арештів німцями українських націоналістів. Згідно з наказом начальника абверу (служби військової розвідки і контррозвідки) Вільгельма Канариса на початку вересня 1941 року були розірвані офіційні відносини з ОУН(б), а в листопаді вже було поставлене завдання придушити весь націоналістичний рух[46]. Тиск на українських активістів з боку німецьких окупантів породжував відповідну протидію – ОУН(б) переходила в підпілля та готувалася до ведення збройної боротьби, створюючи загони самооборони. Цьому сприяло декілька факторів: по-перше, після відступу радянських військ в руках у мирного населення опинилися запаси зброї, по-друге, західні області, де існувала найбільша мережа ОУН(б), були покриті лісами.

ОУН(б), на відміну від ОУН(м), завдяки обраній стратегії опори на власні сили швидше зорієнтувалась у загальній ситуації та почала організовувати антинімецький спротив. Попри легальність участі мельниківців у громадському житті та частково в роботі адміністративного сектора, німецькі спецслужби розпочали широку кампанію і проти ОУН(м). 12 грудня 1941 року було затримано членів редакції газети «Українське слово» – друкованого органу ОУН(м). Були заарештовані найактивніші члени організації, серед яких Олег Ольжич, Олена Теліга.

У цей час поширювалася німецька окупаційна політика «викачування» з місцевого населення різноманітних податків. Третій Рейх відводив Україні ту ж роль, що й інші окупанти, – роль сировинного придатку. Німецькі плани передбачали перетворити увесь східноєвропейський регіон на житницю Рейху. Згідно з офіційними документами, ⅔ харчового забезпечення Вермахту лягало на плечі східноєвропейських народів[47].

Відомий нацистський лідер Альфред Розенберг розглядав Україну як зерновий резерв для німецької армії. Начальник головного управління імперської безпеки Рейнхард Гейдріх у своїй інструкції до айнзацгруп та айнзацкоманд СД вказав, що кінцевою метою діяльності має стати «економічне умиротворення» місцевого населення»[48]. У сфері фінансів німецька влада прагнула централізувати всю банківську діяльність на території України та відсторонити від керівництва людей не німецького походження[49].

Нехтування економічними інтересами громадян формувало відповідне ставлення до окупаційного режиму. У статті українського підпільника Л. Карпатського «До питання аграрної проблеми в Україні», яка вийшла в інформаційній брошурці у травні 1942 року, наголошувалось: «Українські землі являються в політичній і господарській концепції Німеччини знову ж тільки кольонізаційним тереном і базою господарського і політичного скріплення… німецького материка. Немає мови про полагодження життєвих справ українського селянства, в користь цього ж селянства»[50]. Відзначаючи несправедливість вирішення селянського питання, автор підкреслює, що тільки своя держава, організована та очолена українцями, буде зацікавлена в реалізації їх господарських програм.

Діяльність похідних груп на східних та центральних українських землях у 1941–1942 роках спровокувала оновлення світогляду головних носіїв ідей ОУН (як мельниківського, так і бандерівського крила). Як слушно наголошував А. Рибак, «саме діяльність похідних груп, метою яких була організація суспільного життя українців на звільнених від радянських військ територіях, а точніше – їхні звіти, і стали початком змін в ОУН: відходу від авторитарних ідей та демократизації українського націоналізму»[51]. ОУН добре розуміла вагу східних областей України. Похідні групи, які працювали із населенням Радянської України, зіштовхнулися з тим, що українських селян найчастіше цікавило питання майбутнього колгоспів, а також загальні принципи земельної та аграрної політики в разі створення самостійної України. Українські робітники здебільшого переймалися проблемами соціальної політики у новій Україні.

Один із учасників похідних груп Л. Шанковський, спираючись на протоколи розмов із населенням, наголошував, що східноукраїнські селяни виступали однаково проти приватнокапіталістичної та державно-капіталістичної (більшовицької) України, віддаючи перевагу збалансованій господарській політиці[52].

Члени похідних груп були переконаними в тому, що державність може дати українцям те, чого вони не могли досягнути в умовах бездержавності на своїх етнічних територіях, – добробут та можливість розвитку і відтворення нації. Натомість східні українці були вже достатньо одурманені радянською пропагандою і мали підстави вважати, що держава в них є, адже радянська пропаганда говорила про УРСР як про окрему республіку. В той же час економічне становище було надзвичайно тяжким, тому соціально-економічні питання вийшли на перший план.

Виступаючи, нехай і тимчасово, за збереження колгоспної системи, похідні групи ОУН(б) опинились у доволі складній ситуації. Німецька окупаційна влада також виступала за збереження колгоспів, через що оунівці часто сприймалися населенням як німецькі агенти. Тому члени похідних груп були змушені діяти на власний розсуд, порушуючи інструкції Центрального Проводу та нехтуючи Постановами Другого Великого Збору, де мова йшла про ліквідацію колгоспів тільки у сприятливих для цього політичних та економічних умовах. Оунівці розпочали формування окремої аграрної програми для підрадянської України. Зокрема, варто наголосити на активній діяльності в цьому напрямку Василя Кука – крайового провідника на південно-східних українських землях. Проведення аграрних реформ вважалось одним із найважливіших елементів оунівської боротьби проти окупантів, адже в такий спосіб члени Організації прагнули донести суть своєї політики до головного адресата – сільського трудівника. 3 вересня 1941 року Провід південних українських земель видав інструкцію, яка передбачала приватизацію землі. Згідно з нею селяни розподіляли землю колегіально, через обрання спеціальних комітетів[53].

Як відомо, з 1942 року ОУН(б) опановує окремі відділи народної самооборони, що діяли хаотично в лісах, та формує Українську повстанську армію. Втілення економічних принципів значно ускладнювалось у військових умовах, однак відмовлятися від них оунівці не хотіли, оскільки серед населення зберігався стан незадоволеності вирішенням господарських питань кожною із влад. Радянські реалії на східних теренах, польські – на західних, а пізніше – німецькі на всій території України не влаштовували в першу чергу українське селянство. Саме тому ОУН, проводячи політвиховну роботу, бере на озброєння ідеї, розроблені до війни для вирішення економічних проблем.

Спроби реалізації планів. УПА

 

У всесвітній історії можна знайти тільки поодинокі приклади феномену існування армії без держави. Армія традиційно була і є одним із важливих атрибутів існування останньої. Винятком є лише деякі країни, які відмовились від власних збройних сил або утримують формальне військо для участі в державних церемоніях та святах. Такі території, як правило, перебувають додатково під охороною військових блоків та інших держав.

В українській історії яскравим прикладом воєнної самоорганізації є досвід Української повстанської армії. УПА як організована збройна сила існувала в період з 1942 по 1949 рік. З 1949 і до 1961 року в лісах західних областей України залишались значні, але розрізнені групи (збройне підпілля), які продовжували чинити опір. Цілком очевидно, що так довго протриматися без будь-якої допомоги для військової сили є нереальним завданням. У ситуації, в якій діяла УПА, підтримку могли надати лише ті, кому були близькі цілі повстанського руху. Підтримка місцевим населенням була невипадковою: крім того, що в лавах УПА боролися близькі та рідні, ця сила активно встановлювала на звільнених від окупантів територіях «повстанські республіки». Найголовніше було те, що УПА, на відміну від інших, прагнула максимально враховувати інтереси місцевого населення, – тоді як іноземна влада перетворювала край на сировинний додаток, повстанська армія втілювала давні мрії селян про власність.

Однією із найрельєфніших справ УПА стало вирішення аграрного питання. Крім того, була налагоджена інфраструктура для існування господарства, введена грошова одиниця. Армія крок за кроком формувала систему, яка за функціями та цілями нагадувала державу. Керівна роль належала Організації українських націоналістів. Члени ОУН прагнули в цей складний час використовувати власні довоєнні розробки.

Отже, в першу чергу УПА стала інструментом вирішення земельного питання. Одним із конкретних кроків став вихід підписаного Климом Савуром «Розпорядження в земельній справі Головної Команди Української Повстанської Армії, як найвищої і одиноко-суверенної влади на звільнених землях України з дня 15. VII. 1943 р.».

Зокрема, у підпункті «а» другого пункту «Розпоряджень» було зазначено: «Касується засадничо колгоспна система, запроваджена більшовиками, і впроваджується приватна селянська власність», а підпункт «б» проголосив: «Всі землі бувших власників землі (фільварків) і землі польських колоністів переходять на власність українських селян»[54].

Процес розподілу земельних наділів, згідно з «Розпорядженями», мали проводити місцеві громадські управління, затверджені УПА, та земельні комісії, обрані громадськими зборами.

Щодо встановлення розмірів ділянок, то тут розглядалася передусім можливість родини обробляти землю. А за тими, хто прагнув залишатись у колгоспах, фіксували таке право, але ці колективні господарства базувались би вже на артільних принципах, тобто земля перебувала у власності громади.

Згідно з наказом головнокомандуючого УПА К. Савура передбачалося до 30 серпня 1943 року, враховуючи вищеназвані «Розпорядження», усі землі розділити, зорати та засіяти.

Сьогодні достеменно відомі факти виділення повстанцями землі селянам. Це відбувалося на тих територіях, які контролювали сили УПА. Збереглися документи на право власності. Це анкетні листки, до яких заносилися прізвище, ім’я, рік народження, національність, стан родини (із позначкою кількості працездатних) та кількості землі, яку селянин вже мав на момент складання анкети. Там же позначалося, яка площа землі надана повстанцями. Обов’язково вказувалася її якість (орна, сіножаті, пасовиська та невжитки). Окреслювалися межі наданих земель.

Робота похідних груп ОУН(б) та інформація, яку вони отримали в процесі роботи з населенням окупованих радянських територій, низка ключових поразок німців у Другій світовій війни та перехоплення військової ініціативи до рук СРСР вимагали проведення чергового збору українських націоналістів, який відбувся 21–25 серпня 1943 року. До історії він увійшов як III Надзвичайний Великий Збір ОУН(б).

У «Програмних постановах», виданих по завершенні збору, звичайно, не були забуті й економічні питання. Там проголошувалося: «Українська Народня влада спрямує всі економічні ресурси та всю людську енергію на побудову демократичного державного порядку, справедливого соціального ладу, на економічне будівництво країни та культурне піднесення народу»[55]. Під «справедливим соціальним ладом» розумілися: безплатна передача землі селянам у власність; визначення законом нижньої і верхньої меж для цих господарств; заборона торгівлі і спекуляції землею; право на господарсько-кооперативні, спілкові форми господарювання; всебічна технічна, агрикультурна та фінансова допомога сільському господарству з боку держави; проголошення національно-державною або громадською власністю всіх підземних багатств, лісів та води. Велика промисловість і транспорт, як декларувалося націоналістами й раніше, мали бути у національно-державній власності, а дрібна промисловість – у кооперативно-громадській.

Також серед пунктів «Постанов», які стосувалися економічної платформи, зазначено, що ОУН(б) виступає «За національно-державну організацію банкової системи і великої торгівлі, за громадсько-кооперативну дрібну торгівлю та за дрібну приватну торгівлю»[56].

Економічна складова повторювала розроблені раніше концепції, чого не можна сказати про політичну і суспільну програми. Знесилені двадцятьма роками сталінської репресивної машини та трьома роками страшної війни, українці сприймали слово «демократія» як перспективу полегшення свого життя. Так само і вся Європа переходила від захоплення роллю особистості до осмислення ролі людини і демократичного суспільства.

Нова демократична програма обґрунтовувалася Петром Полтавою, Осипом Дяковим та групою осіб, які дотримувалися цих цінностей, ще розбудовуючи УНР (В. Потішок, К. Осьмак, Р. Волошин та ін.). В основу нового соціального змісту української революційно-самостійницької ідеї були покладені право людини і народу на вільний розвиток, право людини на працю, право селянина на землю тощо.

Розглядаючи цілі, які стояли перед учасниками ІІІ НВЗ ОУН, та аналізуючи висновки, яких вони дійшли, можна припустити, що майбутня Українська держава в уяві націоналістів спиралась би на демократичні цінності в питаннях організації державного апарату. Проте в економічній сфері зберігалися раніше проголошені ідеї економічного націоналізму. Таким чином, економічна платформа ОУН не зазнала суттєвих змін.

Основною особливістю національно-визвольного руху в другій половині 1943 року було абсолютне домінування у ньому з військової точки зору УПА, а з політичної – ОУН(б). Українське повстанське запілля, кероване Головною командою УПА на теренах, контрольованих цією армією, самостійно організовувалося в усіх можливих сферах господарського життя. Повстанці не тільки були військовим формуванням, але й виконували цивільні функції.

В листівці «За що бореться Українська Повстанська Армія», яка була видана Головною командою УПА в липні 1943 року, зазначалося, що армія бореться: «За новий справедливий лад і порядок в Україні без панів, поміщиків, капіталістів та большевицьких комісарів… Проти німецького та московського імперіалістичних наїзників українського народу… Проти імперіалізмів як держав, воєн і поневолення народів»[57]. У листівці в чергове згадується формулювання «справедливий лад і порядок». Під «справедливістю» розумілася цілком конкретна господарська схема, яка увібрала в себе найкращі елементи капіталістичної та соціалістичної форм ведення господарства. А отже, в уявленнях повстанців «справедливий лад», або своєрідний «третій шлях», виступав золотою серединою господарського устрою.

В іншому зверненні УПА «Хто ми і чого хочемо» відмічалось: «Хочемо, щоб український селянин міг вповні користуватися плодами своєї землі і праці… Хочемо приватної середньої власности… Хочемо, щоб наших заводів не могли собі наймати та експлуатувати силу і здібності українського робітника капіталісти, ані чужі держави, але щоб сам робітник в першу чергу міг користуватися плодами своєї тяжкої праці»[58].

У пропагандистських листівках УПА проголошувала основні цілі своєї боротьби, серед яких чільне місце займали боротьба за організацію ефективного державного життя, розвиток усіх національних галузей економіки тощо.

Ще від початку 1943 року УПА відігравала особливу роль у подіях, що розгорнулися на окупованих німцями територіях. Про це свідчить і те, що німецьке військове командування, розуміючи небезпеку зі сторони новоутвореного та неконтрольованого українського військового формування, ще в грудні 1942 року розглянуло цю проблему на нараді в Берліні. Її учасники намагалися переконати Адольфа Гітлера в необхідності зміни «східної політики» з метою усунення небезпечного українського формування. Однак усі пропозиції були безкомпромісно відкинуті німецьким фюрером.

Стурбованість німецького командування підтверджує той факт, що УПА була потужною силою, здатною завдати німецьким комунікаціям значного удару. Крім того, УПА виступала і в ролі альтернативної влади, що видно із тих наказів та розпоряджень, які видавалися повстанськими командирами. Одним із ключових стало видане Головним командуванням УПА «Розпорядження про встановлення адміністрації на терені України» від 1 вересня 1943 року, яким організовувався адміністративний апарат та встановлювався власний політичний устрій[59].

Реалізацію цього розпорядження можна простежити за місцевими документами. Згідно з однією з інструкцій коменданта військової округи «Турів» УПА Я. Кармалюка в жовтні 1943 року призначався розподіл референтур (відділів) місцевої влади, окремо виділилися господарчо-рільнича, фінансова та промислово-торговельна[60]. Кожен із зазначених відділів опікувався своїм блоком питань.

В інструкції від 10.09.1943 окружного фінансового референта «Остапа», до функціональних обов’язків якого входило ведення всіх товарно-грошових операцій, знаходимо таке розпорядження: «Опанувати всі підприємства, які розпоряджають фінансами (Українські банки, Союзні приватні купці)»[61]. Основне завдання полягало в активному скуповуванні грошей (як німецьких марок, так і американських доларів) та золота за польські злоті, оскільки повстанці, з одного боку, потребували грошової маси для підтримання боротьби, а з іншого – відзначали поступове знецінення польської валюти, яка все ще знаходились на руках у населення. Інструкція також містила курс валют та застерігала від підробок, які запустила до обігу «банда Ковпака».

Тут та в інших подібних інструкціях доволі цікавим є попередження про необхідність звертати увагу на те, у кого скуповується золото та валюта. Річ у тому, що в умовах війни до певних категорій населення потрапила значна грошова маса. У них передбачалося здійснювати закупівлю за найнижчим курсом. Це підтверджує тезу про те, що повстанське командування прагнуло дотримуватися справедливості в фінансових питаннях, переносячи тягар війни з тих, хто постраждав, на тих, хто зміг розбагатіти лихварством. Напрошується також аналогія з введеним свого часу в Чехословаччині податком на прибутки, отримані під час війни.

Однією з цілей Головної команди УПА була організація ефективного постачання армії необхідними ресурсами. Перед господарчим референтом ставилось 5 основних завдань: «1) проведення обліку наявного в запіллі рухомого і нерухомого майна; 2) залучення до роботи якомога ширшого кола фахівців різних ремісничих професій; 3) організація жнивної кампанії, що включала не тільки збір, але і правильне збереження (складування) зібраного врожаю; 4) пошук джерел фінансування господарської діяльності; 5) створення умов для забезпечення повноцінного функціонування господарського механізму, в першу чергу «урухомлення» (запуску) тих господарських об’єктів, продукція яких була вкрай необхідною: млинів, майстерень, дрібних підприємств тощо»[62].

У запіллі УПА діяли підприємства, які забезпечували повстанців усім необхідним: молочарні, олійні, круподерні, кравецькі майстерні, пекарні. Усі ресурси зберігалися на спеціальних складах, і для отримання певної кількості харчів або одягу була розроблена спеціальна процедура. Таким чином, цивільне життя в запіллі УПА поступово формувало національну бюрократичну структуру.

Грошовий обіг був малоефективним, тому торгівля часто здійснювалася бартерним шляхом. Однак паралельно з цим УПА прагнула використовувати і власну грошову одиницю – «бофони» (від скороченого «бойовий фонд»). Оунівське підпілля під час організації збору коштів у бойовий фонд ОУН прив’язувало бофони до окупаційних валют, які були в обігу в тому чи іншому регіоні. Якщо говорити про територіальне поширення цих тимчасових грошових знаків, то спочатку вони поширилися в Галичині, а на території Волині та Полісся з’явилися в 1943 році. На інших окупованих територіях України бофонів до 1944 року не було[63].

Господарські референтури відігравали свою роль відносно короткий проміжок часу: на осінь 1943 – весну 1944 року припадає найбільший їхній розвиток, у подальшому – до 1945 року – ці структури поступово занепадали зі зрозумілих причин: фронт пересувався й УПА вже мало справу з потужною силою НКВС.

Доволі яскраву картину змальовує один із записів у щоденнику повстанця Олександра Повшука, датований 1 серпня 1944 року: «…Як на диво в державі була створена держава: були школи, створені підпільним проводом уряди, по селах станиці, підрайони, округи, в селах були впроваджена електрика (Хрінники і інші села) і сотні безстрашно гуляли… Ставки збіжжя, молока, м’яса і інше селяни платили повстанцям, селянин знав тільки повстанців (провід)»[64].

Починаючи з другої половини 1944 року повстанці втратили можливість запроваджувати економічні принципи ОУН. З приходом радянського режиму перед ними виникли інші проблеми. УПА перейшла від конструктивної роботи з побудови власної економічної системи до деструктивної роботи зі знищення ворожої. На цьому етапі на перше місце виступила антиколгоспна боротьба та знищення активістів радянського режиму. Одним із принципових питань, винесених на перший план, стало завдання не допустити поширення комуністичних ідей серед селянських мас. Адже попри ту підтримку, котру мала економічна програма ОУН в умовах, коли населення сподівалося на перемогу націоналістів і відновлення власної держави, терор НКВС, виселення в східні регіони СРСР зробили поступове встановлення колгоспного рабства можливим. На це вказував приклад підрадянської України 1930-х років.

Однією із ключових подій 1944 року стало створення 10–15 липня Української Головної Визвольної Ради (УГВР), мета якої полягала в опануванні цивільним життям контрольованих УПА територій. УГВР була проголошена як надпартійний орган. Проводячи паралелі із мирним життям, УГВР можна порівняти з багатопартійним парламентом. Однак організувати реальну адміністративну вертикаль влади УГВР так і не вдалося. Воєнні події ускладнювали роботу демократичного інституту.

Цікавим джерелом військового часу, що дозволяє зрозуміти, якою уявляли економічну систему незалежної України воїни УПА, є запис лекцій з політекономії одного вояка від 1944 року. Щодо визначення головних рис націоналістичної економіки вояк записав: «Націоналісти розв’язують справу в той спосіб: вихідною точкою є національна спільнота. […] На місце зиску одиниці ставить націоналізм суспільний дохід, з якого покривається потреба поодиноких членів спільноти і цілої спільноти та запевнюється спільночий добробут, розвиток і могутність». Найбільша ставка робилася на аграрний сектор. Цікавою є теза щодо власності на землю: «Допускається індивідуальне та колективне користування землею, що залежить від волі селян»[65].

Щодо характеру організації сільського господарства загалом, то бачимо орієнтир на середнє селянське господарство, яке мало би стати головною опорою всієї галузі. Формувати коло кваліфікованих хліборобів держава мала б за допомогою освітніх курсів та різноманітних шкіл.

Одним із питань, піднятих у лекції, є тема промисловості. Аграрний статус не міг забезпечити розвитку потужної економічної системи. Першим кроком мало б стати заповнення та захист внутрішнього ринку. Далі розглянута тема власності в промислових підприємствах: галузі, які потребують гнучкості та ініціативи, мають бути в приватних руках, ті ж, які мають стратегічне значення для держави, – знаходитися в її підпорядкуванні.

Відштовхуючись від того, що Україна на перших етапах свого існування не мала б достатньо необхідних власних капіталів, варто було розраховувати на отримання кредитів за допомогою банківської системи. З приводу організації останньої відзначалося: «Банки мають бути організаційно отчуджені, мають бути посередником між тим, що капітал має, і тим, що капіталу потребує. Це значить, банк має виконувати суспільну функцію, а не так, як у капіталістичних банках, котрі дбали тільки про великі дівіденти»[66]. Ця позиція відрізняється від того, що проголошувалося в матеріалах Першого Конгресу, і близька до позиції Д. Мирона, описаної в праці «Ідея і Чин України»[67]. Її природа була достатньо зрозумілою: слабка економіка могла потрапити у пряму залежність від банківської системи, яка, в свою чергу, була би зацікавлена не у виправленні ситуації, а в збереженні поточного стану речей. Надмірні прибутки у банківському секторі могли стати причиною соціальних конфліктів.

В лекції також є згадка і про промисловий сектор: «Націоналістична організація системи постановляє, що робітники мають участь у керівництві заводами. Засадою у керівництві буде фаховість, а не комісарсько-партійний принцип, тому вся праця мусить опертися на теоретичній і практичній підготовці, працівник одержує фахове образування»[68].

Юрій Обрій у вишкільному матеріалі «Український націоналістичний світогляд та ідеологія» відзначав: «Бажання ворогів це створити такі економічні умови на українських землях, щоб обнизити життєвий рівень населення до границі мізерного прохарчування. Це перетворить націю в чорноробих рабів не тільки зовнішньо – фактично залежних від пана економічно, але також і психічних рабів з рабським способом думання»[69]. Цим планам загарбників протиставлялись ідеї ОУН з вільним трудівником на своїй землі.

Розкриваючи економічні аспекти організації господарського життя УПА цього періоду, визнаємо, що вони частіше носили декларативний характер. Практичне використання економічного націоналізму було ускладнене відсутністю власної держави та воєнними подіями. Однак навіть у прикладах організації господарського життя та у зверненнях до бійців УПА і цивільного населення містились довоєнні ідеї ОУН щодо специфічного економічного устрою майбутньої держави, котрий відрізнявся від класичного капіталізму та комуністичної економіки.

По завершенні Другої світової війни УПА протрималася ще майже чотири роки. Однак і розпуск УПА не поставив крапку на історії протистояння між націоналістами та тоталітарним режимом СРСР. Хоча національний рух зрештою був придушений, ідея, яка надихала бійців УПА, не згасла. Якщо говорити про економічну складову, то потрібно пам’ятати, що вона була такою ж потужною, як і власне національна. Через півстоліття Україна таки здобула свою державність. Великий відсоток тих, хто підтримав незалежність, не останньою мірою був зумовлений очікуванням кращого матеріального життя кожної людини у випадку, якщо воно буде організовуватися у власній державі.

 

Лістіанство і сучасна Україна

 

Однак не так сталося, як гадалося. Після відновлення незалежності Україна зіткнулася з новими викликами, котрі були закономірними для новопосталої держави. Необхідність переходу від радянської тоталітарної економіки до ринкової, відсутність досвіду самостійного державного життя, кадрів (як економічних – для управління внутрішнім життям, так і дипломатичних – для вмілого маневрування у геополітичному просторі), постійний тягар у вигляді «червоних директорів» на керівних посадах – це лише невеликий перелік проблем початку 1990-х років. Доповнені колосальною корупцією, що розвинулася в середині 1990-х, вони існують вже протягом останніх двадцяти років.

Сьогодні часто можна почути точку зору експертів, які заспокоюють себе і нас тим, що два десятиліття самостійності – надто малий термін для налагодження нормального життя. Це дійсно так. Попри те що суспільні процеси протікають сьогодні значно швидше, ніж півстоліття тому, налагодження життя в новій державі потребує багато часу.

Але вражає інше: складається таке враження, що провідники національного піднесення кінця 1980-х років, котрі прийняли на себе відповідальність за державне управління, не мали ніякої інформації про те, що вже було зроблено саме в економіці – тій царині, котра стала найважливішою після формального отримання незалежності. Більше того, ті чисельні помічники з діаспори, котрі щиро бажали добра батьківщині своїх батьків і допомагали Україні всіма силами, теж почали винаходити велосипед управління економікою за стандартними рецептами Міжнародного валютного фонду та Світового банку. Економічний лібералізм, котрий проповідувався як панацея і спосіб забезпечення добробуту населення, не спрацював саме тому, що уроки недавньої історії повністю випали з поля зору керівництва держави. Наче і не було двохсот років європейської економічної історії, соціально-економічних проектів Чехословаччини та Польщі першої половини ХХ століття, власної української програми посттоталітарного розвитку, що була запропонована ОУН, післявоєнного євросоціалізму, котрий вирішив на кілька десятиліть проблему балансу між соціальною захищеністю і економічним розвитком .

Економічний націоналізм не став третім потужним гравцем у стратегічному плануванні в Україні. Популяризуючи Д. Донцова з його ідеологічними роботами, провідники України збуджували уяву, розкривали енергію нації, але при цьому не дали їй справжнього виходу в соціально-економічну сферу, у сферу творення добробуту. Згадуючи М. Сціборського, жодним чином не зупинялися на його економічних розробках, глоріфікуючи Є. Коновальця і С. Бандеру, не пояснювали, що вони давали своїм прихильникам не тільки тактику боротьби за незалежність, але й потужну економічну програму, спрямовану на піднесення добробуту кожної людини.

Очевидним є той факт, що якби на початку 1990-х років в економіці марксизм та лібералізм розглядалися не в опозиції один до одного, а до них був долучений економічний націоналізм, то все цілком могло би бути інакше…

Не було б кількох десятків олігархів, котрі володіють усім майном держави і контролюють її надра, а був би рівномірний розподіл власності між мільйонами українських громадян, не було б глибокого падіння технологічного рівня і масового зубожіння населення, не було б розчарування людей у необхідності мати свою державу…

Однією із найбільших проблем України залишається відсутність чіткої усвідомленої державної мети. Не меншою проблемою є відсутність у реформаторів повноцінного розуміння, що означає поняття «національний інтерес». В результаті ми констатуємо розбалансованість економічної системи замість стабільного зростання; домінування економічних операцій «в тіні» замість прозорих відносин; прагнення швидкої наживи замість планування та розрахунку.

Економічний націоналізм і сьогодні не розглядається сучасниками як варіант вирішення актуальних проблем. Для багатьох керівників держави сама тема націоналізму є суворим табу. Це пов’язано не тільки зі спотвореним сприйняттям основ націоналістичного світогляду, але також, імовірно, і з тим, що націоналізм за своєю філософією передбачає відповідальність влади перед власною нацією.

Економічна платформа ОУН опрацьовувалася в непростий період боротьби. Представники інтелігенції 1920–30-х років готували програми для втілення їх наступними поколіннями. І хоча спроба реалізувати задумане не вдалася в 1940–50-х, віра в те, що поставлена мета досяжна, жевріла до моменту проголошення Української держави.

Україна в 1990-х роках пішла іншим шляхом. Економічні проекти членів ОУН були реалізовані вкрай фрагментарно. Зокрема, у фінансовій сфері був створений державний емісійний банк, введена конвертована валюта, поступово відбувся перехід від карбованця до більш стабільної гривні. Проте до сьогоднішнього дня не була реалізована програма контролю над діяльністю комерційних банків. Для сильних економічних систем такий крок був би зайвим або взагалі шкідливим, однак Україна поки що не може пишатися загальним добробутом населення. Отже, пошук оптимального балансу між контролем над банківською сферою та вільним її розвитком ще чекає на нас.

Податкова система так і не була позбавлена спроможності чинити тиск на підприємців дрібної та середньої ланки. Це є однією із причин існування «тіньових» економічних операцій. Яскравим зразком недосконалості податкової системи України є відсутність ефективного податку на видобуток сировини. У своїх проектах націоналісти пропонували ввести такий податок для обмеження надмірного збагачення підприємців, що займаються видобутком корисних копалин та їх торгівлею. Замість цього сьогодні в державі існує кілька бізнес-кланів, які нажили мільярди тільки за рахунок операцій із сировиною.

Цікава ситуація склалась в промисловому секторі. Південь та схід країни були достатньо індустріалізовані ще в першій половині ХХ століття. Націоналістичні плани в даному питані були співзвучні практичній діяльності більшовиків. Однак суттєва різниця полягала в орієнтирах розвитку промисловості. В СРСР головною метою було налагодження зв’язків із підприємствами сусідньої Росії. Такий розрахунок, з точки зору планування, був цілком логічним та зрозумілим – зв’язати в єдиний економічний простір всі заводи та фабрики. В результаті республіка, маючи навіть перспективні для розвитку галузі, не зможе без суттєвих складнощів існувати самостійно. Сьогодні ми бачимо результат цієї роботи: заводи та фабрики України не завжди мають повний цикл виробництва. На фоні технологічної відсталості доводиться констатувати, що вітчизняна промисловість перебуває в критичному стані. У державній власності майже не залишилось стратегічно важливих промислових об’єктів.

Торговельна політика (як внутрішня, так і зовнішня) також має більше недоліків, аніж здобутків. Українські підприємства часто вже не можуть запропонувати конкурентоспроможну ціну на внутрішньому ринку. Їх продукцію витісняють закордонні товари із меншою собівартістю. В результаті вітчизняні виробництва поступово витісняються іноземними виробниками. За умов відсутності науково-технічного розвитку за декілька років це призведе до поступового відмирання цілих галузей національної промисловості.

Разом з цим ми бачимо інший процес – входження на вітчизняний ринок транснаціональних корпорацій. Наразі вони забезпечують близько 50 % всього світового промислового виробництва. Великі корпорації мають бюджети, які значно перевищують бюджети деяких країн світу. Так, наприклад, з 100 найбільших економічних систем світу 52 належать транснаціональним корпораціям і 48 – державам. Роль міжнародних компаній зростає і через те, що вони здатні впливати на суспільно-політичні процеси як в окремих регіонах, так і в цілих державах. Більшою частиною населення транснаціональні корпорації сприймаються досить прихильно, адже вони створюють робочі місця, підтримують соціальні проекти, проводять благодійні акції. Однак у цієї медалі є і зворотній бік, про який сьогодні знають небагато людей.

У ТНК немає власних армій і окреслених кордонів. Прізвища їхніх лідерів практично невідомі більшості. Але в руках цих людей серйозні ресурси, які характеризують постіндустріальне суспільство, – це інформація, інтелектуальні досягнення та потужний фінансовий фундамент.

ТНК – це імперії нового типу. А для будь-якої імперії дуже важливим є створення власних принципів та правил, які розділяють якщо не всі її мешканці, то принаймні управлінський персонал. І хоча ТНК забезпечують громадян робочими місцями, з іншого боку, вони гальмують і зупиняють процес розвитку країною власних технологій – практично завжди наукові інститути, дослідні центри ТНК знаходяться там, де розташовано її центр.

Економічний націоналізм за своєю природою є захисним механізмом від того, щоби фінансові імперії знищували реальний суверенітет народу і ставили його в залежність. Тотальну глобалізацію планети сьогодні зупинити вже не можна. І непотрібно цього робити оскільки це природній і неминучий процес. Однак роль у цьому процесі України залежить від того, чи правильною є економічна доктрина. Ким будуть в майбутньому українці – нечисленним народом, сірими робітниками на брудних виробництвах чи все ж співвласниками своїх міжнародних компаній, – залежить від того яка політекономічна доктрина буде використовуватися при плануванні та розробці економічних стратегій.

Не варто сприймати ідеї Ф. Ліста як панацею. Економічний націоналізм є лише ефективним та прагматичним принципом формування потужної високотехнологічної економіки і створення на цій базі основ для постійного зростання добробуту населення.

Примітки

[1] Шпорлюк Р. Комунізм і націоналізм. – К., 1998. – С. 303–304.

[2] List Frederick. National System of political economy. – Philadelphia : J. B. Lippincott & Co, 1856. – 498 pp. – Р. 46.

[3] Idem. – P. 77.

[4] Idem. – P. 89.

[5] Idem. – P. 185.

[6] Маркс К., Энгельс Ф. Манифест Коммунистической партии // Сочинения. – Т. 4. – М., 1955. – C. 459.

[7] Витте С. Ю. По поводу национализма. Национальная экономия и Фридрих Лист [Электронный ресурс] // Сайт «Мировая и рыночная экономика : статьи и книги». – Режим доступа : http ://www.knukim-edu.kiev.ua/index.php?id=609&view=article

[8] Матвеев Г. «Третий путь»? Идеология аграризма в Чехословакии и Польше в межвоенный период. – М., 1992. – С. 58.

[9] Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі: від найдавніших часів до наших днів. – Л., 2002. – С. 487.

[10] Варшавський акт обвинувачення Степана Бандери та товаришів. – Л., 2005. – С. 167.

[11] Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. – Т. 1 : 1920–1939. – Л., 2003. – С. 519.

[12] Варшавський акт обвинувачення Степана Бандери та товаришів. – С. 166.

[13] ЦДАВО України. – Ф. 4465. – Оп. 1. – Спр. 781 «Фінансова політика України». – Арк. 2.

[14] Там само. – Арк. 26–27.

[15] Там само. – Арк. 28.

[16] Там само. – Арк. 29.

[17] Там само. – Арк. 35.

[18] Там само. – Арк. 45.

[19] Там само. – Арк. 48.

[20] ЦДАВО України. – Ф. 4465. – Оп. 1. – Спр. 783 «Промислова політика України». – Арк. 21–22.

[21] Протокол пленарних засідань, запис Ю. Руденка, 1929 р., 28–29 січня, 2–3 лютого // Конгрес Українських Націоналістів 1929 р. : Документи і матеріали. – Л., 2006. – С. 127.

[22] ЦДАВО України. – Ф. 4465. – Оп. 1. – Спр. 783 «Промислова політика України». – Арк. 25.

[23] Костарів Л. Упромисловлення України // Розбудова Нації. – 1929. – № 6–7. – С. 193.

[24] ЦДАВО України. – Ф. 4465. – Оп. 1. – Спр. 782 «Торгівельна політика України». – Арк. 13.

[25] Там само. – Арк. 14.

[26] Там само. – Арк. 21.

[27] Там само. – Арк. 23.

[28] Там само. – Арк. 27.

[29] ЦДАВО України. – Ф. 4465. – Оп. 1. – Спр. 784 «Аграрна політика України». – Арк. 44.

[30] Там само. – Арк. 33.

[31] Там само. – Арк. 63.

[32] Там само. – Арк. 55.

[33] Проект постанови про зовнішню торгівлю «Урядове розпорядження з дня … Про унормування торговельного звязку України з чужиною» // Документи і матеріали з історії Організації Українських Націоналістів. Т. 7 : Документи Комісії Державного Планування ОУН (КДП ОУН). – К., 2002. – С. 60.

[34] Проект В. Садовського «Справа реорґанізації української промисловости» // Там само. – С. 74.

[35] Проект концепції аграрної політики К. Мацієвича «Завдання сільсько-господарської політики та її напрямки в переходовий період» // Там само. – С. 96.

[36] Вказівки на перші дні організації державного життя // ЦДАВО. — Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 69. – Арк. 33.

[37] Там само. – Арк. 34 зв.

[38] Там само. – Арк. 35.

[39] Наша сила в нас самих. Як ставиться ОУН до земельного питання в Україні? // Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Збірник документів і матеріалів. – Львів–Київ, 2001. – С. 211.

[40] Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. – С. 274.

[41] Там само. – С. 246.

[42] Там само. – С. 257.

[43] Звіт податкового уряду в Кам’янці-Струмиловій на Львівщині в Кам’янко-Струмилівській повітовій управі // ЦДАВО. – Ф. 3833. – Оп.1. – Спр. 15. – Арк. 87.

[44] Звіт Українського кооперативного банку в Бережанах Українському державному правлінню у Львові про створеня Фонду віднови державного життя // Українське державотворення. – С. 276.

[45] Звіт торговельно-промислового відділу в Бережанах Бережанській районній управі про відкриття крамниць // Там само. – С. 337.

[46] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні : Збірник документів. – Париж–Нью-Йорк–Львів, 1993. – С. 117.

[47] Донесение в хозяйственный штаб «Ост» о продовольственном положении Германии на третьем году войны и о направлении работы хозяйственных организаций по обеспечению продовольствием вермахта // ЦГАОО Украины. – Ф. 57. – Оп. 4. – Д. 105. – Л. 2.

[48] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні : Збірник документів. – С. 110.

[49] Распоряжение рейхскомиссара Украины Коха о создании банков, кинематографии, издательствах, типографиях и распоряжения высшего СС и полицейского начальника (командующего жандармерией и службой СД) на временно оккупированной немецко-фашистскими захватчиками территории Украины // ЦГАОО Украины. – Ф. 57. – Оп. 4. – Д. 105. – Л. 2–3.

[50] Карпатський Л. До питання аграрної проблеми в Україні // Бюллетень (травень, 1942) // ГДА СБУ. – Ф. 57. – Спр. 376. – Т. 22. – Арк. 31.

[51] Рибак А. Українська держава у планах ОУН (1939-й – 1950-ті роки). (Історико-політологічний аналіз). – Острог, 2007. – С. 28.

[52] Шанковський Л. Похідні групи ОУН. – Мюнхен, 1958. – С. 112.

[53] Щур Ю. Нарис історії діяльності Організації Українських Націоналістів на Східноукраїнських землях. –Запоріжжя, 2006. – С. 51.

[54] Розпорядження про впровадження приватної власності на землю, наділення нею українських селян та спільну власність над лісами і водою // Літопис УПА. Нова серія. Т. 2. – Київ–Торонто, 1999. – С. 4–5.

[55] Постанови Третього Надзвичайного Великого Збору Організації Українських націоналістів що відбувся в днях 21 – 25 серпня 1943 р. // ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929–1955 р. (Серія «Бібліотека українського підпільника»). Ч. 1. – 1955. – С. 108.

[56] Там само. – С. 110.

[57] Літопис УПА. Нова серія. – Т. 1. – Київ–Торонто, 1995. – С. 3–4.

[58] ЦДАГО України. – Ф. 57. – Оп. 4. – Спр. 358. – Арк. 10.

[59] Стародубець Г. Українське повстанське запілля (друга пол. 1943 – поч. 1946 років). – Тернопіль, 2006. – С. 51.

[60] Там само. – С. 56.

[61] ГДА СБУ. – Ф. 57. – Спр. 376. – Т. 29. – Арк. 418.

[62] Стародубець Г. Українське повстанське запілля (друга пол. 1943 – поч. 1946 років). – С. 182.

[63] Бофони: грошові документи ОУН і УПА. – К., 2008. – С. 280

[64] ЦДАГО України. – Ф. 57. – Оп. 4. – Спр. 344 «Дневник ОУН-овца Повшука Александра (имеются записи за 1939—1940 гг.)». – Арк. 24.

[65] ЦДАВО України. – Ф. 3838. – Оп. 1. – Спр. 56. – Арк. 16.

[66] Там само. – Арк. 17.

[67] Орлик М. Ідея і Чин України. – К., 2001. – С. 179–180.

[68] ЦДАВО України. – Ф. 3838. – Оп. 1. – Спр. 56. – Арк. 18.

[69] Обрій Ю. Український націоналістичний світогляд та ідеологія (1946 р.) // ГДА СБУ. – Ф. 57. – Спр. 376. – Т. 13. – Арк. 125.