Як дипломати і військові Карпатську Русь ділили

Степан Семенюк

Як дипломати і військові Карпатську Русь ділили

15 березня 1939 року проголошено
Самостійність Карпатської України

22 листопада 1938 року Чехословацький парламент прийняв Закон про автономію Карпатської Русі (Карпатської України). Уряд автономії, очолюваний А. Волошиним, відразу приступив до творення державного життя, в тому числі й власного війська — Карпатської Січі, основою якого стали відділи Української Національної Оборони (УНО). Розпочалась копітка праця державного будівництва у надзвичайно складних політичних і військових умовах. Ускладнило ситуацію те, що Чехословаччина зволікала з наданням автономії Карпатській Україні 20 років.

Довідка

Степан Семенюк народився 19 січня 1920 року на Волині, в селянській родині. Працював учителем, викладав історію в старших класах. У жовтні 1938 року вступив до Організації українських націоналістів (ОУН). З лютого 1942 року керував ОУН Луцького району, а з травня 1943-го був референтом із суспільно-політичних питань обласного управління ОУН. У 1944 році був арештований і засуджений військовим трибуналом НКВС до смертної страти. Пізніше смертну страту замінили на 20 років каторжних робіт. У червні 1946 року був етапований до Норільтабу. Взяв участь в Норильському повстанні в червні-липні 1953 року. В липні 1955-го був переданий польській владі і незабаром реабілітований. Сьогодні живе в Польщі в місті Зелена Гура.

Цей шматок української землі, всього близько 13 тисяч квадратних кілометрів, був на перехресті інтересів Польщі й Угорщини, Румунії і Москви і, очевидно, Чехії. Угорщина, впливи якої тут були значні ще за австро-угорської окупації, не полишала намірів повернути її під своє володіння. Тільки певні обмеження, накинені Угорщині Антантою, стримували її в міжвоєнний час від проявів військової агресії. Румунія, натомість, робила їй пасивний опір, маючи з Угорщиною нерозв’язаний вузол Добруджа. Польща вже відразу по здобутті незалежності в 1920-х роках почала поглядати неприязно на Чехословаччину, зокрема за Тешинський Шлеськ, і на Закарпатську Русь теж. Метою польської зовнішньої політики, окрім отримання додаткових територій, було добитися спільного кордону з Мадярщиною. Правляча еліта в Польщі і сам Пілсудський вважали Чехословаччину за твір тимчасовий, і тому активної добросусідської політики з нею не проводили. Активні польсько-мадярські контакти перепліталися тут спором Польщі за території з Чехословаччиною. Була це також боротьба за політичні впливи у цьому регіоні. Польща, щоправда, не висувала територіальних жадань відносно Закарпатської Русі і Словаччини, проте виступала за приєднання, точніше — за повернення Закарпатської Русі до Угорщини, що створювало б спільний польсько-угорський кордон. Угорщина, зі своєї сторони, сподівалась на допомогу Польщі в справі полегшення важких умов, створених Антантою, чого, однак, Польща була не в змозі зробити, не маючи тоді сильної позиції на міжнародній арені.

Від початку 1930-х Польща знову почала проявляти зацікавлення Закарпатською Руссю, що було викликано внутрішнім її становищем і очікуванням швидкого розпаду Чехословаччини, спричиненого сепаратистськими рухами словаків та русинів, серед яких поширювався і міцнів український націоналістичний рух. Щоб цьому перешкодити, уряд Польщі почав підтримувати на Закарпатті русофільський рух греко-католицького священика С. Фенцика з Російської Національно-Автономної Партії (РНАП). С. Фенцик заприятелював із польським консулом в Ужгороді М. Сьвяжбінським, від якого отримав гроші на видання тижневика «Карпатский Ґолос». Згодом отримав також від польських властей субсидію на видання газети «Наш Путь».

У січні 1938 року Польща вже була поінформована про плани Гітлера відносно Австрії і Чехії і висловила несхвалення його намірів щодо Австрії, але одночасно визнала їх за сприятливу нагоду реалізувати свої наміри щодо Чехії. Цю справу поляки обговорювали з прем’єром Угорщини М. Хорті під час його візиту до Варшави в лютому 1938 року, але жодних практичних кроків тоді зроблено не було.

В березні 1938 року Міністерство закордонних справ Польщі передало С. Фенцика під опіку Будапештові, мотивуючи це тим, що мадяри мають більші впливи і можливості реалізації спільних інтересів. У травні 1938 року посол Польщі в Празі К. Попее заявив мадярському послові Я. Веттестейнові, що «по відношенні до Закарпатської Русі Польща має тільки пасивне зацікавлення, не хоче допустити, щоб повстав там центр український, який загрозив би внутрішньому спокоєві в Польщі», маючи на увазі, мабуть, зростаючу активність українського самостійницького руху на українських землях, які тоді належали до Польщі.

Назва «РУСНАКИ» з’явилась тільки в XVIII ст. Її ввели до історіографії німецькі історики для кращого визначення українців-русинів. До того українців вони називали REUSSEN, a росіян — RUSSEN. Для кращого розрізнення українців від росіян вони прийняли назву «ROUSNIAKEN», a після них і французи почали писати «ROUSNIAQUES». Назва «РУСНАКИ» і збереглася, власно, тільки на тих землях, що були під Австрією і де державною мовою була німецька.

4 жовтня 1938 року, за намовою польської дипломатії, Угорщина прийняла рішення про реалізацію своїх політичних цілей і територіальних претензій. На кордоні з Карпатською Україною мадяри зібрали свої військові загони під командуванням начальника V відділу Головного Штабу армії полковника С. Гамльока, а кількома днями пізніше перекинули на Карпатську Україну кількасот диверсантів, але диверсійна акція мадярів зазнала поразки. Будапешт одночасно виступив з пропозицією, щоб польське військо захопило Закарпатську Русь — самостійно або спільно з мадярами, одначе Польща цю пропозицію відкинула. Натомість вона надала дипломатичну підтримку діям мадярів, а також укріпила своїми військами кордон з Румунією, запобігаючи можливій інтервенції Румунії.

7 жовтня 1938 року начальник Головного Штабу польського війська генерал В. Стахевич видав наказ підготовки диверсійної акції на Закарпатті, одночасно міністр закордонних справ Польщі Ю. Бек здійснив візит до Румунії і старався переконати короля Румунії дати згоду на окупацію Закарпатської Русі Угорщиною, але Румунія не прийняла пропозиції. 19 жовтня 1938 року генерал В. Стахевич видає наказ провести саботажну акцію на Закарпатті під таємною назвою «ЛОМ». Акція  розпочалась 22-23 жовтня, її очолив підполковник Ф. Анкерстейн. Вона мала античеський характер, але по суті була антиукраїнською провокацією. Мадярська диверсійна акція на Закарпатській Україні зазнала поразки, а поляки 5 листопада мусили реорганізувати свою акцію, висилаючи на Закарпаття війська з кадровими офіцерами. Формально польську диверсійну акцію на Закарпатті «ЛОМ» було зупинено під кінець листопада, справді тривала вона довше.

Перед військовою диверсійною акцією і під час її проведення Головний Штаб польського війська проводив пропагандистську кампанію, яка мала на меті перекласти вину на українців. З цією метою Головний Штаб видавав відозви до русинів і українців російською і українською мовами, останньою була фальшивка «від ОУН», але населення не вдалося спровокувати.

Внаслідок агресії гітлерівської Німеччини Чехословаччина втратила державну незалежність, з волі Гітлера Карпатська Україна була окупована мадярами, Польща на короткий час таки отримала спільний кордон з Угорщиною, але не завдяки своїй немудрій диверсійній акції «ЛОМ», А завдячуючи нацистам. Та через кілька місяців Гітлер зі Сталіним поділили Польщу. Так короткозора політика правлячих кіл Польщі довела до трагедії не лише Карпатської України, але і польського народу, а в свідомості українців і чехів наслідки цієї політики покутують і досі як відлуння акції «ЛОМ», яка не принесла користі нікому, принесла тільки страждання і смерть людей. А в Польщі диверсійна акція на Карпатській Україні була засекречена, і польська громадськість багато десятиліть про неї нічого не знала.

Хоча з вищесказаного, на перший погляд, не видна діяльність Москви як сторони конфлікту, однак вона брала активну участь у поборюванні національного українського руху на Закарпатті двома шляхами: через москвофільскі організації, в тому числі й церковнослужителів на місцях і в США, і через запеклу антиукраїнську пропаганду в пресі і радіо. В прагненні Закарпаття до власної державності Москва вбачала (не без підстав, зрештою) загрозу для СРСР. У 1944 році НКВС, точніше — «смерш» арештував учасників Карпатської України і запроторив до таборів, а Президента А. Волошина замордували в московському Лєфортово.

Сьогодні Москва знову «заопікувалась» (політично і матеріально) антиукраїнськими силами на Закарпатті. І через ті ж організації — Російську Православну Церкву, промосковські організації в США, Канаді та Польщі. Повторюється рік 1938, поки без збройної інтервенції. А що робить наш уряд і Президент? «Радьте собі самі, це ваша місцева справа», — здається, що так думає наша влада, якщо взагалі щось думає з цього приводу. Так ми запропащуємо вікове прагнення поколінь закарпатців об’єднатися з матір’ю — Великою Україною. Запропащуємо пролиту кров Карпатської Січі в 1938-39 роках і Акт 15 березня 1939 року.

Є ще один наш гріх, а саме: ми забули і не усвідомили, що всі ми — українці — ще вчора були русинами, русичами, і тим самим зрікаємось тяглості своєї історії. В Європі нема народів, які протягом віків не змінили б своєї назви. Візьмемо, наприклад, мадярів, румунів, німців, росіян, французів, греків… Очевидною є втрата історичної пам’яті, яку нам виполоскали з нашої свідомості. Але все ж таки 15 березня 1939 року було!

Степан Семенюк
ветеран Організації
українських націоналістів