Втрачена альтернатива; Поле, Дон, Волга, Яїк у зовнішній політиці Речі Посполитої XVI — першої половини XVII ст.

Брехуненко В.А.

Втрачена альтернатива; Поле, Дон, Волга, Яїк у зовнішній політиці Речі Посполитої XVI — першої половини XVII ст.

З огляду на сказане вище, цілком вмотивованою виглядає та велика зацікавленість, якою протиборство Московії з Польсько-Литовською державою, а далі й Річчю Посполитою постійно тішилося серед дослідників. Однак незважаючи на потужну історіографічну традицію, існує ще чимало нез`ясованих чи малоз`ясованих ділянок, що унеможливлює постання cсинтетичного дослідження, яке б опиралося на враXVвання всіх факторів (чи принаймні більшості з них), які провадили до перемоги Московії. У цьому сенсі за серйозну увагу заслуговують роль і місце в литовсько/польсько-московських відносинах регіону Поле – Дон – Волга – Яїк. Під таким кутом чинник цього регіону фактично ще не вписувався в історичний контекст. Нерівномірно з`ясовані й підставові проблеми. Прискіпливого аналізу дочекалася хіба колонізація Москвою Поля [2]. Стосунки Московії з козацькими спільнотами Дону, Волги, Яїка і Терека не приковували такої пильної уваги [3]. Натомість політика Польсько-Литовської держави відносно названого регіону є ледь не історіографічною цілиною. Серед праць, присвячених польсько/литовсько-московським стосункам чи зовнішній політиці Великого Князівства Литовського, Польщі, Речі Посполитої зауважену проблеми заторкує лише стаття Б. Барановського, і то побіжно [4].

Почасти таку історіографічну ситуацію можна пояснити тим, що регіон Поле Дон – Волга – Яїк розташований задалеко від територій, які ставали ареною безпосереднього протиборства Москви і Польське-Литовської держави (передусім – це білорусько-московське, литовсько-московське, українсько-московське прикордоння (в кінці XV-XVІІ ст.), а від середини XVII ст. і ширший масив українських та білоруських земель). Однак географічна стратифікація Східної Європи в поєднанні з цивілізаційним фактором зумовили суттєвий вплив згаданого регіону на формування тла литовсько/польсько-московських взаємин.

Рубіконом тут став розпад Великої Орди, який, створивши своєрідний вакуум у Полі, уможливив колонізацію християнськими чинниками власне Поля та просування їх в бік Дону, Волги, Яїка та Північного Кавказу. По суті йшлося про відновлення в нових умовах слов`янської присутності в регіоні Поле-Дон. втраченої внаслідок монгольської навали. Християнська людність тоді вимушено відкотилася з лісостепової смуги в захищеніші лісові краї, а нечисленні слов`янські та слов`янізовані острівці на Дону, опорним пунктом яких була Біла Вежа (Саркел) поступово занепали, І хоча вкраплення слов`янського населення фіксуються в пониззі Дону та в Азові ще в середині XV ст. [5], але головна тенденція невблаганно вела до деслов`янізації регіону [6].

Наприкінці XV—XVI ст. повернення слов`янської людності в ці краї відбувалося на цілком іншому геополітичному тлі. Конкурентне середовище тепер не обмежувалося чітким протистоянням Схід-Захід. У рамках християнського чинника виопуклилися два самостійних джерела, здатних змагатися з представниками азійської стихії та між собою за опанування регіону. Це – український світ, за спиною якого стояла Польсько-Литовська держава, а також Московія – цивілізаційний феномен, який у специфічний спосіб поєднав у собі західний та східний первні. А відтак новий розклад сил у регіоні складався за існування кількох альтернатив і кожна з них вела до устійнення щораз іншої геополітичної стратифікації східноєвропейського простору в цілому.

Ще одним ключовим чинником було формування упродовж XVIст. на Дону, Волзі, Яїку і Тереку християнських козацьких спільнот. Стихійне у своїй основі закозачення регіону стало заключним етапом заповнення Великого Кордону специфічними суспільними організмами, незнаними в стабільному світі. Граничари, гайдуки, ускоки, секеї на Балканах, козацтва (християнські й мусульманські) на центральній та східній ділянці еластичної межі між Сходом і Заходом усі ці продукти контактної зони між християнською та мусульманською цивілізаціями стали невід`ємною й дуже важливого ланкою геополітичної рівноваги, особливо з християнського боку. При цьому мусульманські козацтва, не спромігшись консолідуватися й витворити власні організаційні форми, так і не вийшли за межі маргінального явища прикордонного життя. Розчинення в християнських козацтвах, реінтеграція в рідні соціуми — такою невтішною була їхня історична доля. Натомість християнські козацтва, хоча й розпочали формуватися пізніше, але зуміли з часом самоорганізуватись і реалізувати себе (кожне по-своєму) як цілком самостійні формації. Волзьке, гребінське, донське, терське, яїцьке козацтва стали окремими спільнотами з комплектом особливих атрибутів (самоідентифікацїя, власна територія, військово-територіальна організація). Українське ж козацтво, усвідомлюючи себе часткою українського етносу, перетворилося на суспільний стан. А в процесі набуття ознак представницького стану, воно збурило суспільні зрушення такої сили, що в підсумку відбулося переінакшення геополітичного тла Східної Європи.

Виринувши одне по одному, донське, волзьке, гребінське, терське та яїцьке козацтва ближче до кінця XVI ст. утворили козацький пояс, який обперізував східний відтинок Великого Кордону й тягнувся від Дону до Яїка з відгалуженням на Перекавказзя. У такий спосіб вони стали форпостом східного відламу християнського світу, зробившись і своєрідним першим оборонним валом останнього, і вістрям наступальної християнської стріли, і суб`єктом найвідчутніших господарських, військових, етнокультурних контактів на неспокійному цивілізаційному перехресті між Сходом і Заходом. Перелічені козацтва були, як і українські козаки, найактивнішими поглиначами тогочасних тюркських впливів, транслюючи їх в східноєвропейські християнські суспільства та виконуючи роль одного з провідників зворотних цивілізаційних інтервенцій.

Створивши нові геополітичні реалії поява козацтв Дону, Волги, Яїка і Терека не могла не відбитися на литовсько/польсько—московському протистоянні вже хоча б тому, що вона суттєво позначилася на вихідних умовах співіснування Московії та Польсько-Литовської держави з Кримським ханатом і ногайськими ордами: чинник мусульманських сусідів відігравав важливу роль в означеному протистоянні, був постійним докучливим подразником, який плутав карти і який кожна із сторін намагалася використати проти свого супротивника. Устійнення козацького поясу на обширі, висунутому далеко вперед від залюднених теренів, відмежувало Поле від земель, жорстко контрольованих кримцями та ногайцями, чим суттєво полегшило вклинення московських та українських чинників в цю “нічийну смугу” й одночасно змусило усі сусідні державні утворення реагувати на козацький фактор. За своєю природою останній був покликаний не тільки посутньо впливати на міжнародні відносини, зав`язані на кримсько-турецькій проблемі, а й безпосередньо на стосунки Московії й Польсько-Литовської держави. Активна постава в регіоні однієї чи другої давала можливість: 1) ослабити позиції суперника відносно мусульманських сусідів; 2) паралізувати його спроби використовувати на свою користь кримський та ногайський чинники; 3) забезпечити за собою перевагу в колонізації Поля; 4) перетнути протилежній стороні дорогу до Каспію та до Північного Кавказу; 5) включити до орбіти своїх впливів козацькі спільноти Дону, Волги, Яїка й Терека; 6) розширити обрії власної політики на кримське—турецькому напрямку. У підсумку часткове чи повне осягнення цих вузлових цілей, кожна з яких включала в себе низку опосередкувань, вело до геополітичного скріплення позицій однієї із сторін проти суперника та мусульманських сусідів і ставало істотною складовою комплексу передумов, які вели до загальної перемоги, а звідси й до відфільтрування подальшої цивілізаційної версії розвитку Східної Європи.

При цьому підставові обставини змагань за впливи в поясі Поле – Дон -Волга – Яї`к давали кращі шанси на успіх Польське—Литовській державі. Московія хоча й була територіальне ближчою до регіону й куди тісніше зв`язаною з ним, але не мала достатньо сил не тільки для підпорядкування козацтв, а й до відносно швидкої, як того вимагали її інтереси, колонізації Поля. Втілення в життя московських стратегій, які поєднували ефективну оборону від татарських набігів та інтеграцію козацтв Дону, Волги та Яїка у своє політичне тіло затягнулося майже на півтора століття. Москва не змогла вплинути на стихійні у своїй основі козакотворчі процеси у донсько-волзько-яїцькому регіоні, не убезпечила себе від ворожих дій з боку козаків. Але вона чітко знала, чого хотіла, і від 50-х рр. XVIст. вперто крок за кроком просувалася в напрямку поширення в середовищі щойно посталих донського та волзького козацтв промосковських орієнтацій. Дорога ця зайняла в неї понад століття. Лише в 70-х рр. XVII ст. вдалося знищити незалежність козацьких Військ Дону та Яїка, а також волзьких козаків, які на відміну від своїх сусідів не спромоглися утворити власну організаційну структуру.

Вклинення Московії в Поле відбувалося теж вкрай повільно. Замкнене коло, яке створювали руйнівні татарські набіги та брак сил для організації надійного захисту від них, віддалило остаточне утвердження в Полі на далеку перспективу. І це попри відсутність конкуренції з боку спершу Литви, а далі й Речі Посполитої! До 30-х рр. XVIIст. московської потуги вистачило фактично лише на будівництво І осадження опорних пунктів – містечок так званих “засічних ліній”. Властиво ж колонізація просувалася важко. Як аргументовано довели О.Новосельський та П.Смірнов [7], поява цих міст зовсім не означала перетворення околиць у залюднені райони. Становище змінюється тільки з 40-х рр. XVI ст., до чого великою мірою спричинилася потужна міграція українського населення в бік майбутньої Слобожанщини і далі. Саме декілька хвиль вихідців з України на “государеве ім`я” створили той критичний потік переселенців, який дозволив переломити ситуацію, і який не могла забезпечити придавлена кріпосним правом залюднена частина Московії [8].

Зауважені складнощі, які підстерігали Московію на шляху до реалізації своїх задумів у регіоні Поле – Дон – Волга – Яї`к, одночасно підвищували шанси Польсько-Литовської держави. Та найбільші позитиви випливали для останньої з особливостей генези козацтв. Ключовою обставиною тутешнього козакотворчого процесу було формування козацтв на теренах, суттєво віддалених від залюднених земель, тоді як українське козацтво зароджувалося безпосередньо на прикордонні. Це стало відправним пунктом появи інших особливостей, які визначили обличчя козацтв Дону, Волги, Яїка й Терека. Зразу волзько-донський регіон, який першим став зоною козакування, а потім і Яїк та Терек, перетворилися на райони активної етнічної мішанини, куди інтенсивнішої ніж це було у випадку з козацькими краями в Україні. Маючи строкату етнічну закваску місцеві козацтва, відтак, сформувалися як етносоціальні спільноти анклавного типу, які чітко усвідомлювали свою окремішність від решти суспільних організмів, культивували цю відрубність, не вписували себе в політичне тіло жодного з навколишніх державних утворень (з Московією включно), але відчували себе частиною християнського світу. Крім того, закозачення Яїка і Терека перебувало в органічному зв`язку з генезою донського та волзького козацтв. Останні навіть стали основним постачальником туди людських ресурсів. У цьому проявилася єдність козакотворчого процесу в пасі Дон-Яїк-Терек, яка стала відправним пунктом появи у шкалі ціннісних орієнтирів тутешніх козацтв відчуття взаємної “не чужості”, усвідомлення засадничої спорідненості інтересів на грунті захисту “козацьких вольностей”. Підмуркова схожість стилю козацького життя в різних анклавах, спорідненість інтересів козацьких спільнот відносно мусульманських сусідів остаточно устійншш зауважені особливості світогляду козацтв, що у свою чергу призвело до утвердження наступних принципів міжкозацьких стосунків: вільне переливання людності між козацькими теренами; нерегламентовність перебування козаків на територіях інших козацтв аж до повного обмісцевлення приходьків; можливість організовувати спільні військові операції різноманітного спрямування, право приходьків брати участь у роботі козацьких рад, зберігати свої формування на чолі з власними отаманами, проживати анклавно, засновувати нові поселення; потрактування конфліктів, які періодично виникали між окремими групами козаків як вузько локальних явищ [9].

Така постава козацтв Дону, Волги, Яїка і Терека не створювала жорсткої заданості щодо їхньої політичної орієнтації в християнському світі, залишала питання відкритим, уможливлювала інваріантність розвитку ситуації. Козаки виразно відрізняли себе від московитів, і попри все донесли це відчуття аж до XXст. Ніякі нівеляційні заходи Москви, під крило якої вони у кінцевому рахунку потрапили, не змогли затерти в козацьких анклавах відчуття своєї інакшості від московського світу. Ще більше заплутувала справу й водночас побільшувала шанси Польсько-Литовської держави на поширення впливу в козацтвах регіону активна роль українських козаків у його закозаченні.

Українські козаки торують шлях в бік Дону вже з 10-х рр. XVIст. а у вирішальну добу генези донського козацтва – в 40-50—ті рр. XVIст. – мають перевагу над іншими елементами, що козакували на Нижньому Дону і частково вливають свою кров у етнічний субстрат верхового донського та волзького козацтв. Саме визначальна роль українського допливу в Пониззя Дону призвела до появи тут – і то швидшої ніж деінде – зав`язі окремого суспільного організму донського козацтва, спровокувала утворення двох ядер останнього (кожне зі своєю пропорцією етнічних складників) [10], як підґрунтя для подальшого поділу донської спільноти на низовиків та верховиків, забезпечила швидшу самоорганізацію козаків на Низу та появу тут Війська. Чинникові українсько-донських стосунків належало також ключове місце в комплексі передумов, що потягнули за собою перетворення Війська Донського на наймогутнішу козацьку спільноту в рамках козацького поясу Дон Волга – Яїк – Терек, а міжкозацькі стосунки – на впливову складову міжнародних відносин у Східній Європі. Донці, волжаки, терці, гребінці, яїцькі козаки занесли українських козаків до категорії не “чужих” спільнот і навпаки в ієрархії вартостей українського козацтва ту ж нішу посіла решта козацтв.

Потужність українського сліду в генезі донського козацтва, часткова причетність українських козаків до козакотворення на Волзі, активна їхня присутність у регіоні (особливо на Дону) упродовж кінця XVI – першої половини XVII ст., відкривали перед Польсько—Литовською державою широкі перспективи для впливу на історичні процеси в регіоні, починаючи від 10-х рр. XVI ст. Стихійний у своїй основі рух українських козаків у бік Дону давав українській еліті, литовським та польським чинникам готовий механізм втручання в донські, волзькі та яїцькі справи. Козаки добре надавалися на роль провідника інтересів світу, часткою якого вони були, а беручи ширше, -претендували на роль посередника у справі прив`язування регіону Поле – Дон -Волга – Яїк до європейсьекої цівілізаційної версії.

Однак на відміну від Москви, ні Литва, ні Польща, ні, зрештою, українська еліта так і не осягнули тих геополітичних перспектив, які відкривало для них поширення впливів на означений регіон. НІ у Великому князівстві Литовському, ні пізніше в Речі Посполитій ця проблема навіть не була поставлена. Розпад Великої орди сприймався лише крізь призму тих істотних змін у системі східноєвропейських міжнародних відносин, які він за собою потягнув. Литовська дипломатія зосереджується на подоланні негативних для неї наслідків зникнення з геополітичної карти союзника, спілка з яким рахувалася за противагу Москві, а також ворожому московсько-кримському зближенню [11]. Вільно переймається проблемою адекватної відповіді на різке посилення Криму коштом розгрому Великої орди, а також на вірогідність небезпечного зростання на такому тлі загроз від кримсько-московського союзу. Натомість донське—волзький регіон, Поле залишилося поза увагою. Початок закозачення Дону й Волги взагалі минув не поміченим. Литовські чинники були байдужими до “нічиїх” теренів, винісши за дужки своїх не тільки геополітичних, а й тактичних інтересів. Литва жодним чином не зачіпає проблему Поля, Дону й Волги у дипломатичних стосунках з Московією та Кримом [12]. Не змусили Вільно уважніше придивитися до регіону ні стихійний потяг в бік Дону українських козаків, ні перші кроки Московії, спрямовані на просування в Поле, ні навіть можливість активно зіграти на астраханському питанні, най гострішій суперечності московсько-кримських взаємин перших двадцяти років XVI ст. [13]. Маючи під рукою добровільних і необтяжливих провідників своїх інтересів у регіоні — українських козаків — Литва знехтувала можливістю забезпечити там свою присутність. А відтак вже на старті вона мовчазно погодилася віддати ініціативу в московські руки.

Не змінився її стосунок до регіону й у 30-60-ті рр., у вирішальну добу тутешнього козакотворення. Відбрунькування з хаотичної маси елементу, що козакував, пагонів донського та волзького козацтв, перетворення цих ще нечисленних тоді суспільних організмів на об`єкт інтересу Криму, Ногаю, Москви, окреслення напрямків діяльності козаків відносно мусульманських сусідів жодним чином не привернули уваги литовських чинників. Не розбудило зацікавлень і специфічне засвічування Дону та козацтв волзьке—донського регіону в масштабних наступальних операціях Московії проти Криму другої половини 50 – початку 60-х рр. XVI ст. [14].

Подібну ж інертність продемонструвала також українська еліта. Хоча з козаками вона мала безпосередні контакти, а проблеми, пов`язані зі Степом відчувала куди гостріше, ніж властиво литовські та польські (до Люблінської унії) чинники, але зацікавленості процесами, що розгорталися у донсько—волзькому регіоні та в Полі не виказує ні в XVI, ні в першій половині XVII ст. Епізоди, пов`язані з перебуванням у 3559-1560 рр. на Дону загонів князя Дмитра Вишневецького, а в 1569-1570 рр. на Волзі та на Дону війська князя Михайла Вишневецького, випливали не з концептуального осмислення елітою чи п частиною проблеми присутності українського сліду в регіоні, лише з поточних військово-політичних інтересів [15]. У першому випадку це була реалізація планів комбінованого удару по Криму з Дніпра й Дону, задуманих Москвою спільно з Дмитром-Байдою, який перебував тоді на московській службі, глибші ж мотиви висування війська М.Вишневецького до Астрахані наразі невідомі. Тож найбільше, на що спромоглося середовище української шляхти, це двічі простимулювати накочування в регіон козацьких хвиль з України, з яких певна кількість козаків стихійно осіла на Дону, а можливо й на Волзі. Із оселенням в Донській землі частини козаків із загону М.Вишневецького історична пам`ять донського козацтва пов`язує заснування Черкаська – майбутнього головного містечка Війська Донського [16].

Зауважена байдужість українського представницького стану стала одним із яскравих проявів його ціннісної відмови від ідеї повновартісної української державності на користь змагань за вужчі цілі – за комплекс станових прерогатив та збереження своєї традиційної ієрархії. Люблінська унія 1659 р. як акт парламентарний зафіксувала визнання українською шляхтою такого свого статусу на папері. Крім усього, згасання у світоглядних імперативах української еліти державницького інстинкту супроводжувалося втратою нею інтересу до самостійної зовнішньополітичної лінії. Справа М.Глинського стала по суті останньою конвульсією, яка своєю невдачею підвела остаточну риску під невтішними з огляду на українську перспективу реаліями: репрезентант українського суспільства, а звідси й український чинник загалом, випав з грона суб`єктів міжнародних відносин. Не мислячи категоріями геополітичних інтересів українського світу, звузивши його обрії до “заховання старовини” в рамках Польське-Литовської держави, а далі й Речі Посполитої, еліта не робить спроб поглянути на стихійний потяг українських козаків до Дону з пункту української перспективи. Стратегічну необхідність закріплення українського сліду на Дону та поширення українських впливів у Полі, яку добре розуміли в княжі часи, еліта польське—литовської доби осягнути не осилила. Традиція Київської Русі, яка тягла до колонізації руським елементом Поля та Дону [17] залишилися без продовження і це в підсумку руйнівним чином відбилося на історичній долі цієї ж еліти та українського світу в цілому.

Козацтво виявилися єдиним чинником, який, сам того не усвідомлюючи, репрезентував українські інтереси, а ширше – і європейські — в регіоні Поле-Дон-Волга-Яїк. Однак козацький потяг до Донської землі не супроводжувався розумінням його віддалених наслідків. Був це неусвідомлений вияв козацької стихії, аналогічний руху за дніпрові пороги. Козаки тягнули в обидва кінці, не добачаючи принципової різниці між Доном і Запоріжжям, їхніх хаотичних зусиль виявилося недостатньо, щоб зробити Дон ще одним своїм осідком на зразок Запорізької Січі. Попри перевагу української хвилі на Нижньому Дону, який завдяки цьому перетворився на рушія козакотворення в регіоні, снаги перемолоти в стихійний спосіб інші допливи козакам забракло. Утім, навіть залишившись наодинці зі своїми порухами, козацтво спромоглося врятувати тут українські інтереси від цілковитого занедбання. Донське козацтво постало густо замішаним на українській крові, чулося особливим етносоціальним організмом, сприймало українських козаків як “не чужу”, споріднену спільноту. У часи найбільшої впливовості чинника міжкозацьких стосунків на військове—політичну ситуацію у Східній Європі (остання чверть XVI- середина XVIIст.) українським козакам належала роль лідера в них. Словом, можливості для протидії українських та польсько-литовських чинників московській політиці в регіоні залишалися суттєвими, хоча й не такими сприятливими, як на етапі закозачення Дону, Волги та Яїка. Від реальної змоги забезпечити безпосереднє опанування регіону центр ваги тепер переміщувався в площину нарощування впливу серед новопосталих козацтв та у змагання з Москвою за політичну орієнтацію останніх. І найвірогіднішим Інструментом втілення задумів залишалися українські козаки з їх кревними інтересами на Дону, та в Полі.

У такому стані успадкувала проблему Польща, коли по Люблінській унії перебрала на себе усю повноту українських справ, а також реалізацію зовнішньополітичних стратегій держави. У часі збіглося це з появою у середовищі українських козаків перших порухів до осмислення можливої ролі Поля й Дону у польсько-козацьких стосунках. Козацтво, яке динамічно розвивалося і яке, за влучним спостереженням С.Леп`явка [18], “з кожним десятиліттям змінювало своє обличчя”, у другій половині XVI ст. вийшло за межі явища прикордонного життя й розпочало шукати своє особливе місце в становій ієрархії українського суспільства. Швидко перетворюючись на суб`єкт міжнародних відносин, козацтво поступово нащупує найслабшу ланку в позиції Варшави – дедалі гострішу й постійнішу потребу в козацьких “заслугах кривавих” – та підступається до ідеї використання у змаганнях за власні інтереси в Речі Посполитій зовнішніх чинників, донського зокрема. Мабуть, не випадково, згідно з М.Бельським, король С.Баторій побачив у намірі частини козаків відійти на Дон віщуна “неспокою”, а також загрозу появи цих козаків у московському війську [19]. Польський хроніст вважав такий крок козаків одним із прикінцевих спонукувальних мотивів до “Баторієвої реформи” [20]. Продемонстрований королем чи лише самим М.Бєльським, неважливо, підхід до оцінки зв`язків українського козацтва з Доном, засвідчує, що воно, коли й не давало безпосередніх підстав для подібних розмірковувань, то, принаймні, наштовхувало на схожі асоціації. Але в кожнім разі Варшава відчувала якусь присутність донського чинника у комплексі обставин, які формували поле її стосунків з українськими козаками.

У першій половині XVII ст., а точніше після вигасання Великої московської Смути Польща мала справу вже з козацькими стратегіями використання регіону Поле – Дон — Волга — Яїк, які стали відгомоном появи в еліти стану здатності до опрацювання власної політики як такої. Козацька верхівка, ступивши в часи морального лідерства П.Сагайдачного на стежку підпорядкування всіх спеціально планованих нею заходів змаганням за інтересам змагань за станові прерогативи, розглядала стосунки Війська Запорізького з козацтвами Волги. Яїка, а в першу чергу Дону як одну із своїх зовнішніх опор у протистоянні з державною машиною Речі Посполитої. Остання зіштовхнулася зі зливою спільних морських походів українських та донських козаків, комбінуванням військових дій на турецько-татарському напрямку з Дніпра і Дону, масовими переміщеннями людності між Січчю і Військом Донським, солідарністю донців та запорожців у відстоюванні козацьких вольностей від зазіхань відповідно Москви та Варшави. У розрахунках українського козацтва Дон бачився недосяжним для польських рук місцем перечікування репресій в Україні, територією можливої міграції, базою для здійснення морських походів, а Військо Донське – джерелом військової допомоги в часи повстань. Через Донську землю Й за участю донців українські козаки підтримували зв`язки з волзьким та яїцьким козацтвами. Контакти з цими спільнотами не були такими інтенсивними та впливовими як українське— донські стосунки, але забезпечували цілісність полотна міжкозацьких взаємин в рамках поясу християнських козацтв, українську присутність на Волзі та Яїку та не давали остаточно згорнутися перспективі інтеграції регіону до європейського світу [21].

За місце можливого переселення вважалося козаками й Поле. Осадження обабіч татарських шляхів під віддаленою зверхністю Москви та її воєвод – таким уявлялося життя на новому місці. Наприкінці 30-х рр. XVII ст. уривчасті допливи нечисленних переселенців змінилися масовою міграцією українців в авангарді якого йшли козаки і який підготував грунт до перелому в залюдненні теренів майбутньої Слобожанщини, здійсненому в середині XVII ст. знову ж таки українськими руками.

Отже, для польських чинників проблема регіону Поле – Дон – Волга Яїк тісно перепліталася з козацьким питанням й спонукувала до відмови від тієї інертності, яку сповідувала Литва. Однак Варшава успадковує від своєї попередниці цілковиту байдужість на обох напрямках. Ні згаданий регіон в цілому, ні бодай колонізація Поля чи Військо Донське не стають об`єктами її спеціальної уваги. Потреби забезпечити свою присутність в регіоні польські чинники не бачать. Ці проблеми не розглядаються ні під кутом протистояння з Москвою, ні крізь призму взаємин з українським козацтвом. Інтересів Варшави в Полі, на Дону чи Волзі польська суспільна думка, як І українська, не знаходить. Усі відомі на сьогодні концептуальні проекти вирішення татарської та козацької проблем, датовані кінцем XVI- першою половиною XVIIст., оминають зв`язки українських козаків з іншими козацтвами, як і чинник Поля. Пропонуючи розв`язання козацького питання, Й.Верещинський, П.Грабовський, Ш.Старовольський, К.Пальчовський, С.Конецпольський [22] свою увагу зосереджують винятково до міжріччя Дніпра та Дністра з північним Причорномор`ям включно. Геополітичні роздуми П.Грабовського Ш.Старовольського з приводу Кримського ханату та ногайців не охоплюють східніших теренів по Великому Кордону, віддзеркалюючи слабку обізнаність з реальним розкладом сил в рамках східноєвропейської рівноваги. Ставлячи польській еліті за приклад московські підходи до політики проти мусульманських сусідів і відзначаючи просування Московії по всьому фронту від Каспія до Перекопа, П.Грабовський, однак, не пропонує Варшаві опрацювати альтернативну стратегію опанування регіону. Східна межа його “Польщі нижньої” локалізована пониззям Дніпра [23], хоча кількома сторінками раніше Йшлося про небезпеку для Польщі того, що Москва ніби вже “аж за Перекоп зайшла (на схід від Перекопу В.Б.) по берегах моря Каспійського на півдні” [24]. Схожу концепцію сповідував Ш.Старовольський: осадженими козаками мали бути землі між Дністром і Дніпром” [25].

Зрештою, чи не найяскравіше про відношення польської еліти до проблеми Поля, Дону, Волги, Яїка свідчить “Дискурс про знесення кримських татар і лігу з Москвою” С.Конецпольського, написаний, як з`ясував В.Томкевич в 1636 р., а поданий королю на переломі 1644-1645 рр. [26]. Коронний гетьман розмірковував над проектом антитатарського союзу з Москвою коштом елекції Яна Казимира на московський стіл та надання останній земель між Азовом і Кримом за умови повернення Речі Посполитій якоїсь частини земель по північно-східному кордону (в домен Яна Казимиру) [27]. Пропонуючи такий ризикований план “знесення татар” С.Конецпольський давав собі раду у віроломстві Москви. Занепокоєння викликала в нього ймовірність перетворення Кримського ханату на васала Москви та на її постійного союзника проти Польщі. Загроза бачилася і в тому, що в разі приєднання до Московії зазначених вище земель та матиме тісніші контакти з українським козацтвом і може на релігійнім грунті замахнутися на відірвання від Речі Посполитої спершу козаків, “а потім і всієї Русі”. Однак жодних емоцій, ба, навіть, згадки, не викликав неминучий, як на пропонований проект, перехід під московський контроль Поля, Дону, Волги та Яїка. Цей регіон беззастережно віддавався на відкуп Московії. Геополітичних збитків для Речі Посполитої від такого кроку С.Конецпольський не відчував. Польсько-московські змагання в його уяві перебували поза сферою впливу чинника регіону.

На такому тлі цілком закономірною виглядає відсутність спеціального інтересу до проблематики регіону з боку шляхетських сеймиків та вальних сеймів. На останніх це питання не поставало; навіть не порушувалося королем у передсеймових легаціях [28]. З відомих на сьогодні сеймикових інструкцій жодна його не обговорює [29]. Не виринає воно й у дипломатичних контактах Речі Посполитою з Московією [30].

Варшава не бачить необхідності в опрацюванні державної політики з колонізаційного вклинення в Поле. Стихійний рух українського населення в бік майбутньої Слобожанщини залишився без реальної підтримки. Спеціальної програми, спрямованої на опанування земель на схід від Дніпра, Польща не пропонувала. Князі Вишневецькі та інші освоюють Лівобережжя на власну руку [31]. Натомість московська експансія в Поле стала справою держави й утілювалася всупереч несприятливим обставинам. Однак серед зовнішніх чинників до створення останніх долучилися лише кримці та ногайці. З боку ж офіційної Польщі вперте просування Москви по Пслу та по Сулі залишалося без відповіді. На відміну від Криму, який постійно заперечував право Москви на просування в Поле, Варшава не вдавалася до подібних заходів. Вимоги знести новоосаджені містечка висувала тільки кримська дипломатія [32]. У 1558 р. Іван Грозний, наприклад, був вимушений на вимогу хана ліквідувати Псельське містечко, збудоване тоді ж у гирлі Псла [33] і відчайдушна спроба Москви закріпитися на лівому березі Дніпра зазнала невдач. До кінця 30—х рр. XVIIст. московська дипломатія прагнула притлумити в очах Криму реальний стан з будівництвом “засічних ліній” [34]. Перед Варшавою нічого подібного вона не робила, оскільки та фактично дивилася крізь пальці на її колонізаційні заходи, навіть здійснювані вздовж українське—московського кордону. Під час тривалих переговорів про демаркацію кордонів за наслідками Смоленської війни польські представники вперто відстоювали кожен населений пункт [35], але протягом попередніх десятиліть Варшава на державному рівні нічого спеціально не робила для вгамування апетиту Москви до колонізації Поля, чи, бодай, до використання при цьому українських рук. Тільки в 40-вІ рр. XVIIст. Варшава розпочинає демонструвати порухи до усвідомлення геополітичних загроз від вкоріненим Московії в Полі, а головне від надання там прихистку козакам. У 1640 р., приміром королівські посли вимагали у Посольському приказі завернути назад козацький загін Яцька Острянина [36]. Прикордонні старости агітували острянинців повернутися [37]. Так що винятково приватній Ініціативі шляхти та колонізаційному потягові українського населення Річ Посполита могла завдячувати тому, що Москві було перетнуто шлях до лівого берега Дніпра, а загосподарювані під московською зверхністю терени майбутньої Слобожанщини прибрали українське обличчя. Як влучно висловився М.Грушевський, “голий ограбований український демос упередив державну великоруську народність, в часи найбільших лихоліть своїх опанувавши простори московської України – перехопив у великоруської народності сі території, географічними і політичними обставинами властиво їй призначені до сколонізовання” [38].

Єдиною ділянкою великої проблеми регіону Поле — Дон — Волга — Яїк, на яку Польща постійно звертала увагу, була проекція стосунків українського козацтва з Доном на її (Польщі) дипломатію на турецько-кримському напрямкові. Беручи до увагу тісні українсько-донські стосунки, Варшава цілком вмотивовано взяла на озброєння тактику звинувачення донців та Москви перед Стамбулом і Бахчисараєм в стимулюванні морських походів запорожців [39]. Не втрачала Варшава І підхожих нагод, щоб видати напади запорожців за дії донських козаків. Подібні випадки зафіксовані в 1617, 1622, 1632 рр. [40]. Фактор запорозько-донських зв`язків також використовувався нею для обґрунтування перед Туреччиною та Кримом нереальності зведення українського козацтва [41]. Польща закидала Москві потурання переміщень українських козаків на Дон, де вони пересиджували польські репресії і звідки вибиралися в море й позбавляли спокою мусульманських сусідів.

Інші ж перспективи, які відкривало функціонування козацької вісі Дніпро—Дон, були польськими чинниками зігноровані. Військо Донське як військова та суспільна потуга, здатна спрацьовувати на інтереси Речі Посполитої на обох ключових напрямках – московському та кримсько-турецькому – Варшаву не зацікавило. Не надихнула останню і активна участь донських козаків у подіях Великої московської Смути, де ті відіграли важливу роль у нагнітанні антимосковської напруги та в перемогах самозванців. Прикметно, що й тоді Варшава не докладала зусиль для залучення козацтв Дону, Волги, Яїка й Терека. Втягнув тих у вир подій Лжедмитро І, який діяв через запорожців. Далі вже самі донські козаки виказували бажання служити проти Москви й реально служили. Навіть після того, як у 1615 р. новий московський цар Михайло Федорович ліквідував ненависні для Війська Донського санкції Бориса Годунова, які свого часу каталізували на Дону антимосковські настрої, донці продовжували скоса дивитися в бік Москви. У 1618 р. вони відмовили царю в допомозі проти королевича Владислава, більше того під час підготовки цього останнього походу польського війська на Москву та після невдалого штурму столиці Московії до королевича, як раніше до першого самозванця, приходили донські посланці з пропозиціями служби [42]. Не відреагувала Варшава і на гострий московське—донський конфлікт початку 30-х рр. [43], хоча на обрії вже заносилося на нову війну з Москвою. Без реакції залишилася відмова донців висунутися в 1630 р. на вимогу Москви до Очакова для спільного з турками походу на Річ Посполиту [44]. Під час Смоленської війни Варшава не зробила жодних порухів, щоб принаймні унеможливити появу донців у московському війську.

Так само Військо Донське не стало стабільним об`єктом розрахунків Польщі як військова потуга, здатна прислужитися і проти Туреччини, і Криму. Лише в найкритичніші моменти в польських колах виникали ідеї разових залучень донців до оборонних дій, як-от після поразки під Цецорою та напередодні Хотинської війни. Під кінець 1620 р. анонімний автор трактату про оборону речі Посполитої від турок і татар пропонував закликати через запорожців донських козаків, пообіцявши останнім певну платню [45]. Навесні – влітку 1621 р. Варшава, ймовірно, пробувала через запорожців притягнути донців до участі в Хотинській кампанії. Опосередковано про це свідчить той факт, що зазивачі від Я.Бородавкл, які прибули на Дон на початку червня обіцяли донцям платню [46]. Очевидно пропозиції Варшави були передані Війську Запорізькому в березні 1621 р. королівським посланцем Б. Обалковським, хоча Я.Бородавка у своєму листі до Жигмунта III, написаному по гарячих слідах появи Б.Обалковського на Запоріжжі, нічого про них не згадує [47]. Відсутні будь-які сліди намірів короля залучити донців і в його трьох листах на Січ, висланих в травні, тоді як запорожці пристрасно закликаються в цих документах до війни з не приятелем [48]. А отже навіть за на й критичнішого для Речі Посполитої за всю першу половину XVIIст. військово-політичного становища на півдні донський чинник перебував на маргінесах її уваги.

Донці, втім, відгукнулися на заклик запорожців і з`явилися під Хотин. Один із загонів взяв безпосередню участь у військових діях, інший прийшов у дні польське—турецьких переговорів і його появу польські мемуаристи прирівнюють до останньої каплі, яка схилила противника до замирення, третій прибув уже після завершення військових дій [49]. Отаман останнього Василь Нагаєв 4 липня 1622 р. листовно звернувся до Жигмунда IIIз табору під

Кагарликом за платнею [50].

* * *

Як бачимо, з двох альтернативних сил, спроможних скористатися з нової геополітичної ситуації, створеної в поясі Поле – Дон – Волга – Яїк розпадом Великою Орди та зародженням тут християнських козацтв, лише Московія була свідомою стратегічної необхідності свого вкорінення в цьому регіоні. Змагання за впливи на козацькі спільноти та за опанування Поля не вийшло. Еліти Польсько-Литовської держави фактично віддали регіон на відкуп Москві. Не розбудив їх і стихійних рух українських козаків в бік Дону та колонізаційний потяг українського населення з тими ж козаками на чолі в напрямку майбутньої Слобожанщини. У випадку з українським “народом політичним” така байдужість стала логічним наслідком втрати ним інтересу до самостійного державного існування та звуження його політичних горизонтів до рівня заховання “старовини”. Вільно ж, а потім І Варшава демонстрували відсутність цілісного бачення обох ключових для них східноєвропейських проблем -кримське—турецької та московської, – а отже й східноєвропейської перспективи в цілому.

Невдовзі після Люблінської унії з`ясувалося, що Варшава, як і її попередник Велике князівство Литовське, не здатна запропонувати ефективну модель протистояння Кримському ханатові та Московщині. Кримська політика Варшави у своїй основі копіювала литовський варіант, у рамках якого увага зосереджувалася на стримуванні апетитів Криму, а не на принциповому вирішення проблеми. Сповідувані польськими чинниками стратегії не забезпечували ні надійної оборони держави, ні обплутування Криму путами дипломатичних комбінацій, ні акцентованих наступальних дій. Більше того Варшава, на відміну від Москви, не мала чітко опрацьованої доктрини знешкодження руйнівної для неї сили ханату та турецької загрози. Порухи Владислава IVсередини 40-х рр. XVIIст. скидалися на волання в пустелі й були вороже сприйняті шляхетським загалом [51]. Аналогічну картину спостерігаємо на московському фланзі. Польща не демонструє комплексного сприйняття проблеми своїх стосунків з Московією. Наскільки остання, перебуваючи в незрівнянно гірших умовах, вперто крок за кроком формувала собі сприятливі геополітичні передумови для змагань зі своєю головною суперницею, наскільки ж Варшава легковажила цим питанням і ставила винятково на військову силу. Не перешкоджаючи Московії колонізувати Поле та поширювати свій вплив на донське, волзьке та яїцьке козацтва, Польща позбавила себе можливості відрізати свою головну конкурентку на Сході від Північного Кавказу, Каспія, створити ворожий для неї пояс від України до Волги, перетягти на свій бік перелічені козацькі спільноти. Натомість Москва зуміла поступово зміцнити південний фланг, ослабити негативний вплив на стосунки з Польщею кримське—ногайського чинника на її позицію у змаганнях з Річчю Посполитою, підсилити свою військову потугу додатковими військовими контингентами (козацькими), зрештою, зміцнити свою геополітичну позицію в цілому.

Короткозорі підходи Варшави до проблеми регіону Поле-Дон-Волга-Яїк виразно відтінюють той факт, що для неї геополітичні проблеми східного рубежу європейського світу були засадничо чужими. Іманентна зорієнтованість на Балтику стала підставовою причиною недбалості Польщі на східному та південне—східному флангах. Змагання зі Швецією та Орденом мали для неї беззаперечний пріоритет перед московськими, а особливо кримсько-турецькими справами. Інтегрувавши руські землі Варшава при цьому не перебрала на себе функцію оборони тих інтересів, які це приєднання за собою потягнуло. Така відстороненість, та її логічний наслідок – брак цілісної східної політики — дорого обійшлася українському світові, а в кінцевому рахунку болюче вдарила і по самій Речі Посполитій. Сила Московії приросла кричущою недбалістю Варшави. Москва сповна використала надану їй можливість і, вибравши слушний час, перейшла в другій половині XVIIст. до перекроювання на свій лад політичної карти Східної Європи.

Бібліографічні посилання:

1.Див. хоча б: Беляєв Й. О сторожевой, станичной и полевой службе на крымской
украйне Московского государства до царя Алексея Михайловича ІІ Чтения в Обществе
истории и древностей Российских. – 1846. – №4. – С.5-60; Загоровский В. П. История
вхождеиия Центрального Черноземья в состав Российского государства в XVI веке. –
Воронеж,1991;МиклашевскийЙ.Изисториихозяйственного быта Московского
государства. 4.1. Заселение и сельское хозяйство южной окраины XVII в. – М., 1894.

2.Там само.

3.Серед наявних праць слід виділити наступні:

Заседателева Л.Б.Терскиеказаки
(середина XVI – начало XX вв.) Историко-этнографические очерки. – М., 1974; Карпов
А.Б.Уральцы.Историческийочерк.-Уральск,1911;МининковН.А.Донское
казачество на заре своей истории. – Ростов-на-Дону, 1992; Козлов В. Й. Кавказ в
судьбах казачества. – СПб., 1996

4.Барановский Б. Кавказ и Польша в XVII в // Россия, Польша и Причерноморье в XV-
XVII вв. – М., 1979. – С.248-262.

5.Подорожні нотатки Перо Таруфа// Україна в минулому. – К.; Львів, 1996. – С.183. Див.
також: Королев В.Н. К вопросу о славянорусском населений Дона в ХІІІ-ХУІ веках //
Северное Причерноморье и Поволжье во взаимоотношениях Востока и Запада в XII-
XVI веках. – Ростов-на-Дону, 1992. С.122-128.

6.Див.: Мавродин В.В. Славяно-русское население Нижнего Дона и Северного Кавказа в
Х-ХІУ веках. // Ученые записки ЛГПИ. – 1938. – Т.Х. – С.239-261.

7.НовосельскийА.А.БорьбаМосковскогогосударствастатарами…-С.161-166;
Смирнов П.П. Города в московском государстве. – К., 1917. – Т. 1. -4.2. -С.50.

8.По роль українських переселенців у залюднення Слобожанщини й у колонізації Поля
загаломдив: Багалій Д.Очерки поисторииколонизациистепнойУкраиныМосковского государства. – М., 1888. – С. 155-196; Миклашевський И.Н. К истории хозяйственного быта Московского государства. 4.1. Заселение и сельское хозяйство южной окраины в XVII веке. – М., 1894. – С.167-170.

9.Детальніше по це див.: Брехуненко В.А. Стосунки українського козацтва… -С.93-106.

10.НаСередньомуДонусубстратдонськогокозацтваутворювавсязадомінування
вихідців (здебільшого козаків) з московсько-рязанського прикордоння. Ногайці різних
колін, азовці,кримці,українськікозакивідігравали підпорядковану роль.НаНизу
перевагабула заукраїнськимикозаками(БрехуненкоВ.А.Стосункиукраїнського
козацтва з Доном… – С.81).

11.Див., зокрема: Хорошкевич А.Л.Русское государство в системе международных
отношений конца XV- начале XVIв. – М., 1980. – С Л.; Ее же. Русь й Крым. – М., 1999.

-С. 24-36; KolankowskiL. DziejeWielkogoksięstwaLitewskogozaJagiełłonov. – Warszawa, 1930.- S. 158-167.

12.. Греков Й.Б. Очерки по истории междунароодных отношений Восточной Европы XIV-
XVI вв. – М,, 1863. – 165-170; KolnakowskiL. ProblemKrymuwdziejachJagiellonskich//
KwartalnikHistoryczny. – 1935. – № XLIX. – S. 279-300.

13. Хорошкевич А.Л. Русь, Крым й Астрахань в начале XVI в. // Центральна і Східна
Європа в ХV-ХVІІІ століттях: питання соціально-економічної та політичної історії. До
100-річчя від дня народження Професора Дмитра Похилевича. – Львів, 1998. – С. 162-
173.

14.Про військові операції Москви проти Криму в 1556—1560 рр. див., наприклад: СоловйовС.М. История России с древнейших времен. – М., 1989. – Т.6. – С.479-480.

15.Див.:СергійчукВ.І.ІменемВійськаЗарпорьізького.Українськекозацтвовміжнародних відносинах XVI- середини XVIIст. – К., 1991. – С. 27-32; Татищев В.Н.
Лексикон российцский исторический, географический, политический й гражданский.-
СПб., 1793.-Ч.ІІ.-С.168-169.

16.Сухоруков В.Д.. Историческое описание земли Войска Донского. – Новочеркасск, 1867.
-С. 28

17.Про слов`янські анклави на Дону доби Київської Русі див.: Мавродин В.В. Славяно-
русское население… – С.238—24.

18.Леп`явко С. А. Українське козацтво в міжнародних відносинах (1561-1591). – Чернігів,1999.-С.!96.

19.KronikaMarcinaBielskiego. – Sanok, 1856. – Т. IIІ. – S.1360-1361.

20. Ibid.- S.1361.

21.Детальніше про місце Дону в тактичних розрахунках українського козацтва першої
половини XVIIст. див.: Брехуненко В.А. Стосунки українського козацтва з Доном…-
С.125-134.

22.GrabowskiP. Polskaniznaalboosadapolska. – Krakow, 1859; DiskursozniesieniuTatarowKrymskichilidzezMoskwa// PamiętnikioKoniecpolskich. – Lwow, 1842. – S.301-303;
Pismapolityczneks. JozefaWeweszczynskiego. – Krakow, 1858; StarowolskiS. PobudkaalboradanazniesienieTatarowpetekopskich. – 1618; PalczowskiK. Okozakahjesliichznosicczyniediskurs. – Krakow, 1618.

23.GrabowskiP. Polskaniznaalboosadapolska… – S.12.

24. Ibid. – S.9.

25.StarowolskiS. Pobudkaalborada… – S.2v.

26.TomkiewiczW. JeremiWisniewiocki(1612-1651). – Warszawa, 1933. – S.150. Див. також:
MajewskiW. PłanywojnytureckiejWładysławaIVarzekomeprzymierzekozacko-tureckiez1645г. // Przeglądhistoryczny. – Warszawa, 1973. – Т.64. – S.271-272.

27. Diskurs o zniesieniu Tatarow Krymskih… – S.302

28.Voluminalegume. – Petersburg, 1859 – Т.2-4; Scriptores rerum poloicarum. – Krakow, 1872.-Т.1; 1887. – Т.2;1903. – Т.18;1907. – Т.20; 1911. – Т.21. Перебіг значної частини
сеймівXVI—першоїполовиниXVIIст..ставоб`єктом спеціальнихстудій Найповніший перелік спеціальної літератури див: RzoncaJ. Seimyzlat 1597 i 1598/ Częsc 1. Bezowocnysejmz 1597 roku. – Warszawa-Wrocław, 1989. – S. 3-4.

29.Scriptoresrerumpolonicarum. – Krakow,1872. – Т.1; 1887. – Т.2; 1901. – Т.18; 1907. –
Т.20; 1911. – Т.21, Див. також літературу про сейми, в котрій аналізуються інструкції
сеймиків (перелік див. RzoncaJ. Seimyzlat 1597…-S.3-4).

30.Сборннк Императорского русского исторического общества. – СПб.,1892. – Т.71;
СПб.,1912. — Т.137;Флоря Б.Н. Русско—польские отношения и балтийский вопрос в
конце XVI- начале XVIIвека. – М., 1973; WisnerH. KrolIcar. RzeczpospolitaIMoskwawXVIі XVIIwieku. Warszawa, 1995.

31. Ширше по колонізацію Лівобережжя див.: WidackiJ. KniazJarema. – Katowice, 1984. –
S.33-44; TomkiewiczW. JeremiWisiowecki. – S.57-113.

32.КримвідразувідчувзагрозувідвирішальноїдляопануванняПоляактивізації
московських зусиль в 30-х рр. XVIIст. й рішуче вимагав припинення колонізації
(Новосельський А.А. Борьба Московского государства… – С. 262-264).

33.Загоровский В. П. История вхождения Центрального Черноземья… -С. 142.

34.Новосельський А.А. Борьба Московского государства… – С. 263.

35.GodziszewskiW. Granicapolsko-moskiewskawedlepokojupolanowskiego (wytyczonawlatach 1634-1648).- Krakow, 1934. – S.18-33.

36.Соловйов С.М. История России с древнейших времен… -С.185.

37.Грушевський М.С. Історія України-Руси. – С.76.

38.Там само,-С.58.

39.РДАДА- -Ф. 89. – 1632 №3. – Арк. 255-256; Жерела до історії … – С. 151, 359, 362;
Жукович П. Сеймовая борьба православного западно-русского дворянства с церковной
унией(с1609г.). -СІЖ, 1912.-Вып.6.-С. 131.

40. РДАДА. – Ф. 89. – 1615 №4. – Арк. 124; Scriptores rerum polonicarum. – Krakow, 1880. –
Т.5. – S.54.

41.Жерела до історії… -С.151.

42.Грушевський М.С.Історія України-Руси. – Т.7. – С.377; Соловйов С.М. История
России с древнейших Бремен. – Т. 7, -С, 101-102.

43.перебіг цього конфлікту див.: Брехуненко В.А. Стосунки українського козацтва…
С. 194-196.

44.Новосельський А.А. Борьба Московского государства с татарами… – С.259-260.

45.Жерела,..-С.221.

46.РДАДА. – Ф.89. – 1621 №3. – Арк. 8

47.Див,: Мицик Ю.А. Два листи гетьмана Нероди (Бородавки). // Марра Мundi. Збірник
наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. — Львів;
Київ;Нью-Йорк,1996. -С.438-439.

48. Biblioteka РАNw Korniku. – №330. – S.770-780.

49. Про участь донських козаків у Хотинській війні див: PodhorodeckiL., RaszbaN. WojnaChocimska. – Krakow, 1979. – S.126, 277-280. Див. також: BibliotekaPANwKrakowie –
№1051, – S.460-460 v.; Акты Московского государства. – СПб., 1890. – Т.1. – С.177;
MalewskaH. ListystaropolskiezepokiWazow. – Krakow, 1978. – S.216

50.BibliotekaPANwKrakowie. – №1051. – S.460-460 v.

51.Ширше про кримські й турецькі плани Владислава IVта про їхній крах див.: CzermakW. PłanywojnytureckiejWładysławaIV. – Krakow, 1895. CzaplanskiW. WładysławaIVIjegoczasy. – Warszawa, 1972. – S. 359-365.

Стаття взята зі збірника наукових праць «Історія і особистість історика». – Дніпропетровськ: Національний гірничий університет, 2004. – 327 с.