Пам`яті Дмитра Багалія (1857-1932)

Оглоблін Олександр

Пам`яті Дмитра Багалія (1857-1932)

Доповідь, що її виголосив Олександер Петрович Оглоблин на урочистій конференції УВАН у Нью-Йорку з нагоди сторіччя народження видатного українського історика Дмитра Івановича Багалія у суботу 21 грудня 1957 року.


Два листи серед тих привітань особливо пам`ятні мені: лист професора Українського Вільного Університету в Празі — незабутнього Дмитра Івановича Дорошенка — повний визнання великої історіографічної й історичної ваги — наукової, культурної й громадської діяльности заслуженого українського історика, старшого учня В. Антоновича, — й лист тоді ще дуже молодого київського історика — повний глибокої пошани до Багалія — й сердечної вдячности йому — Дмитрові Івановичу — за дружню увагу, товариську допомогу й батьківську опіку — на важкому шляху українського — ще й молодого — історика — то був мій власний лист [1].

Які далекі ми тепер від того київського ювілею — і як ближче стоїмо коло покійного Багалія — в соту річницю його народження і чверть століття його смерти!

Чому ж це так сталося?

Бо на віддалі тих 30 років, оглядаючися на все те, що було нами пережито й передумано, ясніше бачимо й краще розуміємо значення подій, складність відносин, вартість модних людей, підстави їх дій і силу ідей, які ними керували.

Тоді, в 1927 році, я бачив і знав самого Багалія, визначного українського історика й гарну людину, якій я був так багато зобов`язаний і вдячний. Тепер, у 1957 році, бачу, знаю і — сподіваюся — розумію, що завдячує Багалієві ціла українська історична наука.

БАГАЛІЙ — ВИДАТНИЙ ІСТОРИК УКРАЇНИ

Це було цікаве й щасливе сполучення елементів, потрібних для українського історика 80-х років минулого століття й 20-х років нашого віку. Народжений у Києві, син київського подільського міщанина-рибалки, нащадок тих київських рибарів, що з віку-правіку (в реєстрах рибальського цеху 1790 р. “Петр Баглай”) промишляли рибальством на Дніпрі, Десні [2] , а колись у далекі-далекі часи, звичайно, і на історичній Почайні, — “маленький, худенький” Дмитро Багалій, яким його пам`ятав з київських студентських часів (1881-1882) Євген Харлампович Чикаленко, що познайомився з ним в українському “хрестоматійному гуртку” Миколи Віталійовича Лисенка, — вчився в Київській Подільській 3-й гімназії (моїй гімназії), яка містилася в будинкові останнього, щойно скасованого Київського магістрату, студіює в Київському університеті Св. Володимира й — учень Володимира Б. Антоновича — обирає собі шлях, яким іде ціле своє життя — до кінця — фах — і що найголовніше — шлях українського історика.
Його магістерська дисертація (“История Северськой Земли до половины XIV ст.” — Киевския Университетския Известия, 1882 і окремо) — написана в пляні “областных” монографій школи Антоновича — визначила особливий науковий інтерес молодого дослідника до Лівобережної України — до речі, цілком природний для киянина ще й уродженця Київського Подолу й коли року 1882 — того щасливого року для української історіографії — Багалій дістав катедру історії в Харківському Університеті — був, як тоді казали, посланий Антоновичем на харківську дієцезію, — це не було припадком, хоч би й щасливим, а логічним продовженням початого в Києві шляху. Бо ж у Харкові Багалій продовжує свої студії над історією Лівобережної України наступної доби, доби Гетьманщини.

У Харкові, заходами П. Єфименка, був зібраний багатий архівний матеріал до історії Гетьманської Держави XVIII століття — зокрема архіви Генеральної Військової Канцелярії й Малоросійської Колегії.

Багалій цікавиться соціяльно-економічною історією Гетьманщини, вміщує в “Киевской Старине” і в “Журнале Министерства Народнаго Просвещения” такі цінні розвідки, як, приміром, “Генеральная Опись Малороссии”, “Займанщина в Левобережной Украине в XVII й XVIII ст.”, “О работах козаков на Ладожском канале”, “Магдебургское право въ Левобережной Малороссии”, дуже цінні критичні праці з приводу І тому “Описания Старой Малороссии” Лазаревського (рецензія в ЖМНПр. досить сувора) й особливо “Новый историк Малороссии” — в “Отчете о 32 присудженіи наград им. гр. Уварова», вид. Російською Академією Наук.

Остання праця була по суті цілком самостійною, опертою на багатому архівному матеріалі, монографією тої ж Сіверщини (поза Стародубівщиною) в ХVII – XVIII стол.
Головною темою, яка цікавила тоді Багалія була історія міст на Лівобережній Україні. Він зібрав для неї величезний документальний матеріял, але задумане дослідження не було завершене, бо наукові інтереси Багалія пішли трохи в інший бік. Але історія Лівобережної України-Гетьманщини завжди цікавила його й далі у задуманій ним 1918 р. чотиритомовій “Історії українського народу” — другий том мав бути присвячений “Історії Лівобережної України” і майже всі учні Багалія і старші (Плохинський, Мілер, Барвінський, Радакова) і молодші з інституту його імени в 1920-х рр.) Горбань, Козаченко, Мірза-Авак`янц) своїми науковими працями з історії Гетьманщини зробили великий і цінний вклад в українську історіографію.

З половини 1880-х років досліди Багалія присвячені історії тої української землі, яка стала йому рідною на ціле дальше життя до кінця і де спочиває його прах. Це історія Слобідської України й його Харкова.
Ми, кияни, щиро кажучи, не дуже любили Харків — і в давньому минулому — і в 1920-х роках, коли Харків забрав у нас столицю. Але Багалій — наш киянин — був своїм і в Києві, і в Харкові — і Київ, і Харків відчував однаково, як рідні.

А як глибоко студіює він історію Слобідської України! Йому мало ХVІІ – ХVІІІ ст. — слобідських полків і Харкова! Він, правдивий учень Антоновича, заглиблюється в давнє-прадавнє минуле цієї землі, бере участь в археологічних дослідах цієї території Слобожанщини, організує археологічні роботи, копає тую землю, шукаючи там відповіді на основне питання про глибину українсько-руського слов`янського кореня і наш в цій землі ріст — на цій території — так важливій і для старої княжої України, і для України козацької — і як він глибоко це розумів, і скільки власної праці в це вклав — для нової індустріяльної України.

Він довів, що ця земля ніколи не була порожнім степом в історії, диким полем, тереном чужої займанщини й лише модерного колоніяльного визиску. Він невтомно риється в горах архівного матеріялу й місцевих харківських архівів — і головне архівів московських (а згодом петербурзьких) — вивчаючи ґрандіозний — далеко поза українську територію значення процес нової української колонізації цієї території, починаючи з XVI і в XVIІ – ХVIІІ століттях, коли росте українське громадське життя на цій чужодержавній території, а наслідком цієї праці з`являються такі монументальні твори як “Очерки из истории колонизации степной окраины Московского государства” (Москва 1887), “Історія Слобідської України” (Харків 1918) тощо.
Зовсім слушно каже Д. І. Дорошенко, що Багалій “утворив наукову історію Слобожанщини”.

Він невтомно оре цей переліг нашої української історіографічної науки, і на цій, нібито убогій ниві, ростуть і квітнуть такі яскраві історичні прояви культури як Сковорода, Каразін, Декабристи, славне місто Харків, Харківський університет і не випадково і сам він, ректор Харківського університету, головний історик Слобожанщини, автор праці «Опыт истории Харковского университета» (Харків 1893-1904), стає головою міста Харкова — нового, промислового Харкова — і так багато прислужився до росту цієї столиці індустріяльної України та перетворив його на важливий центр української культури й українського наукового відродження.

Як історик, Багалій твердо, обома ногами, стояв на ґрунті фактів, вимагав глибокої аналізи історичних подій і явищ, був надзвичайно обережний в їх інтерпретації й дуже повільний у їх синтезі, яка, проте, завжди живо цікавила його. Це був історик-дослідник раr excellence — це те, що він цінив у себе і в інших істориків, єдине чого він вимагав від своїх учнів і наукових співробітників.

Йому саме на вивченні історії Слобідської України стає ясно, що історія України не скінчилася в другій половині XVIII ст. з упадком Гетьманщини, як це уявляли собі ще в кінці XIX ст. українські історики; що навіть під чужим російським пануванням і визисками цієї території, що не входила до складу козацької держави XVII – ХVIIІ ст., століття цього панування не були “пропащим часом”, як думав Драгоманов, а часами української праці й боротьби, нагромадження дібр та зросту ідей, так конче потрібних для національно-визвольної революції і відродження вільної України та її національного життя. Але для нього не досить було власної посвяти і кабінетної праці дослідника. Треба було творити, організувати наукову працю зокрема історичну й наукові осередки, гуртувати співробітників-однодумців і помічників і продовжувати працю попередників.

І тоді приходить синтеза — прагнення до синтези. Схема Грушевського — як схема цілої української історіографії в рамках катедри “русской” історії в Харківському університеті. Багалій поділяє — не може не поділяти — цю схему. Але умови його досвіду інші, ніж Грушевського з його досвідом у Росії, Австро-Угорщині, а зокрема Галичині, погляди його на ту схему дещо інші, відмінні. Він має і власні аргументи, які він з`ясував у пляні “Історії українського народу”1918 року.

БАГАЛІЙ — ЛЮДИНА І ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ

Не легко було людям зрозуміти Багалія і за молодших його наукових літ, і пізніше, вже на схилі його життя й тому, до нього часто ставилися вимоги і претенсії, яких він органічно не міг виконати чи задовольнити. Скільки про це написано в різних мемуарах, а ще більше говорено в людських балачках і спогадах. Ще Драгоманов, невдоволений Антоновичем, якого він у другій половині 1880-х років (у листі до І. Франка) обвинувачував у “надмірній полохливості”, навіть “боягузстві” і називав “камень прибежище заяцом” [3], дорікав Багалієві назву його докторської дисертації “Очерки из истории колонизации степной окраины Московского государства” (М. 1887) упускаючи з ока, однак, що Багалій трактував там проблеми цілого українсько-московського пограниччя, отже не лише Слобідської України — назва, яку він тоді вживає на властивому місці в інших своїх працях, що ця дисертація Багалія була надрукована в московських «Чтениях Общества истории и древностей Российских» (1886), а найголовніше те, що цілим своїм змістом, аргументацією, духом і висновками ця праця Багалія з такою сакраментальною назвою понад усякий сумнів стверджувала — і ствердила в науці — не лише українській, але й російській — споконвіку український характер Слобожанщини й цілої Полуднево-Східньої України.

А ось молодий український ентузіяст — дуже причетний до політики і то явно нелегальної з погляду “Свода Законов Российской Империи” — здивований і вражений, а навіть обурений, коли старий ректор “Императорского Харьковского Университета”, до якого він з`явився з своїми сміливими плянами, хоч і суто культурної діяльности, перед тим, як говорити з ним, щільно позачиняв і позамикав усі двері свого урядового кабінету, і взагалі прийняв його не так, як йому хотілося б.

Або випадок, про який оповідає в своїх “Спогадах” Євген X. Чикаленко (ст. 127): “Багалія раз-у-раз обвинувачували в зайвій дипломатії, в тому, що він ходив поміж дощ, щоб не замочитися. Особливо українці обурені були на нього за хитроумну оборону української мови в школах — у Державній Раді, куди він був вибраний від професорської курії. Коли українську мову в школах там відкинуто було тому, що на Україні, крім глухих кутків, всі селяни розуміють московську мову, то Багалій доводив, що треба завести українську мову в школах, хоч у тих глухих кутках України, де люди не розуміють московської мови”.

Це справді, було характерно для тактики Багалія, але підстав для обурення тут не могло бути. Це ж був ректор того університету, єдиного здається, які існували тоді в російській Україні, що насмілився в часи царської реакції надати почесний докторат Михайлові Грушевському, а також О. Єфименковій і, здається, І. Франкові.

Справді, Багалій був тільки тим, чим він міг бути — і він сам цілком щиро й відверто визнавав це. Це ж він залюбки повторював мудрі слова свого улюбленого Сковороди, який казав, що душі кожної людини властива “своя особенная стать”. Багалій був українським істориком — вченим дослідником — це й була його “особенная стать”.

Усе інше могло забрати в нього увагу, час, працю, здоров`я, але ніколи не могло забрати в нього навіть частинки його душі. А втім, української праці, звичайно легальної, Багалій ніколи не цурався. Д. І. Дорошенко оповідає в своїх “Мої спомини про давнє минуле 1901-1914”, (Вінніпеґ 1949, ст. 84) таке: Коли в Петербурзі створили, під час Першої Державної Думи “Українську Парляментарну Громаду” й розпочали видання “Украинского Вестника” (під ідейним проводом Грушевського) на редакційних зборах “пам`ятаю, з`явився й одинокий член “Державної Ради” (верхньої палати) українець — проф. Дмитро Багалій. Його дуже сердечно привітали, і він дав свою статтю для чергової книжки журналу”.

Пригадую й сам я, скільки разів ремствував на Дмитра Івановича за його надмірну повільність і дипломатію і, як мені тоді здавалося, зайву обережність, що іноді могла виглядати навіть як опортунізм чи боягузство. А коли я хотів по-молодечому форсувати якусь важливу й делікатну справу, скільки разів казав мені Покійний з м`яким докором і батьківською пересторогою: “Олександре Петровичу, ну хіба ж так робити можна?!”. Його девізом, справді, було староримське: “Festina lente!” Тоді я слухався його, іноді ні — визнаю тепер: мудрих порад — але завжди виявлялося, що він був правий.

В подібних випадках Михайло Єлисійович Слабченко, людина гарячої й нестримної вдачі, ніяк не хотів помиритися з цим “кунктаторством” Багалія й називав його “справжнім Кутузовим від науки”, але дуже шанував його і врешті визнавав йому рацію. Взагалі Багалій органічно не міг поспішати (хоч ніколи не спізнявся і взагалі був дуже пунктуальний і надзвичайно сумлінний у виконанні обов`язків). Навіть говорив і промовляв, а розмовник і промовець був знаменитий, — дуже повільно і дуже спокійно. Була це тактика? — Ні! Це була природа цієї людини. Я довго думав над тим, звідки була ця риса в Багалія — риса домінантна в його істоті — безперечно вроджена, інтимна, а не набута у важких умовах української бездержавности хоч і це впливало дуже і Багалій багато чого навчився у своїй тактиці від Антоновича.

Я не аматор риболовлі й не вживаю ніколи риби — але мені здається, що є тут і віковічна спадщина його батьків і предків, отих дніпровських і деснянських рибалок, що з діда-прадіда, з роду в рід — витворили в себе цей комплекс професійної й життєвої мудрої терпеливости — й разом з тим вудку рибалка добре лаштує і, нібито холодний і байдужий, закидає гачка і терпеливо стежить з пильною увагою за поверхнею води. Але, раптом, надходить хвилина-момент, тільки досвідчений рибалка відчує його і певним, рішучим, невблаганним рухом “підсікає” рибу, яка вже б`ється на гачку.

Тактика дніпровських рибалок Багаліїв стала вдачею вченого академіка Д. І. Багалія — бережна витримка і смертельна сила вдару. “Дніпро Іванович” — називали його жартома і це йому дуже подобалося.

Другою характерною рисою Багалія і як людини, і особливо як діяча, було почуття легальності! — суворої і безперечної. Понад усім був закон і законність — навіть суворий, навіть жорстокий. Dura lex, sed lex. У кожній ділянці громадського, культурного, академічного життя він конче вимагав, щоб усе робилося, за його улюбленим виразом: lege artis— і від цього він не допускав ні для себе, ні для інших, а передусім своїх учнів і співробітників жадного винятку, жадного ухилу, навіть найменшого послаблення.

Декому здавалось це звичайним опортунізмом, наслідком політичного й культурного уярмлення України в часи царського самодержавства й московського большевизму. А, насправді, це була властива Багалієві психологічна риса, важко сказати, вроджена чи набута багатолітнім життєвим досвідом серед дуже різноманітних, але здебільшого дуже складних і несприятливих обставин.

Його стриманість і обережність по відношенню до влади стали майже анекдотичними, викликаючи з боку багатьох людей закиди на його адресу й обвинувачення в опортунізмі, навіть сервілізмі, мало не зраді національній. “Всяка душа властям предержащим да повинуется” — ці євангельські слова визначали поведінку Багалія супроти кожночасної державної влади, чи то царської, чи то своєї української, чи за совєтської, саме поведінку, але не думку, не оцінку, яку він завжди мав свою, хоч здебільшого залишав її при собі.

Він мав багато прикростів і клопотів від Яворського, але ніколи не чув і навіть не відчував я в його словах і оцінках про нього якоїсь відрази, ворожости, зневаги чи бажання помсти, чи щось подібного. Хіба що почуття й вислів легенький невдоволення, досади, і — звичайно — добродушно старосвітську, правдиво українську усмішку властивого тільки йому гумору і ледь-ледь помітної тонкої іронії — висловленої так сумирно, так спокійно, так незлобиво!

Природна простота й людяність у ставленні й поводженні з людьми. З ним було завжди приємно, мило, якось тепло, затишно. Веселий і жартівливий, дотепний, жвавий, міг і забавитися, трохи навіть поспівати, він ставився до людей — навіть йому немилих, навіть противних або ворожих йому — з великим спокоєм, тактом, вирозумінням, якось особливо делікатно. Мав свої симпатії й антипатії, завжди пам`ятав про зроблене йому добро й завжди дякуючи за добре, ніколи не мстив за лихе. Це була вдача органічного українця. Це був чар української людини, для якої українство було не справою політики, а ділом серця!

Він нікого не хотів образити, ні Грушевського, який його терпіти не міг і якого він також дуже не любив, ні Яворського, який робив йому різні капості й турботи, ні деяких своїх учнів і співробітників, що чи користаючи із нагоди чи, скорше рятуючися серед большевицького погрому, почали були “викривати” ідеологічні хиби свого вчителя й керівника, а нерідко й особистого добродія, (Мірза Авак`янц — “Мерзавк`янц” швиденько з виразним наголосом і добродушною посмішкою вимовляв він перекручене її ім`я).

Колись він, розмовляючи зі мною, дав дуже їдку, але досить влучну характеристику одного історика. І тут же додав — тільки, Бога ради, не кажіть цього нікому, навіть після моєї смерти. Він, звичайно, не боявся за себе. Він тільки боявся образити, хоч і слушно, людину. Але там, де справа торкалася принципових питань, де зачеплено було дорогі й зрозумілі йому речі, він міг навіть “необачно” висловити свою думку. Колись не всесоюзній конференції істориків-марксистів у Харкові, здається в 1928 (чи 29) році, — сиділи ми поруч як делегати Харківського Інституту й слухали виступ Скрипника, який головував там, на теми стародавньої історії України. Микола Олексійович верз несусвітню нісенітницю, яку фахівцеві годі було витримати. Я подивився на Багалія. Він сидів як завжди спокійно і уважно слухав. А коли ми верталися додому, він раптом нахилився до мене й зовсім невластивим йому голосним саркастичним сміхом каже: “А як Вам сподобався, Олександре Петровичу, знаменитий виступ Скрипника про стародавню українську історію?!” Відказую: “А як Ви, Дмитре Івановичу, його тільки витримали”. “Чого тільки не доводилось мені чути в моєму житті!”

ВІНЕЦЬ І КІНЕЦЬ БАГАЛІЯ (ДОБА РЕВОЛЮЦІЇ)

Синтеза Багалія, як українського історика, прийшла тоді, коли цілим українським життям струснула Революція — час найменш придатний для будь-якої синтези. Історикові доводилося не писати історію, а творити її, себто робити те, до чого історик і взагалі вчений найменш придатний. Але українська революція 1917 року, була передусім національно-визвольною революцією — і український історик, навіть такої вдачі, як Багалій — не міг залишитися осторонь подій.

Історик 1917 року Д. І. Дорошенко пише: “В національному житті Харкова від самого початку революції взяли участь місцеві культурні українські сили: професори Д. Багалій і М. Сумцов” та інші: їх праці головно були зобов`язані українські придбання в зросійщеному Харкові на культурному полі”[4].

У половині липня 1918 року, як оповідає в своїх “Споминах про не-давнє минуле” Д. І. Дорошенко, Багалій був запрошений на голову уряду Української Гетьманської Держави. Гетьман хотів мати такого (голову), котрий міг би і вмів помирити своєю особою різні групи і кола. “Зупинилися — оповідає Дорошенко — на трьох іменах: проф. Д. І. Багалія, І. Л. Шрага і П. Я. Дорошенка. Мені було доручено повести з ними, розуміється, в найбільшій таємниці, переговори. Я викликав телеграфічно з Харкова проф. Багалія. Він приїхав. За кандидатурою проф. Багалія промовляло те, що він мав за собою багатий адміністраційний досвід: був кілька літ ректором університету, міським харківським головою і нарешті членом Державної Ради від 1906 року. Чужий виключному націоналізму, людина широких поглядів, а в той же час безперечний українець, авторитетний український вчений, він міг погодити собою різні кола. Одначе, довідавшись, чого я його закликав, проф. Багалій одмовився від пропозиції стати на чолі нового кабінету. Він заявляв, що твердо вирішив присвятити останок свого життя написанню історії України в 6 томах, що ось перший том уже вийшов (“Історія Слобідської України”), а тепер він працює над другими томами. Ніякі мої умовляння не помогли. Я їздив з проф. Багалієм аж кілька разів до Гетьмана, і ми умовляли його удвох. Але він уперто відмовлявся, і так ми з ним і не добалакались”.

Але Багалій тоді не тільки писав Історію України. Він бере участь, як український експерт, у мирових переговорах, які провадилися між Україною і Росією в Києві влітку 1918 року.

Він, спираючись на свої досліди історії пограничних відносин між Росією та Україною, рішуче боронив державних прав України на всі північні й східні землі, які входили до складу історичної Української Держави або належали до основного масиву етнографічної території українського народу, зокрема чотири північні повіти Чернігівської губернії (Стародубівщина), українська частина Курщини й Вороніжчини, територія колишньої Слав`яно-Сербії і Таганріг. Його справді блискуча (“надзвичайно цікава”, як каже Дорошенко) змістом і стилем, залізною логікою аргументації й ледве прихованим глумом над трафаретними російськими аргументами, доповідна записка в цій справі була оголошена на спільному засіданні “Політичної Комісії” Мирової Конференції 11 липня 1918 року [5]. У записці Багалія читаємо:

“… того краю, що називався колись “Дике поле”, “Дикий степ” і який уявляв з себе (це має велике значення з історнчно-юридичного погляду) навіть в очах Московської держави XVII в. res nullius. Але це було невірно: цей дикий степ був ніщо інше, як старий український, староруський світ… Харків… був заложений на місці старого українського городища”.

“Весь цей т. зв. Новоросійський край це є старе гніздо запорожців і був заселений первісно виключно запорожцями”.

“Не тільки Харків, але й усі інші міста сучасної Харківської губернії і всі слободи, всі хутори — результат і продукт української колонізації… Сюди являвся народ, народня стихія, під впливом тяжких умовин життя в другій половині XVII в. і заселяє ці землі, які зрештою, може бути, були їх первісною батьківщиною”. Харків українське місто (російська делегація “доводила”, що він був заснований московським правительством). В 13-м розділі моєї книги найдете новіший дослід про Харків, як українське місто. Там на основі документального матеріялу зроблено цікаві висновки, які зовсім спростовують ходячі погляди, ніби Харків не українське місто”.

Так суто наукова праця Багалія, видана саме в половині 1918 року, “Історія Слобідської України” дала в руки українського уряду міцну наукову зброю в боротьбі відродженої Української Держави за соборність своїх земель супроти північного сусіда — Росії. І саме Багалій, історик Лівобережної України — старої Сіверської землі й нових Слобожанщини й Полудневої України — був найбільшим і безперечно вирішним науковим авторитетом у складному й дражливому, але як-же актуальному питанні про українсько-московський кордон. Цій записці 1918 року (вона була передрукована десь у 1920-х роках) довелося пізніше відіграти свою історичну роль ще раз і, мабуть, не в останє.

Багалій був членом комісії в справі вищих шкіл і наукових інституцій при міністерстві освіти (Василенко) Української Держави 1918 року під головуванням акад. В. І. Вернадського. Наслідком діяльности цієї комісії було утворення в Києві Державного Українського Університету. Тоді ж відкрито Український Історично-Філологічний Факультет у Полтаві заснований місцевою “Просвітою” при матеріяльній допомозі земства. Деканом факультету обрано професора Харківського університету Е. Черноусова, а серед професорів його був і Багалій.

У червні 1918 року Багалій був запрошений на члена “Комісії для вироблення законопроекту про засновання Української Академії Наук у Києві” за головуванням акад. В. І. Вернадського. Наказом Гетьмана 14 листопада 1918 року був призначений перший склад академіків ВУАН, а серед них по Історично-філологічному відділу на першому місці — проф. Дмитро Багалій по катедрі української історії. Київ знову тягне до себе свого сина Багалія. Він бере активну участь у культурному будівництві Української держави. Працює з запалом, з енергією, з молодечим піднесенням. Колись завітав він на інтимні редакційні збори нового українознавчого органу — журналу “Наше Минуле” і в славнозвісному Діяріуші Нарбутівського гуртка, поруч з гарною сильветкою старого вченого з`являється його власноручний підпис: “З молодою редакцією “Нашого Минулого” й сам помолодшав душею Дмитро Багалій”.

Оцією душею, що помолодшала і позначена вся дальша діяльність Багалія, зокрема в 1920-х роках, і в Києві, і в Харкові, і знову в Харкові, і Києві.

БАГАЛІЙ І НОВА УКРАЇНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ

Але Багалієві довелося зробити для української історичної науки ще більше. Маю на увазі його працю як організатора української історичної науки в 1920-х роках. Ця сторінка — ні, ціла книга — діяльности Багалія, на жаль, і досі ще не освітлена, а багато фактів, її, як це звичайно буває з подіями недавнього минулого, зникла з людської пам`яти, а може, навіть і загинула цілком під час руїни останніх десятиріч. Що зумовило і визначило таку ролю Багалія в українському науково-історичному житті 1920-х років? Річ у тому, що “ціла українська історіографія 1920-х років, і на Наддніпрянщині, і в Галичині, і на еміграції, стояла на одних і тих же самих (українських, державницьких) позиціях, ставлячи в центрі своєї уваги й своїх дослідів проблему української державности в її історичному розвитку й у всіх її виявах — політичному, економічному, культурно-національному” й коли “державницький дух і національний характер були основними рисами української історіографії…” останніх десятиліть — і зокрема на Наддніпрянській Україні в 1920-х роках — то саме тут, на терені УССР тоді “розвиток української історіографії”… відбувався за дуже складних і здебільшого несприятливих політичних умов, створених передусім пануванням на Україні московського большевизму”. Саме тут довелося Багалієві зробити велике діло.

В українській історіографії на Наддніпрянщині 1920-х років творився новий напрямок — напрямок державницький, напрямок революційний: “нова революційна школа в українській історіографії”, як називали себе тоді ми, тогочасні українські історики: не люблю говорити про себе, але з історії, як із пісні слова не викинеш, надто — коли і сам уже відходиш до тої історії. Цей напрямок позначився ще в першій половині 20-х років, до повернення Гру шевського на Україну (1924 року).

Українські історики гуртуються тоді навколо Багалія в Харкові, Василенка в Києві (не лише історики права), в Одесі творить свою школу Слабченко, в Києві при ІНО починає свою працю мій семінар економічної історії України. У меншій мірі так було й по інших центрах УССР. Цей напрямок зустрів, починаючи з 1924 року, хоч і не відразу, двох противників.

Перший — то була неонародницька школа Грушевського, другий — марксівська партійна школа, репрезентована тоді Яворським. “Нова революційна школа” історична опинилася між цих двох, ідейно й персонально (Грушевський) і політичне (Яворський) противників. І ось Дмитро Іванович Багалій був єдиний, хто міг і хотів бути, мовляв, спонсором нового історіографічного напрямку, його наукових осередків, його наукових працівників. Він старший учень Антоновича. Він став ним, цим спонзором, охоче, просто й щиро, без жадної задньої думки, без жадного особистого інтересу, більш того, наражаючи себе нерідко на різні труднощі, турботи, прикрості, навіть конфлікти з власть імущими” і в політиці, і в науці, — але завжди твердо послідовно, мужньо й — що найголовніше — мудро, включаючи весь свій розум, весь свій багатий досвід і – головне — своє щире й добре серце.

Основною проблемою була підготовка нових молодих наукових кадрів. Слабченко посідав катедру української історії в Одеському університеті, я — в Київському.

Але тогочасні університети (ІНО) формально не могли готувати нові наукові кадри. Це право належало лише Науково-дослідним катедрам. Київська катедра (з 1924 року) була, звичайно, в руках Грушевського, Харківська в руках Багалія. Ні Слабченко, ні я не могли ввійти разом з своїми учнями до катедри Грушевського: надто глибокі ідейні й персональні моменти різнили нас з тою катедрою. Зрештою справа з Одеським осередком Слабченка була легша. Слабченко був старший, відомий вчений. Та й Одеса була поза впливом Грушевського. Отож, спочатку утворено було в Одесі філію Харківської Катедри Багалія, на чолі з Слабченком, а згодом за допомогою Багалія ця філія стала самостійною науково-дослідною катедрою. І це була, безперечно, велика перемога Слабченка, нового історичного напрямку і разом з тим перемога Багалія.
Справа з київським осередком (моїм). Я був ще надто молодий історик, а Київ — це Київ. Там існувала вже історична катедра Грушевського, який — цілком консеквентно з свого погляду — не міг ніколи погодитися на існування поруч іншого історичного осередку. І тут Багалій зробив багато. Все ж його заходи були невдалі, не повелися.

БАГАЛІЙ І СОВЄТСЬКА ВЛАДА

(“Марксизм” Багалія)

Чи потрібна була Багалієві совєтська влада? Безперечно, ні. Але Багалій був потрібний совєтській владі особливо в 1920-х роках. Потрібний був насамперед, як визначне українське наукове й громадське ім`я, до того ще не пов`язане безпосередньо з українською політикою, як дореволюційною так і часів національно-державного відродження. Потрібний був далі, як видатний учений і організатор наукового та академічного життя.

Правда, Багалій, як недоречно висловився один український еміграційний науковий і історичний орган, “зайняв досить високий щабель на бюрократичній драбині колишньої царської імперії” [6].

КІНЕЦЬ БАГАЛІЯ. 1930 РОКУ.

Смерть завжди передчасна, але в цих божевільних умовах вона була символічно-своєчасна. Роль Багалія була скінчена. Він зробив усе, що міг, більше того — те, що тільки він — з його вдачею й тактом міг зробити. У 1932 році було вже зовсім ясно, що, ніхто, навіть Багалій, не спроможний врятувати українську історичну науку від большевицького погрому. Бо йшло вже не про методологію праці, а про методологію її цілковитого знищення. І тоді прийшла визволителька смерть. Але навіть в умовах цього погрому, ліквідації історичної науки й самих істориків, еміграції одних і повного поневолення інших (в УССР) учні і співробітники Багалія знайшли шлях і методи — в різних формах і умовах, живуть і працюють далі — і там, і тут — і коли ми зібралися тут сьогодні пом`янути визначного українського історика — це кращий доказ того, що зробив він для української історичної науки.

“Поймут-ли, оценят-ли (нас) грядущие поколения?” — з тугою і сумнівом питав колись Герцен. Сучасне українське покоління ще не знає й не може як-слід оцінити Багалія. Але ті, що прийдуть після нас, дай Боже, щоб вони були кращі, розумніші, щасливіші, ті, які побачать в історичному світлі й перспективі, і зрозуміють не тільки саму постать Багалія, але й тих і те, що він по собі залишив, — ті відміряють повною і справедливою мірою діло, яке зробив Дмитро Іванович Багалій, для української історичної науки, української культури, цілого українства та його національно-державного відродження.

УРИВКИ З МОГО (НАПІВЗНИЩЕНОГО В 1930-Х РОКАХ) ЩОДЕННИКА

Я познайомився з Багалієм у Києві десь наприкінці січня 1926 року (запис у Щоденнику І. II.)

“Єдиний світлий момент за останній час — це знайомство з Багалієм. Він хотів бачити мене і Левченко це влаштував. Довго розмовляли удвох про різні історичні (академічні) справи. Він цікавився моєю біографією, навіть до дрібниць. Я щиро балакав з ним. Він дещо обіцяв мені (премія, почасти — докторат, участь у журналі за його редакцією тощо). Двічі казав про те, що він вітає мене, як молоду силу, яка одразу піднялася так високо. Загальна оцінка Фабрики дуже прихильна мені:

“величезна праця, глибокий підхід, одне з найважливіших явищ у сучасній українській історичній науці”.
Я сказав, що я нічого не прошу, але надмірно радий, що він так об`єктивно й гарно поставився до мене. Хотів би записати розмову з Багалієм цілком, але не маю часу”.

8. ІІ. 1926. (Розмова з Левченком).
“… здається Багалій задоволений був з мене й нашої зустрічі”. “Вдома одержав доброго й щирого, мабуть, листа від Слабченка, який навіть приємно схвилював мене. А Багалій казав, що то дуже мстива людина. Не знаю, може я помиляюся, як то часто в мене буває, але певний, що Слабченко ставиться до мене не вороже, а навіть прихильно, в кожнім разі щиро”.

8. III. 1926. Скасування Правлінням ІНО (мого) семінару підвищеного типу з історії України. Утворення Семінару історії української культури за головуванням Гермайзе, в складі 4 секцій: археології (Данилевич), давньої історії (вакантна??!), нової (Гермайзе), економічної (я). “Я рішив відмовитися”, але Слабченко, який саме тоді приїхав до Києва — завітав до мене й познайомився зі мною, переконав мене залишитися задля моїх учнів.

10. VI. 1926. Одеса. Оборона дісертації. Я — я доктор історії української культури, перший доктор історії України.

5. IX. 1926. Виникла думка про утворення в Києві дослідної катедри історії українського господарства. Може, в такий спосіб пощастить обминути грушевіянську мілину. Та добре розумію, що зараз ніхто мені цього не дозволить — та й крім того є деякі принципіяльні заперечення навіть у мене. Байдуже! Може, колись пощастить цю справу розв`язати…

17. ХІІ. 1926. Вчора здобув витяг із протоколу Укрнауки про затвердження моїх аспірантів. Звичайно, ще будуть перепони й прикрості. До того ще головні питання не розв`язані, і хто й зна, як воно далі буде. Але те, що є — величезні досягнення, дорівнюючи до того, що було: а не було таки нічогісінько. В кожнім разі, вихожу на шлях широкий. Майбутнє звичайно невідомо. Ясно, безліч буде всяких труднощів, поразок і страждань. Але лід зрушений. Тепер до праці, широкої і вільної; хай хоч вона загоїть рани мого знівеченого життя. (Левченко, Логвин, Бондар, Вімиченко).
Це була ухвала Укрнауки про затвердження 4 моїх учнів аспірантами Харківської Катедри Багалія з дорученням керувати їхньою працею дійсному членові катедри проф. О. Оглоблину.
Фактично це було утворення автономної філії катедри в Києві за моїм керуванням.
22 грудня 1926 року в приміщенні ВУАН ми відкрили її урочистим засіданням і науковою доповіддю (Назви, і когось) аспіранта. На засідання, пам`ятаю прийшла Наталя Дмитрівна Полонська-Василенко.
Але саме того дня у Харкові Укрнаука на протест Грушевського, скасувала своє рішення, рекомендуючи моїм аспірантам вступити до Київської катедри Грушевського.

15. І. 1927. “Постанова (там) сталася 22 грудня, тобто в день відкриття. Тепер я розумію мій тодішній неспокій і сумний настрій”.

4. VII. 1927. “Семко, Гермайзе зробили ще один крок. І добрий крок. Зламано ухвалу Предметової Комісії про доручення мені Курсу давньої історії України який очевидно… Зрозуміло… Далі скасовано — зовсім скасовано — мій семінар вищого типу. Цілком зрозуміло. Безпорадний, знесилений, зацькований я.
І знов тепер, як завсіди, моя надія тільки на Того. Да будет Его воля!

 1. Текст привітання від Д. І. Дорошенка:

Високоповажаний Дмитре Івановичу! П`ятдесят років працюєте Ви на ниві української історичної науки, і Ваш славний юбілей, який є заразом велике свято української науки взагалі, зустрічаєте Ви в розпалі Вашої невтомної і невсипущої праці. Спокійно можете Ви зараз оглянутися на пройдену путь: багато зробили Ви високоцінних вкладів, дослідження минулого української землі, особливо Слобідської Степової України; не одне покоління дослідників черпатиме обіруч з зібраних Вами історичних матеріялів і вчитиметься з Ваших коштовних розвідок… бути Вам святкувати Ваш славний юбілей в гурті товаришів, співробітників та учнів Ваших… Хай-же і мій голос долетить до Вас в цей день з далекої чужини і пролунає в громаді, тих, що в осередку українського наукового життя, у славній Українській Академії Наук, святкують Ваш потрійний юбілей. Прийміть, шановний Дмитре Івановичу, і мій сердечний привіт та мої найкращі Вам побажання ще довгого віку, доброго здоров`я і кріпких сил, щоб іще довгі літа могли Ви працювати так як і досі, на славу й на добро української науки. З глибокою до Вас пошаною Дмитро Дорошенко.
Берлін, Німеччина

Текст привітання від О. П. Оглоблина:

Високоповажаний, дорогий Дмитре Івановичу! В знаменні дні Вашого свята — свята української науки й культури — сердечно вітаю Вас.

Я не мав чести бути Вашим учнем. Стежки моєї роботи зійшлися з Вашими шляхами пізніше. Але віддавна, ще далеких літ, я відчував Вашу авторитетну пораду, Ваше наукове керування. Юнак, захоплений історією своєї батьківщини, я шукав відповіді на перші мої наукові інтереси — у Вашій Історії Сіверської Землі. Багато часу минуло — і молодий історик, студіюючи економічну минувшину України, знаходив велику допомогу в численних працях Ваших з історії Гетьманщини. Слобожанщини, Південної України. Так і тепер.
Ви помітили мене. Ніколи не забуду про те, з якою увагою й теплотою поставилися Ви до моєї праці за-для неї. Ви подали мені руку, руку керманича великої наукової роботи. Ви завсігди казали мені, що саме головне — це працювати, працювати й працювати, невпинно йдучи своїм шляхом, — що це непереможне й вічне, а все інше “придожиться”. Ваше доброзичливе, щиро батьківське ставлення до мене глибоко зворушує мене.
І щасливий я саме в ці дні висловити Вам почуття глибокої пошани до Вас, палкі привітання й побажання Вам ще багатьох літ життя й славної діяльности на користь українського народу.
Олександер Оглоблін.

2. 1790 р. серед київських міщан згадуються: швець: Григорій Багальіка, Корній Дубина (майстрі по цехах) кравець — Самойло Дублаченко. Серед “риболовів”: Петр Баглай. (КУАСА, фонд 211, справа Н. 7871)

3. Д. І. Дорошенко слушно каже, що така поведінка Антоновича була “неминуча в тодішніх обставинах обережність”.

4. Д. Дорошенко. Історія України 1917-1923 рр. – Т. І. – Ужгород, 1932, – С.66.

5. Д. Дорошенко. Цит. твір. – Т. II. – Ужгород, 1930. – С. 169-171.

6. Три річниці української історіографії // Україна. – Ч. 8. – Париж, 1952. – С. 634.