Хитрість географічного розуму

Грибовський В. В.
Хитрість географічного розуму

Якось я був заскочений зауваженням редактора одного російського збірника на подану мною статтю з дуже дрібної теми щодо Південної України кінця ХVIII ст. Він писав близько до того: “В досліджуваний Вами період не існувало Південної України; Ви проектуєте в минуле сьогодення Вашої країни, котра в зазначений у Вашій статті час існувала в інших територіальних межах”. І є чималеньке питання, чи існувала взагалі як країна чи якась інша стала структура, пов’язана певною традицією з сучасною Україною, — іронізуючи, додав я подумки, доводячи міркування опонента до не зовсім оригінального закінчення.

Звісно, викладена у зауваженні думка не нова, хоч і не позбавлена підстав для обговорення. Як не позбавлене підстав провокативне запитання Емануеля Валерстайна: “Чи існує Індія?”, що відкрило велику дискусію. Тільки мені здавалося, що навряд чи оце обговорення доречне, коли йдеться про використання у поміщицьких господарствах Південної України ногайців, взятих у полон під час штурму Анапи 1791 року. Будучи представником наукового середовища, в якому поняття “Південна Україна” вже давно устійнилося, я вважав його “технічним”, тобто таким, що служить простим означенням території, котре “в інтересах дослідження” не вимагає надмірної деталізації. Це так само, як ідучи в ліс по гриби, я цікавлюся саме грибами, а не “гілками”, за якими “лісу не видно”, не умовністю дефініції того, що зветься лісом, з усією складністю й розмаїттям його геобіоценозів, а відтак і таксонімічною нескінченністю, котра має їх означувати. То ж цілком достатньо назвати ліс лісом, коли тривіальне заняття не потребує на́дміру дистинкцій. Це “просте означення” саме по собі не заперечує пізнавальної цінності рефлексії з приводу нескінченності “лісу” чи “існування Індії”, тільки передбачає для того зовсім інші потреби та ситуації.

Звинувачення у педантизмі запалило мого російського колегу, котрий став знаходити все нові теоретичні горизонти у моїй свідомо позбавленій узагальнень, суто емпіричній статті (як не як ішлося про першу публікацію в малознайомому науковому середовищі). Викриття “позитивізму”, “прімордіалізму”, “нацнаративу” тощо збудило в мене бажання спрямувати шановного пана редактора якнайдалі в нескінченість індійських хащів. Утім, чуття такту, виявлене з обох сторін, переважило бажання припинити спілкування; стаття була надрукована, “Південна Україна” повернулася до заголовку1. І я вдячний російському колезі, котрий у такий спосіб просигналізував мені, що поняття, які вважаються “нейтральними” в одному науковому середовищі, зовсім не здаються такими в іншому. Однак, чи тільки в тому проблема, що один і той же текст по-різному прочитується в різних культурних контекстах? Тексти не тільки читаються по-різному, але й неоднаково впливають на гетерогенні контексти. І хоч спілкування з російським колегою продовжилося і навіть переросло у написання спільних праць, проте виявилося, що “Орієнталізм” Едварда В. Саїда і “Винайдення Східної Європи” Ларі Вульфа ми все ж вичитали і використовуємо по-різному. І ця різність тягнула кожного до свого, не тільки наукового, середовища.

Постколоніальна теорія відкрила можливість дослідження того, що вважалося самоочевидним і нейтральним щодо відносин панування-підпорядкування. Позірна самоочевидність Сходу і Заходу розсипалася після саїдівського визначення “орієнталізму”, як “корпусу теорій та практик”, “знакової системи, яка виражає європейсько-атлантичну владу над Сходом” і не є “правдивим дискурсом про Схід”2. Деколонізація спричинилася до “масштабного інтелектуального, морального і образного перегляду й деконструкції західної репрезентації незахідного світу”.3 Здійснюючи такий перегляд, Е. В. Саїд простежив зв’язок між західноєвропейською культурою та імперіалізмом, виявивши, що перша була легітимізатором колоніальної експансії другого. Оприявнені у високохудожніх текстах погляди західних авторів “не просто легітимізують «наш світ». Вони прагнуть знецінити інші світи, а також не перешкоджають, не забороняють і не опираються напрочуд потворним імперіялістичним практикам”.4 Ларі Вульф простежив у літературі західноєвропейського Просвітництва орієнталістське знецінення ще одного “іншого світу” — Східної Європи. Воно, будучи спонукою “цивілізації” до панування над “варварами”, досягалося через винайдення і трансляцію убразу регіону, атрибутованого як напів-Європа, що має своєю другою половиною Азію, з її “варварством” та “деспотизмом”. Це “винайдення” визначено Вульфом як розумовий конструкт, “проект філософсько-географічного синтезу”, здійснений інтелектуалами доби Просвітництва.5 Вульфова деконструкція просвітницького наративу увиразнила відсутність тотожності між уявленням і уявлюваним, географічним знанням і його предметом: “Винайдення ідеї Східної Европи нерозривно перепліталося з розвитком дискурсу орієнталізму, позаяк у той час як філософська географія постійно вилучала Східну Европу з Европи, імпліцитно відсовуючи її до Азії, наукова картографія суперечила таким химерним конструкціям”.6

Спостереження над складним мереживом зв’язків між уявленням і уявлюваним відкривало нові, неосвоєні деконструкціями простори. Розгляд націй як уявлених спільнот (за Бенедиктом Андерсоном), географії як тексту, в якому той чи інший локус уявляється так само, як і нації (передусім як “національна територія”, що конструюються як проект певної спільноти задля ідентифікуючої маніфестації себе та дистинктуючої репрезентації інших) можна вважати за результат поєднання постструктуралістских дослідницьких технік з постколоніальною теорією. Відтак, географія постала як текст, наповнений образами свого об’єкту, а не дескрипція земної поверхні, що даремно претендує на наукову точність. Уявна географія (mental mapping), тяжіючи до того, щоб стати синтетичним напрямком посткласичної науки, власне цей текст, а не об’єктність, з приводу якої сам текст писався, визначає за предмет свого розгляду. Або, за визначенням російського історика Олексія Міллера, уявна географія (“воображаемая география”) є суб’єктивним внутрішнім уявленням людини про частину оточуючого простору; її предметом є дискурсивні практики щодо формування різноманітних схем географічного простору і надання його частинам певних характеристик.7

Вказане є наче іншим виміром географії, нескінченно далеким від визначення картографії як науки, що, будучи “дитям астрономії і математики”8, прагнуло їхньої точності й мірою свого зростання рухалося від уявлення (з його випадковою точністю) до знання (основаного на науковій, доступній для перевірки точності). З ентузіазмом описуючи історію цього руху, Ллойд Арнольд Браун вважав, що на заваді йому можуть стояти або опір забобон, або страх з приводу завоювання: “Карти — синонім стратегії, а стратегія виграє війни… Поки не настане такий час, коли людина зможе без обмежень і страху підійти з моря до сусідського берега.., в картографії завжди будуть зв’язані руки”.9 Проте і цей уповні модерний автор помітив, як до наукової точності крадькома входить людське упередження. Видавець карт, приміром, “завжди міг віддячити якого-небудь герцога за щедрість — він міг присвятити карту або атлас його превелебності, зобразити на ній його герб або, можливо, мініатюрні контури його володінь”.10 Тож “кожна стара карта, — стверджує Л. А. Браун, — сама по собі історія; часто вона включає в себе … трохи фольклору і філософії, трохи мистецтва, хорошого і поганого, і трішечки наукових фактів”.11 Після Ларі Вульфа зазначене можна сміливо адресувати не тільки старим, але й новим картам, обриси яких хоч і наближаються до точності супутникових знімків, проте все ще розфарбовуються за смаком замовника, маркуючи простір “наший” і “не наший”.

Аналіз створеного наукою міфу, розгляд географії як тексту, а географічних понять як конструктів, що його наповнюють і, всупереч потугам сцієнтизації, вбирають в себе позанаукові о́брази, здається сприяє виробленню краще заточених інструментів, придатних до більш тонкої аналітики, порівняно із засобами класичної науки, котра не вловлювала собою створену міфологію. Проте спостереження за використанням посткласичного інструментарію час від часу знаходить підстави сумніватися в його стерильності. Передусім — від ледь помітного ідеологічного “бруду”, який — попри вправне маніпулювання інструментом — спричиняє “інфікування” аналізованого. У нашому випадку — і уявлень (з їхньою історичною “пропискою”), і уявлюваного географічного простору (що пошрамовується володільницькими межами). Тотальне зведення фактів до конструктів (образів і уявлень) та їхня суцільна деконструкція позбавляє дослідження надійного підмурку об’єктивності, себто того, що перебуває поза суб’єктом і з приводу чого здійснюється пізнавальна дія суб’єкту, внаслідок якої “відкривається” та чи інша частина об’єкту. Якщо останнє трактується як фікція сцієнтизму, то що ж оте потрактування пропонує натомість? Можна підозрювати, що довільну гру уявлень дослідника з приводу історичних уявлень. Коли ж далі посилювати підозрілість, виявиться, що ця гра не є довільною, оскільки гравці зазвичай грають за правилами, прийнятими в їхньому середовищі, тобто перебувають у певному культурному контексті, що пропонує сталий набір можливостей для різних варіацій. “Я не вірю в те, що ідеологія, економічна історія чи належність до певного класу автоматично визначають творчість письменника, — писав Е. В. Саїд, — але припускаю, що він глибоко занурений в історію свого суспільства, формуючи її та будучи в різних пропорціях сформованим нею і своїм соціяльним досвідом”.12

Цей нарис зосереджений на міркуванні з приводу можливості перетворення дослідження, що оперує інструментарієм посткласичної історії та географії, на публіцистику, котра апологізує і легітимізує інтереси своєї спільноти з приводу тієї чи іншої території. Йдеться про ситуацію, подібну тому, що Іммануїл Кант описав як “хитрість розуму”: він “змінює лише свій одяг і голос”, аби виглядати як емпіричний досвід, підміняючи космологічний доказ буття Бога онтологічним.13 Тобто пристрасна публіцистика вбирається в одежину безсторонньої науки і намагається говорити її голосом. Звісно, аби приховати пристрасть, приспати пильність критиків і краще впоратися з власним завданням. Зазначене міркування основане на розгляді, можливо, довільної14 вибірки текстів сучасних російських істориків і географів, котрі вдаються до постструктуралістської деконструкції уявної географії України, декларуючи при цьому свою дослідницьку позицію писати про Російську імперію та СРСР як про “завершене минуле”.

Один з найбільш помітних російських істориків, Олексій Міллєр твердить, що “історію Російської імперії можна (і треба) писати як історію “завершеного минулого”, себто будучи вільним від “завдання легітимувати цю давно зниклу імперію”.15 Він застерігає дослідників від інструменталістського зловживання своєю наукою, щоби “не зірватися в есенціалізм, аби черга денна ідеологічних течій, що вивчаються, не перетворилася на власну чергу денну дослідника”.16 Під “ідеологічними течіями” він має на увазі націоналізм і регіоналізм. Звісно, є самоочевидною констатація того, що інтелектуали-націоналісти, вважаючи націю і національну територію давніми й незмінними субстанціями, з’єднаними містичним зв’язком (як етнос і ландшафт у Л. М. Гумільова), використовують цю тезу задля легітимізації суверенітету своєї щойно унезалежненої нації. Зрозуміло, що подібне полемічне завзяття здійснює підміну реальності уявленням й антиісторичне проектування нації у донаціональну добу. Регіоналізм, поданий як “містечковий націоналізм”, може створювати подібні ретроспекції, інспіровані егоїстичною автаркією регіональних еліт, котрі уявляють межі та соціетнічний контент сучасних регіонів як раз і назавжди визначені.17

О. Міллер хоч і не надто оригінальний, проте безумовно правий у тому, що політична інспірація дослідника шкодить його роботі. Проте чому ж він закликає “з крайньою настороженістю” ставитися тільки до націоналізму та регіоналізму, не додаючи до свого переліку зацікавлених сторін “боїв за історію”, — неповного, з огляду на досліджувану ним тему, — імперіалізм, конкретніше — російський імперіалізм? Адже цей останній, заснований на крайньому централізмі, вороже налаштований як до націоналізму, так і регіоналізму. Тобто перший і другий підпадають під прискіпливу деконструкцію, в той час як третій отримує неоприявнений імунітет. Що це, як не перетворення “черги денної ідеологічних течій, що вивчаються, на власну чергу денну дослідника”? Власне вона й вислизає від саморефлексії автора, всупереч ним же коректно сформульованому методологічному питанню про можливість “ повернутися до історії імперій не як імперського наративу, що обслуговує якісь актуальні політичні інтереси, а як до історії завершеного минулого.., [здійснити] роботу над новою історією імперії”.18

Подану Олексієм Міллером критику регіоналізму та інспірованих ним ретроспекцій (котрі некоректно названі “регіональним підходом”) поділяє й інший цікавий російський історик — Дмитро Сень19. Донське і кубанське порубіжжя другої половини ХVІІ — початку ХVІІІ ст. він розглядає не тільки як фронтирне перехрестя, але й як регіон. Останній виокремлюється на тій підставі, що властиві йому протягом тривалого історичного проміжку соціокультурні уклади (козаки і номади, з їхньою рухливою економікою та здобичництвом) контрастували “статусній території”, тобто обширу, що перебував під прямим контролем центральної влади і на якому була чинною максимально наближена до еталону (“уявленого” центральною владою) політична, соціальна, культурна, релігійна організації. Стосовно цього еталону фронтир постає як маргінес, переінакшення соціо-культурно-політичних моделей “статусної території”. Піддаючи цікавій деконструкції “Кубань” як регіон, Д. В. Сень ретельно простежує його різноетнічний контент, міграцію донських козаків-старовірів на прибережжя Кубані, їхню адаптацію до мусульманського світу і конструювання уявлення кубанської землі як осередку древньоправославного благочестя під протекторатом мусульманського правителя. Вдаючись до таких тонких спостережень, цей автор нейтрально оперує поняттями, що мають іншу методологічну природу, зокрема запропонованим А. П. Пронштейном поняттям “Донська земля”, не вбачаючи в ньому жодних негативних конотацій.20 Отже підхід Д. Сеня до прибережжя Дону і Кубані цілком регіональний, тобто зосереджений на поясненні особливості території, що зберігала свій специфікум упродовж тривалого часу. І полемічне завзяття автора, спрямоване проти сприйняття Кубані як “землі кубанського козацтва”, можна вважати цілком продуктивним.

Монографія Д. В. Сеня унаочнила некоректне визначення регіонального підходу як викривленої історичної проекції регіоналізму. Поняття “регіональний підхід” широко використовується у різних, у тому числі й дослідницьких контекстах, в яких регіон виступає предметом, на який спрямовується певна дія (байдуже: управлінська, утилітарна чи дослідницька). Він може бути визначений і як дослідницький прийом, що виявляє особливість території, пояснює чому і через що ця особливість витримувалася протягом певного часу, з’ясовує періоди “довгої протяжності”, впродовж яких регіон сприймався як певна осібність і вирізнявся з-поміж інших регіонів. Продуктивності його застосування сприяє мобілізація методів різних наук — історії (відстеження політичної належності терену й стану його інтеграції чи дезінтеграції до певної держави, міграцій і формування етнічного складу, стану господарства), етнології (виявлення місцевих ідентичностей), філології (вивчення мовно-діалектних особливостей населення), географії (як “реальної”, так і “уявної”) тощо, тобто є абсолютно “нормальним” дослідницьким прийомом. Причому він абсолютно нейтральний щодо націоналізму та “містечкового патріотизму”. Ярослава Верменич не без підстав зауважила, що “ототожнення регіоналізму із сепаратизмом, притаманне конфронтаційному мисленню середини ХХ ст., сьогодні визнається анахронізмом”21. Олексій Міллер, прищеплюючи регіональному підходові негативні конотації, вважає за кричущий анахронізм інше: конструювання націй на пострадянському просторі, що як проект модерного часу, не втрапляє в струмінь постмодерного глобалізованого світу.22 Яким же чином у ньому зостається імперія, про яку пишеться як про “завершене минуле”?

“Здається, що період марень про відбудову тих чи інших руїн — чи то “Росії, котру ми втратили” в 1917 році, чи СРСР — поступово плине в минуле”, — пише О. І. Міллер.23 Антоніо Негрі впевнений, що “імперія” на сьогодні затребувана не як політична практика, а як аналітична концепція, прилаштована для розуміння процесів мінливого світу, в якому проблема “управління відмінностями” посідає одне з чільних місць.24 Навіть якщо припускати, що імперія як “аналітична концепція управління відмінностями” завдячує одній тільки дослідницькій допитливості, залишається сенс для запитання: який сучасний контекст максимально відповідає цій допитливості? Про те, що вона є не тільки проявом фахового інтересу істориків, котрі пишуть нову історію імперії, свідчить фінансування цього напрямку Інститутом “Відкрите суспільство” (Фонд Сороса), ACLS та іншими програмно близькими фундаціями. Джордж Сорос, описуючи збільшення економічної та політичної ваги транснаціональних корпорацій, котрі все більше пригнічують національні суверенітети, наполягає на аналогії з імперією: “Система світового капіталізму управляє тими, хто до неї належить, а з неї нелегко вийти. Більше того, вона має центр і периферію як справжня імперія, і центр отримує вигоди за рахунок периферії. Ще важливішим є те, що система світового капіталізму виявляє імперіалістичні тенденції… Вона не може бути спокійною, поки існують які-небудь ринки або ресурси, що не втягнені в її орбіту”.25 Тобто імперії, хоч би з огляду на атрибутовану Дж. Соросом як таку систему ТНК, не є завершеним минулим. Можна слідом за п. Соросом припускати, що неоімперії адаптувалася до умов, що виникли після деколонізації і розпаду СРСР, освоїли постколоніальну теорію й посилають у світ свої ідеологічні промені, усуваючи деконструктивістськими техніками культурні й політичні перешкоди, що пригнічують їхню спроможність до проникання і символічного привласнення території. Проте вони потребують не тільки інструменталістського обслуговування своїх політичних практик, але й вивчення досвіду “управління відмінностями” попередніх владних мега-систем.

Ставлення О. Міллера до проектів націотворення й регіоналізму, з їхньою реальною і уявною географією, підпорядковане “вирішенню завдання подання історії імперії як етнічно різнорідного організму”.26 Звісно, потреба пояснення, яким чином така величезна система як Російська імперія упродовж дивовижно тривалого часу зберігала єдність свого гігантського тіла і координованість його численних частин, є цілком науковою. Проте визначення її як організму, що має конотацію “живого тіла”, вже є проявом індивідуальному смаку й політично орієнтованої публіцистики, яка говорить голосом науки. Категоричне звучання цього голосу перетворює деконструкцію (дослідницьку техніку, що прагне розуміння на основі на руйнації стереотипу та виявлення прихованого сенсу) на демонтаж, тобто на знецінення і нівеляцію самопрезентації націй, котрі нещодавно емансипувалися від імперії. Причому цей демонтаж досягається з максимальним дотриманням наукової етики і часто здійснюється паралельно з власне дослідженням, що має безумовно великий евристичний потенціал. Як помічена О. Міллером неувага національних історіографій до мотивації поведінки різних імперських а́кторів, сприйняття імперської влади “як сили, для якої репресія була чи не самоціллю… Хоч імперія менш за все є благодійною організацією, проста логіка самозбереження підказує її властям, що не слід провокувати невдоволення місцевого населення, застосовувати пригнічення і репресії без спеціальних на те причин.”27

О. І. Міллер наголошує на тому, що пожвавлення дискусій довкола проблеми “ментальних карт” у більшості “пов’язане з незадоволенням істориків національними історичними наративами, що домінували впродовж тривалого часу. Історія розповідалася як історія націй або держав-націй, причому цей масштаб «обертався» в минуле, телеологічно застосовувався до тих епох, коли ані відповідних націй, ані держав не існувало”. Теза про “тривалий час” не беззаперечна, оскільки, скажімо, “наукова” історія Російської держави-імперії розповідалася упродовж ХVІІІ — ХІХ ст., тоді як держав-націй — з часу, коли “націоналізм винаходить нації”, на пострадянському просторі — найбільш інтенсивно з початку 1990-х років. Причому Міллер стверджує, що націонал-наративними практиками охоплене історіописання не тільки держав, котрі щойно здобули суверенітет, “сучасна російська історіографія теж зіткнулася з недоліками історичного розповідання, побудованого за національним принципом… Зараз явно прослідковується тенденція сконцентрувати зусилля на вивченні тих територій, які залишилися у складі Російської федерації після розпаду СРСР”.28 Тобто виходить, що писати історію Росії слід не з огляду на її теперішні кордони, а зважаючи на її попередні межі. На користь цій тезі наводиться аргумент: писати про історію росіян в імперії це все одно, що виокремлювати Росію з імперії.29 Проте які саме межі слід вважати достатніми для адекватного опису імперії, якщо її територіальний обшир змінювався чи не кожне десятиліття? Цей сумнів переданий у застереженні О. Міллера: “як уявна, так і реальна географія ядра і окраїн [імперії] увесь час змінювалися”.30 Констатація максимальної території, на яку колись простягався російський суверенітет, — від Польщі і Фінляндії на заході до форту Рос на дуже далекому сході, — у власне науковому сенсі корисна лише як виявлення межі її експансіоністських спроможностей. Інакше вона виглядатиме есенціалістською абсолютизацією певної миті становлення, котра знецінює інші миті того ж самого становлення і атрибутує оту мить як раз і назавжди сталу. А це вельми оцінкова атрибутація.

Якщо у Едварда Саїда та Ларі Вульфа інтелектуальна деконструкція уявної географії Заходу про не-Захід була викриттям імперського дискурсу, котрий знецінював свободу “орієнтальних” народів з метою панування над ними, то в Олексія Міллера уявно-географічний вимір служить засобом викриття національного наративу і автаркії регіонів. Імперія наче має назавжди затримати у собі все, що колись до неї втрапило. Націотворення і національний наратив не тільки відчужують її колишню територію, але й з метою збільшення віддалі вписують цю останню до інших, чужих імперії макрорегіональних систем. Логічно обумовлену негацію О. І. Міллера викликає спроба вписати Польщу, Україну й Білорусь до Центральної Європи, або винайдена задля кращого вписування ідея Центрально-Східної Європи. “Дискурси про Центральну Європу, — пише він, — самі повинні бути предметом історичного, чи, якщо хочете, історико-політологічного дослідження, передусім у царині історії ідей. Тільки з’ясувавши для себе різноманітні інтереси й “тенденційності”, пов’язані з різними концепціями Центральної Європи, історики можуть використовувати поняття Центральна Європа як інструмент історичного дослідження. Інакше тенденційність навіть всупереч волі дослідника буде проникати до їхніх праць разом із самим поняттям”.31 Цю тезу важко заперечити. Більш змістовним буде зважання на контекст, у який вона вміщена: регіони (як макро-, так і мікромасштабу) уявляються; в уявленні регіону “ключову роль … грає образ “чужого”, котрий часто подається як головний “винуватий” у бідах і проблемах, що спіткали регіон”.32 Отже вписання України до Центрально-Східної Європи відчужує її від Росії, заперечує зручну для імперії систему координат “свій–чужий”. Байдуже, що галицько-волинський князь Данило цікавився центральноєвропейськими справами більше, ніж ділами князівств північного сходу Русі, що для економіки більшості українських земель до ХVІІІ ст. Гданськ мав куди більше значення, ніж Москва і Архангельськ, не говорячи вже про культурні імпульси Ренесансу і Бароко, котрі доходили до України через Німеччину і Польщу. Вписати Україну в Центрально-Східну Європу неможливо ще й з тієї причини, що на шляху до неї вона має пройти половину відстані, а ця половина має свою половину і так до нескінченості.

Апорія з прудконогим Ахіллесом у О. І. Міллера передана у такий спосіб: 1. Центральну Європу не можна адекватно виразити, тому що “важливі розрізнення, які існують, наприклад між німецьким Mitteleuropa й англо-американським Central Еurope, “на шляху” до російської мови, як правило, втрачаються. Власне, у будь-якій країні, яка заявляє про свою належність до Центральної Європи, поняття це з точки зору географічних кордонів, і з точки зору змісту, обов’язково має свою специфіку. Правильніше тому говорити не про поняття “Центральна Європа”, а про тему Центральної Європи за аналогією з музичною темою, котру можна піддавати нескінченим варіаціям.” 2. До 1918 року практично всі держави, що претендують на місце в Центральній Європі, не існували, а їхні “сучасні кордони стали плодом досить чудернацької гри вже у ХХ ст.” 3. “ХХ ст. невідворотно зруйнувало ту багатоетнічну, багатокультурну соціальну тканину, яка була найприкметнішою рисою цього історичного регіону.”33

Звісно, тут не місце обговорювати, що більше завдало удару центральноєвропейському регіонові: дві світові війни, чи Тридцятилітня війна (коли населення Німеччини, за висновком М. Д. Епштейна, скоротилося з 20 до 4 мільйонів чол.34). Продуктивніше поміркувати над тим, як “винайдені” нації можуть уявляють себе в уявленому регіоні, коли реальний регіон, що мав “найприкметнішою рисою … багатоетнічну, багатокультурну соціальну тканину”, пішов у небуття внаслідок струсів, на яке було багате ХХ століття. А також щодо того, чому не простежується зв’язок між цими націями та отією “тканиною”, чому нації ставляться дослідником в ситуацію, що вони ніби творять себе як Господь Бог Землю: з нічого. Такими ж майже “реальними” (тобто без деконструктивістських екскурсів) регіонами у п. Міллера постають “донаціональні” Галичина і Богемія, в яких він схильний бачити “складний процес взаємодії різних етнічних груп, розгледіти різні, не обов’язково національні, але регіональні ідентичності. У Богемії, наприклад, регіональна ідентичність (Bцhmisch) мала у певний період чи не більше значення, ніж німецька або чеська. В Галичині сильної локальної ідентичності, об’єднуючої поляків і русинів/українців, не було”35. Ці стани регіонів штучно вихоплюються зі становлення, з якого вилущується і Чеське королівство, і Галицько-Волинське князівство, історична пам’ять про які була важливим чинником “уявлення” зазначених регіонів, що мала устійнені канали трансляції в їхньому етнічному контенті, котрий у добу “винайдення” націй охоплювався тим чи іншим проектом націотворення.

Зазначене увиразнює прикмети методології О. І. Мілера. По-перше, регіон уявляється в епоху “винайдення націй”, проте у донаціональну добу він наче “реальний”; однак ця “реальність” є ні що інше, як есенціалізація певного стану становлення. По-друге донаціональна доба подається як одноманітна протяжність, позбавлена власних біфуркацій і виникнення нових ідентичностей. По-третє, між націями модерної доби та етносами домодерної ніби не існує жодного зв’язку; нації постають тільки як проект “винайдення–уявлення” і буцім не мають жодного стосунку до реальних спільнот, з приводу яких відбувалося це проектування. О. Міллер критично налаштований до використання понять “Україна” та “українці”, коли йдеться про ХVІІІ та попередні століття, натомість воліє говорити про “малоросів”,36 чи, як ми бачили вище, “русинів/українців”. Під час виступу на передачі “Наука 2.0”, він зауважив, що “поняття українець у сучасному значенні слова дуже нове. Воно було замислене і виникло в середині ХІХ ст.”37 Вивчення української минувшини, з його точки зору, можуть продуктивно здійснювати “регіональні дослідження, [котрі] відкривають нові можливості для порівняльного дослідження. Вже з’явилися, наприклад, цікаві праці, що порівнюють місце Малоросії в Російській імперії й Шотландії у Британській. Дуже плідним здається доповнення цього порівняння Каталонією, котра, як і Україна, проте на відміну від Шотландії, піддавалася конкуруючим культурним і політичним впливам.”38 Отже Україні прищеплюється конотація провінції, периферії щодо певного центру; її історичне місце визначається не серед країн, а серед регіонів, що належать країнам.

Тексти О. Міллера, попри їхню безумовну наукову змістовність, мають суттєві вкраплення публіцистики, котра, слід зауважити, не позбавлена інтелектуальної витонченості. Вона за власним розсудом водить маркером по географічній карті, креслить володільницькі межі, визначає що є країною, а що регіоном, зрештою розфарбовує її у кольори важливої для себе сигнифікації. У випадку з Україною — постулюється її характеристика як території (швидше регіону, ніж країни), котра лише нещодавно була охоплена певним націотворчим проектом; радше — непевним, з огляду на його анахронізм (прорив модерного у постмодерний глобалізований світ) та невелику спроможність до синтезу її різноетнічного контенту. Відтак легітимізації націй, яку здійснює національний наратив, протиставляється їх делегітимізація і неоприявнена легітимізація імперії, а це структурно схожа операція.

Крім того, суттєвою методологічною вадою є ототожнення речі, що перебуває у становленні, з самим становленням. Тобто про Україну, Центральну Європу та інші регіони, державу і націю як такі стає просто неможливим говорити, тому що кожної миті свого становлення вони — інші, і уявляються по-іншому. Це дуже стара проблема, котра, попри апломб сучасної філософської моди, відкидає нас у часи, коли Сократ сперечався з софістами. Останні бавилися з відкриттям Гераклітом світу як становлення, запевняючи, що є лише суцільне становлення, а те, що перебуває в становленні, не існує, адже саме́ є становленням.39 Філософ Олексій Лосєв реконструював сократівське заперечення цьому філософському релятивізмові у такий спосіб: будь-що перебуває у процесі становлення, проте становлення не існує, якщо не існує отого самого будь-що; саме воно, змінюючись, залишається самим собою до тієї межі, доки зміни перетворять це будь-що на щось інше. У нашому випадку — Україна, Центральна Європа, інші країни і регіони існують, і не тільки як проекти-уявлення; змінюючись і в просторі, і в уявленні свого та іншого соціо-етнічного контенту, вони залишаються в межах власної індивідуальності, якою різняться від інших, подібних собі за таксонімічним класом, і перетворюються на інше, якщо кардинальна зміна спричиняє втрату індивідуальності. Реальність “національної території” некоректно ставити під сумнів шляхом розгляду її історії. На переконання російського дослідника Л. Є. Горизонтова, ретроспекції “національної території” можливі: “Ретроспективний метод дає нам право на будь-якому історичному зрізі розглядати всі території, які зараз входять до складу української держави. Це зовсім не тотожнє визнанню того, що вони завжди були пов’язані з Україною (в якості власної назви), або асоціювалися з більш давньою її формою”. Втім підкреслюється, що використання цього методу накладає на дослідника обов’язок з особливою ретельністю витримувати принцип історизму і уникати модернізації минулого, так само, як і описувати процеси “у вже неактуальних для них архаїчних категоріях — ці дві помилки достатньо широко представлені в сучасних дослідженнях з української проблематики”.40

Інструменталістське оперування о́бразами уявної географії більш наочно простежується у працях російського географа Дмитра Замятіна. Якщо у О. І. Міллера образи тієї чи іншої території прописуються максимально акуратно, з чутливою увагою до історії їх уявляння (як образ Центральної Європи, уподібнений музичній темі, що програється в різних варіаціях), у Д. М. Замятіна вони постають як стійкі монади, що створюють мікро- і макроструктури, вписані у системи. Більше того, оголошується “можливим свідоме конструювання узагальнених макрогеографічних образів, котрі як би поглинали чи заміщали собою реальні географічні простори”.41 Яка ж природа цих образів, звідки вони походять і яким чином існують? Д. Замятін з подиву гідною відвертістю зазначає, що “географічний образ просторів Росії … був сконструйований головним чином з текстів ХІХ–ХХ ст.”42 Тобто розмаїтий масив різноманітних уявлень, думок, містичних осяянь, очікувань, страхів, марень тощо, явлений вкрай неоднорідною релігійною, художньою, науковою й таке інше літературою визначається як джерело сталих одиниць, які в побудовах п. Замятіна вишиковуються в стрункі логічні ряди і навіть відшуковуються “закономірності розвитку” цих одиниць.43

Зазначене розмаїття текстів може бути уявлене як певна одність, бодай тому, що ці тексти створювалися у контексті російської культури і є оприявненням певного дискурсу. Цей дискурс Ева М. Томпсон, слідом за Едвардом В. Саїдом, називає імперським і наголошує на тому, що російська література брала участь у колоніальних завоюваннях Російської імперії, “впроваджуючи на завойованих територіях наратив російської присутності і витісняючи з цих територій їхню власну історію та письменство”.44 Як, зокрема, “Пушкін творив образ мовчазного та інтелектуально недорозвинутого Кавказу, нерозсудливо хороброго в його позбавленій сенсу боротьбі і дозрілого до правління Росії”.45 Безумовна методологічна помилка Д. М. Замятіна полягає в тому, що він некритично черпає свої образи виключно з російського наративу, не беручи до уваги наративи інших спільнот, котрі так чи інакше перебували у складі Росії і самим фактом свого перебування формували її образний простір. Відтак, надміру деталізовані класифікації географічних (геополітичних, історико-географічних, геокультурних) образів, які Д. Замятін оголошує предметом нового наукового знання (геократії, геософії, геоісторії тощо), вибудова масштабів і описи систем функціонування образів, є ніщо інше, як невідрефлектована трансляція імперських наративних практик, маркеровка простору під певну ідеологію.

Відповідним чином маркерується і Україна. Серед цих маркерів відсутній “курський соловей, що співає під Києвом”: Україна має власний набір образів, дещо відмінний від Росії. Її “масштабні географічні образи” визначаються образами “Східної Європи, Візантії, Європи уцілому, а також Росії, Туреччини, Польщі і навіть Швеції”. Д. Замятін залишає без відповіді питання про те, чим є оте поєднання образів: еклектикою, синтезом чи геополітичним протягом, що дме у різні часи у різних напрямках. Проте говорить про “інтерференцію масштабних образів, [котра] веде також до створення метаобразів, які найбільш економно представляють Україну впродовж тривалих історичних періодів. Таким мета образом можна вважати образ Великого кордону, або образ фронтиру Східної Європи”.46 Дніпро, Київ, Львів, степи, Північне Причорномор’я у Замятіна є не просто географічні об’єкти, а образи і символи, що задають параметри країни, наче визначають її ідентичність. Сам по собі цей перелік виглядає натуралістично (тобто без-о́бразно), проте якщо зважити на культурний контекст автора, то віднайдемо гоголівське “Чуден Днепр при тихой погоде…”, або “Чёрт вас возьми, степи, как вы хороши!” До категорії “негеографічних образів” України п. Замятін відносить “наприклад, образи Богдана Хмельницького, Григорія Сковороди, Гоголя, літературного героя Тараса Бульбу, побутових, фольклорних і традиційних культурних символів — гопака, горілки української мови (“украинской мовы”) й т. і.”47 Годі припускати, що до категорії “й таке інше” входять образи битви під Конотопом, руйнування Батурина, Івана Мазепи, голодоморів, “розстріляного відродження”, ОУН і УПА, Степана Бандери і Юрія Липи. Це — образи іншого семантичного ряду. Без нього, звісно, образний простір України неповний. Проте Д. В. Замятін, вочевидь, не прагне такої повноти, задовольняючись інтелектуальною мандрівкою у нескінченість світу стереотипів, що мають виразну етнічну природу та ідеологічне маркування. Його думка не націлена на верифікацію цього світу і виявлення інших світів, а ковзається на поверхні сцієнтизації художніх осяянь, тобто вдавання того, чим вони не є.

Хитрість географічного розуму здійснює підміну просторової реальності уявленням, розчиняє її в нескінченності становлення і довільно грається з цією нескінченністю, створюючи зручні для практики панування конструкти та інтелектуальні ситуації. Одним із таких конструктів є образ “трансдержавності” України, уявлення її як країни з пригніченим суверенітетом, що завжди потребує опіки ззовні. Власне він і є найголовнішим знаряддям орієнталізації України, позбавлення її можливості самотужки репрезентувати себе світові й утримання на упослідженому місці в репрезентаціях інших. То ж “чи не слід підвищувати голос, аби заглушити галас оточуючого світу?”48

1 Грибовский В. В. «Анапские ногайцы» в помещичьем хозяйстве Южной Украины в конце XVIII — начале XIX в. // Фелицынские чтения (ІХ). Материалы региональной научно-практической конференции. — Краснодар: ООО А-Адамс, 2007. — С. 12–18.

2 Саїд Едвард В. Орієнталізм / Пер. з англ. В. Шовкун. — К.: Вид.-во Соломії Павличко “Основи”, 2001. — С. 17.

3 Саїд Едвард. Культура й імперіялізм. — К.: Критика, 2007. — С. 23.

4 Назв. праця. — С. 137.

5 Вульф Ларі. Винайдення Східної Европи. Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва / Пер. з англ. С. Біленький та Т. Цимбал. — К.: Критика, 2009. — С. 495.

6 Назв. праця. — С. 31

7 Миллер А. Империя Романовых и национализм: Эссе по методологии исторического исследования. — М.: Новое литературное обозрение, 2008. — С. 16–17.

8 Браун Ллойд Арнольд. История географических карт / Пер. с англ. Н. И. Лисовой. — М.: ЗАО Центрполиграф, 2006. — С. 322.

9 Назв. праця. — С. 478.

10 Назв. праця. — С. 266–267.

11 Назв. праця. — С. 21.

12 Саїд Едвард. Культура й імперіялізм. — С. 25–26.

13 Кант Иммануил. Критика чистого разума. — Симферополь: “Реноме”, 1998. — С. 328.

14 Хоч ця довільність, звісно, обумовлена культурним контекстом автора.

15 Миллер А. Империя Романовых и национализм. — С. 29.

16 Назв. праця. — С. 26.

17 “Без боязні помилитися можна припустити, що і регіональні дослідження в Росії будуть нерідко політично мотивованими. І мова йде не тільки про регіони з етнічною специфікою, але переважно і виключно про власне російські губернії, де історія буде застосовуватися для обґрунтування позицій в територіальних суперечках або при обговоренні перспектив укрупнення адміністративних одиниць”, — пише О. І. Міллер (Миллер А. И. Ментальные карты историка. И связанные с ними опасности // Исторические записки. — М., 2002. — Вып. 5. — С. 332).

18 Миллер А. Империя Романовых и национализм. — С. 27.

19 Сень Д. В. Казачество Дона и Северо-Западного Кавказа в отношениях с мусульманскими государствами Причерноморья (вторая половина ХVII — начало ХVIII в.). — Ростов-на-Дону: Изд.-во Южного федерального университета, 2009. — С. 16. Див. також рецензію: Грибовський В. В. Фронтирний вимір межиріччя Дону й Кубані у візії Дмитра Сеня // Січеславський альманах. Збірник наукових праць з історії українського козацтва. — Дніпропетровськ: Національний гірничий університет, 2010. — С. 121–132.

20 Назв. праця. — С. 61.

21 Верменич Я. Регіоналізація соціокультурного простору в категоріальному вимірі / Я.Верменич // Україна крізь віки. Збірник наукових праць на пошану академіка НАН України, профессора Валерія Смолія / Відп. ред. О. Онищенко. — К., 2010. — С. 28.

22 Миллер А. Империя Романовых и национализм. — С. 21.

23 Назв. праця. — С. 219.

24 В поисках новой имперской истории // Новая имперская история постсоветского пространства: Сб. ст. (Библиотека журнала “Ab imperio”) / Под ред. И. В. Герасимова и др. — Казань: “Центр Исследования Национализма и Империи”, 2004. — С. 19.

25 Сорос Дж. Кризис мирового капитализма. Открытое общество в опасности. — М.: Инфра-М., 1999. — С. 114.

26 Миллер А. И. Ментальные карты историка. И связанные с ними опасности. — С. 325.

27 Миллер А. Империя Романовых и национализм. — С. 29–30.

28 Миллер А. И. Ментальные карты историка. И связанные с ними опасности. — С. 324.

29 Миллер А. Империя Романовых и национализм. — С. 20.

30 Миллер А. И. Ментальные карты историка. И связанные с ними опасности. — С. 327.

31 Назв. праця. — С. 331.

32 Назв. праця. — С. 329.

33 Назв. праця. — С. 330

34 Эпштейн М. Д. История Германии от позднего средневековья до революции 1848 г. — М., 1961. — С. 172.

35 Миллер А. И. Ментальные карты историка. И связанные с ними опасности. — С. 331.

36 Миллер А. Империя Романовых и национализм. — С. 65, 158 та ін.

37 Украина: между нами и не-нами. “Наука 2.0” с Алексеем Миллером // Електронний ресурс: http://www.polit.ru/analytics/2009/05/15/science.html

38 Миллер А. И. Ментальные карты историка. И связанные с ними опасности. — С. 332.

39 Лосев А. Ф. История античной эстетики. Ранняя классика. — Москва: “Ладомир”, 1994. — С. 362.

40 Горизонтов Л. Е. Украина в зеркале регионалистики // Регионы и границы Украины в исторической ретроспективе: Сб. ст. / Под ред. Л. Е. Горизонтова. — М.: Институт славяноведения РАН, 2005. — С. 5–6.

41 Замятин Д. Н. Феноменология географических образов // Социологические исследования. — 2001. — № 8. — С. 13.

42 Там само.

43 Замятин Д. Н. Стратегии интерпретации историко-географических образов России // Мир России. — 2002. — № 2. — С. 105.

44 Томпсон Ева М. Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм. — К.: Основи, 2006. — С. 19.

45 Назв. праця. — С. 107.

46 Замятин Д. Н. Стратегии интерпретации историко-географических образов России. — С. 115.

47 Назв. праця. — С. 115–116.

48 Бродель Фернан. Гамматика цивилизаций. — М.: “Весь мир”, 2008. — С. 119.