Є у революції початок, нема у революції кінця…

Олександр Кушнір, Дмитро Ткач

Є у революції початок, нема у революції кінця…

Термін «революція» в українській суспільній свідомості донині асоціюється переважно із подіями початку ХХ століття. На запитання, які революції в історії України ви знаєте, більшість не замислюючись назве 1917 рік. Значна частина (переважно молоді) також згадає листопад–грудень 2004-го.

Протягом декількох століть українці за способом життя і стилем мислення залишались нацією «гречкосіїв» — в побуті домінувала прив’язаність до землі, пацифізм та міцний зв’язок із минулим. Це і породжувало ту саму політичну пасивність, наслідки якої відлунюють і сьогодні. Слабкість національної інтелігенції та буржуазії, брак національної аристократії, відсутність робітничого класу гальмували процеси державотворення у ХІХ–ХХ століттях. Часто поразки поодиноких повстань пояснювались не стільки силою супротивників, скільки слабкістю провідників — в першу чергу через відсутність єднання суспільно-політичних лідерів та надто невиразне відчуття причетності до творення спільного майбутнього. Чим закінчувались всі українські революції, добре відомо…

Можливо, саме наші поразки в боротьбі за відстоювання власних же інтересів породжують у вітчизняних ЗМІ такий ажіотаж навколо подій в країнах Північної Африки та Близького Сходу. Туніс, Ємен, Лівія, Єгипет, Бахрейн, Сирія, частково Алжир та Іран згадуються щоразу у випусках новин та на шпальтах друкованих ЗМІ. За рівнем популярності ці теми можуть конкурувати хіба що з новинами із багатостраждальної Японії. Революції в ісламських країнах сприймаються навіть пересічними українцями із неприхованим інтересом — дехто шукає відповіді на питання, чому такі події не можуть мати місце у нас, дехто зітхає, спостерігаючи за значно вищім, ніж у нас, рівнем життя у воюючий Лівії, а дехто замислюється, чи варто купляти квитки до Єгипту.

Насправді досвід революцій в ісламських країнах цікавий з точки зору порівняння їх із «кольоровими» революціями в Грузії, Україні та Киргизії. (Невдалу революцію у Білорусі до даного переліку не будемо включати свідомо.) Для всіх цих країн можна виділити спільну природу бурхливих подій — нас об’єднує спільне минуле у складі тоталітарного СРСР. Відповідно, звідти і походять характерні риси «постсоціалістичного» мислення, візитною карткою якого, напевно, є високий рівень корупції. І в Грузії, і в Україні, і в Киргизії процес реформування в певний момент уповільнився настільки, що ледве можна було розібрати, чи відбуваються якісь зміни, чи в країнах все «стабільно погано». Втома суспільства від такого стану речей зіграла роль ключового каталізатору для подальших змін. Але зміна лідерів держав не призвела до суттєвих змін у політиці — одних чиновників із радянським минулим замінили в кращому випадку інші чиновники із таким самим минулим. В таких умовах тільки Грузія змогла відстояти свої інтереси і таки реалізувати деякі з «революційних» планів. Україна ж, як і раніше, тільки прикривається красивими гаслами на білбордах, не просуваючись вперед ні на крок. Згідно з соціологічним опитуванням, опублікованим у відомому виданні «Дзеркало Тижня» (02.05.2011), рівень незадоволення життям в нашій країні досягнув 40% опитаних. Доволі цікаво на цьому фоні виглядає теоретична цифра вибухонебезпечного рівня в політології — 10%! Наша громадянська пасивність часом дивує своєю унікальністю в політологічній практиці.

Що ж відбувається в країнах Північної Африки та Близького Сходу? Чим ситуація, яка склалася там, схожа з нашою?

Туніс, наприклад, дійсно опинився в дуже скрутній економічній ситуації. Загальний рівень безробіття по країні перевищує 15 %. І особливо незахищеною стала молодь. Варто нагадати, що кількість молоді в державах Північної Африки та Близького Сходу невпинно зростає, що збільшує навантаження на економіку цих держав через брак нових робочих місць (в Україні все із точністю до навпаки, але проблема та ж сама).

Передумови революції в Тунісі, як і в решті країн Північної Африки та Близького Сходу, подібні до причин «кольорових» революцій. Однією із найвагоміших причин, як вже зазначалось вище, є той-таки високий рівень безробіття. Паралельно з тим громадяни втомились від бездарної політики далеко не обдарованих представників владних кланів, що, практично не змінюючись, керували країнами протягом десятиліть. Туніс та Україна виявились надто схожими в неефективності проголошених реформ. Модернізація країни на засадах демократії залишається недосяжною мрією, в той час як абсолютною реальністю є прагнення політиків утриматись при владі якнайдовше. Рівень трайбалізму, тобто «клановості», політики і в нашій країні, і в країнах Північної Африки та Близького Сходу вражаючий. Практично кожен посадовець чи політик має рідних при владі.

Отже, першоджерела наших проблем схожі. Недарма за низкою рейтингів Україна впевнено посідає місця поряд з державами Північної Африки та Близького Сходу. Наприклад, за рівнем корупції ми ділимо місце в рейтингу з Зімбабве. (Для тих, хто навіть не уявляє, де це: країна знаходиться на півдні Африканського континенту і межує із Південно-Африканською Республікою.) Корупція вразила всі охоплені революційними подіями держави настільки, що це не влаштовує нікого, окрім залучених у неї осіб.

Слід згадати і те, що головним актором та ідейним натхненником революцій і в Україні, і в Тунісі, Єгипті, Лівії та Бахрейні стала молодь — тобто найактивніша частина суспільства. В Україні молодь виступила проти масових фальсифікацій на виборах 2004 року, в Тунісі — на підтримку молодого випускника одного із університетів країни. Після того, як його образила жінка-полісмен, колишній студент вчинив акт самоспалення через образу на державу, яка не надала йому роботу та не допомагала із наданням житла. (Цікаво, якби у нас практикувалась така форма протестів, як цьому «сприяли» би наші можновладці? Чи діяв би принцип «менше громадян – більше кисню»?) Тож і там, і тут авангардом виступила молодь.

Проте тут є суттєва відмінність. Справа в тому, що в постсоціалістичних державах фігурували конкретні керівники революційних рухів. Їхні прізвища всі добре знали. А в Північній Африці та на Близькому Сході виступи громадян відбуваються без конкретних лідерів. Лідерство там є спонтанним. Саме тому більшість процесів не є керованими — на відміну від грузинського, українського та киргизького сценаріїв, тут ми бачимо стихійність руху та відсутність будь-яких програм дій. А це змушує нервувати найбільших геополітичних гравців — ЄС, США та КНР. В цьому полягає особливість ісламських революцій.

Спільним же для всіх революцій є «закон доміно»: всі процеси однієї нації перекидаються на сусідню. Туніс «потягнув» за собою Лівію, Єгипет, Сирію та інші держави регіону. Після революцій в Грузії послідували заворушення в Україні, Киргизії, Білорусії. Не дивно, що для Росії із її надзвичайно централізованим апаратом управління це був справжній виклик.

Сьогодні точаться дискусії навколо того, чи можна було передбачити всі ці революції. Згідно з інформацією британських спецслужб, відомості про назріваючий конфлікт вчасно потрапляли до керманичів держави. Інша справа, що до цих відомостей не поставилися з належною увагою. В той час незадоволення владою постійно зростало і зачіпало все більше і більше громадян. Бракувало лише запалу для того, щоб заготовлена бомба вибухнула. Пусковим моментом стало самоспалення студента в Тунісі.

Цікаво відмітити реакцію провідних геополітичних гравців на ці події. Так, Європейський Союз сколихнувся від повідомлень про зв’язки арабських лідерів з першими особами Старого Світу. Особливу роль зіграла і ситуація із біженцями, що втікали (і продовжують втікати) із Африки. Уже зараз можна говорити про мільйони витрачених на вирішення цієї ситуації євро, які спокійно могли б піти на подолання інших проблем ЄС. Частково постраждала від цього і Україна, адже коштів на підтримку проектів ЄС в Україні стало помітно менше — все рідше підтримується діяльність філій світових громадських організацій в нашій країні. Надалі Київ повинен буде сам забезпечувати або закривати багато спільних з ЄС проектів. Робота буде проводитись, але ця робота, ймовірно, залишатиметься лише на словах та папері.

Щодо закидів до американського сліду у африканських революціях, то тут не все так просто. Американцям відводиться надто велика роль у цій п’єсі. Між тим Вашингтон опинився у патовій ситуації. Особливо це видно в Бахрейні, де дислокується 5-й флот США: якщо втрутитись, то майбутнє флоту невідоме, якщо не втручатись — одразу звинуватять у подвійності стандартів та політичному лицемірстві. Схожа ситуація спостерігається в Лівії. Там перетинаються інтереси нафтових багатіїв та економічна стабільність на ринках США. Хоча заперечувати той факт, що США отримає певні «дивіденди» від участі (нехай і опосередкованої) у військовій операції в Лівії, також не варто. В цій тонкій геополітичній грі кожен хоче не просто вийти сухим із води, але ще і винести на руках побільше скарбу з дна річки… В той же час КНР боїться повторення будь-яких заворушень всередині країни. Для їх запобігання Пекін запровадив спеціальний режим на всіх майданах держави. Посилили поліцейський режим у містах, особливо в місцях масового скупчення людей. Оперативно були перекриті Інтернет-блоги, твіттер і сайти. Це було зроблено через страх втратити владу та контроль над державою на фоні зростаючих революційних настроїв.

Між іншим, вирішальну роль у згадуваних подіях грають саме інформаційні технології. Завдяки Інтернету та мобільному зв’язку відбувалась координація дій протестувальників. Це значно спростило процес управління подіями — тепер вже немає жодного сенсу, як колись, захоплювати пошту, телеграф і вокзал.

Розглядаючи події, які відбуваються зараз в Північній Африці та на Близькому Сході, можна припустити декілька сценаріїв їх подальшого розвитку.

Лівія: 1) країна розколеться на декілька частин, контроль над якими переберуть місцеві клани та племена; 2) Каддафі переможе, і тоді почнеться затяжний конфлікт з країнами ЄС, США та лівійською опозицією.

Єгипет, швидше за все, стане секулярною республікою, але порядок нові лідери наводитимуть ще кілька років. Якщо при цьому трайбалізм знову не вдарить по керівництву та громадянах Єгипту, то країна розвиватиметься більш-менш стабільно.

Бахрейн збереже стабільну ситуацію. Його населення та територія невеликі, і їх простіше контролювати. Бахрейн чекатиме нового сплеску повстань.

Сирія проведе низку псевдореформ і збереже стабільну ситуацію.

Іран постане як геополітичний лідер регіону, і на цьому фоні виступи згаснуть.

Зберігається також велика ймовірність того, що революційні події охоплять весь регіон. В залежності від того, хто підхопить цю хвилю, можемо відстежувати формування спільного ісламського ядра із подальшим посиленням спільноти країн зі схожими культурними складовими, мовами та релігією.

Ці революції, беззаперечно, вплинули і продовжують впливати на весь світ. Це вже відчули на собі США та ЄС. І говорити про завершення ще зарано, адже наслідки будуть залежати напряму від координації зусиль цих геополітичних гравців.

Насамперед самі громадяни держав Північної Африки та Близького Сходу повинні визначитись, чого вони прагнуть. Зміни політики держав — чи зміни лідерів. Поки що ми бачимо останнє…

Олександр Кушнір,
Незалежна Політологічна Агенція
«Майбутнє України» (м. Івано-Франківськ);
Дмитро Ткач,
Інститут суспільних досліджень,
(м. Дніпропетровськ)