Деякі аспекти воєнного мистецтва та морально-психологічних питань у битві під Берестечком 1651 року

Стороженко Іван

Деякі аспекти воєнного мистецтва та морально-психологічних питань у битві під Берестечком 1651 року

 

 

Аналіз причин дестабілізації воєнної обстановки в Україні після Зборівського миру протягом 1650 р. виклав у своїй доповіді на польському сеймі (грудень 1650 — січень 1651 рр.) київський воєво­да А. Кисіль [1, С.361-372.]. Серед них він назвав:

  1. Польський сейм, який відбувся у грудні 1649 — січні 1650 рр., відмовився затвердити пункт Зборівського договору стосовно скасу­вання унії. Серед козацтва, міщан та селян це викликало обурення і недовіру до реальної можливості втілити умови Зборівського дого­вору у життя.
  2. На початку 1650 р. з неволі повернувся М. Потоцький. В Укра­їні поширились чутки, що його випустили для того, аби він помстився козакам, і що татари йому у цьому допоможуть. Серед населення звучали заклики до зброї і пропозиції рушити на лінію (західний кордон козацької землі по річки Случ та Мурафі). Б. Хмельницький провів переговори з кримським ханом та турецьким султаном, які під­твердили вірність укладеного українсько-кримськотатарського союзу.
  3. Волею польського короля 30 березня  1650 р.  М.  Потоцький був поновлений на своїй посаді великого коронного гетьмана і при­значений головнокомандуючим збройними силами Польщі.  Король пропонував йому розпочати формування польського війська, а табір розташувати не в Луцьку,  а  на  Наддністрянщині та  Поділлі  або ближче до козацької лінії [1, С.324].  М.  Потоцький почав збирати військо, що було сприйнято в Україні як відмову Польщі від Зборівського договору і підготовку до війни.
  4. Через поведінку М. Потоцького питання війни і миру почали загострюватися. До Б.  Хмельницького він написав ультимативного листа, в якому в образливій формі вимагав вивести козацьке вій­сько з Брацлавщини і повернути шляхті майно, а також заборонив мати зносини з іноземними державами. Одночасно став зосереджувати війська на українському кордоні.

Б. Хмельницький у вересні 1650 р. здійснив блискавичний похід у Молдавію у складі 40 тис. української піхоти і 20 тис. татарської кінноти. Результати походу завершились українсько-моддавською угодою, згідно з якою Молдавія стала союзницею України проти Поль­щі. Повертаючись з молдавського походу, Б. Хмельницький вислав М. Потоцькому ультиматум, в якому вимагав негайно розпустити військо, погрожуючи, що інакше він разом з татарами піде на Поль­щу. М. Потоцький вимушений був відвести свої війська від україн­ського кордону.

  1. Від татар Б. Хмельницький отримав інформацію, що в Криму поляки ведуть певну роботу з метою підкупити кримського хана. його оточення, беїв та мурз, аби ті виступили проти козаків. Ця інформація поширилась серед населення України і викликала анти-польські настрої, спричинивши таким чином невідворотність війни проти польської шляхти. Б. Хмельницький вимушений був знову звер­нутися за Гарантіями союзу до турецького султана, який у своєму листі (грудень 1650 р.) запевнив українського гетьмана, що „кримський хан отримав від нього суворий наказ, щоб він на польську сторону не звертав ні свої очі, ні свої вуха, а, навпаки, якщо б звідти подув на вас і на все ваше військо який-небудь злий вітер, почалася воєнна руїна або пригноблення, якщо б поляки захотіли на вас раптово і навально напасти, то щоб він завжди, коли буде потреба, вам допо­магав своїм спритним і швидким татарським військом” [1, С.373-376].

У цих умовах до своїх маєтків почала повертатися шляхта. Пору­шуючи умови Зборівського договору, вони почали карати селян за участь у повстанні. Так, за свідченням А. Виміни, князь Корецький покарав своїх підлеглих, посадовивши їх на палі [2, С.188.]. Про жорстоку роз­праву М. Потоцького над селянами повідомляє Г. Граб`янка [3, С.95-99]. Усе це викликало нову хвилю селянських повстань проти польської шляхти.

Союзні відносини України з Кримським ханством та Молдавією, дружні дипломатичні стосунки Б. Хмельницького з турецьким султа­ном, трансільванським князем та московським царем, а також на­явність у розпорядженні козацького гетьмана величезної армії ви­кликали у польського короля та його оточення стурбованість. На сеймі (грудень 1650 р.) польський король закликав до збройної бо­ротьби проти Б. Хмельницького. Сейм прийняв ухвалу про створення 50-тисячної регулярної армії та про скликання ополчення (посполи­те рушення) [4, С.68]. Районом зосередження польського війська було обра­но спочатку Старокостянтинів, а потім містечко Сокаль. У відповідь на ці заходи Б. Хмельницький оголосив збір війська до Білої Церкви. За думкою В. Маєвського, початок війни  1651 р. поклали імпульсивні люди з обох боків: Д. Нечай та М. Калиновський. Перший (брацлавський полковник), підтримуючи осередки селян-повстанців, на початку лютого 1651 р. зайняв містечка Красне та Мурафу на поль­ській стороні. Другий (польний коронний гетьман), маючи 12-тисячне військо для приборкання повстання на Брацлавщині, раптово атаку­вав Красне, а потім і Мурафу. Козацькі загони були розгромлені, загинув і Д. Нечай. Після цього М. Калиновський перейшов лінію, здобув декілька міст на українському боці і 10 березня підійшов до Вінниці, облогу якої вів протягом тижня. Від Білої Церкви, де була зосереджена українська армія, вирушив на допомогу І. Богунові до Вінниці її авангард, який складався з чотирьох козацьких полків та загону татар. Удар, завданий М. Калиновському, викликав у поль­ському війську (за свідченням польського офіцера) паніку, що пере­вищувала пилявецьку. Опам`ятавшись біля Бара, М. Калиновський вирушив до Кам`янця-Подільського. Авангард української армії пере­слідував польське військо до цієї фортеці, а потім на північний захід до району Сокаля. Основним завданням авангарду було блокувати основні комунікації ворога на театрі воєнних дій з метою його ізо­ляції і виснаження.

Очевидно, збір війська до Білої Церкви Б. Хмельницький оголосив у лютому 1651 р. Лист очаківського бея Армадана (лютий 1651 р.) до Б. Хмельницького свідчить, що останній ще раніше, мабуть, у січні 1651 р., звернувся за допомогою до кримського хана. Мова йшла, напевно, про виділення поки що авангарду кримськотатарського вій­ська, тобто невеликого загону, у розпорядження Б. Хмельницького. Армадан повідомляв, що нуреддін-султан вирушив у похід і зараз перебуває у Перекопі, а він (Армадан) через декілька днів направить до Б. Хмельницького військо, очолюване його хорунжим Ахметом Кургушом [1, С.385-387]. Отже, на допомогу Б. Хмельницькому до Чигирина Іслам-Ґірей III відправив загін кримських та очаківських (можливо, й інших) татар на чолі зі своїм молодшим братом нуреддін-султаном Газі-Ґіреєм. Через свою шляхетність і важливість посади у ханаті він не міг вирушити у похід, маючи військо менше 20 тис. воїнів [5, C.234]. Вважаємо повідомлення джерел та літератури [4, С.90], що у нуреддін-султа­на було 5-8 тис. воїнів, помилковим.

Затримка з висланням допомоги з боку кримського хана, у тому числі і його прихід в Україну пізніше, ніж очікував Б. Хмельницький, можливо, була пов`язана з нападами на Крим донських козаків або з іншими причинами  внутрішнього життя.  Але звертання Б.  Хмельницького у грудні 1650 р. до турецького султана Мухамеда, а в лютому 1651 р. до його великого візира Ахмед-паші з проханням у листах, щоб кримський хан надавав допомогу Війську Запорізькому [1, С.387-390], свідчить, що в українсько-кримськотатарських стосунках відбулися серйозні зміни.

По датах підписаних документів орієнтовно можна визначити, що Б. Хмельницький у середині березня 1651 р. прибув до Білої Цер­кви, де вже була зосереджена українська армія. Зі собою він, оче­видно, привів загін кримськотатарського війська та гетьманську арти­лерію. З початком квітня 1651 р. полки рушили з Білої Церкви за окремими маршрутами до лінії по ріці Случ у район Старокостянтинова. У двадцятих числах цього місяця штаб Б. Хмельницького стояв у Животові, де він зустрічав посла турецького султана [1,С.403-404]. У кінці квітня військо було зосереджене біля Гончарихи, а потім рушило до Старокостянтинова [1, С.405-406]. Постоявши там майже тиждень, воно пройшло через Проскурів, Волочиськ, Тернопіль і стало табором біля Зборова, сподіваючись перекрити шлях просування польського війська до кор­донів Війська Запорізького. Тут гетьман підписав кілька універсалів, зокрема 19, 25 і 26 травня 1651 р.[6, С.216-218] Пересвідчившись, що польський король зі Сокаля планує рушити іншим шляхом, Б. Хмельницький повернувся через Тернопіль до Збаража і 3 червня зупинився на шляху до Вишнівця у Колодному (10 км північніше Збаража) [6, С.218]. Загальна чисельність козацького війська була у межах 60-70 тис. чоловік [7, C.259], тобто 15-17 козацьких полків. Оскільки полкова артилерія (3-фунтові гармати) складалася з 6-7 гармат у кожному полку [8, С.220], а артилерія головного командування (гетьманська), тобто важка польова артиле­рія, була у межах 30 гармат [8, С.220], то загальна чисельність артилерії української армії становила 100-130 гармат. У складі українського війська було близько 170 тис. повстанців, не менше 20 тис. татар та 5 тис. турецьких воїнів [4, С.86,  105]. Кримський хан прибув до українського табору, що біля Колодного, 17 червня 1651 р. [4, С.98] Але кількість кримськотатарського війська, що подається у джерелах і працях, — 28-30 тис. чоловік [4, С.99.], значно занижена. Річ у тім, що відповідно до своєї шляхетності і посади в ханаті він не міг вирушити з військом, яке нараховувало б менше, ніж 60-80 тис. воїнів [8, C. 234.].

У польському таборі під Сокалем було зосереджено 70 тис. чоло­вік, серед них 40 тис. посполитого рушення, 12 тис. піхотинців і драгунів, а також не менше 200 тис. чоловік челяді. Ширилися чут­ки, що через те, що не приходить кримський хан, Б. Хмельницький збирається вирушати назад на Наддніпрянщину. Ця дезінформація з боку Б. Хмельницького поширювалася навмисне, щоб змусити ко­роля зрушити з місця. Але король і його радники боялись вирушати з табору, щоб не повторився зборівський варіант, і побоювались висилати авангард проти української армії, аби не трапилось так, як під Жовтими Водами. З великою обережністю з 15 по 20 червня військо просунулось на 60 км на схід до Берестечка, на більш зруч­ну позицію. Повіривши, що Б. Хмельницький буде відступати до Наддніпрянщини, король удосвіта 27 червня залишив табір під Бе­рестечком і вирішив ще просунути своє військо на схід до Дубна (відстань 50 км). Але своєчасно він отримав звістку, що хан прибув до Б. Хмельницького, і, враховуючи гіркий досвід минулого, не став ризикувати, а повернувся назад у табір під Берестечком [4, С.103-104]. На нашу думку, Б. Хмельницький розраховував не тільки виманити короля з непридатної для поля битви місцевості, а й атакувати польське вій­сько під час маршу і вичікував зручного моменту (для цього ж поширювались чутки про його відступ до Наддніпрянщини), коли воно почне своє просування. Очевидно, Б. Хмельницькому 26 червня стало відомо, що наступного дня вдосвіта польське військо вирушає на Дубно, і він вирішив зранку 27 червня скористатися цим для розгрому ворога на марші або при підході його у район устатку­вання табору. Але початок маршу у цей день ускладнювався релігій­ною обстановкою у кримськотатарському війську. Згідно з мусульман­ським календарем, сьомий місяць Раджаб у 1651 р. у перерахунку на християнський григоріанський календар тривав з 20 червня по 19 липня [9, С.286]. Це один з чотирьох священних місяців, про які Сура 9:36 Корану говорить”. „Воістину, число місяців у Аллаха — дванадцять місяців у писанні Аллаха у той день, коли Він створив небеса і . З них — чотири заборонених, це — стійка релігія: не причиняйте ж в них зла самим собі та борітеся всі з многобожниками, яг вони борються з вами. І знайте, що Аллах — з богобоязливими!” [10, С.164] Раджаб — це місяць „малої” прощі до Мекки. В цей місяць заборонялось вести війни. Це — „місяць Аллаха”, „місяць Алі”, „глухий” тобто упродовж нього не чути гніву Божого, „проливний”, бо упро­довж нього на людей проливається милість Божа. Існує думка, що у Раджаб Мухамед отримав перше „одкровення”, був народжений або зачатий, на 27 число припадає день його вознесіння на небо. З 14 днів року, під час яких правовірний повинен був не спати і моли­тися, 3 припадають на Раджаб. Піст 27 числа Раджаба у ритуально­му значенні дорівнює 60 місяцям посту або 100 ночам посту і 100 ночам молитов, піст одного дня у Раджабі дорівнює одному звичай­ному місяцеві посту та ін. Це місяць благочестивих діянь, воздаяння за які багатократно збільшуються порівняно з іншими місяцями Напередодні першої п`ятниці Раджаба читаються особливі „молитви дарів” [11, С.196]. Тому, мабуть, 22 червня (четвер) і 23 червня (п`ятницю) все кримськотатарське військо провело у молитвах у таборі біля Колодного. Зазначимо, що п`ятниця — святковий день у мусульман („день зібрань”), день обов`язкового зібрання повнолітніх, здорових, вільних мусульман до мечеті для полуденної п`ятничної молитви і слухання проповіді. Існує багато легенд про святкування п`ятниць на небесах, цей день ще називають „днем щедрості Аллаха” [11, С.196].

Про заборонені місяці у Сурі 6:2 Корану сказано: „О ви, що увірували! Не порушуйте обрядів Аллаха, ні заборонених місяців, ні жертвенних тварин, ні прикрас, ні прагнучих до дому забороненого, які шукають щедрості від їх Господа і благовоління” [10, С.102].

За повідомленнями джерел, 30 червня (п`ятницю) 1651 р. у татар був „байрам” [12, С.134]. Аналіз цього питання показав, що це був курбан-байрам, яким у священні місяці (в тому числі й у Раджаб) завершувалась Умра — мала проща [11, С.242.]. Головним змістом курбан-бай-рама було виконання Манасика — ритуального жертвування [11, С.157], в якому брали участь не тільки прочани, а й всі мусульмани. З цією метою кожна сім`я різала домашніх тварин, м`ясо яких на дві трети­ни роздавалось бідним.  Відвідувались могили предків та близьких людей. Свято тривало 3-4 дні. Отже, воно розпочалося 27 червня спеціальними молитвами особового складу кримськотатарського вій­ська, а завершилось святковою трапезою та жертвуванням 30 червня [11, С.89].

Усе це дає підстави для висновку, що дні, які припадали на проведення Берестецької битви, були несприятливими для кримсько­татарського війська, тому що з боку його командування відбувалося свідоме порушення релігійних обрядів і заборон. Останнє було доб­рим ґрунтом для морально-психологічної кризи, в основі якої лежав страх перед Божою карою. На нашу думку, Б. Хмельницькому вда­лося переконати Іслам-Ґірея III у необхідності вплинути на похідних мулл, які, у свою чергу, мали вплинути на особовий склад війська, щоб розпочати марш 27 червня. Але, як показали наступні події, це порушення Корану не виправдало себе: ворог не рушив з місця, а серед кримських татар почуття вини перед Аллахом та побоювання того, щоб він не відвернувся за це від своїх правовірних, наростало.

Розглянемо деякі аспекти цієї битви.

Між табором українського війська (Колодне) та табором поль­ської армії (Берестечко) відстань приблизно 80 км. Для її подолання Б. Хмельницькому необхідно було не менше двох діб. Розрахунки свідчать, що Б. Хмельницький та Іслам-Ґірей III вирушили від Ко­лодного вранці 27 червня за маршрутом: Колодне — Вишнівець (переправа через Горинь) — Кременець (переправа через Ікву) — Козин (переправа через Пляшівку) й у кінці дня 28 червня вийшли на рубіж Лешнів — Редьків — Острів. Першим рухався передовий загін (загін особливого призначення), який складався з татарської кінноти, підсилений козацькими (драгунськими) підрозділами. За ним на відстані півпереходу (15-20 км) рухались головні сили української армії у складі піхоти, артилерії та обозу. У кінці дня 27 червня Іслам-Ґірей (передовий загін) зупинився на ночівлю північно-захід­ніше Кременця на рубежі Дубно—Козин, а Б. Хмельницький — пів­нічно-західніше околиці Кременця. Очевидно, їм вже було відомо, що король відмовився від просування до Дубна, тому зранку плану­валося рушити до Берестечка.

Припущення, що кримськотатарське військо рухалось від Колод­ного до Лешнева окремим маршрутом [4, С.103-104], не може бути прийнятним. І ось чому:

  1. Уся небезпека для польської армії у площині тактичних чин­ників полягала у поєднанні української піхоти з татарською кінно­тою на полі бою. Це позбавляло поляків їх тактичної переваги в ударній силі своєї кавалерії, яку вони завжди мали, воюючи проти повстанських козацьких армій. Оскільки просування військ є скла­довою частиною задуму битви, то питання поєднання козацької пі­хоти з татарською кіннотою на марші є обов`язковим і має свої особливості.
  2. До цих особливостей належить створення з кінноти, підсиле­ної піхотою та артилерією, передового загону або загону особливого призначення [13, С.88.], завданням якого було: а) проведення тактичної роз­відки (охоронної та бойової); б) прикриття головних сил армії, у тому числі й шляхом проведення короткочасного бою, щоб головні сили встигли наблизитись до району бойових дій і зайняти необхід­ний бойовий порядок. Для цього між передовим загоном і головни­ми силами встановлюється відстань, яка дорівнює половині денного переходу (15-20 км) або 3-4 годинам бою [13, C.88]. Отже, незважаючи на високі маршеві можливості татарської кінноти, вона змушена була рухатись зі швидкістю обозу, дотримуючись встановленої відстані від головних сил армії.
  3. Рух татарських загонів на маршрутах, паралельних основному, є цілком закономірним — це рухома бокова мережа охоронної роз­відки, що висилалась передовим загоном та головними силами укра­їнської армії.

Зранку 28 червня головні сили української армії рушили від Кре­менця до Козина, а передовий загін почав переправлятись через Пляшівку і рушив до Лешнева для обладнання коша. У цей час розвідувальний загін підійшов до польського табору, провів розвідку, спалив навколишні села, відбив у королівської челяді багато коней, які паслися далеко за межами табору [4, С.104]. Після переправи через Пляшівку і зосередження біля Лешнева, де були залишені запасні коні, передовий загін у другій половині дня 28 червня підійшов до польського табору під Берестечком і забезпечив проведення бойової розвідки, яка була зосереджена на вивченні рельєфу поля бою, сил ворога, розташування та укріплення табору. Особливо сприятливі умови для такої роботи створюються при проведенні герців, тому татари і козаки закликали поляків до двобою. Надвечір передовий загін був атакований значними силами польської кінноти і вимуше­ний був відступити, зазнавши вагомих втрат [4, С.104]. Наприкінці дня 28 червня у район битви прибули головні сили української армії на чолі з Б. Хмельницьким. Поразка передового загону 28 червня, замішана на релігійному ґрунті,  негативно вплинула на настрій татарських воїнів. Про це свідчить той факт, що наступного дня для підняття морального духу свого війська у передові шеренги бойових підрозділів татарської кінноти стали найвищі особи ханату, впливові люди, відомі полководці. Серед них брати хана: калга-султан Крим-Ґірей, нуреддін-султан Ґазі-Ґірей, а також перекопський бей Туґай та ін. Атаки та­тарської кінноти при підтримці козацької піхоти зранку 29 червня привели до розгрому правого крила польського війська, суттєвих втрат його особового складу та підрозділів тилового забезпечення (обозу). При цьому татари широко застосовували тактику удаваної втечі, що стало пасткою для поляків. Незважаючи на успіх бою, у ньому полягло багато ханської рідні, відомі люди в державі, в тому числі й Туґай-бей [14, С.163; 15, С.30]. Це, безперечно, було сприйнято як кару Аллаха за недотримання Святого письма. Втрата близьких, рідних людей, які були одночасно опорою держави, очевидно, паралізувала волю Іслам-Ґірея III, вселила страх у його душу. Морально-психологічна криза вразила і все його військо. Ми вважаємо, що Іслам-Ґірей обговорив стан своїх справ з Б. Хмельницьким. Наступного дня, 30 червня, була п`ятниця, і хан, мабуть, посилаючись на те, що завтра релігійне свято, просив українського гетьмана врахувати його стан і настрої у війську, організувати і провести бій з мінімальною участю його ар­мії. Невипадково у розповіді посла Б. Хмельницького С. Савича у Посольському приказі у Москві (21 вересня 1651 р.) про Берестецьку битву читаємо: „Кримський хан у той час стояв зі своїм військом нагорі і тільки споглядав, а в бій не ходив: інше кримське військо, що було за горою, пішло частково у біга […] Бо був у них байрам і битися їм з поляками не можна […] Після бою поїхав гетьман Богдан Хмельницький до хана і почав йому говорити: найясніший пане, де ж твоя правда — стоїш з людьми, а допомоги ніякої не чиниш, хіба це додає нам сили? А хан гетьману Богдану Хмельниць­кому відповів: для чого ти, пане гетьмане, табором так близько став до табору польських людей, у нас зараз байрам, тому битися не мож­на. А тому багато татар пішло до загонів, а деякі по дорогах литов­ських людей та купців переймають та здобич собі беруть. І тоді гетьман Богдан Хмельницький хану сказав: найяснійший хане, ти тільки стій і у бойових порядках військо тримай, навіть у бій не ходи, з я вже, надіючись на господа, стану цієї ночі промишлять над табором польським” [12, С.134]. Достовірність інформації, яку подав С.  Савич, підтверджується тим, що Б. Хмельницький зранку 30 червня здій­снив наступ на польське військо 10-рядним табором з возів. Оче­видно, планувалось змарнувати день на укріплення табору і цим звільнити від бою кримськотатарське військо, а наступного дня роз­почати вже спільно бойові дії. В разі, якщо ворог розпочне бій. наступальні атаки вести козацькою піхотою при підтримці татарської кінноти. Така тактика дозволяла вивільнити основний склад крим­ськотатарського війська від бою. Вранці 30 червня українська армія з`явилася на горизонті, рухаючись 10-рядним возовим табором. Спочат­ку табір йшов фронтально на польське військо, а потім був скерова­ний на їх лівий фланг, де поляки вимушені були відступити. Іншими словами, коли табір вийшов на поле бою, він рушив паралельно Пляшівці і бойовим порядкам польського війська, перед яким рап­тово виникла неприступна рухома оборона української армії. Зупи­нившись, козаки негайно розпочали укріплювати табір [4, С.107-108].

Зауваження хана, що український табір зупинився дуже близько від польського табору, є справедливим, хоч вини у цьому Б. Хмель­ницького дуже мало, бо стати далі заважала з тилу заболочена Пляшівка. Але такий бойовий порядок був невдалим, бо позбавив українське військо можливості маневрувати на полі бою, особливо на правому його фланзі. При атаках ворога на цей фланг перекри­вався шлях підходу до нього татарської кінноти, щоб надати під­тримку. Рухові по тилах заважав болотистий берег Пляшівки, а обій­ти ворога з тилу заважали його бойові порядки.

Аналіз схеми бойових порядків військ під час Берестецької бит­ви, наведеної у монографії І. Свешнікова „Битва під Берестечком” [4, С.107], дозволяє дати оцінку тактичного використання військ на полі бою з обох сторін. Бойовий порядок української армії був побудований згідно з новою лінійною тактикою. Піхота, що складала правий фланг і центр, мала у глибину 10 лав під захистом возових рядів, а кіннота — лівий фланг. Полкова (легка польова) артилерія була роз­ташована у бойових порядках піхоти (у першій лаві), а артилерія головного командування — гетьмана (важка польова) — перед бойо­вими порядками центру. Командний пункт кримського хана при­кривала батарея з двох гармат малого калібру [4, С.109]. Як уже вказувалось, близьке розташування від табору польських військ бойових порядків української армії обмежило її у головному параметрі бою — манев­руванні з метою організації взаємодії між піхотою та кіннотою, а також зробило командні пункти вразливими до вогню артилерії ворога. Артилерійського обстрілу зазнав командний пункт Іслам-Ґірея III, що мало катастрофічні наслідки. Серйозним недоліком бойового порядку української армії була відсутність артилерійської і піхотної підтримки кримськотатарського війська (та його командного пункту), особливо в умовах, коли планувалося обмежити його участь у битві. Тих двох гармат малого калібру, що мав Іслам-Ґірей III, було зама­ло, щоб дати відсіч артилерійській атаці ворога. Хоч командний пункт Іслам-Ґірея III і прикривався загоном турецької піхоти [4, С.108], проте була відчутна відсутність піхотної підтримки на лівому фланзі кінно­ти, якої вимагала тактична обстановка. Невипадково командування правого крила польського війська побоювалося наступати на лівий фланг татарської кінноти, вважаючи, що у сусідньому лісі перебуває козацька засідка [4, С.109].

Як повідомляє І. Свешніков, бойовий порядок польського вій­ська на полі бою під Берестечком (нетрадиційний для поляків) був запропонований королеві німцем Гертляндом [4, С.106]. Цей спосіб поділу війська на три різновеликі частини (авангард, головні сили та ар`єргард) не є німецьким (німці лише використовували його під час Тридцятилітньої війни 1618-1648 рр.). Він апробований голландцями під час їх боротьби за свою незалежність 1567-1609 рр.[16, С.341] На вище­згаданій схемі: праве крило польського війська — авангард (С. Лянцкоронський), ліве — ар`єргард (Я. Вишневецький) і у центрі — голов­ні сили (Ян Казимир). Така побудова війська дозволяла маневрувати усіма трьома його частинами на полі бою, взаємодіяти, але на час проведення битви під Берестечком цей глибокий бойовий порядок вже поступився більш прогресивній тактиці — лінійній, згідно з якою військо будується в одну або кілька ліній. Головними родами військ стають кіннота та артилерія, піхоті ж відводиться допоміжна роль. За принципами цієї новітньої тактики були побудовані головні сили, якими командував Ян Казимир. У центрі він поставив кінноту, а на флангах — піхоту, одну артилерійську батарею розташував у центрі, а дві по флангах [4, С.106]. Загальна побудова польського війська на полі бою не вплинула на результати битви, зокрема на перемогу, бо її визначив тільки наступ головних сил, які очолював король Ян Ка­зимир. Інші ж частини бойового порядку не були використані, за винятком невдалої атаки ар`єргарду (Я. Вишневецький) на праве крило козацького табору. Ми вважаємо, що головним задумом авторів бойового порядку польських військ було прикриття у поєднанні з табором головних сил з флангів і тилу. Тобто Я. Вишневенькому. С. Лянцкоронському та війську, що залишилося у таборі, відводи­лася роль ар`єргардів (тилового прикриття). Про це свідчить і їх фрон­тальна орієнтація, яка була спрямована не на ворога, а у простір між головними силами і табором. У цьому задумі була врахована татар­ська тактика охоплення ворога з флангів і тилу та глибокого рейду по його бойових порядках. Це татари успішно продемонстрували піл Зборовом 15 серпня 1649 р. і навіть 29 червня тут, під Берестечком. Але у зв`язку з тим, що татарське військо 30 червня використовува­лося тільки для підтримки бойових дій української піхоти, задум бойового порядку польських військ не був повністю реалізований. Спроба татарської кінноти вийти на правий фланг української армії через ворожі бойові порядки була зупинена артилерією польських головних сил під командуванням Яна Казимира.

Розглянемо динаміку бою 30 червня 1651 р. під Берестечком [4, С. 106-109.].

Зранку 30 червня польський король Ян Казимир вивів своє вій­сько з табору і побудував його у згаданий бойовий порядок. У таборі на шанцях залишено невелику частину піхоти. Одночасно наказано спалити мости через ріку Стир, які з`єднували табір з лівим її бере­гом, позбавляючи шляхту можливості втечі. З боку Б. Хмельницького на полі бою стояв тільки Іслам-Гірей III з невеликою частиною вій­ська. Ще вчора, 29 червня, він зайняв пагорб, який був навпроти правого флангу польського війська. Через деякий час у пелені туману польське військо почуло образливі викрики на свою адресу, які на­ближались, а потім поширилися по всьому фронту і раптом затихли. Це прибуло козацьке військо під захистом табору з возів і почало ладнати його до оборони. Його бойовий порядок ми розглянули.

Минав час, уже була 15-та година дня, а бій не розпочинався. Стало зрозуміло, що Б. Хмельницький не збирається його розпочи­нати, і тоді Я. Вишневецький за дозволом короля розпочав атаку. Йому вдалося частково розірвати ще не завершені козацькі та се­лянські укріплення, але козацька піхота при підтримці татарської кінноти перейшла у контратаку, відкинула Я. Вишневецького і по­чала громити його бойові порядки, тобто лівий фланг польського війська. Для закріплення успіху хан, спостерігаючи це з пагорба, кинув на допомогу додаткові сили татарської кінноти, але вони не змогли через захаращеність поля бою військами, обстріл з боку по­ляків та заболочену місцевість вийти на правий фланг українського війська і повернулися назад. Отже, була втрачена можливість почати розгром польської армії. Король зрозумів, що ситуація вкрай небез­печна, — відокремив від лівого флангу головних сил німецьку піхоту, направив її на допомогу Я. Вишневецькому і скерував вогонь своєї артилерії на його підтримку. Щоб перешкодити підтримці Я. Вишневецького піхотою, татарське військо двічі атакувало лівий фланг короля. Але козацьку контратаку за допомогою німецької піхоти вдалося відбити. Пересвідчившись, що атаки на козацьке військо — справа неперспективна, король розпочав головними силами наступ на пагорб, зайнятий татарами, обстрілюючи їх з восьми гармат, заря­джених мушкетними кулями. Він наказав С. Лянцкоронському (праве крило, авангард) підтримати його наступ, але останній, побоюючись козацької засідки у сусідньому лісі, не зрушив з місця. Хан двічі ки­дав у атаку татарську кінноту (якої, очевидно, у нього було мало. — І.С.) й обстрілював короля з двох гармат, але наступу польського вій­ська зупинити не зміг. Чотири татарські ядра пролетіли біля Яна Казимира, одне з них пошкодило йому коліно. Польська артилерія спрямувала вогонь на командний пункт Іслам-Ґірея III, на якому майорів білий прапор. Від артилерійського пострілу у безпосеред­ньому оточенні хана впав його родич — султан Амурат. Є припу­щення, що він впав головою у бік, протилежний розташуванню воро­га, і це було сприйнято як знак Аллаха про негайний відступ. Та як би там не було, але хана, його оточення та все військо раптом охо­пив такий жах, що вони кинули все і почали рятуватися втечею. Декілька татарських полків прикривали цю втечу, але й вони почали відступати. Ханський прапор, булава і всі його особисті речі стали трофеями польської шляхти. Очевидно, смерть Амурата була для Іслам-Ґірея III тією останньою краплиною, яка переповнила чашу страху перед Богом за скоєне.

Після втечі кримськотатарського війська з-під Берестечка для Б. Хмельницького битва була вже програна. Втративши кінноту, укра­їнська армія опинилась у становищі, в якому вже перебували козацькі повстанські армії протягом 1591-1638 рр. їх бойові дії з польським військом, яке мало тактичну перевагу над повстанцями в ударній силі своєї кінноти, відбувалися за відомим сценарієм: облога козацького табору, видача керівників повстання, розправа над повстанцями. За цим сценарієм 1 липня розпочалася облога українського війська поль­ською армією під Берестечком і завершилася 10 липня 1651 р.

Б. Хмельницький, доручивши командування військом Ф. Джаджалію, разом з І. Виговським та невеликим загоном охорони негайно виїхав за ханом, аби умовити його повернутися на поле битви. Коли хана наздогнали, то він не тільки не повернувся, а й ніби захопив у полон Б. Хмельницького і повіз у напрямку Криму.

Фантастичними і тенденційними вигадками, створеними в оточен­ні Б. Хмельницького, назвав М. Грушевський інформацію про поло­нення кримським ханом українського гетьмана. На думку історика, насправді Б. Хмельницький перебував у хана недовго і стільки, скіль­ки сам хотів [17, С.306]. Ми не тільки погоджуємося з думкою М. Грушевського, а й вважаємо, що можлива навіть імітація полону.

Виникає відразу ж закономірне запитання: для чого це зробив Б. Хмельницький? Відповідь може бути лише однозначною — аби провести перегрупування військ з-під Берестечка до Білої Церкви і певним чином уникнути осудження простого народу. Адже йому не поясниш, що без татарської кінноти бойові дії під Берестечком при­речені і що треба негайно готувати сили, аби зупинити ворога на рубежі Білої Церкви.

Розглянемо хід подій у перші години та у наступні дні після втечі 30 червня 1651 р. татарського війська з поля бою під Берестечком.

Як відомо, 30 червня 1651 р. бій під Берестечком розпочався близь­ко 15-ї год. Після двох-трьох годин бою татарське військо кинулося тікати, орієнтовно це сталося близько 18-ї год. Рухаючись з макси­мальною швидкістю вершника (до 12 км за год.) і міняючи коней, хан до середини ночі за сім-вісім годин подолав майже 100 км, опи­нився біля Ямполя і зробив тут коротку зупинку. Вже згадуваний С. Савич повідомив, що саме там наздогнав і розшукав хана Б. Хмель­ницький [12, С.132-136]. Наздогнати хана раніше, на марші, як припускають де­які дослідники [4, С.110], було нереально. Він рухався із швидкістю, недо­сяжною для Б. Хмельницького, і не мав клейнодів, що ускладнюва­ло його розшук. Очевидно, хан погодився спробувати зупинити від­ступаюче форсованим маршем по шляхах і степах кримськотатарське військо, але це можна було зробити лише на головній переправі Чорного шляху серез ріку Случ — Росоловецькій, що біля Старокостянтинова. На світанку (сонце зійшло о 5 год. 50 хв.) Б. Хмель­ницький та Іслам-Ґірей III рушили форсованим маршем і у першій половині дня 1 липня прибули до Старокостянтинова, подолавши відстань близько 80 км. Зупинку і збір частини війська, як свідчить С. Савич, було здійснено, але, за його ж повідомленням, враховую­чи виснаження коней від голоду й екстремального маршу, а також фізичне і моральне виснаження особового складу, хан і Б. Хмель­ницький були вимушені відмовитись від задуму повернення війська у район битви, оскільки воно було небоєздатне. Під час цих заходів Б. Хмельницький завербував до себе на службу 2 тис. татарських воїнів [1, С.607]. Таким чином був сформований загін особистої охорони гетьмана та його штабу. Закономірно, що в умовах, які склалися, Б. Хмельницький не міг будь-кому довірити своє життя і долю спра­ви, яку він розпочав. Ситуацією могли скористатися не тільки воро­ги, а й його опозиція, звинувативши в зрадництві і заарештувавши. Очевидно, тут, під Старокостянтиновом, хана наздогнав лист М. Потоцького, в якому він вимагав видати Б. Хмельницького, а також погрожував розграбувати Крим за вторгнення кримськотатарського війська у володіння Польського королівства [1, С.569-570]. Подальші події свід­чать, що Іслам-Ґірей III та Б. Хмельницький домовились, що пер­ший зупинить татарське військо на Синіх Водах на чолі з візиром Сефер-Ґазі-аґою [1, С.587] і повідомить про це другого, який буде чекати цієї звістки у Паволочі.

Аби визначити, коли і куди виїхав Б. Хмельницький зі Старокостянтинова, звернемо увагу на те, що 17 липня 1651 р. він пере­бував під Білою Церквою і підписав наказ для полковників цього регіону [6, – С.220]. Отже, 16 липня він був у дорозі (відстань між Паволоччю і Білою Церквою — 50 км). Відомо, що у Паволочі він перебував протягом трьох днів [1, С.596-597], тоді це 13, 14 і 15 липня. Саме у ці дні й були розіслані універсали, котрі оголошували збір війська до Маслового Ставу та Білої Церкви [1, С.585].

За повідомленнями джерел [6, С.668], Б. Хмельницький 9 липня перебу­вав у Любарі (відстань до Берестечка 210 км), а до цього у Грицеві (відстань до Берестечка 170 км), на шляху, що йде від Берестечка на Паволоч, де, очевидно, прагнув з`ясувати долю свого війська та зустрічав його підрозділи, які виходили з оточення, і призначав їм район зосередження біля Білої Церкви. Щоб прибути до Паволочі 13 липня, він вирушив з Любара не пізніше 10 липня (день припи­нення бойових дій під Берестечком), подолавши відстань 140 км. У Грицеві він перебував до 7 липня, прибувши туди не пізніше 4 липня, оскільки зранку цього дня, як буде показано далі, почався за його наказом відступ української армії з-під Берестечка. Отже, з-під Старокостянтинова до Грицева Б. Хмельницький вирушив 3 липня (від­стань 40 км) і перебував тут 4, 5, 6 і 7 липня.

Позаяк його супроводжував двотисячний татарський загін, то ціл­ком закономірно, що у його оточенні були і чотири татарські мур­зи — командири полків (по 500 чоловік у кожному), про яких по­відомляється у джерелах [1, С.585, 596]. Б. Хмельницький попросив міщан Паволочі допомогти йому коштами. З виділених ними грошей (3 тис. золотих) він негайно виплатив найнятому татарському загонові — чотирьом мурзам [1, С.596] (мурзам по 200 талерів і рядовим — по 20) [1, С.607]. Ос­таннє відбилося у джерелах як викуп Б. Хмельницького з неволі [1, С.585].

Розрахунки свідчать, що кримськотатарське військо було зупине­но, згуртовано і не пізніше 11 липня зосереджено на Чорному шляху біля Чорного лісу, а у Паволоч до Б. Хмельницького не пізніше 14 липня прибули вже посланці від хана з повідомленням про готов­ність союзників вирушити йому на допомогу [1, С.597]. Якщо й існує помил­ка у наших розрахунках стосовно руху Б. Хмельницького, кримського хана і прибуття татарських гінців до Паволочі, то вона не переви­щує однієї доби.

Наведене доводить, що Б. Хмельницький прибув до Старокос­тянтинова за своїм бажанням. Тільки тут, біля Росоловецької пере­прави через ріку Случ, існував у ті часи головний перевалочний пункт руху військ по водорозділу річок, тобто по Чорному шляху. Невипадково більшість подій Визвольної війни пов`язана з цим пун­ктом. Отже, саме щоб зупинити підрозділи татарського війська (які ще не пройшли цієї переправи) і прибув Б. Хмельницький з ханом до Старокостянтинова.

Як бачимо, у другій половині дня 1 липня Б. Хмельницький міг повернутися до Берестечка, але він цього не зробив. Натомість він вирішив (на нашу думку, значно раніше) вивести свою армію з-під Берестечка і, переформувавши, зупинити нею (та кримськотатарським військом) поляків на рубежі Білої Церкви. Для передачі цього рі­шення війську, яке оборонялося під Берестечком, він відправив туди полковника І. Лук`янова [12, С.135], а сам вирушив до Грицева, потім до Любара, а звідси до Паволочі.

Розрахунки показують, що з-під Старокостянтинова І. Лук`янов вирушив до Берестечка у другій половині дня 1 липня, а Іслам-Ґірей III, очевидно, виділив для його супроводження загін татарської кінноти [12, С.135]. При цьому С. Савич повідомляє, що І. Лук`янов прибув до обозу під Берестечко у понеділок, тобто 3 липня 1651 р. Врахуємо його ж інформацію, що оскільки у ці дні йшов дощ, то І. Лук`янов міг ру­хатись тільки у світлу частину доби. Отже, щоб подолати відстань 180 км, він витратив майже дві доби. Це свідчить про достовірність дати, яку називає С. Савич. Проте С. Савич помиляється, стверджуючи, що І. Лук`янова Б. Хмельницький відправив увечері у неділю, тобто 2 липня, адже за один день подолати відстань 180 км у супроводі численного кінного загону неможливо. І. Лук`янов передав розпо­рядження Б. Хмельницького й у супроводі того ж татарського загону залишив район Пляшівки. Сумнівно, що з цією місією Б. Хмельниць­кий відправив до Берестечка І. Виговського, як це повідомляється у деяких працях [18, С.443]. Адже останній був другою особою після гетьмана — генеральним писарем — і його поїздка до Берестечка не залишилася б поза увагою С. Савича. З іншого боку, відправити І. Виговського, який за сучасними мірками виконував функції начальника генераль­ного штабу, у такий час, коли вимагалась термінова, всеосяжна ор­ганізаційна робота по формуванню військ — взагалі безглуздя. Тако­го вчинку не міг зробити Б. Хмельницький. Водночас не можна не погодитись, що І. Виговський „виїхав на Україну”, а точніше, до Корсуня, але не через Берестечко, а через Білу Церкву, де, як ін­формує наказ Б. Хмельницького від 17 липня 1651 р., почалося зо­середження української армії.

На нашу думку, в універсалі Б. Хмельницького, привезеному І. Лук`яновим до Берестечка, а також усних розпорядженнях йшлося про призначення наказним гетьманом І Богуна, котрому доручалося: а) з незначною частиною козацьких сил та формуваннями селян-повстанців організувати оборону табору, затримуючи якомога довше польське військо під Берестечком; б) організувати вихід основних козацьких сил й артилерії з оточення. Не виключено, що татарський загін мав завдання прикрити вихід козацького війська з табору.

Під час перебування Б. Хмельницького у Паволочі сюди не піз­ніше 15 липня прибули із залишками своїх полків Ф. Джаджалій, М. Гладкий та М. Пушкаренко [1, С.596-597.]. Між Берестечком і Паволоччю близько 400 км. Для того, щоб потрапити сюди у вказаний строк, вони повинні були вийти з Берестечка не пізніше 4 липня. Неви­падково С. Савич повідомляє, що згідно з уже згадуваним універса­лом, привезеним у Берестечко І Лук`яновим, на ранок вівторка, тобто 4 липня, оголошувалась бойова готовність війська. Очевидно, зранку цього дня був здійснений вихід з оточення значних козаць­ких сил.

Торкаючись думки, висловленої М. Грушевським, шо І. Богун не був наказним гетьманом, а лише керував виходом війська з оточення [4, С.115], запитаємо: а хіба була в ці дні важливіша справа під Берестечком, ніж вивід козацького війська з оточення і його реформування? Тим більше, що таке рішення, як переконує викладене, Б. Хмельницький прийняв уже наступного дня (1 липня) після втечі (30 червня) татар­ського війська з поля бою з-під Берестечка. Отже, І. Богун був най­важливішою фігурою у цей період під Берестечком. Водночас, врахо­вуючи тактику Б. Хмельницького у використанні селян-повстанців як засобу послаблення ворога, зазначимо, що під Берестечком селянські формування відіграли важливу роль, затримавши тут польське військо і створивши умови для організації відсічі на рубежі Білої Церкви.

На нашу думку, основні сили козацького війська були виведені за розпорядженням Б. Хмельницького з українського табору з-під Берестечка протягом 4-5 липня 1651 р. Повідомлення з українського табору про зміну гетьманів є, очевидно, не що інше як дезінформа­ція, яка переслідувала мету переконати поляків, що оборону здій­снювало приречене козацьке військо. Полковники, які називались гетьманами, давно вже формували свої полки у районі Білої Церкви або Корсуня. Підкреслимо, що І. Богун блискуче виконав обов`язки, покладені на нього Б. Хмельницьким, стосовно виводу військ з-під Берестечка.

Ми вважаємо, що для прикриття табору (оборони і виводу з нього військ) був сформований полк з 300 козаків-добровольців, який не мав права на відступ і, за повідомленнями джерел, поліг до єди­ного воїна, не відступивши ані на крок. Функціональна призначеність цього полку підтверджується тим, що після його загибелі бо­йові дії під Берестечком припинилися.

Підсумовуючи усе викладене, можемо твердити, що доба від кінця дня 30 червня 1651 р. (Берестечко), коли татарське військо втекло з поля бою, і до кінця дня 1 липня (Старокостянтинів), коли робилася спроба його зупинити, для Б. Хмельницького та Іслам-Ґірея III була настільки напруженою і насиченою важливими справами, що такій події, як полонення ханом українського гетьмана, немає місця. Адже протягом цієї доби вони здійснили форсований марш, подолавши 180 км (це межа фізичної можливості вершника), провели за півдня біля Старокостянтинова величезну організаційну роботу, зупинив­ши частини татарського війська, сформувавши з татарських воїнів двотисячний загін особистої гвардії Б. Хмельницького і відправивши І. Лук`янова у супроводі татарського загону до Берестечка. Також спланували зосередити частину татарського війська на Синіх Водах на чолі з ханським візиром Сефер-Ґазі-аґою, строки просування якого до Білої Церкви визначив Б. Хмельницький. Домовились, що тимчасово командний пункт українського гетьмана буде перебувати у Паволочі, куди прибудуть ханські гінці з інформацією про готов­ність татарського війська вирушити на допомогу українській армії. Вжиті спільні заходи у підготовці до бойових дій проти польської армії засвідчують дружні, союзні зв`язки між Б. Хмельницьким й Іслам-Ґіреєм ІІІ, серед яких важко знайти місце для полонення ук­раїнського гетьмана кримським ханом.

Водночас, опинившись через збіг обставин без своєї оточеної під Берестечком армії і не маючи наміру до неї повертатися, бо доля війни вирішувалася уже не під Берестечком, а під Білою Церквою, Б. Хмельницький, щоб не отримати тавра зрадника, вимушений був пустити чутку про полон. Кримський хан, мабуть, з розумінням поставився до проблеми Б. Хмельницького і, можливо, імітував по­лонення українського гетьмана.

Узагальнюючи ці міркування, можна зробити такі висновки:

  1. Берестецька битва показала, що у польській армії відбулися значні зміни, які викликали адекватні заходи з боку Б. Хмельниць­кого. За визначенням В. Маєвського [7, С.260], у 1651 р. відбулася ліквідація кризи у польському воєнному мистецтві, яка існувала протягом 1648-1649 рр. Була відроджена кіннота, втрачена у битві під Корсунем (1648 р.), і значно збільшена кількість якісної піхоти за рахунок іноземців — учасників Тридцятилітньої війни. Планування битви за­свідчило, що польська армія має штаб, укомплектований досвідче­ними у військовій справі офіцерами (у тому числі й іноземними). Значно більше приділено уваги розвідці, хоч глибина її й невелика ідо 25 км). Урахований досвід поразок під Жовтими Водами та Збо­ровом, унаслідок чого припинилось розпорошення сил та збільши­лась обережність у просуванні військ (передислокації табору).
  2. Розгром поляками у другій половині дня 28 червня передового загону у складі татарської кінноти при підтримці підрозділів козаць­кої піхоти  показав,  що ворог має значні сили якісної піхоти. У зв`язку з тим наступного дня, 29 червня, для підтримки татарської кінноти були введені значні сили української піхоти, і це дало позитивний результат — було розгромлено праве крило польського війська, а також тилові його комунікації. Цей бій засвідчив, що при створенні рівноваги у піхоті українська армія отримує перевагу у високій динаміці дій кінноти (татарської), оскільки польська кавале­рія не могла зрівнятись з останньою у цьому.
  3. Враховуючи необхідність високої питомої ваги піхоти на полі бою, а також плануючи штурм укріпленого польського табору,  Б. Хмельницький застосував оригінальний бойовий порядок української піхоти на полі бою — 10-рядний табір з возів. Останнє забезпечува­ло високі захисні функції для піхоти, а також не менш високе за­безпечення її бойових дій (атак) особовим складом та матеріальни­ми засобами. Контратака козацької піхоти при підтримці татарської кінноти  проти Я.   Вишневецького  30  червня  продемонструвала  ці високі можливості.
  4. При створенні бойового порядку української армії на полі бою з боку Б. Хмельницького були допущені прорахунки, які полягали в тому, що 10-рядний табір козацької піхоти був дуже близько розта­шований від польського табору, а підходи до його правого флангу перекривали заболочені береги Пляшівки.  Внаслідок цього при на­ступальних діях польського війська правому крилу козацької піхоти татарська кіннота не могла  надати підтримки.  Отже,  бойовий  по­рядок української армії 30 червня 1651 р. під  Берестечком  через близьке  розташування  ворога  та  складний рельєф  місцевості  мав обмежені можливості у тактичному маневруванні на полі бою окре­мими підрозділами, зокрема кіннотою.
  5. З боку Б. Хмельницького та Іслам-Ґірея III були допущені про­рахунки у релігійних питаннях серед особового складу кримськотатар­ського війська,  що призвело до катастрофічних наслідків,  а  також (враховуючи  близьке розташування ворога)  в організації мушкетно-артилерійського (піхотно-возового) прикриття союзного війська та його командного пункту.  Відсутність останнього була приводом для па­нічної втечі кримськотатарського війська з поля бою.

Список використаних джерел та літератури

  1. Документы об освободительной войне украинского народа  1648-1654 гг. – К„  1965.
  2. Історія України в документах і матеріалах. — К., 1941. — Т.3.
  3. Літопис Григорія Грабянки. — К., 1854.
  4. Свешніков І.К. Битва під Берестечком. — Львів,  1993.
  5. Czelebiego E. Ksega Podrozy. – Warszawa, 1969.
  6. Документи  Богдана Хмельницького   1648-1657 рр.  К., 1961.
  7. Majewski W. Poslowie: Przbieg wyderzen w poxstaniu Chmielnickiego 1648-1651 // Gorka O. “Ognem I mechem” a rzeczywisosc historyczna. – Warszawa, 1986.
  8. Крип`якевич І.Л. Богдан Хмельницький. — К.,  1954.
  9. Орбели И. Синхронистические таблицы хиджры и европейского летоисчисления. – М 1961.
  1. Коран. – М,  1990.
    1. Ислам: Знциклопедический словарь. — М.,  1991.
    2. Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы: В 3 т. – М„  1954. – Т.3.
    3. Готовский В.Л. Конница. — М.-Л., 1928.
    4. Hadzy Mehmed Senai z Krymu. Historia chana Islam Gereja III. – Warszawa, 1971. – S.163:
    5. Мицик Ю.А., Підгорна Н.М. Біля джерел німецької історіографії козацтва // Зарубіжна історіографія Запорізького козацтва – Запоріжжяб 1992. – С.30
    6. Разин Е.А. История военного искусства; В 5 т. — М., 1961. — Т.З.
    7. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т. — К., 1928. — Т.9. — Ч.І.
    8. Костомаров Н.И. Богдан Хмельницкий. — СПб., 1904. — Т.ІХ-Х.